| Главная » Файлы » Мои файлы |
СТЕММА ЯСНОВЕЛЬМОЖНИХ МОГИЛ
| [ Скачать с сервера (80.4 Kb) ] | 29.06.2017, 23:21 |
| СТЕММА ЯСНОВЕЛЬМОЖНИХ МОГИЛ Орле, ти під небо високо злітаєш, Як на герб Могил чесних корони вкладаєш -- Не тільки сього світу знак влади монархів, Але теж і духовних оздобу екзархів. Воістину гідний ти сього клейноду, Храни, як належить, честь світлого роду. Колись звик ти суворі перуни носити -- Ласкавістю суворість вже час замінити. Пильнуй же завжди, орле, сієї корони, Бо той знак усій церкві є знак оборони. НАЙПРЕВЕЛЕБНІШИЙ МИЛОСТИВИЙ ПАНОТЧЕ,ПАСТИРЮ, ПАТРОНЕ І ФУНДАТОРЕ НАШ! Королева наук Мінерва православно-католицька, превелебний патроне, до того часу не дуже плодовита (за великими навальностями і штурмами од виродків соборної церкви, матері нашої), вродила з ласки і промислу Божого чимале гроно в православній науці православних синів. Ті, під намет твоєї щедрості, під плащ твойого старання, під прихильність твоєї до наук зичливості зібравшись, не відають, які б символи своєї до тебе прихильності виставити мали. Воістинно годиться. Бо ж зі вступом сонця у північні знаки Зодіаку світ земний над зимою сміється, гори квітками одягає і, зір утішаючи, фарбує, а особливо коли сонце предвічне, з-під земних країв виникнувши, душу знову на гору спасення підносить. Одчини ж, вельможний патроне, тій горі ворота зичливості твоєї, які кожному одчинялися, одчини, хоч і ницій та недосконалій, а проте правдивій і не облудній -- бо ж правду і щирість хоч і найубогіших, завжди звик ти мати у великій пошані. ГЕЛІКОН, тобто Сад умілості перший, який має в собі вісім коренів вільних наук, найпречеснішим його милістю паном вітцем кир Петром Могилою в Росії наново фундований. ВДЯЧНІСТЬ Гелікон, гора наук, вдячність посилає Твоїй, отче, святині, бо в ній місие має. гелікон Поганів давніх гордість світ заполонила, Скоро їхню глупоту мудрість заслонила, Бо що наук початок з Гіпокрену знають, То Пегаса аж надто з Кадмом виславляють. Корінь умілості перший ГРАМАТИКА, учить слів і мови А ще на те потрібна людині є мова, Щоб дурнем не вважали за плутаність слова. Згадай-но, як під Ксанфом був хитро словами Син Майї досяг згоди в сутичці з богами. -Всі ритора шанують, дам глупство ослові. В саду твоїм, наш отче, з усіх найчесніший, Вже корінь той розквітне, над сонце ясніший, Коли нащадок славних в Русі роксоланів В науках подолає премудрих поганів. Аби лиш переможець пекельного смока Несхитною залишив нам віру з Востока. А де є місце сонцю, те знатимуть люди, Якщо ім'я Господнє в граматиці буде. -Коли ж супроти учить -- душі загибати. -Співмірність -- річ коштовна, хто нею владіє, -Ніл до границь вже плине Росії широких. Риторика звитяжця з тріумфом вітає, Та пильно на патрона свого поглядає, Щоб красно день тріумфу при нім оспівати, Фундаторову славу навік фундувати. Олександр Олекишч Корінь умілості четвертий АРИФМЕТИКА, учить лічби На земних височинах є місце гористе, Що туди без натуги і труду не злізти -Зветься верх той Час Довгий і Многії Літа, Полічити їх трудно од створення світа. Та як тільки рахунку навчишся з науки, Зараз праці тяжкої закінчаться муки. -Ти навчив росіянів часів знати міру, Показать одщепенцям фальш їхню й невіру. Тож тобі, чесний отче, поки живуть люди, За наук установу ми дякувать будем. Андрій Черхавський У ПРЕСВЯТІЙ ТРІЙЦІ ЄДИНОСИЛЬНОМУ І ЄДИНОЧЕСНОМУ БОГУ ЧЕСТЬ, ПОКЛОН, СЛАВА, ВДЯЧНІСТЬ НАВІКИ Тe поганське, о Боже, глупство вже пропало, Котре Йовіша-біса Богом називало, Щезло вже і поетів марнославство вчених, Бо у всіх бог єдиний замість незліченних. Тож ми падаєм з нашим підлим Геліконом Перед влади твоєї для нас грізним троном І одного в трьох лицях знаєм тебе пана, Одна Богу одному буде честь оддана. Тільки просим, справ гарячність серця у патроні, Щоб у новім зогрівав квіти Геліконі. Іоанн Заруцький ПАРНАС, або Сад умілості другий старанням і коштом яснонайпревелебніиишого в Христі його милості пана отця кир Петра Могили, архімандрита Київського, воєводина земель Молдавських, під час весни особливої до народу російського ласки Божої десять літорослей наук визволених вже з себе випускає. ВДЯЧНІСТЬ Двоверхий. Парнасе, піднеси, до неба Ім'я Могил славних, їм подяки треба. Вступ «Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику». Довгий час ця праця залишалася маловідомою і практично недоступною українському читачеві через малі тиражі перших видань. Крім того, у часи Радянського Союзу з ідеологічних міркувань її вивчення літературознавцями майже не проводилося. У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія. У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати. З іншого боку, людина має пам'ять, свідомість, фантазію та волю, що уміщаються у збірне поняття «душа», або психіка. 5 відчуттів, безумовно, впливають на психіку людини, але душа людини не зовсім залежна від них. Поезія є продуктом душевних функцій, тому відчуттєвий матеріал є основою поезії. І. Вступні зауваження про критику. Кри¬тик не го¬во¬рив то¬бi нi¬чо¬го бiльше, не мо¬ти¬ву¬вав сво¬го осу¬ду або в най¬лiп¬шiм ра¬зi вдо¬вольняв¬ся тим, що при¬во¬див па¬ру вiр-шiв або па¬ру ряд¬кiв про¬зи з кри¬ти¬ко¬ва¬но¬го ав¬то¬ра, до¬да¬вав вiд се¬бе па¬ру ок¬ри¬кiв вро¬дi: ось як сей пи¬ше або: ну, що ска¬за¬ти про та¬кий ус¬ту¬пi - i ли¬шав то¬бi са¬мо¬му до во¬лi осу¬ди¬ти, як же влас¬ти¬во пи¬ше той ав¬тор i що справ¬дi ска¬за¬ти про сей або той ус¬туп. А влас¬ти¬во нi! Вiн не ли¬шав то¬бi сього до во¬лi, а всiєю своєю ар¬гу¬мен¬та¬цiєю сил¬ку¬вав¬ся зго¬ри на¬ки¬ну¬ти, су¬гес¬ту¬ва¬ти то¬бi свою дум¬ку Оче¬вид¬но, кож¬дий, хто пи¬ше, чи¬нить се в тiм на¬мi¬рi, що¬би пiд¬да¬ти, су¬гес¬ту¬ва¬ти дру¬гим якiсь дум¬ки, чут¬тя, ви¬об¬ра¬жен¬ня, тiльки що один ужи¬ває для сеї цi¬лi по¬етич¬ної фор¬ми, дру¬гий на¬уко¬вої ар¬гу¬мен¬та¬цiї, тре¬тiй - кри¬ти¬ки. …Поет для здійснення сугестії мусить розворушити цілу свою духов¬ну істоту, зворушити своє почуття, напружити свою уяву, одне слово, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й знову, репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичному творі, пережити якнайповніше і найінтенсивніше, щоб пережите могло вилитися в слова, якнайбільше від¬повідні дійсному переживанню;і в кінці попрацювати ще над тим, уже зов¬сім технічно, щоб ті його слова вклалися в форму, яка б не тільки не затемнювала яскравості того безпосереднього переживання, але ще й в додатку підносила б те переживання над рівнем буденної дійсності, надавала б йому коли вже не якесь вище, символічне значення, то хоч би будила в душі читача певні відповідні тони як частини якоїсь ширшої мелодії, збуджувала би в ній певні тривалі вібрації, що не втихали б і по прочитанні твору, вводили би в неї хвилювання, відповідне з її власними споминами, і таким робом чинили б прочитане не тільки миттєво пережитим, але одночасно час¬тиною, відгук ом чогось давно пережитого і похованого в пам’яті. Його су¬гестія мусить, проте, зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно життєвого досвіду, нове пережиття і одночасно поєднуючи те нове з тим запасом уяви та досвідів, які є активними або які дрімають в душі читачевій. Кажучи коротко: поет розширює зміст нашого внутріш¬нього “я”, зворушуючи його до більшої або меншої глибини (с.45-46) Учений не ся¬гав так гли¬бо¬ко, а бо¬дай не му¬сить ся¬га¬ти. Вiн вiдк¬ли¬кається до ро¬зу¬му. Йо¬го ме¬та - роз¬ши¬ри¬ти об¬сяг знан¬ня, пог¬ли¬би¬ти ро¬зу¬мiн¬ня ме¬ха¬нiз¬му, яким сплi¬та¬ються i до¬ко¬пу¬ються яви¬ща. Прав¬да, i тут йо¬го су¬гес¬тiя зви¬чай¬но не є чис¬то ро¬зу-мо¬ва, хi¬ба де-не¬будь у ма¬те¬ма¬ти¬цi. Ад¬же ж на¬шi ро¬зу¬мо¬вi за¬со¬би пiд¬ля¬га¬ють тим са¬мим пси¬хiч¬ним за¬ко¬нам зцiп¬лен¬ня, асо¬цi¬ацiї об¬ра¬зiв i iдей, як уся¬кi iн¬шi; зна¬чить, уся¬ке но¬ве зцiп¬лен¬ня, яке до на¬шої ро¬зу¬мо¬вої скарб¬ни¬цi вно¬сить вклад уче¬но¬го, му¬сить роз¬ри-ва¬ти ма¬су ста¬рих зцiп¬лень, якi там бу¬ли вже дав¬нi¬ше, зна¬чить, му¬сить зво¬ру¬ши¬ти не тiльки чис¬то ро¬зу¬мо¬вi, ло¬гiч¬нi зв'язки, але весь ду¬хо¬вий ор¬га¬нiзм, зна¬чить, i чут¬тя, що є пос¬тiй¬ним i не¬ми¬ну¬чим ре¬зо¬нан¬сом вся¬ко¬го, хоч би й як абст¬ракт¬но-ро¬зу¬мо¬во¬го ду¬хо-во¬го про¬це¬су Тi по¬бiч¬нi об¬ра¬зи за¬би¬ра¬ють знач¬ну часть ва¬шої ду¬хо¬вої енер¬гiї, спро¬вад¬жу¬ють уто¬му, на¬во¬дять нудьгу; рiч та¬ла¬но¬ви¬то¬го пи¬са¬те¬ля вик¬ли¬ку¬ва¬ти як¬най¬мен¬ше та¬ких по¬бiч¬них ви¬об¬ра¬жень, як¬най¬мен¬ше роз¬сi¬ва¬ти ува¬гу чи¬та¬ча, кон¬цент¬ру¬ючи її на го¬лов¬нiй те¬чiї ар-гу¬мен¬та¬цiї. Зна¬чить, те, що ми наз¬ва¬ли по¬етич¬ною су¬гес¬тiєю, є по¬час¬ти i в на¬уко¬вiй су¬гес¬тiї; чим док¬лад¬нi¬ша, до¬каз¬нi¬ша має бу¬ти на¬ука, тим сильнi¬ше му¬сить уче¬ний бо¬ро¬ти¬ся з сею по¬етич¬ною су¬гес¬тiєю, от¬же, по¬пе¬ред усього з мо¬вою, - вiд¬си йде, напр., ко¬неч-нiсть вит¬во¬рю¬ва¬ти на¬уко¬ву тер¬мi¬но¬ло¬гiю, зви¬чай¬но, ди¬ку, вар¬варську в очах фi¬ло¬ло¬га, або зви¬чай ужи¬ва¬ти для та¬кої тер¬мi¬но¬ло¬гiї чу¬жих слiв, вi¬дiр¬ва¬них вiд жи¬во¬го зв'язку тої мо¬ви, в яку їх впле¬те¬но, - на те, що¬би не збуд¬жу¬ва¬ли нi¬яких по¬бiч¬них об¬ра¬зiв в уявi. Свiй пог¬ляд на кри¬ти¬ку до¬го¬во¬рює д. Ле¬метр ось яки¬ми ха¬рак¬тер¬ни¬ми сло¬ва¬ми: "Кри¬ти¬ка рiз¬но¬род¬на до без¬ко¬неч¬нос¬тi, вiд¬по¬вiд-но до пред¬ме¬та її сту¬дiй, вiд¬по¬вiд¬но до ду¬хо¬во¬го скла¬ду са¬мо¬го кри¬ти¬ка i вiд¬по¬вiд¬но до пог¬ля¬до¬вої точ¬ки, яку вiн ви¬бе¬ре со¬бi. Пред¬ме¬том її мо¬жуть бу¬ти тво¬ри, лю¬ди i iдеї; во¬на мо¬же су¬ди¬ти або тiльки де¬фi¬нi¬юва¬ти. Був¬ши зра¬зу дог¬ма¬тич¬ною, во¬на зро¬би-ла¬ся з ча¬сом iс¬то¬рич¬ною i на¬уко¬вою; та, здається, на сьому ще не зу¬пи¬нив¬ся про¬цес її роз¬вою. Як докт¬ри¬на - во¬на не¬со¬лiд¬на, як на-ука - не док¬лад¬на i, ма¬буть, iде поп¬рос¬ту до то¬го, що¬би зро¬би¬ти¬ся шту¬кою, ко¬рис¬ту¬ва¬ти¬ся книж¬ка¬ми для зба¬га¬чен¬ня i уб¬ла¬го¬род-ню¬ван¬ня своїх вра¬жень". Я тро¬хи дов¬ше зу¬пи¬нив¬ся на сло¬вах Ле¬мет¬ра го¬лов¬но че¬рез те, що вiн, так ска¬за¬ти, "зро¬бив шко¬лу" не тiльки у Фран¬цiї, але й геть по¬за її гра¬ни¬ця¬ми. Вiзьмiм, напр., вид¬но¬го нi¬мецько¬го кри¬ти¬ка Гер¬ма¬на Ба¬ра, що є кер¬ма¬ни¬чем лi¬те¬ра¬тур¬ної час¬тi в вi¬денськiм тиж¬не¬ви¬ку "Die Ze¬it". Суб'єктив¬на, безп¬рин¬цип¬на i не¬на¬уко¬ва кри¬ти¬ка до¬ве¬де¬на у нього до то¬го, що ро¬биться ви¬ра¬зом кап¬ри¬зу, ви¬бу¬хом лi¬рич¬но¬го чут¬тя, а не жад¬ним тве¬ре¬зим, ро¬зум¬но умо¬ти¬во¬ва¬ним осу¬дом. "Зух¬вальством ви¬да¬ва¬лось би ме¬нi, - пи¬ше вiн про Вер¬ле¬на, - моїм дрiб¬ним ро¬зу¬мом об¬ня¬ти сього ве¬лич¬но¬го Ми по¬вин¬нi гли¬бо¬ко хи¬ли¬ти¬ся пе¬ред ним i дя¬ку¬ва¬ти, що вiн був на свi¬тi". А тим ча¬сом в при¬ват¬нiй роз¬мо¬вi сей сам Бар приз¬нає, що Вер¬лен був нiк¬чем¬ний чо¬ло¬вiк i що мiж йо¬го вiр¬ша¬ми бiльши¬на - смiт¬тя, а тiльки де¬що має на со¬бi пе¬чать ге¬нiя. Чим же ж бу¬де йо¬го "кри¬ти¬ка", як не на¬ду¬жи¬ван¬ням шум¬них слiв та лi¬рич¬них зво-ро¬тiв для оду¬рен¬ня чи¬та¬ча? Так са¬мо хиб¬ним ви¬дається ме¬нi пог¬ляд т. зв. ре¬альних кри¬ти¬кiв, сфор¬мульова¬ний Доб¬ро¬лю¬бо¬вим ось у яких сло¬вах: "Для ре-альної кри¬ти¬ки важ¬ний по¬пе¬ред усього факт: ав¬тор ви¬во¬дить та¬ко¬го чи iн¬шо¬го чо¬ло¬вi¬ка, з та¬ки¬ми пог¬ля¬да¬ми, хи¬ба¬ми i т. iн. Ось тут кри¬ти¬ка роз¬би¬рає, чи мож¬ли¬ва i дiй¬сна та¬ка лю¬ди¬на; а пе¬ре¬ко¬нав¬ши¬ся, що во¬на вiр¬на дiй¬снос¬тi, кри¬тик пе¬ре¬хо¬дить до своїх влас¬них мiр¬ку¬вань про при¬чи¬ни, що по¬ро¬ди¬ли та¬ку лю¬ди¬ну i т. д. Ко¬ли в тво¬рi да¬но¬го ав¬то¬ра по¬ка¬за¬но тi при¬чи¬ни, то кри¬тик ко-рис¬тується ни¬ми i дя¬кує ав¬то¬ра, ко¬ли нi, то чi¬пається йо¬го, як, мов¬ляв, ти смiв ви¬вес¬ти та¬ку лю¬ди¬ну, не по¬ка¬зав¬ши при¬чин її iс¬ну-ван¬ня? Ре¬альна кри¬ти¬ка по¬во¬диться з тво¬ром ар¬тис¬та так са¬мi¬сiнько, як з по¬явою дiй¬сно¬го жит¬тя; во¬на сту¬дiює йо¬го, сил¬кується вка¬за¬ти йо¬го влас¬ну нор¬му, зiб¬ра¬ти йо¬го ос¬нов¬нi прик¬ме¬ти" (Доб¬ро¬лю¬бов. Со¬чи¬не¬ния, III, 15). Що особ¬ли¬во ди¬вує нас в тих сло-вах, так се цiл¬ко¬ви¬те знех¬ту¬ван¬ня шту¬ки "ре¬альною" кри¬ти¬кою. Для неї твiр шту¬ки має та¬ке са¬ме зна¬чен¬ня, як яви¬ще дiй¬сно¬го жит¬тя, от¬же, ар¬тис¬тич¬не опо¬вi¬дан¬ня бу¬де так са¬мо цiн¬не, як га¬зе¬тярська но¬вин¬ка. Роз¬би¬ра¬ючи ар¬тис¬тич¬ний твiр, ре¬альний кри¬тик по¬пе¬ред усього бу¬де до¬ко¬пу¬ва¬ти¬ся, чи ви¬ве¬де¬на пи¬са¬те¬лем у йо¬го тво¬рi лю¬ди¬на прав¬ди¬ва i мож¬ли¬ва в дiй¬снос¬тi? Зна¬чить, ко¬ли пи¬са¬тель зма¬лює порт¬рет дiй¬сної лю¬ди¬ни або по¬дасть її бi¬ог¬ра¬фiю, то для ре¬ально¬го кри¬ти¬ка се бу¬де цiн¬нi¬ше вiд по¬вiс¬тi Го-го¬ля або Гон¬ча¬ро¬ва. I що цi¬ка¬вi¬ше, Доб¬ро¬лю¬бов не по¬дає нам анi на¬тя¬ку на те, яким спо¬со¬бом кри¬тик бу¬де справд¬жу¬ва¬ти вiр¬нiсть i дiй¬снiсть осiб, опи¬са¬них у ар¬тис¬тич¬нiм тво¬рi, або вiр¬нiсть i дiй¬снiсть наст¬роїв, зоб¬ра¬же¬них в лi¬ри¬цi. Чи на¬дасться йо¬му тут ме¬тод ста¬тис¬тич¬ний, чи опи¬совнй, чи який iн¬ший? I чи твiр най¬вiр¬нi¬ший пе¬ре¬сiч¬нiй дiй¬снос¬тi бу¬де най¬лiп¬ший? I чи вiльно ав¬то¬ро¬вi ма-лю¬ва¬ти яви¬ща виїмко¬вi, лю¬дей ви¬ду¬ма¬них i се¬ред бiльш або менш ви¬ду¬ма¬них обс¬та¬вин? На се все "ре¬альна" кри¬ти¬ка не дає нi¬якої вiд¬по¬вi¬дi. На дi¬лi ж, ос¬кiльки во¬на роз¬ви¬ва¬лась бу¬ла в Ро¬сiї в 50-тих i 60-тих ро¬ках, се бу¬ла пе¬ре¬важ¬но про¬па¬ган¬да пев¬них сус-пiльних та по¬лi¬тич¬них iдей пiд мас¬кою лi¬те¬ра¬тур¬ної кри¬ти¬ки. Як про¬па¬ган¬да во¬на ма¬ла своє ве¬ли¬ке зна¬чен¬ня; як лi¬те¬ра¬тур¬на кри-ти¬ка во¬на по¬ка¬за¬ла¬ся да¬ле¬ко не на ви¬со¬тi своєї за¬да¬чi. Вже з са¬мо¬го сфор¬му¬лю¬ван¬ня тих за¬дач, якi по¬пе¬ред усього, по моїй дум¬цi, має пе¬ред со¬бою лi¬те¬ра¬тур¬ний кри¬тик, мож¬на по¬ба-чи¬ти, до якої на¬уко¬вої га¬лу¬зi му¬си¬мо вiд¬но¬си¬ти йо¬го ро¬бо¬ту i яким на¬уко¬вим ме¬то¬дом вiн му¬сить пос¬лу¬гу¬ва¬ти¬ся. Лi¬те¬ра¬тур¬на кри-ти¬ка му¬сить бу¬ти, по на¬шiй дум¬цi, по¬пе¬ред усього ес¬те¬тич¬на, зна¬чить, вхо¬дить в об¬сяг пси¬хо¬ло¬гiї i му¬сить пос¬лу¬гу¬ва¬ти¬ся ти¬ми ме-то¬да¬ми на¬уко¬во¬го дос¬лi¬ду, яки¬ми пос¬лу¬гуєть-ся су¬час¬на пси¬хо¬ло¬гiя. 2 Тiльки в най¬но¬вi¬ших ча¬сах, ко¬ли за по¬чи¬ном Фех¬не¬ра i Вунд¬та роз¬по¬ча¬ли¬ся в Нi¬меч¬чи¬нi, Анг¬лiї, Фран¬цiї i Iта¬лiї сис¬те¬ма¬тич¬нi дос-лi¬ди над пси¬хо¬ло¬гiєю екс¬пе¬ри¬мен¬тальним ме¬то¬дом, ко¬ли дав¬ня ме¬та¬фi¬зич¬на або ем¬пi¬рич¬на пси¬хо¬ло¬гiя пе¬ре¬мi¬ни¬ла¬ся на пси¬хо¬фi-зи¬ку або, як її на¬зи¬ває Вундт, фi¬зi¬оло¬гiч¬ну пси¬хо¬ло¬гiю, уда¬ло¬ся в знач¬нiй мi¬рi про¬яс¬ни¬ти роль нес¬вi¬до¬мо¬го, мiж iн¬шим, i по¬етич¬ної твор¬чос¬тi. Ви¬хiд¬ною точ¬кою бу¬ли сту¬дiї над тим, що на¬зи¬ваємо людською свi¬до¬мiс¬тю, i ми по¬ко¬рис¬туємось тут най¬но¬вi¬шою пра-цею про сю те¬му, ви¬да¬ною в ми¬нув¬шiм ро¬цi, - сту¬дiєю Мак¬са Дес¬су¬ара "Das Dop¬pel-Ich", що¬би по¬ка¬за¬ти, як су¬час¬нi пси¬хо¬ло¬ги ви¬яс-ню¬ють сю за¬гад¬ко¬ву сто¬ро¬ну по¬етич¬ної твор¬чос¬тi. В своїй сту¬дiї пiд¬но¬сить Дес¬су¬ар той факт, що ве¬ли¬ка си¬ла спос¬те¬режнь, зiб¬ра-них в ос¬тат¬нiх ча¬сах, до¬ве¬ла нас до зро¬зу¬мiн¬ня то¬го фак¬ту, що кож¬дий чо¬ло¬вiк, ок¬рiм сво¬го свi¬до¬мо¬го "я", му¬сить ма¬ти в своїм нут¬рi ще якесь дру¬ге "я", кот¬ре має свою ок¬ре¬му свi¬до¬мiсть i пам'ять, свiй ок¬ре¬мий суд, своє по¬чут¬тя, свiй ви¬бiр, свою зас¬та¬но¬ву i своє дi-лап¬ня - од¬ним сло¬вом, має всi прик¬ме¬ти, що ста¬нов¬лять пси¬хiч¬ну-осо¬бу "До ме¬не прий¬шов при¬ятель, - опо¬вi¬дає Дес¬су¬ар, - i опо¬вi¬дає ме¬нi якусь но¬ви¬ну, зад¬ля кот¬рої я му¬шу з ним ра¬зом iти в од¬не мiс¬це. Ко¬ли вiн опо¬вi¬дає сю цi¬ка¬ву но¬ви¬ну, я ла¬год¬жу¬ся до ви¬хо¬ду. При¬пи¬наю со¬бi но¬вий ков¬нi¬рик, обер¬таю ман¬же¬ти, "Ще ха¬рак¬тер¬нi¬шi ось якi три при¬мi¬ри. Хтось чи¬тає го¬лос¬но книж¬ку, та йо¬го дум¬ки, звер¬не¬нi чимсь на iн¬ший пред¬мет, зай¬ма-ються тим пос¬то¬рон¬нiм пред¬ме¬том. Та про¬те вiн чи¬тає доб¬ре, вiд¬по¬вiд¬но ви¬го¬ло¬шує ре¬чен¬ня, пе¬ре¬вер¬тає карт¬ки, од¬ним сло¬вом, ви¬ко¬нує дi¬яльнiсть, май¬же нез¬ро¬зу¬мi¬лу без пов¬ної iн¬те¬лi¬гент¬ної свi¬до¬мос¬тi. Ко¬рек¬тор пе¬ре¬чи¬тує стат¬тю, а рiв¬но¬час¬но роз¬мов¬ляє зi своїм су¬сi¬дом; та про¬те се¬ред жи¬вої роз¬мо¬ви вiн поп¬рав¬ляє дру¬карську по¬мил¬ку, по¬пов¬нює про¬пус¬ки, зна¬чить, му¬сить при тiм ма-ти по¬чут¬тя то¬го, де тут зло¬же¬но вiр¬но, а де нi. Один член анг¬лiй¬ської "So¬ci¬ety for Psychi¬cal Re¬se¬arch" (То¬ва¬рист¬во для пси¬хо¬ло¬гiч¬них дос¬лi¬дiв) че¬рез ве¬ли¬ку впра¬ву дiй¬шов до то¬го, що мо¬же рiв¬но¬час¬но про¬ва¬ди¬ти ожив¬ле¬ну де¬ба¬ту i су¬му¬ва¬ти ве¬ли¬кi ря¬ди цифр. Всi тi фак¬ти до¬ка¬зу¬ють, що є в нас не тiльки якась нес¬вi¬до¬ма iн¬те¬лi¬ген¬цiя, але та¬кож нес¬вi¬до¬ма пам'ять або, кра¬ще, вi¬до¬мiсть i при¬га¬ду-ван¬ня по¬за об¬ся¬гом на¬шої свi¬до¬мос¬тi. А що оба тi еле¬мен¬ти ста¬нов¬лять iс¬то¬ту пси¬хiч¬ної осо¬би, то се зна¬чить, що в кож¬дiм осiб¬ни¬ку є та¬кож дру¬ге, нес¬вi¬до¬ме "я". Отсю под¬вiй¬ну свi¬до¬мiсть на¬зи¬ває Дес¬су¬ар ду¬же влуч¬но "верхньою i нижньою свi¬до¬мiс¬тю" (Ober-und Un¬ter¬be¬wus-stse¬in). Те, що в зви¬чай¬нiм жит¬тi на¬зи¬ваємо "свi¬до¬мiсть", се, по Дес¬су¬аро¬вiй тер¬мi¬но¬ло¬гiї, є верх¬ня свi¬до¬мiсть. Та пiд нею є гли¬бо¬ка верст¬ва пси¬хiч-но¬го жит¬тя, що зви¬чай¬но ле¬жить в тi¬нi, та про¬те не мен¬ше важ¬не, а для ба¬гатьох лю¬дей да¬ле¬ко важ¬нi¬ше, нiж уся, хоч i як ба¬га¬та дi-яльнiсть верхньої верст¬ви. Най¬бiльша часть то¬го, що чо¬ло¬вiк заз¬нав в жит¬тi, най¬бiльша часть усiх тих су¬гес¬тiй, якi на¬зи¬ваємо ви¬хо-ван¬ням i в яких чо¬ло¬вiк вби¬рає в се¬бе здо¬бут¬ки мно¬го¬ти¬сяч¬лiтньої культур¬ної пра¬цi всього людсько¬го ро¬ду, пе¬рей¬шов¬ши че¬рез яс-ну верст¬ву верхньої свi¬до¬мос¬тi, по¬ма¬лу тем¬нiє, ще¬зає з по¬верх¬нi, то¬не в гли¬бо¬кiй кри¬ни¬цi на¬шої ду¬шi i ле¬жить там пог¬ре¬ба¬на, як зо¬ло¬то в пiд¬зем¬них жи¬лах. Та й там, хоч неп¬рис¬туп¬не для на¬шої свi¬до¬мос¬тi, все те доб¬ро не пе¬рес¬тає жи¬ти, раз у раз сильно впли-ває на на¬шi су¬ди, на на¬шу дi¬яльнiсть i кер¬мує нею не раз да¬ле¬ко сильнi¬ше вiд усiх конт¬рар¬гу¬мен¬тiв на¬шо¬го ро¬зу¬му. Отеє е та ниж¬ня свi¬до¬мiсть, те гнiз¬до "пе¬ре¬су¬дiв" i "упе¬ред¬жень", не¬яс¬них по¬ри¬вiв, сим¬па¬тiй i ан¬ти¬па¬тiй. Во¬ни для нас не¬яс¬нi влас¬не для то¬го, що їх ос¬но¬ви скри¬тi вiд на¬шої свi¬до¬мос¬тi. вітхнення Питання, чи по¬ет тво¬рить свi¬до¬мо чи нес¬вi¬до¬мо, на¬ле¬жить до най¬стар¬ших та за¬ра¬зом до ос¬нов¬них пи¬тань лi¬те¬ра¬тур¬ної кри¬ти¬ки. Вiд¬ко¬ли по¬езiя ви¬дi¬ли¬ла¬ся з бу¬ден¬ної мо¬ви i зро¬би¬ла¬ся ок¬ре¬мою ду¬хо¬вою функ¬цiєю, вiд¬то¬дi лю¬ди по¬ча¬ли зас¬та¬нов¬ляїися над її ос-но¬вою. Ска¬за¬ти по прав¬дi, для тих пер¬вiс¬них кри¬ти¬кiв тут не бу¬ло нi¬яко¬го пи¬тан¬ня. Во¬ни бу¬ли за¬над¬то близькi то¬го дже¬ре¬ла, звiд-ки пли¬ла їх по¬езiя, за¬над¬то рiз¬ко i яр¬ко по¬чу¬ва¬ли на со¬бi її вплив, щоб мог¬ли ва¬га¬ти¬ся хоч би на хви¬лю, i во¬ни згiд¬но вiд¬по¬вi¬да¬ли, що їх по¬ети тво¬рять нес¬вi¬до¬мо, вис¬ка¬зу¬ють, - а влас¬ти¬во, вис¬пi¬ву¬ють - не свої влас¬нi сло¬ва, не свої влас¬нi дум¬ки i об¬ра¬зи, а тiльки те, що їм пiд¬дає якась ви¬ща, бо¬жа си¬ла. По¬езiя, по дум¬цi ста¬рин¬них на¬ро¬дiв, се бо¬же вiтх¬нен¬ня, ins¬pi¬ra¬tio; по¬ет є тiльки зна¬ря¬дом бо¬жо¬го об'явлен¬ня; вiн не є од¬вi¬чальний за свої пiс¬нi, бо тво¬рить їх в неп¬ри¬том¬нiм ста¬нi. Сей стан iн¬ко¬ли по¬рiв¬ню¬ють зi ста¬ном п'яно¬го чо¬ло¬вi¬ка. В ста¬ро¬iн¬дiй¬ських кни¬гах "Рiг-Ве¬ди" i в ста¬ро¬перськiй "Зенд-Авес¬тi" свя¬та рос¬ли¬на Со¬ма, кот¬рої сок упоює чо¬ло¬вi-ка, на¬зи¬вається прос¬то "батько гiм¬нiв" (Spen¬ser. So¬ci¬olo¬gie, I, 428, 566); у Го¬ме¬ра ви¬но зо¬веться "бо¬жим" (Одiс[сея], II, 342), а бог ви¬на, Дi¬онiс, був за¬ра¬зом бо¬гом дра¬ма¬тич¬ної по¬езiї. У зв'язку з тим стоїть за¬хо¬ва¬не у Пав¬са¬нiя (??????????, I, 21) опо¬вi¬дан¬ня, що зна¬ме¬ни-тий тра¬гiк Ес¬хiл був то¬ва¬ри¬шем Дi¬онi¬са; сам сей бог пос¬вя¬тив йо¬го на по¬ета, а влас¬ти¬во, спi¬вав йо¬го ус¬та¬ми; упоєний ви¬ном Ес¬хiл спи¬су¬вав свої тра¬i¬едiї, сам не тям¬ля¬чи, що пи¬ше. Далеко час¬тi¬ше, особ¬ли¬во у гре¬кiв, про¬цес по¬етич¬ної твор¬чос¬тi при¬вод¬же¬но в зв'язок з пев¬но¬го ро¬ду бо¬же¬вiльством, з ду¬хо¬вою хо¬ро¬бою, що в тих ча¬сах ува¬жа¬ла¬ся опа¬ну¬ван¬ням людської ду¬шi де¬мо¬ном. В Го¬ме¬ро¬вiй "Одiс¬сеї" те бо¬жест¬во, що опа¬но¬вує спi¬ва¬ка, - раз Му¬за, то знов Зе¬вес. "Му¬зо, по¬вi¬дай ме¬нi про бу¬ва¬ло¬го ли¬ца¬ря", - бла¬гає сам ав¬тор по¬еми (I, 1); "Му¬за спiв¬це¬вi зве¬лi¬ла спi¬ва¬ти про ли¬царську сла¬ву", - чи¬таємо в iн¬шiм мiс¬цi (VI¬II, 73). Та най¬бiльш ха¬рак¬тер¬не те мiс¬це, де Те¬ле¬мах бо¬ро¬нить коб¬за¬ря Фе¬мiя про-ти до¬ко¬рiв своєї ма¬те¬рi (I, 345 - 349); Певна рiч, в ча¬сах пе¬ре¬ва¬ги реф¬лек¬сiї над дiй¬сним вiтх¬нен¬ням i нас¬лi¬ду¬ван¬ням дiй¬сної твор¬чос¬тi лю¬ди по¬ча¬ли всi отi дав¬нi пог¬ля-ди, пок¬ли¬ки дав¬нiх по¬етiв до Му¬зи, до Апол¬ло¬на з просьбою, що¬би нас¬лав на них по¬етич¬не бо¬же¬вiл¬ля, вва¬жа¬ти пус¬ти¬ми ри¬то-рич¬ни¬ми фi¬гу¬ра¬ми. Довгi сот¬ки лiт па¬ну¬ва¬ла от¬ся фальши¬ва i од¬нос¬то¬рон¬ня Арiс¬то¬те¬ле¬ва де¬фi¬нi¬цiя; повс¬та¬ва¬ли i ще¬за¬ли но¬вi дер¬жа¬ви, но¬вi ре¬лi¬гiї, но¬вi свi¬тог¬ля¬ди; лю¬ди ла¬ма¬ли пу¬та ста¬рих по¬ряд¬кiв i ста¬рих по¬нять в по¬лi¬ти¬цi i на¬уцi, а Арiс¬то¬те¬ле¬вi фор¬мул¬ки сто¬яли со¬бi не¬ти-ка¬нi. Тiльки пiд кi¬нець XVI¬II вi¬ку за¬хи¬та¬но їх ав¬то¬ри¬тет; в по¬езiї по¬вi¬яло но¬вим ду¬хом, що до нього при¬ло¬же¬но ха¬рак¬те¬рис¬ти¬ку "Sturm und Drang". Йо¬го пок¬лик був: еман¬си¬па¬цiя по¬езiї з кон¬вен¬цi¬ональних по¬ви¬ва¬чiв в iм'я сво¬бiд¬ної, твор¬чої iн¬ди¬вi¬ду¬альнос¬тi, i тут же ви¬ри¬нає знов ро¬зу¬мiн¬ня по¬етич¬ної твор¬чос¬тi як бо¬же¬вiл¬ля. Ге¬те роз¬по¬чи¬нає сво¬го "Вiч¬но¬го жи¬да" Ся са¬ма дум¬ка, що по¬етич¬на твор¬чiсть є щось вiд¬мiн¬не вiд зви¬чай¬но¬го людсько¬го "я", вно¬сить до нього щось особ¬ли¬ве, про¬ри-вається не раз i у Шев¬чен¬ка. Вiн ду¬же час¬то обер¬тається до своїх "дум" як до якихсь iс¬тот, ок¬ре¬мих вiд нього, об¬да¬ро¬ва¬них влас¬ною во¬лею: Думи мої, ду¬ми мої, Ви мої єди¬нi, Не ки¬дай¬те хоч ви ме¬не Пiзнання сеї важ¬ної ро¬лi не свi¬до¬мо, а влас¬ти¬во "ниж¬нiй свi¬до¬мос¬тi" в по¬етич¬нiй твор¬чос¬тi є вельми важ¬не не тiльки для пси¬хо¬ло-га, але та¬кож для лi¬те¬ра¬тур¬но¬го кри¬ти¬ка. Пси¬хо¬лог на пiдс¬та¬вi сього фак¬ту му¬сить по¬етич¬ну вда¬чу приз¬на¬ти ок¬ре¬мим, пси¬хiч¬ним ти¬пом. Нам бай¬ду¬же, чи вiн ра¬зом з Ломб¬ро¬зо наз¬ве сей тип хо¬роб¬ли¬вим, чи по дав¬нiй тер¬мi¬но¬ло¬гiї - ге¬нi¬альним; для на¬уки важ-не пiз¬нан¬ня йо¬го ос¬нов¬ної прик¬ме¬ти: еруп¬тив¬нос¬тi йо¬го нижньої свi¬до¬мос¬тi, т. є. її здiб¬нос¬тi час вiд ча¬су пiд¬нi¬ма¬ти цi¬лi комп¬лек¬си дав¬но пог¬ре¬ба¬них вра¬жень i спо¬ми¬нiв, по¬ком¬бi¬но¬ва¬них, не раз та¬кож нес¬вi¬до¬мо, од¬нi з од¬ни¬ми на ден¬не свiт¬ло верхньої свi¬до¬мос-тi. А лi¬те¬ра¬тур¬ний кри¬тик влас¬не в тiй пе¬ре¬ва¬зi нес¬вi¬до¬мо¬го при твор¬чiм про¬це¬сi має пев¬ний кри¬те¬рiй¬до оцiн¬ки, за яки¬ми тво¬ра-ми стоїть прав¬ди¬вий по¬етич¬ний та¬лант, прав¬ди¬ве "вiтх¬нен¬ня", а де є хо¬лод¬не, ро¬зу¬мо¬ве, свi¬до¬ме скла¬дан¬ня, го¬ла тех¬нi¬ка, ди¬ле¬тан-тизм. Вiд¬су¬ва¬ючи на¬бiк тво¬ри ди¬ле¬тан¬тiв, кот¬рi, зреш¬тою, не раз мо¬жуть бу¬ти i гар¬нi i цiн¬нi чи то для пси¬хо¬ло¬га, чи для со¬цi¬оло¬га, чи для по¬лi¬ти¬ка, кри¬тик тiльки на тво¬рах прав¬ди¬вих, врод¬же¬них по¬етiв бу¬де сту¬дi¬юва¬ти сек¬ре¬ти їх твор¬чос¬тi; бо тiльки тут ся твор¬чiсть яв¬ляється еле¬мен¬тар¬ною си¬лою го¬лов¬но з ог¬ля¬ду на фор¬му, а по¬час¬ти та¬кож з ог¬ля¬ду на змiст i ком¬по¬зи¬цiю. Пев¬на рiч, змiст i ком¬по¬зи¬цiя по¬етич¬но¬го тво¬ру, йо¬го, так ска¬за¬ти, ске¬лет в знач¬нiй мi¬рi му¬сять бу¬ти дi¬лом ро¬зу¬му, об¬ду¬ма¬нi, роз¬ва¬же¬нi i роз-мi¬ре¬нi, i де сього не¬ма, там i най-ге¬нi¬альнi¬ше ви¬ко¬нан¬ня де¬та¬лiв не оку¬пить бра¬ку цi¬лос¬тi. Пов¬на гар¬мо¬нiя сеї еруп¬тив¬ної си¬ли вiтх¬нен¬ня з хо¬лод¬ною си¬лою ро¬зу¬мо¬во¬го об¬мiр¬ку¬ван¬ня по¬ка¬зується у най¬бiльших ве¬лет¬нiв людсько¬го сло¬ва, та¬ких, як Го¬мер, Со-фокл*, Дан¬те, Шекс¬пiр, Ге¬те i не¬ба¬га¬то iн¬ших. Визначення та поетика жанру Думи — це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. Оскільки до наших днів дійшли думи 16—17 ст., то їх основна тематика породжена епохою безперервної всенародної боротьби з іноземними загарбниками українських земель. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників-героїв, що виступили на захист своєї Батьківщини від навали чужинців-поневолювачів, часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі. Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань. «На відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу, — наголошує Г. Нудьга, — в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує слухача. В цьому відношенні думи близькі до балад і деякий час європейські вчені так і називали їх українськими баладами. Однак своєрідна, надто оригінальна, тільки думам притаманна віршована форма, неповторний стиль, їх поетика виключають подібне ототожнення». Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом (протяжним наспівним промовлянням) — італ. recitative, від лат. recitare — читати вголос, виголошувати. Це була своєрідна форма декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях. Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі. Тому Дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам'ять дослівно. На Думку дослідників, кожен кобзар переймав від свого вчителя зразок рецитації (речитативного виконання) лише в загальних рисах, а тоді витворював свій варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Тобто досить гнучка та вільна щодо словесного та музичного вираження дума ніби завжди народжується заново, імпровізується. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору. До цього також спонукає нечітка віршова форма. Думи не мають звичної для пісень, балад, коломийок та інших ліричних жанрів сталої строфи. Вірш думи астрофічний (без поділу на строфи) через змінність порядку римування, а також нерівноскладовий, з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи. Тобто рядки в думах виділяються за ознакою закінчення думки і групуються в уступи, періоди, тиради, які є своєрідними строфами дум. Рядки не мають визначеної сталої кількості складів (буває від 5—6 до 19—20 і більше складів у рядку), у свою чергу уступи не мають сталої кількості рядків (буває 2—3, а буває 9—12). Імпровізацію дум полегшує вільне, нестале римування. Переважає дієслівне римування, яким поєднуються 2—3 рядки, а часом і більше — до 10 рядків підряд зі співзвучним кінцем. Незважаючи на гнучкість виконання дум, досить стрункою і сталою є їх композиція, що характеризується рисами властивими тільки цьому жанру. Вона в абсолютній більшості текстів зберігає одні і ті ж складові елементи, жанрову структуру. Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Цей початок найчастіше будується на основі художнього паралелізму: Як у неділю рано-порано Не голоснії дзвони задзвонили, Не сизопері орли защебетали, А не сивая зозуля закувала; То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали. («Дума про невольників») То не ясний сокіл квилить-проквиляє, Як син до батька, до матері у городи християнські поклони посилає. («Плач невільника») У неділю борзо рано-порану, зорями пораненьку Сива зозуля налітала, На могилі сідала, Жалібненько закувала... («Плач зозулі») Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами). У канву сю ясету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії. Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу: Дай, Боже, щоб козаки пили та гуляли, Хороші мислі мали, Неприятеля під ноги топтали! Справа не вмре, не поляже, Од нині довіку! Даруй, Боже, на многії літа! («Козак Голота») І вже його слава не вмре, не поляже, Буде слава поміж царями, Поміж панами, Поміж православними християнами. («Дума про втечу трьох братів з Азова») Часто окрім проголошення слави героям у закінченні висловлюється побажання добра народові чи безпосередньо слухачам думи: Дай, Боже, на здоров'є на многії літа Всім православним християнам, На многії літа До кінця віка. («Іван Богословець») Ой уклоняюся наперед Господу Богу, І отаману — батькові кошовому, І всьому товариству кревному і сердешному, І всім головам слухающим, І на многії літа до кінця віку! («Невільники на каторзі») Поетика дум дуже своєрідна. Хоч у них і є художні засоби, типові для українського фольклору, однак співці дум використовують х в оригінальних поєднаннях, невластивих для інших жанрів. Заспіви, як правило, починаються вигуками «ой», «гей» і мають характер прелюдії, що переважно пояснює місце, час, обставини дії, характеристику подій або героїв. Тому в них часто вводяться пейзажні елементи, а то й доволі розгорнуті пейзажі. Побудовані вони найчастіше на прийомі паралелізму, який зустрічається і у самій розповіді, де виконує функцію підсилення психологізму, емоційної наснаги. Прийом паралелізму підсилюється нагромадженням однотипних фігур, найчастіше епітетів, які створюють певний настрій, глибше розкривають характер героя, детальніше описують події. Проілюструємо це прикладом з думи про братів Азовських: Із-під города з-під Азова то не великі тумани уставали, Як три брати рідненькі, Як голубоньки сивенькі, Із города Азова, з тяжкої неволі У землю християнську до батька, до матері, до роду утікали. Таке нагромадження виражальних засобів є однією з характерних рис українського народного епосу. У пісні такого «згущення» майже не буває, бо вона обмежена певними ритмічними і мелодійними рамками. Але імпровізований характер дум відкриває для їх виконавців можливість використання цього прийому досить широко. Він певною мірою відіграє також роль уповільнення, яке досягається шляхом використання інших художніх засобів, зокрема повторенням близьких мотивів чи епізодів та ретардацією — спеціальним уповільненням розповіді через повторення певних фраз-формул, а також вводяться ліричні відступи. Це посилює епічність творів. Стиль дум підкреслено урочистий, піднесений, чому сприяє вживання певних поетичних форм, крім традиційних епітетів (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, тяжка неволя). Найбільш своєрідним стилістичним поетичним засобом, що зустрічається в думах частіше, ніж в інших жанрах, є тавтологічні звороти чи синонімічні пари хліб-сіль, мед-вино, орли-чорнокрильці, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари, п'є-гуляє, а також коре-неслівні пари — піший-піхотинець, жити-проживати, кляне-проклинає, п'є-підпиває, квилить-проквиляє та ін. Вони надають текстові певного емоційного відтінку. Урочистість стилю підкреслюється використанням архаїзмів, старослов'янізмів та полонізмів (златоглавий, глас, іспадати, розношати, соглядати, перст, глава та ін.). Ліризм дум підсилюється застосуванням здрібніло-пестливих форм типу неділенька, матіночка, братик ріднесенький, зозуленька, миленький, сивенький, жалібненько та ін. Важливу поетико-змістову функцію виконують в думах риторичні запитання, риторичні оклики, звертання, як, наприклад, «земле турецька», «віро бусурманська», «браття козаки запорожці», а також анафора (єдинопочаток). Фабули та сюжети дум, як правило, пов'язані з історичним минулим | |
| Просмотров: 535 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |