| Главная » Файлы » Мои файлы |
Реактивність
| [ Скачать с сервера (35.9 Kb) ] | 15.09.2017, 10:07 |
| Реактивність – це здатність організму реагувати зміною життєдіяльності на різні впливи навколишнього середовища. Види реактивності. Розрізняють реактивність біологічну та індивідуальну. Біологічна, первинна або видова реактивність є найбільш загальною, визначається спадковими факторами і проявляється особливими засобами реагування різних видів організмів на однакові впливи зовнішнього середовища. Наприклад, різне реагування жаб, риб, птахів, ведмедів, людини на холод. Індивідуальна реактивність зумовлена як спадковими, так і набутими факторами. Вона залежить від віку, статі та умов існування окремого організму. Ступінь такої реактивності залежить від розвитку нервової, ендокринної та імунної систем, завершеності формування зовнішніх і внутрішніх бар'єрів. Тому найвища реактивність спостерігається у зрілому віці, а найменша – у ранньому дитячому і похилому віці. Індивідуальна реактивність може бути специфічною, коли реакція направлена на якийсь один хвороботворний фактор (наприклад, вироблення специфічних антитіл), або неспецифічною, коли вона здійснює захист від багатьох чинників (наприклад, фагоцитоз, гарячка, стрес, біологічні бар´єри). Специфічна й неспецифічна реактивність може бути фізіологічною і патологічною. Фізіологічна реактивність – це реакції організму на дію фізіологічних та патологічних чинників, адекватні за силою і спрямованістю, які не викликають пошкодження і порушення гомеостазу – нормергія. Патологічна реактивність – це реакції організму на дію патологічних або фізіологічних чинників, які є неадекватними за силою і спрямованістю, викликають ушкодження і порушують гомеостаз. Вони поділяються на а) гіперерічні – неадекватно сильні (алергія). б) гіпоергічні – неадекватно слабкі (імунодефіцит, імунодепресія). в) дизерічні – спотворені (патологічна толерантність). Резистентність – стійкість організму проти дії якогось патологічного чинника. Вона поділяється на пасивну і активну. Пасивна резистентність забезпечується анатомо-фізіологічними особливостями організму (наприклад, цілісність шкіри та слизових оболонок, соляна кислота і пепсин шлунку тощо). Активна резистентність зумовлена певними захисно-пристосувальними механізмами (наприклад, вироблення антитіл та активація фагоцитозу при інфекції або збільшення еритроцитів і гіпервентиляція при гіпоксії). Виділяють резистентність первинну, пов´язану із спадковими факторами, і вторинну – набуту. Резистентність також поділяється на специфічну і неспецифічну. Імунологічна реактивність – здатність організму відповідати імунними реакціями на дію антигенів. Антигени (АГ) - речовини, що здатні викликати імунні реакції. Вони поділяються на: 1. Повні – великомолекулярні біоорганічні сполуки (білки, полісахариди, ліпопротеїди, складні ефіри, ДНК, РНК, полінуклеотиди і їх комплекси), які мають жорстку трьохмірну структуру. 2. Неповні (гаптени) – низькомолекулярні сполуки, що стають справжніми АГ лише після приєднання до білкового носія. Механізми імунологічної реактивності (імунні реакції)поділяються на: 1. Гуморальні, до яких відносяться вироблення антитіл, комплемент, лімфокіни, монокіни, інтерферони, лізоцим, білки гострої фази тощо. 2. Клітинні, які включають всі клітини, що приймають участь в імунних реакціях (нейтрофіли, макрофаги та інші антигенпрезентуючи клітини, натуральні кілери, еозінофіли, Т-кілери, Т-хелпери тощо). 3. Допоміжні, які включають біологічні бар´єри, перетравлюючу мікроби дію шлункового соку, мікробний антагонізм тощо. Гуморальні та клітинні механізми поділяються на: 1. Вроджені неспецифічні, до яких відносяться комплемент, інтерлейкін-1, α- і β-інтерферони, білки гострої фази, нейтрофіли, макрофаги, еозінофіли, натуральні кілери тощо. 2. Набуті специфічні, до яких належать специфічні антитіла, лімфокіни (інтерлейкін-2, γ-інтерферон тощо), Т-кілери, Т-хелпери першого типу – через свої лімфокіни (γ-інтерферон, інтерлейкін-12) виконують супресорну функцію по відношенню до В-лімфоцитів і через інтерлейкін-2 та γ-інтерферон стимулюють клітинні реакції, Т-хелпери другого типу – секретують цитокіни, необхідні для стимуляції синтезу антитіл (інтерлейкіни-4, 5, 6, 13). Потужність вроджених неспецифічних реакцій завжди однакова, а набутих специфічних – значно сильніша при повторному контакті з чужорідним антигеном. Імунітет – стійкість (резистентність) організму проти дії АГ, або здатність організму підтримувати антигенний гомеостаз. Імунітет поділяється на: 1. Гуморальний імунітет – резистентність проти позаклітинних антигенів (гноєрідні бактерії, гельмінти). 2. Клітинний імунітет – резистентність проти внутрішньоклітинних антигенів (пухлинні клітини, віруси, грибки, найпростіші, мікобактерії, збудники лепри, сіфілісу, гонореї, бруцельозу тощо). Крім того, і гуморальний , і клітинний імунітет поділяється на: 1. Вроджений (природний, неспецифічний) імунітет. 2. Набутий (адаптивний, індукований, специфічний) імунітет. Імунологічна толерантність – відсутність імунологічної реактивності (ареактивність) до певних антигенів. Вона поділяється на: 1. Фізіологічну, тобто відсутність реакції на власні АГ. 2. Патологічну, коли відсутня реакція на чужі АГ. Механізми формування та відтворення імунологічної толерантності поділяються на високодозові та низькодозові. Високодозова толерантність виникає внаслідок блокування великою кількістю АГ функції тих імуноцитів, які здатні реагувати на ці АГ. Так, зокрема, формується в ембріональний період вроджена фізіологічна імунологічна толерантність. Низькодозова толерантність формується при введенні невеликих доз АГ, які є достатніми для стимуляції Т-супресорної функції Т-хелперів І-типу. Імунологічна толерантність Т-лімфоцитів формується протягом всього життя у вилочковій залозі. В-лімфоцити, навпаки, не мають толерантності до власних АГ, але не утворюють проти них антитіл тому, що їм цього не дозволяють Т-лімфоцити, які контролюють їх активність. При ослабленні Т-супресорної функції, зокрема внаслідок вікової інволюції тимуса, послаблюється й фізіологічна імунологічна толерантність. Порушення імунологічної реактивності поділяються: І за походженням: 1) первинні (спадкові або імунодефіцити); 2) вторинні (набуті або імунодепресії). ІІ за специфічністю АГ: 1) специфічні; 2) неспецифічні. ІІІ за переважним ушкодженням компонентів імунної системи: 1) Т-залежні; 2) В-залежні; 3) А-залежні (А-системамікро- і макрофагоцити); 4) Nk-залежні (Nk-натуральні кілери – найбільш потужні проти пухлинних клітин); 5) комплемент-залежні; 6) комплексні. ІV. За проявами: 1) гіперергія (алергія); 2) гіпоергія (імунодефіцити та імуносупресії); 3) дизергія (пат. толерантність). Імунодефіцитні захворювання можуть бути пов'язані як із змінами в системі Т-лімфоцитів, так і зі змінами в систамі В-лімфоцитів, або з комбінованим ураженням Т- і В-систем. До захворювань, пов'язаних з розладом утворення Т-лімфоцитів, зокрема, відносяться: 1. Первинна недостатність Т-лімфоцитів, що виникає у разі блокади на ранніх етапах утворення Т-лімфоцитів. 2. Синдром Ді-Джорджі (гіпоплазія вилочкової залози), який є наслідком порушення формування третьої і четвертої приглоткових зябрових кишень в ембріональний період, що веде до відсутності тимуса і Т-лімфоцитів, дефектів обличчя, щитоподібної та прищитоподібної залоз, вад серця. 3. Імунодефіцит Т-лімфоцитів, зумовлений генетично спричиненим дефектом пуриннуклеотидфосфорилази. При всіх цих захворюваннях в першу чергу порушується клітинний імунітет, що проявляється у збільшенні виникнення пухлин, вірусних і грибкових захворювань, а також туберкульозу та інших інфекційних хвороб, що викликаються внутрішньоклітинними бактеріями. До захворювань, пов'язаних з розладом утворення В-лімфоцитіввідносяться: 1. Фізіологічна гіпогаммаглобулінемія, що спостерігається у дітей віком від 4 до 12 тижнів, коли власні антитіла ще не виробляються в достатній кількості, а материнські вже зникають. 2. Гіпогаммаглобулінемія Брутона – спадкове порушення утворення В-лімфоцитів, яке зчеплено зі статтю і проявляється у хлопчиків. 3. Пізня гіпогаммаглобулінемія розвивається після 25 років. 4. Імунодефіцит, пов'язаний зі спадковим порушенням синтезу IgA. 5. Імунодефіцит, пов'язаний з генетично обумовленою блокадою синтезу IgG та IgA при збереженні синтезу IgM. Ці та інші подібні спадкові захворювання супроводжуються порушенням гуморального імунітету, що проявляється у зниженні стійкості проти стрептококової, пневмококової, кишкової інфекції при збереженні стійкості проти вірусів і грибів. До комбінованих імунодефіцитів відноситься велика група спадкових захворювань, зокрема: 1. Аутосомно-рецесивний імунодефіцит швейцарського типу. 2. Аутосомно-рецесивний імунодефіцит з телеангіектазією і атаксією (синдром Луї-Барр). 3. Імунодефіцит з тромбоцитопенією та екземою (синдром Віскотта-Олдрича), що зчеплений з Х-хромосомою та виявляється у хлопчиків після 10 років. Для комбінованих імунодефіцитів характерним є одночасне порушення гуморального і клітинного імунітету. Імунодепресивні стани є наслідком порушення генезу і функції імунних органів та/або імуноцитів під впливом різних етіологічних факторів (голодування, авітаміноз, іонізуюче випромінювання, цитостатики, пухлини, порушення гормональної регуляції, токсини бактерій, віруси). Особливе місце займає вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), який вражає клітини, що мають на своїй мембрані білок CD4 (Т-хелпери, деякі клітини мозку та інші). Загибель уражених ВІЛ клітин зумовлює розвитоксиндрому набутого імунодефіциту (СНІД), прояви якого обумовлені, в першу чергу, пригніченням клітинного імунітету. Антитіло лише мітить антиген, але не може його знешкодити. Цим займається система комплементу та/або мікро- та макрофаги. Тому порушення системи комплементу або пригнічення фагоцитозу призводять до недостатності гуморального імунітету. Порушення фагоцитозу можуть бути спадковими і набутими. Знижують активність фагоцитозу всі фактори, які порушують утворення нейтрофілів, їх енергетичний обмін, будову мембран і обмін електролітів. Серед спадкових захворювань, що супроводжуються зниженням фагоцитарної активності можна відмітити: 1. Спадкову нейтропенію. 2. Синдром Чедіака-Хігасі, який характеризується спадковим порушенням утворення лізосом, що перешкоджає перетравленню фагоцитованих мікроорганізмів. 3. Синдром незавершеного фагоцитозу, який пов'язаний із спадковим дефектом ферментів лейкоцитів (наприклад, НАДФ-оксидази або мієлопероксидази), які необхідні для утворення активних кисневих радикалів, що вбивають фагоцитовані бактерії. 4. Синдром ленивих фагоцитів, який може бути наслідком або спадкового дефекту білка актину в фагоцитах, або спадкового дефекту ферментів вуглеводного й енергетичного обміну, що знижує активність фагоцитів. Спадкове порушення метаболізму полісахаридів у лейкоцитах, яке знижує їх функціональну активність, має назву хвороба Альдера. Макрофаги та інші антигенпрезентуючі клітини представляють Т-хелперам інформацію про фагоцитовані ними чужі антигени, які вони виставляють на своїй мембрані в сукупності з антигенами головного комплексу гістосумісності ІІ класу. Без допомоги макрофагів Т-хелпери не можуть активізуватись і в свою чергу не будуть активізувати інші імуноцити. Натуральні кілери (Nk) є найефективнішою зброєю організму проти пухлинних клітин. Тому їх спадкова недостатність призводить до значного збільшення частоти виникнення пухлин. РОЛЬ РЕАКТИВНОСТИ ОРГАНИЗМА В ПАТОЛОГИИ. ИММУНОПАТОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ. Ключевые понятия 1.Реактивность – способность организма определенным образом (изменением жизнедеятельности) отвечать на действие раздражителя. 2.Резистентность (resistere – противостоять, сопротивляться, лат.) – устойчивость, сопротивляемость организма к действию патогенного раздражителя без существенных изменений внутренней среды организма. Реактивность – реакция на любой раздражитель. Резистентность выражает отношение только к патогенному раздражителю. Примеры реактивности эффект Бора – сдвиг кривой диссоциации оксигемоглобина вправо в условиях ацидоза; фагоцитоз лейкоцитами чужеродных частиц; повышение ЧСС при повышении температуры тела (10 уд/мин – на 1оС); повышение ЧСС и ЧДД при кислородном голодании организма (гипобарии); ориентировочные поведенческие реакции животных в ответ на звук, свет. Количественно различают формы реактивности нормэргия – нормальная реактивность, гиперергия – повышенная реактивность, гипоэргия – преобладают тормозные процессы, дизэргия – извращенная реактивность организма. Качественные характеристики реактивности 1. Резистентность – основной качественный показатель. Анафилаксия – повышенная реактивность, сниженная резистентность; зимняя спячка (гибернация) – сниженная реактивность, повышенная резистентность. 2. Раздражимость – общее свойство всего живого, определяющее самые элементарные реакции. 3. Лабильность (функциональная подвижность) – скорость элементарных реакций. 4. Возбудимость – способность нервной, мышечной, железистой тканей отвечать на раздражение возникновением возбуждения. 5. Чувствительность – способность целостного организма определять локализацию, силу и качества раздражителя. Классификация реактивности 1. Видовая (первичная, биологическая) реактивность – направлена на сохранение вида в целом и отдельной особи, выражает наследственность и изменчивость в пределах вида, например, способность к зимней или летней спячке; чувствительность к определенным агентам (черепахи не чувствительны к токсину столбняка). 2. Групповая реактивность: по группам крови, по типам конституции, по типам ВНД. Нервная система, ее состояние, тип имеет определяющее значение в реактивности. Любое изменение функционального состояния нервной системы меняет реактивность организма. Преобладание процессов возбуждения в нервной системе стимулирует все реакции (фагоцитоз, барьерная, антитоксическая функции). Преобладание процессов торможения имеет обратные эффекты. 3. Индивидуальная реактивность присуща конкретному индивидууму и зависит от наследственности; конституции; возраста; пола; функционального состояния нервной, эндокринной и иммунной систем, соединительной ткани; воздействия факторов окружающей среды (климат, характер питания, социальные условия). Индивидуальная реактивность может быть физиологической – присуща здоровому организму, патологической – возникает под действием чрезвычайных раздражителей и сопровождается снижением резервных возможностей организма. Физиологическая реактивность Специфическая (фенотипическая) – формируется по отношению к определенному фактору. Пример: иммунологическая реактивность – способность специфически отвечать на антигенный раздражитель. | |
| Просмотров: 533 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |