| Главная » Файлы » Мои файлы |
Поняття кримінального права та його система
| [ Скачать с сервера (450.5 Kb) ] | 02.09.2017, 09:43 |
| 1. Поняття кримінального права та його система. Кримінальне право як галузь права – це система (сукупність) юр. норм (законів), прийнятих ВРУ, що встановлюють які суспільно небезпечні діяння є злочином, і які покарання підлягають до застосування осіб, що їх вчинили. Ознаки кримінального права: • загальнообов’язкова нормативність; • формальна визначеність; • власні предмет (злочин) та метод правового регулювання (покарання); • державне забезпечення покарання. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини – Загальну і Особливу. В Загальну частину включені норми, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Система Загальної частини КК складається із таких розділів: І. Загальні положення. II. Закон про кримінальну відповідальність. III. Злочин, його види та стадії. IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину). V. Вина та її форми. VI. Співучасть у злочині. VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів. VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння. IX. Звільнення від кримінальної відповідальності. X. Покарання та його види. XI. Призначення покарання. XII. Звільнення від покарання та його відбування. XIII. Судимість. XIV Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування. XV Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК. Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування. 2. Завдання, функції та принципи КП. Функції кримінального права: • охоронна (основна). КП охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права (ст.1 ККУ). • регулятивна функція: 1) норми КП, забороняючи вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки; 2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин від злочинних посягань, норми КП опосередковано регулюють ці відносини; 3) деякі норми КП прямо належать до регулятивних (норма про необхідну оборону, про звільнення від КВ). Принципи КП: • відповідальність особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; • відповідальність лише за наявності вини; • особистий характер відповідальності; • принцип індивідуалізації КВ і покарання. Завдання кримінального права полягає в охороні найважливіших суспільних відносин від крайніх форм їх порушення. 3. Поняття та підстави КВ Кримінальна відповідальність – передбачене КК обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироку суду і здійснюється спеціальними органами держави. Відповідно до ч.1 ст.2 КК підставою КВ є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Таким чином, єдиною підставою КВ є склад злочину. В межах єдиної підстави КВ можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона – це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична – це передбаченність такого діяння в КК. Ч.3 ст.2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до КВ за той самий злочин більше одного разу. 4. Форми реалізації КВ Форми реалізації КВ: 1. Засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання (наприклад ч.4 ст.74 КК). 2. Засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється (наприклад, ч.1 ст.75 КК). 3. Відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк). Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання. 5. Структура та види кримінально-правових норм. КК поділяється на Загальну та Особливу частини. Диспозиція – частина норми Особливої частини КК, в якій визначається злочинне діяння. Диспозиції за технікою побудови та способом опису ознак конкретного виду злочину: • проста диспозиція – злочинне діяння без розкриття його ознак (ст.369); • описова – тут описуються найбільш істотні ознаки діяння (ст.186); • бланкетна – диспозиція, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для становлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про КВ (ст.286); • відсилочна – диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статі або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки (ст.121, 122). Санкція – частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений у диспозиції: • відносно визначена – має один вид основного покарання і вказує його нищу та вищу межі: 1) з нищою та вищою межами (“від і до”); 2) з максимумом покарання (“до”). • альтернативна санкція – містить вказівку на два або кілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. 6. Тлумачення закону про КВ Тлумачення закону полягає у з’ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення. Легальним (офіційним) є тлумачення, що здійснюється органом державної влади, уповноваженим на те законом. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Судове тлумачення – це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди: а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції; б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Наукове (доктринальне) тлумачення – це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Прийоми (засоби) тлумачення законів про КВ є граматичне, систематичне та історичне. Граматичне (філологічне) тлумачення полягає у з’ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з’ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність. Систематичне тлумачення полягає у з’ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону. Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Історичне тлумачення закону полягає у з’ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства. Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним. Буквальним (адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Обмежувальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає кримінально-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті КК. Обмежувальне і поширювальне тлумачення не “звужують” і не «розширюють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням. 7. Чинність закону про КВ у часі Ст.4 КК “Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі”: 1. Закон про КВ набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. 2. Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. 3. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Ст.5 “Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі”: 1. Закон про КВ, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує КВ або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. 2. Закон про КВ, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. 3. Закон про КВ, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує КВ або іншим чином поліпшує становище особи. 4. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК, закон про КВ змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. 8. Чинність закону про КВ у просторі Ст.6 “Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України”: 1. Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим КК. 2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. 3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. 4. Питання про КВ дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом. Ст.7 “Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України”: 1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВРУ 2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини. Ст.8 “Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України” Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені КК, тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. 9. Поняття злочину та його ознаки. Ч.1 ст.11: злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Підходи тлумачення злочину: Формальне – акцент на тому, що діяння злочину передбачено КП. Соціально небезпечне діяння – небезпека для суспільства. Ознаки злочину: • протиправність – передбаченість діяння КЗ; • суспільно-небезпечне – полягає у тому, що діяння заподіяло шкоди в охоронюваних суспільних відносинах або ставить їх під реальну загрозу заподіяння такої шкоди; • винність – відповідальність лише за наявності вини; • караність – загроза застосування покарання за вчинення злочину, що міститься в нормах КП. 10. Малозначність злочину та її ознаки. Ч.2 ст.11 КК: Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Ознаки малозначного діяння: 1) воно містить формально усі ознаки складу злочину; 2) таке діяння не повинно спричинити істотної шкоди охоронюваним суспільним відносинам; 3) умисел особи повинен бути спрямований саме на вчинення такого малозначного діяння. 11. Класифікація злочинів та їх правове значення. Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини зло чини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності – на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні зав дання, а тому має і теоретичне, і практичне значення. Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. Ст.12 “Класифікація злочинів”: 1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. 2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання. 3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. 4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. 5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. 12. Поняття і значення складу злочину, його функції. Склад злочину – сукупність встановлених у КЗ юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно-небезпечне діяння як злочин. Функції складу злочину: • фундаментальна – склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою КВ; • процесуальна – саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є головним завданням будь-якого розслідування; • розмежувальна – саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад від іншого; • гарантійна – точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини. 13. Елементи і ознаки складу злочину. Елементи складу злочину – об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Об'єкт злочину – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Об'єктивна сторона – зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину. Суб'єкт злочину – це особа, яка вчиняє злочин. Відповідно до ст.18 суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Суб'єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елементу складу, є вина, мотив і мета злочину. Обов’язкового (необхідною) основною ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до ст.23 КК виною є “психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності”. При відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільно небезпечні наслідки. 14. Види складів злочину. 1 За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) виділяють: 1) простий (іноді його називають основний) склад злочину – він містить у собі основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні пом'якшуючих обставин; 2) склад із кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію; 3) склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності; 4) склад злочину з пом'якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину. 2. За характером структури складів, тобто за способом описування їх ознак безпосередньо в законі, усі вони можуть бути поділені на прості і складні. До простих складів відносять ті, які містять у собі ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об'єкт. Прикладом простих складів є умисне вбивство (ч.1 ст.115 КК), грабіж (ч.1 ст.186). Складним є склад, законодавча конструкція якого ускладнена якими-небудь обставинами. Тому складними слід визнати склади з двома об'єктами (розбій – ст. 187), із двома діями (самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь – ст. 353), із двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, – ч. 2 ст. 121). До числа складних відносять також і альтернативні склади, об'єктивна сторона яких може виражатися в декількох діях чи способах дії або в різних наслідках. 3. За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти цілий ряд стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов'язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільно небезпечних наслідків. Злочинами з формальним складом називають такі, що не містять у собі як обов'язкову ознаку суспільно небезпечні наслідки, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі діянь. Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при конструюванні яких як обов'язкові ознаки об'єктивної сторони включаються певні суспільно небезпечні наслідки вчиненого злочину. У таких складах об'єктивна сторона отримує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах з матеріальним складом потрібно обов'язково встановлювати причинний зв'язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, що вважається кінченим лише з моменту смерті потерпілого (ст.115). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений кримінальним законом наслідок -— смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115). Злочинами з усіченим складом вважаються такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, за ст.129 відповідальність за погрозу вбивством настає з моменту самої погрози, а розбій вважається закінченим злочином з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст.187). 15. Формальні, матеріальні та усічені склади злочинів Див. відповідь на питання №14. 16. Поняття, значення та види об’єктів злочину. Об’єкт злочину – це те, на що посягає особа, яка вчиняє злочинне діяння. Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об'єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність, Для правильного з'ясування сутності об'єкта злочину і «механізму» злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію між різними елементами їх складових частин. У філософській і правовій науці загальновизнано, що структурними елементами суспільних відносин є: 1) суб'єкти (носії) відносин; 2) предмет, з приводу якого існують відносини; 3) соціальний зв'язок (суспільно значуща діяльність) як зміст відносин. Класифікація об’єктів злочину, її критерії і значення. У науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об'єктів «за вертикаллю» (загальний, родовий і безпосередній). Ця класифікація цілком відповідає потребам практики дуже логічна, бо вона ґрунтується на співвідношенні філософських категорій «загального», «особливого» і «окремого». Загальним об’єктом злочину є уся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто – це система всіх об’єктів кримінально-правової охорони. Під родовим (груповим) об'єктом розуміють окрему групу однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм. Видовий об’єкт – це частина родового об’єкта, яка об’єднує в межах останнього групу близьких між собою суспільних відносин. Видовий об’єкт співвідноситься із родовим як частина і ціле. (наприклад, злочини проти життя особи). Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об’єкт злочину - це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. Родовий і безпосередній об’єкти найчастіше співвідносяться як ціле та частина. Отже, хоч на якому б рівні узагальнення ми не розглядали об'єкт злочину, ним завжди є суспільні відносини, що охороняються законом. Однак питання про те, які суспільні відносини можуть бути визнані об'єктом конкретного злочину, вирішується не наукою кримінальної права чи правозастосовною практикою, а тільки законодавцем шляхом прийняття або скасування того чи іншого закону, Завдання ж науки кримінального права і судової практики полягає в тому, щоб встановити ті суспільні відносини, які визначені законодавцем як безпосередній об'єкт злочину, і розкрити їх справжній зміст. У теорії кримінального права існує класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «по горизонталі». Безпосередній об’єкт злочину буває основним і додатковим, в свою чергу, безпосередній додатковий поділяється на два види – додатковий обов’язковим і додатковий факультативний. Основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшого мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати. Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний). Додатковий обов'язковий об'єкт —це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди спричиняється шкода. Це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об'єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим — життя або здоров'я людини. Додатковий факультативний об'єкт — це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому – завдання шкоди цим відносинам не настає. Наприклад, здоров’я при вчиненні зґвалтування, відносини здоров’я чи власності при хуліганстві Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єкту, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри .покарання винному. 17. Поняття, значення та ознаки об’єктивної сторони злочину. Злочин, як будь-який акт вольової поведінки людини, являє собою психофізичну єдність зовнішньої (фізичної) і внутрішньої (психічної) сторін діяння. Зовнішня сторона – це прояв людської поведінки в об’єктивній дійсності, що виражається у формі дії чи бездіяльності, спрямовані зміну соціального середовища. Внутрішня – це психічні процеси, які відбуваються у свідомості людини, характеризують її волю і детермінують поведінку. Ознаки притаманні зовнішній стороні, належать до ознак об’єктивної сторони, а які властиві внутрішній стороні – до ознак суб’єктивної сторони. Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність ознак, які визначають зовнішню сторону злочину і характеризують суспільно-небезпечне діяння (дію або бездіяльність), його шкідливі наслідки та причино вий зв’язок між діянням та наслідками, який обумовив настання останніх, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину. Ознаками об'єктивної сторони злочину виступають: суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце час, спосіб, знаряддя, засоби, а також обстановка вчинення злочину. Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні. До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК. або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі. До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. 18. Поняття, види та ознаки суб’єктів злочину. Ч.1 ст.18 визначає, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якою може наставати кримінальна відповідальність. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа 1) фізична, 2) осудна, 3) яка досягла певного віку. Суб’єкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Складовими поняття “суб’єкт злочину” вважаються: фізична осудна особа, її вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб’єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище). Ознаки суб’єкта: 1) фізична особа; 2) осудність; 3) вік Осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність. Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Ч.2 ст.18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. 19. Поняття неосудності та її критерії. Ч.2 ст.19 КК: не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. Поняття неосудності трактується за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного). Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У ч.2 ст.19 зазначені чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки. Хронічна психічна хвороба – досить поширений вид захворювання психіки. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хвороби є прогресуючими, важко виліковними чи взагалі невиліковними. Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки. Тимчасовим розладом психічної діяльності – гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін. Недоумство (олігофренія) – найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби. Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психастенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності. Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного. У ч.2 ст.19 юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою – особа не могла керувати ними. Під “своїми діями” (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК. Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв, по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону, тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність. Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій (бездіяльності), вона не може і керувати ними. Юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв. Юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю. Отже, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак медичного критерію. 20. Поняття, значення, та ознаки суб’єктивної сторони злочину. Суб'єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризується такими юридичними ознаками – вина, мотив, мета вчинення злочину та емоційний стан особи. Вина особи – це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції статті ОЧ КК як обов'язкові ознаки конкретного злочину. У деяких складах злочинів закон вказує на емоційний стан особи як ознаку суб’єктивної сторони (ст.116, ст.123). Мотив – це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Мета – це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив і мета як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини. Однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю. 21. Вина та її види. Згідно з ст.23 КК вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражену формі умислу або необережності. Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь. Зміст вини – це відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують об’єкт і об’єктивну сторону. Зміст вини – це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину – перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Сутність вини – це соціальна категорія – проявляється у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Форма вини – це певний зв’язок психічних ознак, які складають зміст вини, з об’єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини – умисел (ст.24) і є обережність (ст.25). Ст.24 “Умисел і його види” 1. Умисел поділяється на прямий і непрямий. 2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. 3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання. Ст.25 “Необережність та її види” 1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. 2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. 3. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити. Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину. При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших — необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість). Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша – це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) — кваліфікуючою ознакою. 22. Помилка та її кримінально-правове значення. Під помилкою в КП розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчинюваного нею діяння. Залежно від змісту обставин, що неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну і фактичну. Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Види юридичної помилки: • Помилка в злочинності діяння, в свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, навпаки, діяння за законом є злочином, а особа вважає, що воно незло-чинно. • Помилка в кваліфікації злочину також, власне кажучи, відображує незнання чи недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. • Так само вирішується питання і при наявності помилки в характері покарання, тобто при неправильному уявленні особи про вид і розмір покарання, що загрожує їй за законом за вчинений злочин. Отже, помилка особи в юридичних ознаках відображує незнання нею кримінального закону і, за загальним правилом, не впливає на КВ та покарання. Фактична помилка – це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у його фактичних ознаках. Види фактичної помилки: • Помилка в об'єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одному об'єкту, але внаслідок її помилки шкода фактично заподіюється іншому об’єкту. • Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці щодо відсутності в її діянні таких ознак. • Третя фактична помилка – у розвитку причинного зв'язку – становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. • Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. 23. Поняття і види стадій злочину. Стадії вчинення злочину – певні етапи його здійснення, які істотно розрізняються між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння і моментом його припинення. Не є стадіями вчинення злочину той чи інший стан свідомості людини її думки, прояв намірів, їх формулювання та виявлення. Стадії вчинення злочину можуть міститися у злочинах, вчинених з умислом. Види стадій вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин. Поняття закінченого злочину сформульовано у ч.1 ст. 13 КК. Закінченим злочином визнається діяння, яке мітить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею ОЧ КК. Злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті ОЧ КК злочинний наслідок. Злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення самого | |
| Просмотров: 485 | Загрузок: 15 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |