| Главная » Файлы » Мои файлы |
Право на життя і медична діяльність
| [ Скачать с сервера (37.5 Kb) ] | 13.09.2017, 11:28 |
| Медичний працівник та його правовий статус Усі права та свободи, що поширюються на медичних працівників, розподіляються на дві групи: загальнолюдські та професійні. Загальнолюдські права включають в себе право на життя та його захист, повагу до честі та гідності, рівність прав кожної людини (рівноправ’я), право на свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на свободу віросповідання, на охорону здоров’я, освіту, заняття діяльністю, до якої є вподобання та яка надає гідну оплату праці, на мирні зібрання, у тому числі для відстоювання власних прав, на відпочинок, соціальний захист та достатній життєвий рівень, особистісні права (право власності на житло та інше майно, авторське право, вступ до шлюбу). Переліку загальнолюдських прав присвячено цілу главу Конституції України, де також зазначено, що держава гарантує дотримання цих прав, а порушені права людини мають бути поновлені в суді. Серед законодавчого розмаїття основним документом для медичної галузі є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII, зі змінами (далі — Основи законодавства про охорону здоров’я). Більшість професійних, у тому числі трудових, прав та пільг медичних працівників визначено у статті 77 Основ законодавства про охорону здоров’я. Згідно з цією статтею, медичні та фармацевтичні працівники мають право: - на заняття медичною і фармацевтичною діяльністю відповідно до спеціальності та кваліфікації; - належні умови професійної діяльності; - підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п’ять років у відповідних закладах та установах; - вільний вибір апробованих форм, методів і засобів діяльності, впровадження у встановленому порядку сучасних досягнень медичної та фармацевтичної науки і практики; - безплатне користування соціальною, екологічною та спеціальною медичною інформацією, необхідною для виконання професійних обов’язків; - обов’язкове страхування за рахунок власника закладу охорони здоров’я у разі заподіяння шкоди їх життю і здоров’ю у зв’язку з виконанням професійних обов’язків у випадках, передбачених законодавством; - соціальну допомогу з боку держави у разі захворювання, каліцтва або в інших випадках втрати працездатності, що настала у зв’язку з виконанням професійних обов’язків; - встановлення у державних закладах охорони здоров’я посадових окладів (тарифних ставок) на рівні, не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості; - скорочений робочий день і додаткову оплачувану відпустку у випадках, встановлених законодавством; - пільгові умови пенсійного забезпечення; - пільгове надання житла та забезпечення телефоном; - безплатне користування житлом з освітленням і опаленням тим, хто проживає і працює у сільській місцевості і селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали медичними та фармацевтичними працівниками і проживають у цих населених пунктах, надання пільг щодо сплати земельного податку, кредитування, обзаведення господарством і будівництва приватного житла, придбання автомототранспорту в порядку, встановленому законом; - першочергове одержання медичної допомоги і забезпечення лікарськими та протезними засобами; - створення наукових медичних товариств, професійних спілок та інших громадських організацій; - судовий захист професійної честі та гідності; - безоплатне одержання у власність земельної ділянки в межах земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства у передбаченому законом порядку; - додаткову оплачувану щорічну відпустку тривалістю три календарних дні для лікарів дільничних лікарень та амбулаторій, розташованих у сільській місцевості, дільничних лікарів-терапевтів, лікарів-педіатрів та дільничних медсестр територіальних ділянок міських поліклінік, лікарів загальної практики (сімейні лікарі), завідувачів терапевтичних та педіатричних відділень поліклінік, лікарів (старших лікарів) та середнього медичного персоналу виїзних станцій і відділень швидкої та невідкладної медичної допомоги, станцій санітарної авіації та відділень планової та екстреної консультативної допомоги — за безперервну роботу на зазначених посадах у зазначених закладах (на територіальних ділянках) понад три роки. При цьому зберігаються права інших категорій медичних працівників на додаткову оплачувану відпустку у межах існуючих норм. Певні права медичних працівників, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, встановлені також іншими статтями Основ законодавства про охорону здоров’я. Так, статтею 34 передбачено, що лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. У разі загрози життю хворого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад. Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну (ст. 37). Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами (ст. 39). Конституційне регулювання права людини на охорону здоров’я в Україні Конституція України закріплює право громадян на охорону здоров’я. Це право повинно забезпечуватися безкоштовною кваліфікованою медичною допомогою, що надається в державних і комунальних установах охорони здоров’я. Право на охорону здоров'я закріплено і в Законі України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”. Здоров’я людини — це дійсно фактичне соціальне благо, а не гарантована державою можливість користуватися ним. Це суб’єктивне право, тобто право на охорону названої цінності та право вимагати її захисту від зазіхань. А так само реальним є правочин на користування благом, домагання суб’єктів стосовно визнання за ними прав з боку державних, громадських організацій, органів, посадових осіб, громадян. Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, а здоров'я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Відповідно, право на охорону здоров’я не зводиться тільки до одного аспекту — права на медичну допомогу, оскільки не обмежується правами особистості у сфері надання лікувально-профілактичної допомоги, це ще й правочин особистості власне на захист невід’ємного права на охорону здоров’я. Право на охорону здоров'я досить широке поняття за колом суб'єктів, за оцінкою факторів впливу на здоров'я, за завданнями правового регулювання. Конституційне право на медичну допомогу є основним структурним елементом комплексного змісту права на охорону здоров’я, логічно випливає з нього і його конкретизує. Право на охорону здоров’я в більшості випадків і найбільш часто реалізується саме шляхом здійснення управомоченою особою, що втратила здоров’я, вольових дій, спрямованих на одержання медичної допомоги. Громадянин може реалізувати своє право на здоров’я шляхом звернення до поліклініки, лікарні, диспансеру. Вступаючи у правовідносини з медичною установою, громадянин стає власником особистих немайнових прав (на кваліфіковану медичну допомогу, вибір лікаря, інформацію про стан здоров’я, консультації суміжних фахівців), які конкретизують зміст права на здоров’я й визначають його меж Таким чином, на нашу думку, охорона здоров’я — це виявлення, попередження та припинення захворювань, рання діагностика, лікування, покращення стану хворої людини, попередження погіршення самопочуття шляхом профілактичних оглядів та лікування, професійний догляд, піклування, медична реабілітація, забезпечення хворого ліками та іншими засобами лікування. Отже, охорона здоров’я — це система державних і суспільних заходів, спрямованих на захист здоров’я, попередження і лікування захворювань та забезпечення довголіття людини. Право на життя і медична діяльність: питання співвідношення Права та свободи людини і громадянина, їх генезис і здійснення є одними з одвічних проблем розвитку людства. Ці питання були ключовими протягом багатьох тисячоліть і залишаються в авангарді проблем, що хвилюють дослідників нашого часу. В умовах демократичної України концепція прав людини набула особливого значення. На відміну від недавнього минулого, в основі цієї концепції знаходиться питання реалізації і захисту прав окремої особи. Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Життя є основним благом й однією з найвищих соціальних цінностей людини, позбавлення якого є незворотнім та означає припинення існування особи. Право на життя є природним і невід'ємним. Без дотримання цього права всі інші права не мають цінності та значення. Саме тому право на життя знаходиться під максимальним правовим захистом, що базується на Конституції. Право на життя включає у себе всю сукупність прав людини у цілому, але не співпадає повністю з жодним з них зокрема. Право на життя означає не лише відмову від війни, заборону вбивств та смертної кари, але й умови гідного існування, що необхідні для всебічного розвитку людини. На відміну від інших прав, право на життя є визначальною передумовою, основою людської гідност | |
| Просмотров: 615 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |