| Главная » Файлы » Мои файлы |
Принципи призначення покарання
| [ Скачать с сервера (144.0 Kb) ] | 24.08.2017, 23:06 |
| План ВСТУП …...................................................................................................................................... 3 Поняття призначення покарання …............................................................................................ 4 Принципи призначення покарання …......................................................................................... 6 Поняття загальних засад призначення покарання …............................................................... 7 Судова практика …..................................................................................................................... 15 Висновки ..................................................................................................................................... 22 Використана література ............................................................................................................. 23 ВСТУП Актуальність цієї теми полягає у тому, що призначення покарання — це завершальний етап процесу обрання судом при винесенні обвинувального вироку конкретного виду, міри кримінально-правового впливу на особу, визнану винною у вчиненні злочину, тобто передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, вчиненого умисно або з необережності. Відтак, врахування загальних засад при призначенні покарання дозволяє індивідуалізувати покарання і призначити його у суворій відповідності до принципу законності. У теорії кримінального права проблеми призначення покарання вивчалися такими вченими, як Л. В. Багрій-Шахматов, М. І. Бажанов, Н. А. Беляєв, Є. В. Благов, Г. С. Гаверов, І. М. Гальперін, І. І. Горелік, В. К. Грищук, Т. А. Денисова, В. К. Дуюнов, А. В. Іщенко, В. І. Зубкова, І. І. Карпець, Г. А. Кригер, Л. Л. Кругліков, Т. А. Леснієвські-Костарева, В. В. Мальцев, Ю. Б. Мельнікова, О. О. Мясніков, Т. В. Непомняща, Г. П. Новосьолов, П. П. Осипов, В. В. Полтавець, В. В. Похмелкін, Л. А. Прохоров, М. А. Скрябін, М. Н. Становський, М. С. Таганцев, В. І. Ткаченко, В. І. Тютюгін, О. Г. Фролова, Г. І. Чечель, М. Д. Шаргородський та інші. У рефераті аналізуються законодавчі недоліки чинного кримінального закону, що викликають труднощі врахування судом загальних засад призначення покарання, та пропонуються шляхи їх усунення. Однак слід визнати, що, незважаючи на досить детальне розроблення даної проблеми в науковій літературі, такі загальнотеоретичні питання, як визначення поняття загальних засад призначення покарання, системи принципів призначення покарання та їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання, залишаються спірними в науці кримінального права, не знаходять вони єдиного вирішення і в судовій практиці. Призначена міра покарання може досягнути мети покарання — виправити і перевиховати засудженого, здійснити превентивний вплив як на засудженого, так і на інших осіб лише у випадку співрозмірності покарання вчиненому і його справедливості. Поняття призначення покарання Призначення покарання як термін не має єдиного й універсального визначення, однак так само і не утворює протилежних думок у науці. Так, І. Фойницький говорив не про призначення покарання, а про його визначення. Використання різних термінів не означає наявності кількох протилежних понять, а пов'язане лише з мінливістю термінології у часі. Більш того, термін "призначення покарання" порівняно недавно був уперше використаний на практиці — в Основах кримінального законодавства СРСР і Союзних республік 1958 р. Під визначенням покарання Фойницький розумів підшукання розміру нормального покарання, встановленого законом за певну групу діянь, що відповідає кожному конкретному прояву злочинності. На думку Становського, призначенням покарання є частина судового розгляду, в якій засуджуваній особі визначається розмір покарання. Призначення покарання є стадією судового процесу (кримінальної відповідальності) і регулюється суміжними галузями законодавства: кримінальним законом — у питаннях застосування матеріального права, кримінально-процесуальним законом — у питаннях процедурного характеру. В. Єсипов вважав визначенням покарання діяльність суду, спрямовану на встановлення виду та міри покарання відповідно до вини злочинця у кожному конкретному випадку. Крім термінів "призначення покарання" чи "визначення покарання", в літературі також використовується термін "застосування покарання". Зокрема, на думку Я. Брайніна, призначенням покарання є застосування санкції кримінального закону. О. Сундурова пропонує більш об'ємне визначення: призначення покарання — це діяльність суду, що здійснюється із дотриманням встановлених процесуальних вимог щодо застосування до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, заходів державного примусу, передбачених у переліку видів покарань та у відповідній санкції кримінального закону, що полягає у позбавленні чи обмеженні прав та свобод засудженого. Слід зазначити, що останнє наведене формулювання не розкриває кримінально-правову суть поняття призначення покарання, а інші автори головним чином визначають процесуальний аспект призначення покарання. Також існує точка зору, відповідно до якої поняття "застосування покарання" є більш широким за змістом, ніж поняття "призначення покарання". Зокрема, Т. Непомнящая вважає, що призначення покарання є першим етапом застосування покарання. Ця думка уявляється обґрунтованою, оскільки застосування покарання може розглядатися як реалізація кримінально-правової санкції, а також як реалізація покарання як заходу державного примусу, тобто як виконання покарання стосовно засудженого. Отже, поняття "застосування покарання" не може використовуватися як синонім понять "призначення" чи "визначення" покарання. Характерним є те, що термін "призначення покарання" може розумітися і як категорія статична, і як категорія динамічна. Статика виражається в існуванні загальних засад і принципів, виходячи з яких визначається вид і розмір покарання. Під динамікою розуміється практичне застосування загальних засад та принципів — тобто їхнє втілення у життя. Принципи призначення покарання Поряд із загальними засадами призначення покарання виокремлюються принципи призначення покарання. Принцип (латин, principum — першооснова) — керівна ідея, основне правило. М. Бажанов розумів під принципами призначення покарання вихідні, найбільш важливі положення, закріплені у нормах кримінального законодавства, що визначають діяльність судів щодо застосування покарання до осіб, винних у вчиненні злочину. На думку П. Осидова, принципами призначення покарання є закріплені у нормах кримінального і кримінально-процесуального закону положення, що встановлюють підстави та умови застосування мір кримінального покарання'". М. Становский виокремлює 3 принципи призначення покарання: законності, справедливості та гуманності. Треба зазначити, що запропонована цим автором класифікація принципів призначення покарання більшою мірою відповідає позиції Наумова, який заперечує існування принципів призначення покарання і говорить лише про доцільність визначення принципів покарання. Деякі інші автори, у тому числі А. Горєлік, Г. Крігер, В. Татарников, Т. Сахарук, поділяють точку зору А. Наумова. Проте можна вважати, що обидва підходи мають право на існування. Зазначені ж Становським принципи відносяться до загальноправових принципів, тому ця класифікація не може бути визнана вдалою. Питання щодо доцільності виділення принципів покарання може бути розв'язане розподілом принципів на 2 групи: загальноправові та спеціальні принципи. Немає необхідності зупинятися на характеристиці загальноправових принципів, проте до спеціальних принципів, що найбільшою мірою відображають істотність інституту призначення покарання, доцільно віднести наступні: а) економії каральних засобів. Цей принцип реалізує відмову від ідеї відплати у кримінально-правовому сенсі; б) індивідуалізації покарання. Передбачається обрання виду і розміру покарання з урахуванням усіх відповідних обставин вчинення злочину, а також особи винного. Індивідуалізація покарання передбачає збалансованість урахування особи винного, характеру, а також тяжкості вчиненого злочину; в) доцільності. При визначенні покарання суд враховує аспект доцільності застосування до засудженого покарання того чи іншого характеру, передбачаючи, що таким чином найбільш ефективно можуть бути досягнуті цілі, які мають бути досягнуті покаранням. Поняття загальних засад призначення покарання Загальні засади призначення покарання в юридичній літературі визначаються як фундаментальні положення, встановлені в законодавстві, що регламентує призначення покарання. В. Полтавець вважає, що загальні засади призначення покарання — це передбачена у кримінальному законі система правил. Тієї ж думки дотримується і Прохоров. Дещо інший підхід пропонує Л. Кругліков, поділяючи загальні засади призначення покарання на основні й додаткові. Основними, на його думку, є такі критерії, як характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, а також особистість винного. У свою чергу, вторинну роль відіграють пом'якшуючі й обтяжуючі обставини, а також інші обставини, що конкретизують ступінь суспільної небезпечності злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто певних фактичних втрат і обмежень. Кара виступає як один із засобів досягнення виправної та привентивної мети покарання. Покарання й це є справедливий акт правосуддя. Н. Ф. Кузнєцова та І. М. Тяжкова, зазначили, що покарання може бути визнане справедливим лише у тому випадку, якщо суд призначить його з урахуванням всієї сукупності обставин у конкретній справі, а саме: покарання має бути призначене в межах відповідної статті Особливої частини КК із урахуванням положень Загальної частини КК, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину й особи винного, пом'якшуючих і обтяжуючих обставин, а також з урахуванням впливу призначеного покарання на виправлення засудженого і на умови життя його сім'ї. Із змісту ч.1 ст.65 КК випливає, що законодавець встановлює чітко визначені загальні засади (вимоги), якими повинен керуватися суд, призначаючи покарання у кожній конкретній справі. Відповідно до цих вимог, покарання повинно призначатися з урахуванням меж, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; положень Загальної частини КК; ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Призначаючи покарання винній особі, суд, як бачимо, повинен ураховувати всі зазначені у ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання та мотивувати у вироку обрання ним конкретної міри покарання. Саме на це і звертає увагу судів Пленум Верховного Суду України у абз. 1 п. 2 своєї постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24 жовтня 2003 р. зі змінами від 10 грудня 2004 р. Суди повинні неухильно додержуватись вимог закону про індивідуалізацію покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину, даних про особу винного й обставини справи, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 24.10.2003 р. № 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання". При цьому у випадках, коли злочин було вчинено особою з використанням свого службового становища чи заняттям якоюсь діяльністю, судам належить, відповідно до вимог ст. 55 КК, обговорювати питання про позбавлення цієї особи права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. На відміну від статті про загальні начала призначення покарання, яка містилася у КК УРСР від 28.12.1960 р., чинний КК України, зокрема ст. 65, не містить вказівки стосовно того, що під час призначення покарання суд керується правосвідомістю. Не слід замовчувати той факт, що, керуючись правосвідомістю, окремі судді інколи виходили з власних, навіть злочинних інтересів. Не можна не погодитися з позицією П. А. Вороб'я, М. Й. Коржанського та В. М. Щупаковського, які вважають, що у цивілізованому, правовому суспільстві суд не може (не повинен) керуватися правосвідомістю, оскільки для цього йому потрібен відповідний закон. Такої ж позиції дотримується і В. К. Грищук, зазначаючи, що вказівка на правосвідомість — "керується правосвідомістю" — є недопустимою. Суд має керуватися кримінальним законом, оскільки правосвідомість — явище не конкретне, а абстрактне. У кожного судді вона є різною, і коли допустити о можливість керуватися правосвідомістю, то про єдність законності й рівність громадян перед законом, а отже, гуманність і справедливість, можна говорити лише умовно в теоретичному плані. Верховенство закону має забезпечити і єдність законності, і рівність громадян перед кримінальним законом. Звичайно, сам термін "правосвідомість" не містить у собі негативних рис, проте важливо розуміти, як його тлумачать окремі судді. У цілому вважаємо, що існування такого принципу є недоцільним, оскільки це дає тим суддям, які іноді керуються не лише законними інтересами, додаткові можливості скористатися владою, реалізуючи свої корисливі цілі. Щодо питання про характер і ступінь суспільної небезпеки, які враховуються судом як елемент загальних засад призначення покарання, то широко побутує думка, згідно з якою характер суспільної небезпеки вчиненого злочину — це не індивідуальна ознака конкретного злочинного діяння, а ознака, яка характеризує всі злочини певної групи чи виду. На думку багатьох учених-криміналістів, характер суспільної небезпеки злочину - це якісна характеристика суспільної небезпеки злочину, за якою однорідні злочини об'єднуються в групи (види) та відрізняються від злочинів іншого виду. До речі, М.І. Бажанов відзначав, що характер суспільної небезпеки - це ознака, яка характеризує всі злочини визначеної групи або визначеного виду. Характер суспільної небезпеки - це якісна своєрідність діяння, яка, як зазначає М.А. Скрябін, визначається шляхом встановлення об'єкта злочину. Такої ж позиції дотримуються і українські вчені, вважаючи, що характер суспільної небезпеки визначається суспільною цінністю об'єкта злочину (родового і безпосереднього), на який посягає злочинець. Дещо інша точка зору у Н.Ф. Кузнєцової, яка зазначає, що характер суспільної небезпеки залежить від об'єкта посягання, форми вини, змісту мотивів і мети злочину, способу посягання, суб'єкта злочину. Певною особливістю вирізняється позиція, висловлена російськими науковцями ще у 70-х рр. минулого століття. На їх думку, характер суспільної небезпеки злочину визначається об'єктом посягання, характером і розміром спричинення шкоди, виною суб'єкта і його особистою суспільною небезпекою. Зважаючи на те, що характер суспільної небезпеки злочину дійсно визначається, насамперед, значенням та важливістю тих суспільних відносин, які взяті під охорону кримінального закону, тобто є об'єктом злочину, навряд чи можна недооцінювати й інші фактори, до яких слід віднести спосіб посягання, характер і розмір злочинних наслідків. Ступінь суспільної небезпеки злочину - це кількісна характеристика суспільної небезпеки злочинів одного і того ж характеру. На відміну від характеру суспільної небезпеки злочину, що є об'єктивною характеристикою цього виду злочину, ступінь суспільної небезпеки - це ознака, що характеризує конкретне злочинне діяння, визначає тяжкість вчиненого злочину. На тому, що саме ступінь суспільної небезпеки визначає тяжкість конкретного злочину, наголошував і М.І. Бажанов. Слід відзначити, що у кримінально-правовій літературі ряд учених-криміналістів розрізняє індивідуальний та типовий ступінь суспільної небезпеки злочину. Як зазначає Т.А. Леснієвські-Костарєва, типовий ступінь суспільної небезпеки різниться від індивідуального тим, що він характеризує ступінь небезпеки у межах визначеної міри, внаслідок чого вона може бути типізована, регламентована в законі. Типовий ступінь характерний для визначення групи діянь та осіб, які їх вчиняють. У кримінальному законі, як вважає автор, неможливо відобразити індивідуальні риси вчиненого і небезпеку конкретної особи. Типовий ступінь суспільної небезпеки більш абстрактний, ніж індивідуальний. Його не слід змішувати з характером суспільної небезпеки. Типовий ступінь характеризує істотні кількісні розходження у межах визначеної якості, але якість залишається незмінною. На відміну від типового ступеня суспільної небезпеки, індивідуальний ступінь характеризує незначні зміни в ступені суспільної небезпеки порівняно з типізованим ступенем або ті значні зміни, що не є звичними для цієї категорії справ і внаслідок цього не можуть бути типізовані в законі. Типовий ступінь суспільної небезпеки злочину визначається як критерій диференціації складів злочинів на злочини з основним складом, з пом'якшуючими та з обтяжуючими обставинами. Індивідуальний ступінь суспільної небезпеки розуміється як характеристика вчиненого злочину, що визначається особливостями цього злочину і обставинами його вчинення. На думку А.П. Козлова, типовим ступенем суспільної небезпеки необхідно визнати оцінку типових ознак виду злочину, виражених у типовому виді і типовому розмірі покарання, визначених законодавцем у санкції. Індивідуальний ступінь суспільної небезпеки виникає тоді, коли типові елементи виду злочину починають «обростати» своїми індивідуальними властивостями або індивідуальними елементами. Всі ці індивідуальні особливості разом утворюють індивідуальний ступінь суспільної небезпеки; причому одні з них збільшують індивідуальну суспільну небезпеку (обставини, що обтяжують покарання), інші - зменшують її (обставини, що пом'якшують покарання). У кримінально-правовій літературі для позначення ступеня тяжкості злочину, що взятий за основу поділу злочинів на окремі категорії (ст. 12 КК), використовується поняття «типовий ступінь тяжкості злочину». Оскільки цей ступінь тяжкості злочину відображено у санкції відповідної статті кримінального закону, тобто враховано законодавцем при визначенні виду і розміру (строку) покарання за вчинення злочинів цього виду, то він не може бути врахований при призначенні покарання за вчинений особою злочин. Однак у п. 3 ч. 1 ст. 65 законодавець використовує поняття «ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто вчиненого певною особою конкретного злочину. У зв'язку з цим в юридичній літературі разом з «типовим ступенем тяжкості злочину» виділяють поняття «індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого злочину», яке за своїм змістом відповідає поняттю «індивідуальний ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину». Типовий ступінь тяжкості злочину визначається ознаками відповідного складу злочину, що є єдиним для всіх злочинів цього виду, і за його допомогою здійснюється кваліфікація злочину. Однак у вчиненому особою злочині вказані ознаки мають конкретні специфічні властивості і вказують на індивідуальні особливості вчиненого злочину. Всі ці індивідуальні особливості, як відзначалося, утворюють індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого злочину. Саме тому у п.3 | |
| Просмотров: 574 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |