| Главная » Файлы » Мои файлы |
Предмет і завдання судової медицини
| [ Скачать с сервера (98.0 Kb) ] | 02.08.2017, 12:01 |
| Тема 1. Предмет і завдання судової медицини. Історичні етапи розвитку Поняття судової медицини її зміст та завдання. Значення судової медицини в розкритті та розслідуванні злочинів. Методи судової медицини, що слугують розв’язанню медико-біологічних питань, які постають перед правоохоронними органами. Історія розвитку судової медицини. Витоки судової медицини (манускрипти Айюрведа, праці Гіппократа, книги Мойсея, практики Греції, Єгипту, Месопотамії, Риму та інших країн). Етапи становлення судової медицини. Перший етап – ХІ- ХІІІ ст. Другий етап – ХVI ст. Третій етап подальшого набуття знань та досвіду, узагальнення практики та виникнення окремої дисципліни – судової медицини. «Основи судової медицини» Й. Бона. Вітчизняні вчені та їх здобутки у галузі судової медицини. Структура судово-медичної служби в Україні. ПРОЦЕСУАЛЬНО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ТА СТРУКТУРА СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ В УКРАЇНІ. СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ТРУПА: ОРГАНІЗАЦІЯ, ПРАВИЛА, УМОВИ, ДОКУМЕНТАЦІЯ. Судова медицина – одна з окремих, самостійних і цікавих дисциплін медичної науки. “Судова” означає, що цей предмет має відношення до суду, тобто до державного органу, що відає вирі¬шенням цивільних і розглядає кримінальні справи, а отже без¬посередньо зв’язаний з правознавством. Недаремно М.І. Рай¬сь¬кий, а згодом і Ю.С. Сапожников називали цю дисципліну “медицина в праві”. Судова медицина вивчається тоді, коли студенти опанували майже всі медичні науки. Вона базується на знанні багатьох розді¬лів медицини. Проте ця наука не являє собою механічні зібрання медичних дисциплін, а вивчає лише їй належне коло питань, використовуючи свої методи дослідження. Вона формувалась у самостійну науку протягом віків внаслідок систематичного залучен¬ня судами медичних працівників для розв’язання правових питань, що вимагали медичних знань. Предмет судової медицини – система або коло особливих ме¬дичних знань, умінь і навиків, призначених для з’ясування конкретних питань у слідчій та судовій практиці. М.І.Авдєєв (1959), В.І.Акопов (1998) та інші вважають, що предметом су¬до¬вої медицини є теорія і практика судово-медичної експертизи. Питання медичного характеру, що вирішуються судовою меди¬ци¬ною, можуть стосуватись будь-якої галузі медицини, крім пси¬хіат¬рії. Судова психіатрія є самостійною дисципліною, а не скла¬довою частиною судової медицини, якою вона була до 30-х років ХХ століття. Отже, судова медицина – це спеціальна медична наука, яка вивчає і розробляє певні питання медичного, біологічного і медико-криміналістичного спрямування для запитів правової практики, пра¬восуддя та охорони здоров’я. До змісту судової медицини відносяться: Процесуально-організаційні засади судово-медичної діяльно¬сті лікарів, що випливають із правознавства, зокрема з карно-процесуального, цивільно-процесуального кодексів України, закону України “Про судову експертизу”, відомчих інструкцій, правил, положень тощо. Судово-медична танатологія: вчення про смерть і посмертні зміни, визначеня причини смерті, давності її настання, зв’язку з подія¬ми, які їй передували тощо. Судово-медична травматологія: вчення про механічні та вог¬не¬пальні ушкодження, визначення їх походження, механізму утворення, встановлення знаряддя травми, давності й прижит¬тєвості ушкоджень, зв’язок зі смертю; визначення ступеня тяжкос¬ті тілесних ушкоджень, розробка його критеріїв тощо. Судово-медична токсикологія: вчення про отрути і отруєння, методи діагностики і профілактики отруєнь різноманітними речовинами. Судове акушерство і судова гінекологія: вагітність і встанов¬лення її строків, терміну зачаття, кримінальний аборт, його діагнос¬тика, спірні статеві стани, згвалтування, мужолозтво, зараження венеричними хворобами тощо; встановлення новонародженості: живою чи мертвою народилась дитина, тривалість її життя після пологів тощо. Вивчення дії на організм людини термічних, електричних факторів, променистої енергії, змін атмосферного тиску, гіпоксич¬них станів: причини їх виникнення, морфологічні прояви, методи діагностики. Учення про наглу (раптову) смерть: причини та умови її нас¬тан¬ня, діагностика, профілактика. Учення про огляд місця пригоди та трупа людини на місці його виявлення: порядок огляду трупа та слідів злочину, вилучення речо¬вих доказів. Дослідження речових доказів біологічного походження. Пограничні з криміналістикою питання ідентифікації особи, знаряддя травми тощо. Експертиза за матеріалами кримінальних і цивільних справ, зокрема у випадках порушення кримінальних справ з приводу професійних правопорушень медичних працівників. Специфічна особливість судової медицини полягає в тому, що вона вивчає танатологію, наглу смерть, токсикологію, травма¬тологію, вогнестрільні ушкодження, термічну траму та асфіксію, акушерство і гінекологію, речові докази та інші розділи медицини в такому об’ємі й з такого погляду, які не вивчаються іншими медичними (морфологічними, клінічними) науками. Наприклад, медико-криміналістичне дослідження одягу у випадках транспорт¬ної травми, вогнестрільних поранень; огляд місця події і трупа на місці його виявлення; визначеня давності настання смерті або давності спричинення травми; встановлення наявності крові чи сперми в сухих плямах і т.д. До предмета судової медицини належать її об’єкти, а саме: особи, що потерпіли від зловмисних дій, підозрювані чи обвинувачувані у скоєнні злочину, – в цілому “живі особи”; - мертві люди (трупи) при насильній чи наглій смерті, або при підозрі на них, та у інших випадках; - речові докази (знаряддя злочину та предмети, що зберегли на собі сліди злочинних дій: плями крові, сперми; волосся, меконій, слина, піт тощо); - матеріали кримінальних або цивільних справ (як правило, медичні документи: історії хвороби, амбулаторні картки, довідки, протоколи огляду тощо). Оскільки судова медицина займається діагностикою станів, ушкоджень, отруєнь, захворювань, має справу з обстеженням живих осіб в амбулаторії чи стаціонарі, вона відноситься до клініч¬них медичних дисциплін. Завдання судової медицини випливають з її визначення та змісту. Вона надає практичну допомогу правоохоронним органам або суду в розкритті злочинів проти життя, здоров’я чи статевої недоторканності людини, вносить свій вклад у профілактику травматизму, отруєнь, наглої смерті тощо, вивчаючи і узагальню¬ючи причини і умо¬ви їх виникнення серед певних груп населення, сприяє покра¬щенню всієї лікувально-профілактичної роботи на підставі виявлення помилок, допущених лікарями при діагностиці захворювань, наслідків травми, отруєнь, термічних уражень тощо та лікуванні хворих. Саме цим судова медицина в Україні чітко відрізняється від судової медицини країн Західної Європи, Азії. Практичною галуззю судової медицини як науки є судово-медична експертиза. Поняття “судова медицина” і “судово-медична експертиза” різні. На відміну від визначення судової медицини, судово-медичною експертизою називається застосування ме¬дич¬них, біологічних і медико-криміналістичних знань для вирішення питань, що виникають у практичній діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду. В зв’язку з цим, виникає питання: що таке експертиза взагалі? Експертизою нази¬вається процес дослідження суттєвих для справи об’єктів чи обста¬вин спеціалістом, який призначений органом слідства, чи судовим експертом у випадках, коли для з’ясування певних питань необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Експерт – це особа, фахівець в галузі науки, техніки, мистецтва, медицини тощо, запрошений для дослідження певних об’єктів і вирішення питань, які вимагають спеціальних знань. Експертиза відіграє суттєву роль при розслідуванні і судовому розгляді будь-якої справи, виступає як одне з джерел доказів у судовому процесі. В зв’язку з цим їй надається виключне зна¬чення, особливо в кримінальних справах, зокрема без висновків судово-медичної експертизи у випадках вбивства, згвалтування, нане¬сення тілесних ушкоджень, при транспортній травмі тощо не може бути закінчене попереднє слідство чи розглянута справа в суді. Знання основ судової медицини необхідне кожному лікарю для його загальної медичної підготовки, компетенції, грамотного виконання своїх обов’язків. Накопичений судовою медициною науково-дослідницький і практичний матеріал в таких розділах медицини, як вчення про смерть, раптова смерть, правова оцінка тілесних ушкоджень, транспортна травма, окремі види механічної асфіксії, отруєння та їх посмертна діагностика, правові аспекти лікарської діяльності, огляд трупа людини на місці пригоди, особливості дослідження слідів людських виділень тощо, викладається тільки судовою медициною. Ці знання потрібні для підго-товки лікарів, у тому числі санітарних, дитячих,стоматологів. Необхідність оволодіти стійкими знаннями з теорії і практики судової медицини важлива головним чином тому, що згідно з діючим законодавством, зокрема Кримінальним-процесуальним Кодексом (КПК) України, що набрав чинності з 20 листлпада 2012 р органи дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суд мають право, а в деяких випадках зобов’язані залучити до проведення медичної експертизи або участі в слідчій чи судовій дії лікаря будь-якої спеціальності, незалежно від того, який факультет він закінчив і яку посаду займає. Зокрема, під час допиту малолітньої чи неповнолітньої особи (ст.226 КПК), під час слідчих дій за участю малолітньої чи неповнолітньої особи (ст.227 КПК), під час пред’явлення особи, речей та трупа для впізнання (стт.228, 229, 230 КПК). Крім того, лікар може залучатись слідчим чи прокурором в якості спеціаліста для участі і в інших слідчих діях, зокрема: під час обшуку житла (ст.236 КПК); огляду місцевості, приміщень, речей та документів (ст.237 КПК), огляду трупа в т.ч. – при ексгумації (стт.238, 239 КПК); слідчого експерименту (ст.240 КПК); освідування особи (ст.241 КПК); отримання зразків для експертизи (ст.245 КПК). Отже, судова медицина в системі вищої медичної освіти має важливе значення і займає чільне місце. Вона допомагає осмислити лікарську діяльність у правовому відношенні (обов’язки, права, відповідальність лікаря і експерта), сприяє вихованню високих етичних і моральних норм поведінки лікаря (на прикладі вивчення експертних матеріалів про професійні правопорушення медичних працівників), вчить майбутніх лікарів конкретному мисленню (при формуванні діагнозу, висновків, правильно обгрунтовувати їх), дисциплінує лікарське мислення, вчить поважати і виконувати закони, прийняті державою. Виключно важливу роль відіграє судова медицина в роботі правоохоронних органів та суду. Висновки фахівця з судової медицини є одним з найважливіших видів доказів у розслідуванні, розкритті і судовому розгляді тяжких злочинів, вони сприяють встановленню істини. Практично ні одна кримінальна справа, порушена в зв’язку з причиненням особі фізичної шкоди, не обходиться без судово-медичної експертизи. Визначення причини смерті, властивостей тілесного ушкодження та його ступеня тяж¬кості, статевої зрілості потерпілої тощо з точки зору закону вза¬галі неможливе без висновку судового лікаря. Його вмотивована думка часто буває вирішальною при встановленні часу, місця і способу здійснення злочину, а це в свою чергу є основою для роз¬робки обгрунтованих слідчих версій та їх реалізації. Тому судо¬во-медичний експерт як фахівець в галузі судової медицини не тільки лікар, але й одна з активнодіючих фігур у боротьбі зі злочин¬ністю. Судовий лікар надає допомогу працівникам слідчих органів або суду шляхом консультацій в складних справах, при вирішенні питань про можливість призначення експертизи, підготовки питань для їх розв’язання. Це дає можливість слідчим органам і суду в повному обсязі використати досягнення судової медицини, встано¬вити об’єктивні і важливі дані для розкриття злочинів. Нерідко знання спеціалістів у галузі судової медицини вико¬ристо¬вуються з користю для справи при допитах обвинувачуваних і підозрюваних, свідків і потерпілих. Впровадження досягнень науки, зокрема судової медицини, є неодмінною умовою вдосконалення діяльності слідчого апарату і підвищення ефективності досудового слідства. Судово-медична експертиза в Україні є складовою частиною охорони здоров’я і, як зазаначалось, крім надання допомоги право-охоронним органам, вона сприяє органам охорони здоров’я в підвищенні якості лікувально-профілактичної роботи. Це сприяння здійснюється такими шляхами:•обговорення судово-медичних спостережень разом із лікую¬чими лікарями на клініко-анатомічних конференціях у випадках розтину трупів осіб, що померли в лікувальних закладах; при розходженні клінічного і морфологічного діагнозів або виявленні дефектів організації лікувального процесу з метою запобігання їм у майбутньому. Такі конференції, на яких зобов’язані бути присут¬німи всі лікарі закладу, – одна з форм підвищення кваліфікації лікарів; доведення до відома органів охорони здоров’я виявлених дефектів діагностики і лікування, оформлення медичних документів (історій хвороби, амбулаторних карт, довідок тощо) під час огляду живих осіб, вивченні історій хвороби померлих в стаціонарах, при проведенні судово-медичної експертизи за “лікарськими справа¬ми” тощо. Це допомагає в подальшому розробити певні рекомен¬дації для покращання медичної допомоги населенню;•своєчасне виявлення випадків інфекційних захворювань і повідомлення про них. Судово-медичний експерт при розтині трупа померлого може першим зіткнутися з випадком небез-печної інфекційної хвороби і зобов’язаний вжити заходи з метою попере¬дження можливого розповсюдження інфекції, пові¬до¬мивши про це головного лікаря найближчого лікувального зак¬ладу чи органу охорони здоров’я; •узагальнення і аналіз випадків побутового, вуличного, транс¬портного, промислового, сільськогосподарського, дитячого травма¬тизму, отруєнь, наглої смерті дітей і дорослих тощо; виявлення причин і умов їх виникнення з метою розроблення заходів профі¬лактики; •участь судових лікарів у санітарно-просвітній роботі з використанням різноманітних матеріалів судово-медичної практики. Судова медицина – наука медична. Вона тісно пов’язана і запо¬зичує наукові досягнення та методи дослідження ряду медич¬них і навіть немедичних наук. Судова медицина безпосередньо поєднується з анатомією людини, патологічними анатомією і фізіологією, гістологією, травматологією, мікробіологією, фарма¬кологією, рентгенологією, акушерством і т.д. Серед немедичних наук вона черпає і використовує необхідні дані з фізики (спектро¬скопія, спектральні методи дослідження, обгрунтування механізмів ушкодження), хімії (визначення хімічних речовин, отрут при отруєннях), механіки (механогенез переломів кісток), юриспру¬денції, тобто сукупності наук про право. Зокрема, без знань змісту певних статей КПК чи диспозицій окремих статей КК України судово-медична діяльність взагалі неможлива. З немедичних наук чи не найбільший вплив на судову медицину має криміналістика (від лат. criminalis – злочинний) – наука про методи, тактику і техніку розкриття злочинів (наприклад, медико-кримі¬налістичне дослідження одягу і взуття при транспортних травмах, дослідження знаряддя злочину, ототожнення його за пошко¬дженнями, огляд місця події та трупа на місці його виявлення тощо). Поряд із цим, судова медицина певним чином позитивно впливає на розвиток інших медичних наук. Наприклад, праці К.І. Хижнякової з дослідження секрету молочних залоз у вагітних і породіль розширили можливості клінічної діагностики ряду станів і захворювань у жінок. Результати експериментів на біоманекенах (трупах людей) дали можливість О.П. Громову сформулювати нову теорію закритої черепно-мозкової травми, яка використовується клініцистами. Розроблені судовими медиками методи діагностики алкогольної інтоксикації, експрес-методи встановлення отруєнь іншими речовинами знайшли широке застосування у лікарській практиці. Результати наукових досліджень у судовій медицині з приводу вивчення механізмів морфології переломів кісток засто-совуються травматологами, а досягнення судової серології – в медичній генетиці, при трансплантації органів і тканин, переливанні крові. Судова медицина використовує різні спеціальні методи дослі¬дження об’єктів: морфологічні (розтин трупа, опис змін, гістологіч¬не дослідження), клінічні (огляд потерпілого чи підозрюваного в амбулаторії здійснюється за принципами клінічного обстеження), хімічні (виявлення отруйних речовин у крові, сечі, внутрішніх органах), медико-криміналістичні (фотографування, рентгенографія у м’яких променях Буккі, стереомікроскопія, ототожнення знарядь злочину, трасологічний, контактно-дифузійний методи тощо), метод експериментального моделювання (транспортної травми, визначення дистанції пострілу, знаряддя травми тощо). Специфічними для судової медицини є метод встановлення діатомового планктону і кріоскопічний метод дослідження крові при діагностиці утоплення, визначення прижиттєвості травми, давності її походження та давності настання смерті. СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ ТА СУДОВО-МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ Судова медицина виникла дуже давно і сформувалась в окрему дисципліну протягом тривалого застосування медичних знань при вирішенні правових питань. Її зародження і становлення пов’язані з багатовіковою практикою залучення медичних працівників як знаючих, компетентних осіб (експертів) при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальних або цивільних справ. Такі особи допомагали з’ясовувати питання, що вимагали спеціальних медичних знань. Перші зародки судової медицини були знайдені в працях Гіппократа (460 –355 р.р. до н.е.), який вивчав аборт, строки вагіт-ності, життєздатність немовлят, тяжкість і смертельність уш¬код¬жень, тріщини і вдавлення на кістках черепа та давав їм медичну оцінку. У Стародавньому Римі ще до нашої ери повитухи давали в суді роз’яснення по справах, які торкалися вагітності, аборту, поло¬гів. Залучений до розслідування вбивства імператора Юлія Цезаря (44 р. до н.е.) придворний лікар Антистій знайшов на його трупі 23 рани і тільки одну з них визнав смертельною. Це дуже важливий науковий експертний висновок. Всесвітньо відомий Кодекс Юстиніана, покладений в основу Римського права (529-534 рр. н.е.), містить вказівки на особливу роль лікарів у судовому процесі. Там, зокрема, підкреслювалось, що “лікарі власне не свідки, вони більше судді, ніж свідки”. І все ж “колискою” судової медицини треба визнати Китай. Ще у VI-X сторіччях н.е. китайськими лікарями та юристами були написані книги, які містили цінні дані, що відносились до судової медицини та криміналістики. У 1247 р. голова кримінального суду Китаю Сун Ци написав трактат з судової медицини “Сі Юань-лу” (“Спосіб помсти за кривду”). Збірник складається із 5 книг. Перші дві книги присвячені огляду трупа, техніці огляду, ідентифікації трупа, описанню пошкоджень. Дуже цінна вказівка, що гнильні зміни не повинні бути перешкодою до огляду трупа. Є відомості про штучні хвороби, про способи і знаряддя травми, про задушення та утоплення, про отрути та отруєння тощо. Значний інтерес мають контурні зобра¬ження тіла людини з позначенням точок, в ділянці яких пошкод¬ження небезпечні для життя. Смертельними визнавались пора¬нення, які викликали безпосередньо смерть або призводили до смерті протягом 3-х діб після травми. Китайцям належить пріоритет в описанні трупних плям, трупного заклякання та ознак смерті від блискавки. “Сі Юань-лу” внаслідок численних перевидань дійшов до нашого часу. Вплив на правосуддя цього трактату був таким великим, що в народі склалося прислів’я: “Той, хто судить за “Сі Юань-лу”, ніколи не помилиться”. Контурні зображення тіла людини з відображенням точок локалізації небезпечних для життя тілесних ушкоджень Засновником наукової судової медицини в Європі був французь¬кий хірург Амбруаз Паре (1517-1590). В його праці “Opera chirurgi¬ca” як самостійний розділ подається “Трактат про висновки лікарів і бальзамування трупів” (1575). Ним складені свідоцтва про тяжкість тілесних ушкоджень, окремий розділ присвячений експер¬ти¬зі поранень і їх судово-медичній кваліфікації. В трактаті приділено багато уваги смерті від механічної асфіксії, від отруєння чадним газом і від дії електроструму, дітогубству тощо. Відображені деякі питання акушерсько-гінекологічної експертизи. Подані зразки судо¬во-медичних “рапортів” (тобто висновків). У 1562 р. А. Паре зробив перший судово-медичний розтин. У Німеччині у 1532 р. вийшло Кримінальне положення (Кодекс) Карла V “Lex Carolina”, яке встановило обов’язок суддів запрошу¬вати лікарів при розгляді справ про нанесення смертельних ран, дітогубство, викидень, отруєння, а також у випадках лікарських помилок. Обов’язковим було оглядати мертві тіла. “Кароліна” приділила велику увагу судовим доказам і стала стимулом у розвит¬ку судової медицини як науки. Сицилійський лікар Фортунато Фіделіс з Палермо у 1602 р. видав твір із судової медицини під назвою “Про висновки лікарів”. Пав¬ло Закхіас з тієї ж Італії у 1626 р. видав всеохоплюючий судо¬во-медичний посібник “Судово-медичні питання”, після чого П. Закхіаса називали “батьком” судової медицини. Німецький вчений Іоган Бон у 1690 р. у Лейпцігу опублікував твір “Основи судової медицини”. Запропонована автором назва судово-медичної науки “судова медицина” міцно закріпилася у більшості країн світу. Шрейєр у 1682 р. увів у практику легеневу плавальну пробу Галена для вирішення питання про живонародженість плода. Правда, є дані про те, що вперше цю пробу застосував познанський штадт-фізик К. Рейгер у 1677 р. Досягнення судової медицини як науки все більше застосо¬вувались на практиці при вирішенні певних питань, що сприяло розвитку судово-медичної експертизи. У кінці XVIII сторіччя судово-медичні розтини трупів були введені в більшості країн і регулювалися спеціальними інструкціями чи посібниками. В свою чергу успіхи природознавства та медичних наук у XIX ст. сприяли подальшому розвитку судової медицини. З Італії вийшла і отримала широкого розповсюдження в Захід¬них країнах псевдонаукова теорія – так зване ломброзіанство. Засновником цього, як вважали, вкрай реакційного напрямку в кримінальному праві був італійський психіатр і криміналіст Ломброзо Чезаре (1835-1909). Він запропонував теорію про те, що в суспільстві існує особливий “злочинний тип”, “вроджений злочинець”, який від народження схильний і призначений до здійснення злочину. Згідно з ломброзіанством “злочин…є природ¬ним феноменом – феноменом необхідним, як зачаття, як наро-дження, як смерть, як душевні хвороби”. “Злочинний тип” наділений особливими ознаками, фізіологічними “стигматами”: неправильна форма черепа, асиметрія обличчя, виступаюча нижня щелепа, значний розвиток надбрівних дуг, похилий або вузький і малий лоб, випинання потиличного бугра, дуже розвинуті ікла, великі відстовбурчені вуха, короткі та широкі кисті, косоокість тощо. На думку Ломброзо такі ознаки дають можливість виявляти потенційних злочинців, ізолювати їх від суспільства і навіть страчу¬вати, не чекаючи здійснення ними злочину. Цю теорію з вигодою для себе використовували у свій час фашисти. У Росії і в Україні ідеї ломброзіанства широкого розповсю¬дження не отримали. Анатом Д.Н. Зьорнов, психіатр С.С. Корсаков, томський судовий медик М.Ф. Попов різко критикували вчення Ломброзо. А К. Беліловський у своїй докторській дисертації “Про антропологічний тип злочинця”, яку він захистив у 1895 р. в Петер¬бурзькій військово-медичній академії, довів відсутність вро¬джених ознак злочинності. На зміну вчення Ломброзо прийшли більш витончені теорії – неоломброзіанство, біокримінологія та інші. Біологія злочинця займає в наукових дослідженнях західних країн не останнє місце. Маючи у своєму розпорядженні набір тестів (певних ознак), в Англії, наприклад, досить успішно розкри-вають злочини на сексуальному грунті. Використання методів біохімії, психометрії та біології в криміналістиці отримує все біль¬шого розпов¬сю¬дження у розвинутих країнах. Сьогод¬ні проблема вродженого злочинця залишається не¬ви¬рішеною, а питання про наявність анатомо-біологічних ознак людини, схильної до скоєння злочинів, – відкритим. На початку ХХ ст. отримала розповсюдження ще одна псевдо¬наукова теорія кондиціоналізму (від лат. conditio – умова) – методологічний напрямок в природознавстві (у тому числі – в медицині), який не визнає причинності в наукових дослідженнях. За цим ученням у розвитку хвороби немає взагалі головної, визначальної причини. Хвороба розвивається під впливом поєд¬нання ряду рівнозначних факторів – умов. Засновниками кондиціо¬налізму були німецькі вчені фізіолог М. Ферворн і патологоанатом Д. Ганземан. Причина, на думку Ферворна, – таємна й непізнавана категорія. Він заперечував об’єктивний характер причинності, підмі¬ню¬ючи категорію причини поняттям сукупності умов. У Росії по¬зи¬цію кондиціоналістів у медичній науці особливо захищав О.І. Яроцький, заявляючи, що поняття “причина” тільки вносить плута¬нину у вивчення кожного питання. Цю позицію підтримував також відомий патологоанатом Г.В. Шор. Кондиціоналісти стверджують, що причини хвороб і смерті непізнавані, що захворюваність і смертність залежать тільки від поєднання обставин, випадковостей. Поєднання умов для розвитку хвороби, на їх думку, визначається не об’єктивними факторами навколишнього середовища, що оточує хвору людину, а станом самого хворого, його свідомістю, поведінкою, його особистістю. Головне і другорядне кондиціоналістів не цікавить. Роль умов ними ідеалістично гіперболізується. Разом із тим, проблема причинності в пізнанні та в практичній діяльності у всіх науках, особливо в медичних, має виняткове значення. Взнавши причини численних хвороб, люди навчились захищатися від них і їх тяжких наслідків, у тому числі вживати заходів щодо попередження інфекційних хвороб, отруєння, настан¬ня наглої смерті тощо. У судовій медицині існують й інші теорії (вродженого само¬губця, психоаналітична Фрейда, ендокринна, близнят, хромосомна, расова тощо), які не отримали широкого розповсюдження і піддаються критиці вітчизняними вченими. Отже, судова медицина у своєму розвитку пройшла довгий складний шлях, формувалась з окремих досягнень науки в різних державах і в різних кінцях світу, на певних етапах зазнавала і продовжує зазнавати впливу наукових і псевдонаукових теорій, які як позитивно, так і негативно діють на її стан і сутність. ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ Багатовікове становлення вітчизняної судової медицини дає можливість виділити кілька відмінних один від іншого етапів її розвитку в історичному аспекті. Слід зазначити, що досягнення і особливості судової медицини в Україні розглядалися в поєднанні з успіхами судової медицини в Росії, оскільки протягом віків Україна була складовою частиною Російської імперії, а згодом – Радянського Союзу. Вітчизняна судова медицина розвивалась самобутнім шляхом. Російське законодавство одне з перших закріпило обов’язковість судово-медичного розтину трупів і використання медичних виснов¬ків в якості доказів у суді. Виділяють такі періоди в розвитку судово-медичної служби: А. Судово-медична експертиза в Допетровській імперії. Б. Судово-медична служба в дворянський (Петровський) період. В. Судово-медична служба після судової реформи 1864 р. Г. Судово-медична служба після жовтня 1917 року. Д. Сучасний період (після 1991 р.). А. В Допетровський період медична експертиза проводилась у формі судово-медичних оглядів живих осіб, наприклад, рекрутів, а в окремих випадках і огляду трупів осіб, що загинули від насильства. Проте тоді проведення експертизи не було обов’язко¬вим. Кожний раз подібні лікарські експертизи призначалися особливим царським розпорядженням (урядовим указом). Це безперечно свідчить про те, що вже у XVI-XVII ст.ст., тобто задовго до введення офіційних розпоряджень з приводу організації спеціальної судово-медичної служби, практикувались лікарсько-експертні огляди з різних причин: тілесних ушкоджень, отруєнь, визначення придатності до державної чи військової служби, медичних правопорушень. Судова медицина на Русі виникла спочатку як практична галузь. Огляди займали значне місце в діяльності Аптекарського приказу (він заснований у 1620 р. і в XVI-XVII ст.ст. був вищим державним медичним адміністративним закладом, відав усіма лікарськими та аптечними справами). “Аптекарський приказ” (по-теперішньому Міністерство охорони здоров’я) стежив за професійною діяльністю лікарів і аптекарів, проводив лікарські та судово-медичні експерти¬зи, давав висновки з різних медичних питань для адміністративних закладів, оглядав юнаків для визначення придатності до військової служби тощо. Аптекарський приказ був наділений також судовими функціями в межах своєї діяльності, розглядав усі справи, які стосувались лікарів і аптекарів. Деколи лікарі Аптекарського приказу оглядали трупи померлих нагло або від насильницьких дій, оглядали трави, різні складові, які застосовувались для лікування знахарями, давали висновки їхнім діям. Цю сторону діяльності Аптекарського приказу треба оцінювати, як зачатки лікарської та судово-медичної експер¬тизи. Б. Перші законодавчі положення про судово-медичні огляди містяться у Воїнському Статуті Петра І. Вони опубліковані ще у 1714 році в книзі “Інструкції та артикули військові”. В тлумаченні артикула 154 Воїнського Статуту вказувалось на необхідність розтину трупа вбитого, визначення причини смерті та складання письмового висновку. Там же роз’яснювалось, які рани треба вважати смертельними. Таким чином, Воїнський артикул узаконив обов’язковий розтин мертвих тіл у випадках насильницької смерті і мав важливе значення в організації та становленні судово-медичної служби в Російській імперії. Це стало поштовхом до розвитку судової меди¬цини як науки. Проте задовільних умов для її розвитку не було. Дослідження трупів проводились рідко і лише у великих містах і госпіталях, оскільки лікарів тоді було мало. У кінці XVIII ст. (1797 р.) у всіх губернських містах були за¬снвані Лікарські управи, які складались з інспектора та двох членів. В їх обов’язки, крім керівництва усією медичною роботою, входило також проведення судово-медичних досліджень, зокрема розтини трупів. В положенні про лікарські управи були “Генеральні правила, що відносяться до лікарсько-судної науки” (1798 р.). Це перший документ, який визначав порядок судово-медичних розтинів (спочатку зовнішній огляд, потім – внутрішнє дослі¬дження) і рег¬ламентував обов’язкове розкриття трьох по¬рожнин (черепної, грудної та черевної), що збереглося до наших днів. Отже, до початку ХІХ ст. судово-медичні огляди та розтини були запроваджені по всій Росії та її підлеглих територіях. У ХІХ ст. судово-медичну службу здійснювали три інстанції. На місцях діяли повітові та городові лікарі – перша інстанція. Другою були губернські Лікарські управи. Вищою судово-медичною інстанцією була Медична рада, яка інспектувала Лікарські управи, а також давала висновки та виносила рішення з особливо складних судово-медичних справ. До роботи цієї ради залучався М.І. Пи¬рогов. У 1829 р. вийшов перший офіційний порадник з судово-медичного дослідження трупа для лікарів, який був розісланий городовим, повітовим лікарям і Лікарським управам, “Порадник лікарям при судовому огляді та розтині мертвих тіл”. У ньому висвітлювалась процесуальна сторона дослідження трупа, техніка розтину тощо. В основу цього порадника була покладена праця видатного хірурга І.В. Буяльського “Керівництво лікарям до пра¬виль¬ного огляду мертвих людських тіл для узнання причин смерті, особливо при судових дослідженнях” (1824). Крім І.В. Буяльського, у складанні порадника брали участь видатні діячі російської меди¬цини професори медико-хірургічної академії, члени Медичної ради С.О. Громов, А.П. Нелюбін. Професор Петербурзької медико-хірургічної академії С.О.Гро¬мов (1774-1856) – автор першого вітчизняного підручника з судової медицини “Короткий виклад судової медицини” (1832р.), який користувався попитом і був дуже відомий. Поява підручника Громо¬ва склала нову епоху для студентів і лікарів. Книга написана послідовно, на високому для того часу науковому рівні і свідчить про виключну ерудицію автора, який правильно і глибоко розумів мету і завдання судової медицини, намітивши в загальних рисах систему предмета цієї науки. Кожний розділ підручника має покаж¬чик літератури. В до¬датку наведені приклади судово-медичних свідоцтв, рапортів (або актів). С.О. Громов був справжнім патріотом, гаряче любив вітчизняну науку, всіма силами сприяв її розвитку, стверджуючи, що “неза¬баром настане час, коли російські лікарі не будуть тільки учнями і довірливими послідовниками іноземців, а будуть розвивати науку самостійно і обходитися без їх допомоги, тому що медична академія ні в чому не поступається іноземним закладам”. Значну роль у розвитку судової медицини відіграв великий російський хірург М.І. Пирогов (1810-1881). У 1841 р. він видав спеціальний атлас “Анатомічні зображення людського тіла, призна¬чені переважно для судових лікарів”. У 1846 р. вийшло друге видання цього твору під назвою “ Анатомічні зображення зовніш¬нього виду і положення органів, заточених у трьох головних порож-нинах людського тіла, призначені переважно для судових лікарів з повним поясненням”. Особлива заслуга належить М.І. Пирогову в галузі дослідження вогнестрільних поранень. Його спостереження та експериментальні дослідження представляють виключний інтерес, оскільки є перши¬ми оригінальними дослідженнями в цьому питанні. Він вперше чітко описав ознаки вхідного та вихідного кульових отворів. Він виявив дефект тканини (“втрата сутності шкіри”) у вхідному кульо¬вому отворі та звернув увагу на особливості вихідного отвору. Резуль¬тати спостережень опубліковані ним у “Звіті про подорож по Кавказу…” (1849). У “Началах загальної військово-польової хірургії” (1865) М.І. Пирогов описав ще одну з властивостей вхідного вогнестрільного отвору шкіри, вказавши, що “на краю вхід¬но¬го отвору деколи можна побачити і вузьку темнувату смужку потоншеної шкіри” (поясок здирання). З повним правом ми повинні визнати його повноправним засновником ранової балістики. За дорученням Медичної ради М.І. Пирогов як експерт давав заключення з різних складних справ. В. Третій період у розвитку судової медицини почався після судової реформи 1864 року. З історії відомо, що у зв’язку з ростом селянських заворушень, розповсюдження революційної ідеології серед демократичної інтелігенції, що вело до революційної ситуації, царський уряд у 1861 році змушений був відмінити кріпосне право і провести ряд реформ – земельну, міську, судову. Справа в тому, що до цього часу в царській Росії суд був таємним. В його основі лежало катування. Визнання вини було основним у доказах злочину, і це визнання “добували”, хто як міг. У 1864 році відбулась судова реформа, коли кастові суди були замінені загальними судами, формально рівними для всіх громадян. Слідчий процес був замінений судом присяжних. Були запроваджені прокуратура, адвокатура та інститут судових слідчих. Таємне судочинство замінили гласним, прилюдним. Ввели усність і змагальність у судочинстві. Судова реформа не змінила класової суті суду, який став ще більш витонченим і гнучким знаряддям у руках панівного класу. Але суд став відкритим, публічним і судово-медична експертиза почала займати належне місце при розгляді та оцінюванні доказів. Лікар, який виступав у відкритому судовому процесі, повинен був бути достатньо підготовленим, щоб захищати свою думку чи обгрунтувати висновок. На перехресному допиті висновок експерта піддавався серйозній перевірці і тому повинен був підтверджу¬ватись точними науковими даними. Експертна практика в умовах гласного судочинства ставила перед судовими медиками ряд нових актуальних завдань по вивченню важливих проблем судової медицини. Тому більше уваги стало приділятися науково-дослід¬ницькій роботі в галузі судової медицини та підвищенню якості підготовки лікарів. Праці Сеченова, Боткіна, Павлова лягли в основу теоретичної і практичної медицини, завдяки чому вітчизняна медицина вже тоді випередила зарубіжну. Ці обставини та введення гласного судочинства стали потуж¬ним імпульсом у розвитку судово-медичної експертизи і наукової діяльності університетських кафедр судової медицини. Незабаром після реформи з 1865 року почав видаватися перший судово-медичний журнал “Архів судової медицини і суспільної гігієни”, згодом перейменований на “Вісник суспільної гігієни, судової і практичної медицини”, який виходив 52 роки і відіграв велику роль у покращанні судово-медичної служби. У 1865 році Лікарські управи перетворили у Лікарські відді¬лення губернських управлінь. Лікарські відділення контролювали діяльність судових медиків. У другій половині ХІХ ст. вітчизняна судова медицина збага¬тилась рядом видатних відкриттів і праць в галузі судової травматології, механічної асфіксії, танатології і учення про речові докази (І.М. Гвоздьов, Є.В. Пелікан, І.І. Нейдінг, Я.О. Чистович, Н.А. Оболонський, П.А. Мінаков та ін.). П.А. Мінаков (1865-1931) – завідувач кафедри судової медицини Московського університету, крупний російський судовий медик, учений, який володів величезною ерудицією. Він був прекрасним лектором і промовцем. У 1894 р. П.А. Мінаков захис¬тив докторську дисертацію “Про волосся в судово-медичному відношенні”. Ця робота до нашого часу не втратила свого значення. Мінаков установив нові дані про товщину волосся, будову серце¬вини і кіркового шару його у людини та деяких тварин. Він вперше описав морфологічні особливості волосся. П.А. Мінакову належить пріоритет у виявленні змін у волоссі при дії на нього полум’я. Він описав зміни волосся при пострілах з близької відстані. П.А. Мінакову належить також пріоритет у відкритті нової ознаки смерті від гострої кровотечі. У своїй праці “Про субендо¬кардіальні екхімози при смерті від витікання крові” (1902), він опублікував дані про вперше ним виявлені екстравазати під ендо¬кардом, названі згодом “плямами Мінакова”. Він відкрив нейтраль¬ний гематин і описав його спектр. РОЗВИТОК СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ В УКРАЇНІ Судова медицина в Україні розвивалась в основному завдяки активній діяльності судово-медичних діячів, які сформували дві школи – Харківську та Київську. З представників судової медицини Харківського університету відомі своїми працями і заслугами В.К. Анреп, Ф.А. Патенко, Є.Ф. Беллін, М.С. Бокаріус та інші, а Київського університету – Ф.Ф. Ергардт, Н.А. Оболонський, П.С. Ігнатовський, Ю.С. Сапож¬ников, А.М. Гамбург та інші. Харківська школа. В.К. Анреп (1852-1919) – фізіолог, токси¬ко¬лог і судовий медик, завідувач кафедри судової медицини Харківського університету в 1884-1887 рр. При ньому на кафедрі почалась значна наукова робота, в результаті чого було видано два збірники наукових праць. У 1885 р. він видав лекції з судової медицини та токсикології. Праці В.К. Анрепа присвячені в основ¬ному токсикології та судовій хімії. Він першим у 1879 р. опублі¬кував роботу про місцеву анестезуючу дію кокаїну. Залишив кафед¬ру в зв’язку з переїздом до Петербурга. Ф.А. Патенко став завідувати кафедрою судової медицини після В.К. Анрепа. Написав 10 наукових праць, зокрема книгу “Опыт руководства по судебно-медицинскому анализу для студентов и врачей” (1904 р.). Має значення робота, де він проаналізував окремі складні справи, у тому числі справу про мультанських вотяків. Після нього кафедрою з 1910 р. до 1931 р. завідував М.С. Бокаріус. Є.Ф. Беллін (1852-1902) працював на кафедрі при Ф.А. Патенко (з1888р.). Залишив після себе 79 наукових праць із судової медицини. Відомий його “Атлас судової медицини розтління та згвалтування” (1898 р.), а також інші цінні праці з судово-медичної травматології, трупних явищ, наглої смерті тощо. М.С. Бокаріус (1869-1931) – представник Харківської школи судових медиків, один з видатних вчених, який приклав багато сил і праці для організації судово-медичної експертизи в Україні. Він почав свою діяльність на кафедрі судової медицини Харківсь¬кого університету у 1897 році. У 1902 р. він захистив дисертацію на тему “Кристали Флоранса, їх хімічна природа та судово-медичне значення”. Після виходу Ф.А. Патенка у відставку в 1910 р. М.С. Бокаріус очолив кафедру і завідував нею до 1931 р. Він написав ряд підручників і посібників (близько 50 праць). Серед них перший з радянських посібників із судової медицини фунда¬ментальна праця “Зовнішній огляд трупа”, який вийшов двома виданнями: “Первинний зовнішній огляд трупа при міліцейському і слідчому дізнанні” (1925), об’ємом 550 сторінок, і “Зовнішній огляд трупа на місці події або виявлення його” (1929). У 1930 р. М.С. Бокаріус видав “Контурні зображення частин тіла людини для прикладання до протоколів судово-медичних розти¬нів”. У кінці 1930 р. вийшла остання праця М.С. Бокаріуса “Судо-ва медицина у викладі для медиків і юристів” у двох частинах (томах). Велика і плідна діяльність Бокаріуса особливо інтенсивно розвивалась після 1917 року. Він брав активну участь в організації судово-медичної експертизи на Україні. Зокрема, він був ініціатором і організатором інституту судової експертизи у Харкові, якому присвоєно його ім’я. Під його керівництвом з 1926 по 1928 рр. виходив журнал “Архів кримінології та судової медицини”. У 1925 р. М.С. Бокаріусу присвоєно звання заслуженого професора. Він перший поділив трупні плями на 3 стадії: гіпостаз, трупний набряк і фальшивий трупний синяк. Запропонував пробу для визначення прижиттєвості странгуляційної борозни (розгля¬дання шкіри в прохідному світлі – проба Бокаріуса). Відомий його реактив для дослідження плям крові (реактив Бокаріуса для отримання кульок гемохромогену). М.С. Бокаріус – представник криміналістичного напрямку в судовій медицині, видатний організатор судово-медичної служби в Україні в перші роки радянської влади. У 1925 р. він організував І Український судово-медичний з’їзд. (Другий відбувся лише 1987р. у м. Полтаві). Під керівництвом М.С. Бокаріуса виконано і опубліковано багато наукових досліджень з різних проблем судової медицини та криміналістики, які мають велике практичне значення. Київська школа. Ф.Ф. Ергардт – завідувач кафедри судової медицини Київського університету. Багато зробив для кафедри. Він завідував судово-медичним відділенням Київського військового госпіталю, викладав судову медицину на юридичному факультеті, залишив більше 50 праць з судової медицини. Під його керів¬ництвом на кафедрі почав працювати П.С. Ігнатовський. Н.А. Оболонський (1856-1913) – видатний судовий медик, став завідувати кафедрою судової медицини після Ф.Ф. Ергардта. Він написав близько 40 наукових праць, серед яких особливо відома дисертація “Про волосся в судово-медичному відношенні” (1886р.) та посібник для лікарів “Посібник при судово-медичному дослі¬дженні трупа та при дослідженні речових доказів” (1894). Н.А.Оболонський Проводив значну громадську роботу, був деканом факультету. П.С. Ігнатовський (1858-1935) почав працювати на кафедрі асистентом у 1888 році. У 1892 р. він захистив докторську дисерта¬цію на тему “До питання про переломи черепа”. Був хорошим лектором. П.С.Ігнатовський Його перу належить ряд праць з різних питань судової медицини: про посмертні зміни кров’яного пігменту в екстрава¬затах, про пошкодження грудей, про причини крововиливів у слизову оболонку шлунка при смерті від холоду та інші. Особливо цінні його експериментальні роботи з пошкодження черепа тупими предметами (“тріщини від розколу”). У 1910 р. він видав підручник із судової медицини. Ю.С. Сапожников (1897-1970) – завідувач кафедри судової медицини Київського медичного інституту з 1936 р. Почав свою судово-медичну діяльність у м. Саратові, учень М.І. Райського. Протягом 17 років (з 1937 р.) був головним судово-медичним експертом України. Видатний організатор судово-медичної служби, блискучий педагог і вихователь студентів. Він автор 120 наукових праць, у тому числі трьох монографій, двох підручників. А.М. Гамбург (1900-1978) – завідуюча кафедрою судової меди¬цини Київського інституту удосконалення лікарів, до 1931 р. працювала під керівництвом М.І. Райського, дружина Ю.С. Сапож¬никова. Їй належить більше 100 наукових праць з різних розділів судової медицини, у тому числі 4 монографії, підручник з судової медицини. Відома її дисертація та монографія “Експертиза обвину¬ваченого”. М.І. Райський (1873-1956) – видатний судовий медик, профе¬сор, заслужений діяч науки. Після закінчення медичного факуль¬тету Томського університету у 1898 році він до 1912 р. був прозек¬то-ром кафедри судової медицини. У 1907 р. після захисту дисертації на тему “До вчення про розпізнавання смерті від холоду” йому був присуджений вчений ступінь доктора медичних наук. З 1912 по 1917 рр. М.І. Райський завідував кафедрою судової медицини Московського університету. В цей період на кафедрі займались дослідженням крові. М.І. Райський розробив метод пов¬торної імунізації для отримання міцних преципітуючих сироваток. М.І. Райський завідував також кафедрами судової медицини Саратовського університету (1919-1939), І-го Ленінградського медич¬ного інституту (1939-1941), Військово-медичної академії (1941-1949), Одеського медичного інституту (1949-1956). Йому належить більше 100 наукових праць з різних питань судової медицини та оригінальний підручник з судової медицини (1953). М.І. Райський запропонував виділити в трупних плямах стадії гіпостазу, стазу та імбібіції. Багато його праць присвячено вивченню вогнестрільних поранень і тілесних ушкоджень. Зокрема, він запропонував графічний та ваговий методи доказу наявності дефекту тканини у вхідному вогнестрільному отворі, назвавши його “мінус-тканина”. Під його керівництвом виконано ряд кандитатських та докторсь¬ких дисертацій. Деякі його учні завідували кафедрами судової медицини (Ю.С. Сапожников, А.М. Гамбург, Л.М. Ейдлін та інші). Г. Четвертий період розвитку судово-медичної експертизи почав свій шлях після жовтня 1917 року. Цей період відзна¬чається особливо активним розвитком судової медицини і її досяг¬неннями, оскільки були створені сприятливі умови для наукової діяльності і реформована організація судово-медичної служби. Уже 11 липня 1918 р. був створений Народний комісаріат охорони здоров’я, який почав здійснювати і організацію судово-медичної експертизи. При ньому був заснований Відділ цивільної медицини з підвідділом медичної експертизи. В компетенцію останнього входили розгляд і розрішення всіх питань, що мали відношення до діяльності медичних експертів і допомоги медичної експертизи в судових і адміністративних справах. На початку 1919 р. видані “Положення про права і обов’язки державних медичних експертів”, “Правила про порядок розтину трупів осіб, померлих у лікарнях і лікувальних закладах” та інші офіційні документи, що регламентували всі основні види та форми судово-медичної експертизи. У 1920 р. засновані посади губернських, міських і районних судово-медичних експертів і губернські судово-медичні лабораторії. Розвитку судово-медичної служби сприяло видання у тому ж році “Положення про судово-медичних екпертів”. У 1920 році відбувся І Всеросійський з’їзд судово-медичних екпертів, на якому були обговорені актуальні питання організації судово-медичної експер-тизи, заслухано ряд наукових доповідей. У 1921 р. судово-медична служба була відділена від соціально-трудової експертизи і стала самостійною організацією в системі охорони здоров’я. У 1924 році була визначена організаційна струк¬ту¬ра державної судово-медичної експертизи, яка збереглася фактич¬но до наших днів. В тому ж році організовані перші судово-медичні лабораторії, заснована посада Головного судово-медичного експер¬та Наркомздоров’я РРФСР, а у 1937 р. – посада Головного судово-медичного експерта Наркомздоров’я СРСР. В Україні (Харкові, Києві, Одесі) замість лабораторій у 1925 році відкрились кабінети судової, наукової експертизи, де прово¬дились не тільки судово-медичні, але й інші види експертиз. Вони знаходились у підпорядкуванні Народного комісаріату юстиції і збереглися до теперішнього часу як інститути судової експертизи. У 1925 р. відбувся І З’їзд судово-медичних експертів України, на якому обговорювались в основному організаційні питання. Ініціатором його скликання був М.С. Бокаріус. У 1932 р. створений Науково-дослідний інститут судової меди¬цини МОЗ СРСР, який очолив науково-дослідницьку діяльність працівників кафедр судової медицини і експертів, а також розробку наукових питань і методичних вказівок з різних видів експертизи. Велике позитивне значення для розвитку судово-медичної служби мала постанова Раднаркому СРСР від 4 липня 1939 р. за №985 “Про заходи зміцнення і розвитку судово-медичної експер¬тизи”. Ця постанова визначила організацію і зміст судово-медичної експертизи, передбачила ряд заходів, направлених на подальший розвиток і покращення судово-медичної служби в країні, вимагаючи забезпечити експертів належними умовами праці, покращити викла¬дання судової медицини та підготовку кадрів, збільшити число судово-медичних лабораторій тощо. Під час війни 1941-1945 рр. і після неї військові та цивільні судові медики брали активну участь у розслідуванні злодіянь німецько-фашистських загарбників. | |
| Просмотров: 924 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |