| Главная » Файлы » Мои файлы |
Закону України „Про господарські товариства
| [ Скачать с сервера (174.4 Kb) ] | 10.05.2017, 08:19 |
| Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України „Про господарські товариства” закритим акціонерним товариством є таке товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Крім того частиною 3 ст. 81 Господарського кодексу України передбачено, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб (тобто таке коло осіб повинно бути визначено у договорі між засновниками або установчими зборами) і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі, а також, акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Згідно з п. 3) ч. 5 ст. 41 Закону України „Про господарські товариства” до компетенції загальних зборів належить вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним. Однак, з часу звернення з заявою про можливий намір продажу акцій і до моменту продажу акцій відповідачкою ОСОБА_2 загальними зборами не приймалися рішення щодо викупу у ОСОБА_2 належних їй акцій, що в свою чергу вказує на те, що Товариство не виявило намір про викуп своїх акцій у акціонера. Крім того, передбачене частиною третьою статті 81 ГК України переважне право акціонерів закритого акціонерного товариства на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства, не розповсюджується на саме закрите акціонерне товариство. Посилання позивача, на те, що у підпункту 4.5 Статуту за Товариством закріплене переважне право на придбання своїх акцій є хибною, так як в цьому випадку порушується право власності акціонера, яке гарантоване ст. 321 ЦК України та, відповідно до частини 2 цієї статті, може бути обмежено лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Крім того, цей пункт встановлює лишеможливість Товариства при певних обставинах укласти угоду купівлі-продажу емітованих Товариством акцій. Причому така угода купівлі-продажу може укладатися тільки на основі вільного волевиявлення обох її сторін і з ініціативи акціонера, на що вказує вимога пункту 4.5 Статуту Товариства. Таким чином, доводи Позивача про наявність у ЗАТ «Універсам «Бриз» переважного права на придбання відчужуваних іншими акціонерами акцій Товариства не засновано на нормах права, або Статуту товариства. Згідно положення статті 81 Господарського кодексу України, акціонери мають переважне право на придбання акцій, які продаються іншими акціонерами. Згідно наданих матеріалів, тверджень сторін випливає, що ОСОБА_2 не пропонувала ОСОБА_3 купити належній їй акції, більш того, оскаржувана угода щодо купівлі-акцій, була укладена по інший ціні, ніж та, яку вказала ОСОБА_2 у пропозиції до Товариства (10 грн. за акцію замість пропонованих 250 грн. за акцію). 80. Здійснення корпоративних прав держави Корпоративні права держави — це акції, частки у статутному фонді господарських товариств, що належать державі. Корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Основними нормативно-правовими актами, які регулюють здійснення корпоративних прав держави, є Господарський кодекс України та Постанова Кабінету Міністрів України “Про управління державними корпоративними правами” від 15.05.2000 р. Держава здійснює свої корпоративні права через систему органів управління державними корпоративними правами, яка включає кілька рівнів. Кабінет Міністрів України є вищим органом управління майном, що знаходиться у державній власності, приймає нормативно-правові акти з питань управління державними корпоративними правами, визначає органи, уповноважені управляти державними корпоративними правами, приймає рішення про передачу корпоративних прав з державної у комунальну власність. Фонд державного майна України (ФДМУ) здійснює управління державними корпоративними правами при проведенні приватизації і корпоратизації державних підприємств до моменту закінчення цих процесів. ФДМУ здійснює управління акціями, які згідно з планом приватизації підлягають продажу, передає у встановленому порядку органам, уповноваженим управляти об'єктами державної власності, акції, які згідно з планом приватизації залишаються у державній власності. Національне агентство України з управління державними корпоративними правами — центральний орган виконавчої влади, завданнями якого є: управління частками (акціями, паями), що належать державі у майні господарських товариств; оцінка вартості державних корпоративних прав; призначення уповноважених осіб з управління державними корпоративними правами та контроль за ефективністю їх діяльності тощо. Уповноважені особи — це недержавні юридичні і фізичні особи, які здійснюють управління акціями, частками, паями, що належать державі. Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи: - здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації; - ведуть реєстр державних корпоративних прав; - проводять оцінку державних корпоративних прав; - здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних держав і корпоративних прав. Правомочності з участі в управлінні господарською організацією здійснюють уповноважені особи. Так, уповноважена особа зобов'язана приймати участь у зборах товариства, може бути членом наглядової ради, ревізійної комісії або виконавчого органу. Для участі у зборах з питань збільшення статутного фонду, внесення змін і доповнень в установчі документи, створення дочірніх підприємств, філій, представництв, реорганізації і ліквідації товариства, розподілу прибутку уповноважена особа одержує від органів виконавчої влади окрему довіреність. Реєстр державних корпоративних прав веде ФДМУ за участю міністерств та інших органів виконавчої влади. Оцінка державних корпоративних прав здійснюється експертним шляхом на підставі відповідного рішення Національного агентства України з управління державними корпоративними правами. Агентство також здійснює контроль за ефективністю роботи господарської організації (бере участь у визначенні стратегії розвитку таких господарських товариств, здійснює контроль та аналіз результатів їх господарської діяльності, вносить пропозиції щодо відчуження державних корпоративних прав, реалізує їх тощо). Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі якщо: - держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді господарської організації; - суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права держави, бере участь у державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України; - не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу; - в інших випадках, передбачених законом. У цих випадках відповідним органом виконавчої влади зі свого штату призначається відповідальний представник, який безпосередньо реалізує права акціонера або учасника господарського товариства. У решті випадків управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи. ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА П О С Т А Н О В А 18.04.2008 N 2/64 Обставини справи: Позов заявлено про визнання неправомірним та не чинним з моменту прийняття розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. N 407-р (407-2007-р) "Деякі питання ІНФОРМАЦІЯ_1". В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на Конституцію України (254к/96-ВР) , ст. 326 ЦК України (435-15) та Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом" (2343-12) та зазначає про перевищення повноважень Кабінетом Міністрів України, який діяв всупереч інтересів держави, та порушення права позивача, як акціонера ІНФОРМАЦІЯ_1, на першочерговий викуп акцій додаткової емісії. Представник відповідача при вирішенні питання щодо обґрунтування позовних вимог поклався на розсуд суду однак вказав, що оскаржуване розпорядження прийнято в межах повноважень відповідача. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд В С Т А Н О В И В: Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. N 407-р (407-2007-р) "Деякі питання ІНФОРМАЦІЯ_1" за пропозицією Мінпаливенерго відповідачем надано погодження на голосування представником держави ІНФОРМАЦІЯ_2 на загальних зборах акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 за проведення додаткової емісії простих іменних акцій товариства з метою відновлення його платоспроможності відповідно до плану санації ІНФОРМАЦІЯ_1 з дотриманням таких позицій: додаткова емісія зазначених акцій товариства здійснюється на суму 51085850 (п'ятдесят один мільйон вісімдесят п'ять тисяч вісімсот п'ятдесят) гривень з урахуванням номінальної вартості кожної акції - 25 (двадцять п'ять) гривень; після проведення додаткової емісії розмір пакета акцій товариства, що належить державі та переданий до статутного фонду ІНФОРМАЦІЯ_2, не може бути меншим ніж 50 відсотків плюс одна акція. За вимогами п. 1 ч. 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. При цьому названа норма визначає рішення як нормативно-правовий акт чи правовий акт індивідуальної дії. Правовий акт - акт волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни припинення) на основі цих норм прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення. Критерієм розмежування понять нормативного правового акта і ненормативного (індивідуального) правового акта є сфера його дії за суб'єктивним складом, оскільки правові акти індивідуальної дії, на відміну від нормативних, поширюють свою дію на конкретно визначеного суб'єкта. Як нормативний, так і ненормативний правовий акт завжди виражають волю (волевиявлення) уповноваженого суб'єкта права, його владні приписи; мають офіційний характер, обов'язковий до виконання; спрямування на регулювання суспільних відносин; встановлюють правову норму чи конкретне правовідношення; оформляються у визначеній формі; є юридичними фактами, що спричиняють певні правові наслідки. Ненормативні (індивідуальні) акти - породжують права і обов'язки у тих конкретних суб'єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку. Така правова позиція наведена й Конституційним Судом України у Рішенні по справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23.06.97 р. N 2-зп (v002p710-97) , справа N 3/35-313), який зазначає, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Із змісту наведених визначень вбачається, що правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати права і обов'язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб'єкта владних повноважень, уповноваженого управляти поведінкою іншого суб'єкта, а відповідно інший суб'єкт зобов'язаний виконувати його вимоги. Назване кореспондується із умовами ч. 1 ст. 2 КАС України (2747-15) , яка у визначенні завдання адміністративного судочинства розкриває зміст прав свобод і інтересів, захист яких є юрисдикцією адміністративних судів, а саме: права особи у сфері публічно-правових відносин, що порушені певними суб'єктами (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи, інші суб'єкти) при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто, до компетенції адміністративних судів віднесено справи щодо захисту прав, свобод і інтересів осіб від дій суб'єктів владних повноважень щодо управління цими особами чи здійснення інших владних функцій щодо них. Відрізняючою ознакою правового акту від інших управлінських актів є наявність в ньому змісту управління особою, здійснення щодо нього влади, шляхом встановлення його прав і обов'язків. Такої ж позиції дотримується і Верховний Суд України, який у своєму інформаційному листі від 26.12.2005 року (v3-2-700-05) надав визначення справи адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта. У тому випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова і службова особа) у спірних відносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України (2747-15) ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом. З огляду на викладене, розпорядження КМУ N 407-р (407-2007-р) від 13.06.2007 р. є правовим актом індивідуальної дії, який породжує права та обов'язки представника держави при вирішенні кола питань, пов'язаних із участю держави, як акціонера товариства, в діяльності ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно ст. 2 ГК України (436-15) учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Відповідно до ст. 8 ГК України (436-15) господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Стаття 22 ГК України (436-15) передбачає, що держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів. Як вбачається з документів, залучених до матеріалів справи, на час прийняття оспореного розпорядження N 407-р (407-2007-р) державна частка у статутному фонді ІНФОРМАЦІЯ_1 становила 76,04%. Таким чином, ІНФОРМАЦІЯ_1 станом на червень 2007 року мала статус суб'єкта господарювання державного сектору економіки, а ІНФОРМАЦІЯ_2 оспореним актом отримала повноваження реалізовувати господарську компетенцію органів державної влади щодо вирішення питань, пов'язаних із діяльністю ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач є акціонером ІНФОРМАЦІЯ_1, якому належить на праві власності 10 іменних акцій, що підтверджується копіями сертифікату. Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган. Відповідно до ст. 113 Конституції України (254к/96-ВР) Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, якій у своїй діяльності керується Конституцією (254к/96-ВР) та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. До повноважень Кабінету Міністрів України, визначених ст. 116 Конституції України (254к/96-ВР) , зокрема належить: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції (254к/96-ВР) і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розроблення та здійснення загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України (ст. 117 Конституції України (254к/96-ВР) ) . Закон України від 21.12.2006 р. N 514-V (514-16) "Про Кабінет Міністрів України" встановив організацію, повноваження та порядок діяльності Кабінету Міністрів України. Відповідно до положень цього Закону Кабінету Міністрів України надані повноваження у сфері економіки та фінансів здійснювати відповідно до закону управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами, делегувати в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання; забезпечувати розроблення і виконання державних програм приватизації; подавати Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації тощо. Порядок розроблення концептуальних засад формування державної політики визначався постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2000 р. "Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України" (915-2000-п) (який був чинним на день прийняття оспореного розпорядження). Відповідно до встановленого Порядку концептуальні засади формування державної політики (далі за текстом постанови - політичні рішення) розробляються з метою надання Кабінетові Міністрів вичерпної інформації для прийняття оптимального варіанту розв'язання проблеми (стратегії дій, підходу) у відповідній сфері суспільного життя та удосконалення нормативно-правової бази у цій сфері. Пропозиції щодо прийняття Кабінетом Міністрів політичного рішення відповідно до своєї компетенції подають міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації. Суду пред'явлено копії документів, що підтверджують проходження встановленої законом процедури прийняття оспореного розпорядження Кабінету Міністрів України, а саме: довідка про погодження проекту постанови, пояснювальна записка до проекту постанови та проект розпорядження N 407-р (407-2007-р) . Проте, відповідний проект акту Кабінету Міністрів, який мав на меті схвалення стратегії реалізації державної політики щодо участі у загальних зборах акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1, за предметом правового регулювання належить до сфери, правовідносини в якій регулюються правом Європейського Союзу, а тому розпорядження N 407-р (407-2007-р) підлягало обов'язковому опрацюванню з урахуванням acquis communautaire. Згідно із Законом України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" (1629-15) "acquis communautaire" - це правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ. Відповідно до Розділу 2 зазначеного Закону "Законодавство про компанії" (1629-15) , Верховна Рада України зобов'язала Кабінет Міністрів України, зокрема, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; відповідно до своєї компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Зазначену правову позицію також наведено в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 (v5_35800-00) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів". Відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України (2747-15) право оскаржити правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Позивач вказує на ті обставини, що прийняття оспореного розпорядження стало підставою для зменшення не тільки частки держави в статутному фонді ІНФОРМАЦІЯ_1, а й належної йому частки, чим фактично обмежувалось його право власності у в цій частині та обмежувались корпоративні права. Крім того таким розпорядженням порушено право позивача на переважне придбання додатково випущених акцій товариства, оскільки рішенням загальних зборів акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 (на підставі розпорядження N 407-р (407-2007-р) ) передбачено право на придбання додатково випущених акцій тільки для ВАТ "Павлоградвугілля" та ВАТ "Шахта "Комсомолець Донбасу", що є порушенням ч. 3 ст. 38 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) . Згідно ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (994_535) , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно, за вимогами названої норми Конвенції (995_004) Держава наділена лише компетенцією здійснювати контроль за користуванням майном з метою забезпечення загальних інтересів шляхом введення в дію відповідних законів. Інші акти державних органів під дію зазначеної норми не підпадають. За статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. За статтею 6 цієї Конвенції (995_004) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. З урахуванням закріплених законом принципів здійснення державної влади, виконання основних функцій держави та завдань органів виконавчої влади у відповідності до Конституції (254к/96-ВР) та законів України, суд вбачає за необхідне зазначити про наступне. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України (254к/96-ВР) права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, що і відображено у принципі верховенства права. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України скасувала постанову Вищого господарського суду України від 25 січня 2008 року у справі щодо визначення правомірності рішень загальних зборів акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 від 27 серпня 2007 року. При цьому залишено в силі постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 21 грудня 2007 року, якою визнано недійсними усі рішення зазначених загальних зборів акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1, у тому числі щодо збільшення статутного фонду та проведення додаткової емісії акцій ІНФОРМАЦІЯ_1. При розгляді цієї справи апеляційним судом було встановлено порушення передбаченого законом порядку проведення вказаних загальних зборів ІНФОРМАЦІЯ_1 та недійсність прийнятих ними рішень, внаслідок чого відбулося порушення прав та інтересів позивача у господарській справі (ТОВ "Інвестиційна компанія "Бізнес-інвест"), який є акціонером ІНФОРМАЦІЯ_1. Апеляційною судовою інстанцією встановлено, що наприкінці 2001 року в судовому порядку було порушено провадження у справі про банкрутство ІНФОРМАЦІЯ_1, а 20 травня 2005 року затверджено план санації підприємства. Згідно з частиною четвертою статті 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) з дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи. Відповідно до статей 97, 159 Цивільного кодексу України (435-15) та статей 23, 41 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) загальні збори акціонерів є вищим органом управління товариства. Виходячи з цього, апеляційний суд дійшов висновку, що у зв'язку з дією процедури санації, припиненням повноважень органів управління ІНФОРМАЦІЯ_1 і передачею їх до компетенції керуючого санації, загальні збори акціонерів як орган управління ІНФОРМАЦІЯ_1 27 серпня 2007 року скликані незаконно і через свою неповноважність не могли приймати рішення з діяльності товариства. З огляду на це усі рішення, прийняті на цих зборах, є незаконними. Крім того, судом апеляційної інстанції було встановлено факт порушення вимог законодавства про обов'язкове включення до порядку денного загальних зборів питань, щодо яких планується розгляд та прийняття рішень. Зокрема, виявлено порушення вимог статті 40 та частини четвертої статті 43 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) при затвердженні статуту ІНФОРМАЦІЯ_1 в новій редакції. На загальних зборах акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 27 серпня 2007 року приймалися рішення з питань, які не були включені до порядку денного зборів, оприлюдненого у встановленому порядку (зокрема, затвердження протоколу рішення про додатковий випуск акцій ІНФОРМАЦІЯ_1, уповноваження керуючого санацією на здійснення ряду юридично значущих дій). Зазначена інформація розміщена на офіційному веб-сайті Верховного Суду України www.scourt.gov.ua, а з огляду на положення ст. 129 Конституції України (254к/96-ВР) , рішення суду обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Рішення Верховного Суду України є остаточним та оскарженню не підлягає, а тому суд приймає як обставини, що не потребують доказування, факт порушення інтересів держави та акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 при проведенні загальних зборів акціонерів 27.08.2007 р. Розпорядження КМУ від 13.06.2007 р. N 407-р (407-2007-р) стало підставою для голосування представником держави на зазначених загальних зборах акціонерів. Конституційні норми за своїм первісним походженням належать до норм першої черги і не можуть застосовуватися опосередковано. У співвідношенні конституційних первісних норм з відтвореними нормами пріоритет у застосуванні належить первісним нормам, що обумовлюється ієрархічним місцем Конституції України (254к/96-ВР) в системі законодавства, а саме її найвищою юридичною силою (ч. 2 ст. 8 Конституції (254к/96-ВР) ) , а також загальновизнаним способом розв'язання суперечностей в законодавстві, який полягає в тому, що у разі суперечливого регулювання різними правовими актами одних і тих самих правовідносин, застосовуються положення того акта, який має вищу юридичну силу. Згідно частини другої статті 6 Конституції України (254к/96-ВР) органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією (254к/96-ВР) межах і відповідно до законів України. Частина друга статті 19 Конституції України (254к/96-ВР) зобов'язує органи державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України (254к/96-ВР) та законами України. Зазначені конституційні вимоги поширюються на всі без винятку органи державної влади, у тому числі й на компетенцію Кабінету Міністрів України щодо прийняття актів з урахуванням обов'язковості вимог, встановлених рішенням суду (ст. 124 Конституції (254к/96-ВР) ) . Постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2004 року N 794 (794-2004-п) "Про утворення Національної акціонерної компанії "Енергетична компанія України" до статутного фонду компанії передані 2983717 акцій ІНФОРМАЦІЯ_1 номінальною вартістю 25 грн. та затверджено Статут (794-2004-п) , згідно п. 17 якого єдиним акціонером компанії є Мінпаливенерго. За п. 33 Статуту (794-2004-п) органами управління ІНФОРМАЦІЯ_2 є: Мінпаливенерго, яке здійснює повноваження загальних зборів акціонерів; наглядова рада; виконавчий орган (президент Компанії); ревізійна комісія. Управління корпоративними правами, що належать державі у статутних фондах господарських організацій (корпоративні права держави) здійснюється за правилами Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) . Згідно ч. 1 ст. 5 цього Закону (185-16) , яка визначає повноваження Кабміну у сфері управління об'єктами держвласності Кабміну надано право визначення об'єктів щодо яких ним має здійснюватись управління, а також визначає об'єкти повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління. Таке повноваження Кабмін реалізував при ухваленні згаданої постанови від 22.06.2004 N 794 (794-2004-п) "Про утворення Національної акціонерної компанії "Енергетична компанія України", згідно якої органом управління визначено Міністерство палива та енергетики України. Частиною 2 згаданої статті визначено способи здійснення Кабінетом Міністрів України повноваження з управління об'єктами державної власності, серед яких Кабмін відсутні повноваження безпосередньо здійснювати шляхом погодження управління корпоративними правами держави. Разом із цим, такими повноваженнями п. 13 статті 6 цього Закону (185-16) та п. 4 ст. 7 Закону України "Про холдингові компанії в Україні" (3528-15) наділені уповноважені органи управління, які згідно статті 4 Закону є відповідні міністерства та інші органи виконавчої влади та, як вказувалось раніше, згідно постанови від 22.06.2004 N 794 (794-2004-п) "Про утворення Національної акціонерної компанії "Енергетична компанія України" таким відповідним міністерством є Міністерство палива та енергетики України. Оскаржуваним розпорядженням Кабінетом Міністрів України (407-2007-р) здійснено управління корпоративними правами ІНФОРМАЦІЯ_2 шляхом погодження та таке розпорядження містить імперативний припис ІНФОРМАЦІЯ_2 на голосування на загальних зборах акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 за проведення додаткової емісії простих іменних акцій товариства на визначених у розпорядженні умовах. Положення п. 16 ст. 11 даного Закону (3528-15) у цьому разі не може бути застосовано, оскільки обов'язковою умовою його застосування є наявність корпоративних прав держави в статутному фонді товариства щодо якого приймається рішення про додаткову емісію акцій. Однак з досліджених матеріалів не вбачається в статутному фонді ІНФОРМАЦІЯ_1 корпоративних прав держави. До статутного фонду ІНФОРМАЦІЯ_1 ніяких акцій державою передано не передавалось, відповідно й корпоративних прав держави в статутному фонді ІНФОРМАЦІЯ_1 не було. Безпосередньо акції ІНФОРМАЦІЯ_1 належали ІНФОРМАЦІЯ_2 як самостійному учаснику господарських відносин та суб'єкту права власності, а тому й корпоративні права щодо ІНФОРМАЦІЯ_1 належать саме ІНФОРМАЦІЯ_2, а не Державі. Крім того, встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на час ухвалення оскаржуваного розпорядження перебувало в процедурі санації згідно Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , що не оспорювалося сторонами. Названий факт встановлено й постановою Верховного Суду України від 8 квітня 2008 року у справі за касаційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_3 у справі за його позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання недійсними рішень загальних зборів. За правилами ч. 1 ст. 72 КАС України (2747-15) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній, господарській справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. За правилами частини 4 ст. 17 названого Закону (2343-12) припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи, повноваження органів управління передаються керуючому санацією. Серед таких органів управління згідно ст. 41 Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) та статті 159 Цивільного кодексу України (435-15) визначено загальні збори акціонерів, які визнаються частиною 1 цієї статті вищим органом акціонерного товариства. У згаданій постанові Верховного Суду України суд дійшов висновку, що у зв'язку з дією процедури санації станом на 27 серпня 2007 року повноваження загальних зборів акціонерів ІНФОРМАЦІЯ_1 припинено, тому загальні збори акціонерів к орган управління цього товариства не міг діяти і приймати рішення з питань діяльності товариства, а керуючий санацією боржника не наділений повноваженнями щодо вирішення організаційних питань діяльності господарського товариства. Таким чином оскаржуване розпорядженням, в порушення ч. 4 ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) , доручено в імперативному порядку взяти участь у загальних зборах ІНФОРМАЦІЯ_1 представником ІНФОРМАЦІЯ_2, який володіє 75% акцій товариства, тобто, що спричинило проведення та прийняття рішення нелегітимним органом. Відповідно, суд доходить висновку, що таке розпорядження вчинено не в спосіб, визначений Законом України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) . З огляду на викладене, а також з врахуванням висновку юридичної експертизи Міністерства юстиції України, яка була проведена щодо відповідності проекту спірного розпорядження відповідача актам законодавства, що мають вищу юридичну силу, а також виходячи з правової позиції, яка висловлена Президентом України в указах від 11.04.2008 р. N 321/2008 (321/2008) "Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2008 року N 313"; від 11.04.2008 р. N 317/2008 (317/2008) "Про зупинення дії розпоряджень Кабінету Міністрів України від 16 січня 2008 року N 81-р та від 22 лютого 2008 року N 367-р" та від 11.04.2008 р. N 316/2008 (316/2008) "Про зупинення дії постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 року N 196, розпоряджень Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2008 року N 367-р та від 19 березня 2008 року N 478-р", суд приходить до висновку, що розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.06.2007 р. N 407-р (407-2007-р) "Деякі питання ІНФОРМАЦІЯ_1" є таким, що не відповідає актам законодавства, державній економічній стратегії та порушує права акціонерів зазначеного товариства, а тому є незаконним. Таке рішення прийнято Кабінетом Міністрів України всупереч вимозі пункту 5 статті 116 Конституції України (254к/96-ВР) , що зобов'язує Кабінет Міністрів України здійснювати управління об'єктами державної власності відповідно до закону. На підставі наведеного суд приходить до висновку про задоволення позову. Керуючись ст. ст. 161 - 163 КАС України (2747-15) , окружний адміністративний суд міста Києва П О С Т А Н О В И В: Для того, щоб визначити, яке місце у цій системі займає корпоративне право, потрібно звернутись до історії його становлення. Поштовхом до розвитку корпоративного права ЄС стало прагнення країн-членів до економічної інтеграції, й зокрема – до створення спільного (внутрішнього) ринку. Відповідно до п. "с" ч. 1 ст. 3 Римського договору, внутрішній ринок ЄС базується на чотирьох свободах – вільному русі товарів, осіб, послуг та капіталу, реалізацію яких має забезпечувати політика Співтовариства. Одним із базових елементів, який забезпечує існування вільного руху осіб, послуг та капіталів, у Римському договорі названа свобода заснування (right of establishment) . Відповідно до ст. 43 Римського договору, свобода заснування включає право громадян держав-членів починати та продовжувати самостійну підприємницьку діяльність, а також створювати і управляти підприємствами, включаючи товариства та фірми, на тих же умовах, що встановлені для громадян тієї країни, де здійснюється заснування. Свободою заснування можуть користуватися не тільки громадяни держав-членів, а також товариства та фірми, які створені відповідно до закону держави-члена і мають своє зареєстроване місцезнаходження (зареєстрований офіс), центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства (ст. 48 Римського договору). У ч. 1 ст. 44 Римського договору (колишня ст. 54) закріплюється обов’язок органів Співтовариства сприяти забезпеченню свободи заснування. Одним із заходів такого сприяння, відповідно до п. "g" ч. 2 ст. 44, є узгодження (координація) у необхідній мірі гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств та фірм, для захисту інтересів їх учасників та інших осіб. Процес координації, передбачений цим пунктом, у подальшому отримав назву "гармонізації корпоративного права" [383, с. 27]. Гармонізація є процесом зближення національних правових систем з метою досягнення певного рівня узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах [24, c. 12-13]. "Суть гармонізації права компаній, – зазначає І. Уржумов, – складається у впливі на національні правові системи держав-членів з тим, щоб зблизити правове регулювання окремих інститутів права компаній. Таким чином, гармонізація не знімає абсолютно усіх відмінностей правового регулювання: право компаній й дотепер знаходиться у компетенції національного законодавця, який, однак, мусить підкорятися загальноєвропейським стандартам правового регулювання, розробленим органами ЄС"[239]. Процес гармонізації корпоративного права розпочався практично одразу після створення ЄЕС. Перші пропозиції у цій сфері були розроблені Єврокомісією вже невдовзі після укладення Римського договору. На початку 60-х років необхідність проведення гармонізації корпоративного права зумовлювалась двома основними причинами: 1) істотні розходження в корпоративному праві окремих держав розглядались як перешкоди для створення спільного внутрішнього ринку; 2) створення вільного економічного простору могло привести до конкуренції законодавств країн – членів Співтовариства, у результаті чого в державах з найбільш ліберальним корпоративним законодавством створювалася б основна маса товариств (так званий "ефект делаварізації "). Незважаючи на офіційно проголошену ціль гармонізації – сприяння становленню спільного ринку, на думку європейських правників, основною метою на початковій стадії цього процесу все ж таки було запобігання ефекту "делаварізації" у рамках ЄС [385]. Так, Франція, законодавство якої містило суворі вимоги до товариств, твердо наполягала на необхідності запровадження мінімальних стандартів у корпоративне законодавство усіх держав-членів для запобігання процесу витоку капіталу (малися на увазі, передусім, Нідерланди, корпоративне законодавство яких на той час було дуже ліберальним у порівнянні із законодавством Франції [480, с. 5]). На підставі ст. 54 Римського договору (сьогодні – ст. 44) у 1962 році Радою ЄЕС була прийнята Загальна програма зняття перешкод щодо свободи заснування [349]. Ця програма передбачала низку заходів щодо гармонізації корпоративного права держав-членів. Інструментом, за допомогою якого здійснювалась гармонізація корпоративного права держав – членів Співтовариства, стали директиви. Директиви є нормативними актами ЄС, що приймаються спільно Радою та Парламентом (до 1992 року Директиви ухвалювались лише Радою ЄС). Відповідно до ст. 249 Римського договору, директива є обов’язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає внутрішньодержавним інстанціям вибір форми та способу його досягнення. Адресатами директив є виключно держави-члени. Директива покладає на них обов’язок видавати правові акти (measures) для досягнення результату, зазначеного у директиві. Такий процес називається в літературі імплементацією або трансформацією директиви. Від держав-членів вимагається не тільки формальне прийняття того чи іншого нормативного акту, який би містив регулювання, передбачене директивами, але й забезпечення реального виконання фізичними та юридичними особами вимог такого нормативного акту (шляхом здійснення контролю з боку держави, встановлення санкцій за невиконання). Клаус Хопт відзначає: "Дуже часто забувають, що прийняттям відповідного законодавства не завершується імплементація директиви... ухвалений таким чином закон має також виконуватися" [356]. Директива є обов’язковою лише для держав-членів і не створює прав й обов’язків для фізичних та юридичних осіб. Відповідні права й обов’язки можуть виникати у останніх лише за умови належної імплементації директиви державою-членом. Держава, що порушує свої обов’язки з імплементації директиви, може бути притягнута до відповідальності Єврокомісією на підставі ст.ст. 226, 228 Римського договору. Однак, така процедура є тривалою, крім того, у будь-якому разі суд не може спонукати державу, яка порушила свої обов’язки, імплементувати директиву. Враховуючи це, у рішеннях Суду ЄС були запропоновані альтернативні інструменти захисту осіб, інтереси яких порушуються внаслідок невиконання державами-членами обов’язків з імплементації директив. "Було б несумісним з обов’язковою силою, яку надає директиві ст. 189 (сьогодні – ст. 249 Договору про ЄС, – примітка моя, О.К.), виключати, в принципі можливість зацікавлених осіб обґрунтовувати свої вимоги на встановлених у ній обов’язках" – зазначається у рішенні Суду ЄС [280]. Однак директиви можуть безпосередньо застосовуватися у судах тільки якщо вони наділяють обов’язками державу, а не індивіда. Таким чином, директиви мають пряму дію лише стосовно вертикальних, публічно-правових відносин – відносин, де зобов’язаною особою є держава, а уповноваженою – приватна особа. Директива не може застосовуватися до відносин приватного характеру – відносин, учасниками яких є фізичні та юридичні особи. Для захисту прав приватних осіб у такій ситуації Суд ЄС встановив, що фізична чи юридична особа, якій завдано шкоди внаслідок порушення державою-членом обов’язків з імплементації директиви, набуває право вимагати від цієї держави компенсації завданої шкоди [173, с. 136-138; 39, с. 66-68]. Крім того, суд ЄС вимагає тлумачити національне право у відповідності із вимогами директив, навіть тих, які ще не були імплементовані державою-членом [279]. За весь час існування Співтовариства Єврокомісією в рамках проекту гармонізації корпоративного права було підготовлено 14 проектів директив, із яких на сьогодні діють: – Перша директива Ради від 9 березня 1968 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту 2 статті 58 Договору з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на встановлення рівності таких гарантій у всьому Співтоваристві [347] (далі – Перша директива) присвячена питанням розкриття інформації про товариства, визнання недійсними правочинів товариства та самого товариства. – Друга директива Ради від 13 грудня 1976 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту другого статті 58 Договору, з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на створення акціонерних товариств, збереження та зміни капіталу, з метою забезпечення рівності застосування таких гарантій [457] (далі – Друга директива) регулює питання формування, підтримки і зміни капіталу акціонерних товариств, розкриття інформації у внутрішніх документах акціонерних товариств (щодо акцій та капіталу товариств). – Третя директива Ради від 9 жовтня 1978 року про злиття акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [476] (далі – Третя директива) визначає основні принципи, що повинні застосовуватися при злитті товариств. – Четверта директива Ради від 25 липня 1978 року про річну фінансову звітність певних видів товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [348] (далі – Четверта директива) містить вимоги до річної фінансової звітності товариств. – Шоста директива Ради від 17 грудня 1982 року про поділ акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [462] (далі – Шоста директива) регулює питання поділу товариств. – Сьома Директива Ради від 13 червня 1983 року про консолідовану звітність, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [461] (далі – Сьома директива) передбачає необхідність представлення консолідованої фінансової звітності товариствами, що входять до групи. – Восьма Директива від 10 квітня 1984 року щодо затвердження осіб, відповідальних за проведення обов’язкового аудиту документів бухгалтерського обліку, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [338] (далі – Восьма директива) містить мінімальні вимоги, які мають бути встановлені державами-членами до професійної кваліфікації аудиторів. – Директива від 26 жовтня 2005 року про транскордонні злиття товариств з обмеженою відповідальністю [330] (далі – Десята директива) передбачає порядок злиття товариств, які мають зареєстроване місцезнаходження у різних країнах ЄС. – Одинадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про вимоги щодо розкриття інформації філіями, що відкриті у державі-члені товариствами певних видів, що регулюються правом іншої держави [340] (далі – Одинадцята директива) містить вимоги щодо розкриття інформації відокремленими підрозділами іноземних товариств. – Дванадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про товариства з обмеженою відповідальністю з єдиним учасником [485] (далі – Дванадцята директива) спрямована на легітимацію в рамках ЄС одноособових товариств з обмеженою відповідальністю; – Директива Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 року про пропозиції про поглинання [329] (далі – Тринадцята директива) регулює питання придбання значного пакету акцій (поглинання) відкритих акціонерних товариств на території ЄС. Слід зазначити, що Четверта, Сьома та Восьма директиви спрямовані на гармонізацію (зближення) правил складання, перевірки й розкриття фінансової звітності компаній і, як зазначає А.В. Асосков, "складають так званий "Європейський бухгалтерський кодекс" [4, c. 243]. З огляду на вітчизняну правову систему, ці директиви не можуть бути віднесені до джерел корпоративного права. Але у рамках ЄС гармонізація питань фінансової звітності товариств традиційно проводиться у рамках гармонізації корпоративного права. Крім перелічених вище директив Єврокомісією розроблялися (розробляються) проекти ще декількох директив: – П’ятої директиви щодо питань управління акціонерним товариством; – Дев’ятої директиви щодо правового статусу акціонерних товариств, що входять до складу групи; – Чотирнадцятої директиви про переведення зареєстрованого місцезнаходження товариства з однієї держави у іншу без втрати ним правосуб’єктності. Не всі зі зазначених проектів мають шанси набути статусу чинних директив. Так, після кількох невдалих спроб підготувати проекти П’ятої та Дев’ятої директив, Єврокомісія офіційно відмовилась від наміру гармонізувати національне законодавство держав-членів у цій сфері шляхом прийняття відповідних директив. Проект Чотирнадцятої директиви тільки розробляється. Окрему групу складають директиви, присвячені питанням оподаткування товариств, за європейською класифікацією вони також належать до корпоративного законодавства: Директива Ради від 23 липня 1990 р. про спільну систему оподаткування товариств різних держав-членів при злитті, поділі, передачі активів і обміні акцій [314]; Директива Ради від 23 липня 1990 р. про спільну систему оподаткування материнських і дочірніх товариств різних держав-членів [315]; Директива Ради від 3 червня 2003 р. про спільну систему оподаткування процентів та роялті, що виплачуються між асоційованими товариствами різних держав-членів [313]. У директивах передбачається встановлення для товариств різних держав-членів уніфікованого режиму оподаткування певних операцій. Основною метою регулювання є усунення подвійного оподаткування, викликаного тим, що відповідні операції здійснюються між товариствами, що знаходяться у різних державах-членах. Таке додаткове оподаткування розглядається як перешкода на шляху вільного руху товарів, робіт та послуг. Низку директив присвячено регулюванню діяльності акціонерних товариств, як емітентів цінних паперів. 28 травня 2001 року була ухвалена Директива Європейського Парламенту та Ради про допуск цінних паперів до офіційного лістингу на фондовій біржі та інформацію про ці цінні папери, яка підлягає опублікуванню [325]. Для товариств, які випускають акції, що не знаходяться в офіційному лістингу, у відкритий обіг, має значення також Директива Європейського Парламенту та Ради про проспекти, які мають бути опубліковані, якщо цінні папери пропонуються публіці або допущені до організованої торгівлі, та про доповнення Директиви 2001/34/EC [328]. Директива Європейського Парламенту та Ради від 28 січня 2003 року про інсайдерську діяльність та маніпулювання ринком [327] визначає види правопорушень на ринку цінних паперів, що пов’язані із неправомірним використанням інсайдерської інформації. Перелічені директиви, за європейською класифікацією, належать до законодавства ЄС про ринки цінних паперів (06.20.20.25 "Stock exchanges and other securities markets" [263]). Слід зазначити, що законодавство ЄС про цінні папери є окремою підгалуззю європейського законодавства (корпоративне законодавство ЄС становить за європейською класифікацією підгалузь 17.10 "Company Law" [264]), і тому в рамках цієї роботи буде розглядатись лише частково, у тій мірі, наскільки це потрібно для більш чіткого з’ясування смислу тих законодавчих актів, які регулюють діяльність товариств . Класифікація директив може бути проведена не тільки за предметом регулювання, але й за "національною ознакою". Клаус Хопт відзначає, що протягом розвитку європейського корпоративного права воно перебувало під впливом різних національних правових систем. Довгий час переважний вплив на зміст директив здійснювало германське право (Перша та Друга директиви, проекти П’ятої і Дев’ятої директив розроблювались на підставі германської моделі). Цей факт пояснюється тим, що у Германії у 1965 році відбулась кодифікація корпоративного законодавства, внаслідок якої було запроваджене нове, прогресивне та систематизоване регулювання більшості інститутів корпоративного права. Але не всі держави-члени були задоволені превалюванням германських правових ідей. Провал із розробкою проектів П’ятої та Дев’ятої директив був зумовлений саме їх орієнтацією на німецьку модель – "занадто строгу, занадто складну, занадто всеохоплюючу, коротко кажучи, занадто "германську", – як зазначає Клаус Хопт [356]. Директиви з питань реорганізації акціонерних товариств (Третя та Шоста) розроблялись під впливом французького права. Втім у останні роки певну перевагу отримує британське право як більш ліберальне та ринкове – Четверта та Сьома директиви, Тринадцята директива, директиви з обігу цінних паперів розроблялись під його впливом. На нашу думку, виявлення "країни походження" тієї чи іншої директиви допомагає більш чітко зрозуміти правову концепцію, на якій побудована ця директива, визначити ті цілі правового регулювання, які переслідував європейський законодавець, що, безумовно, сприяє більш глибокому розумінню змісту документа. | |
| Просмотров: 486 | Загрузок: 8 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |