| Главная » Файлы » Мои файлы |
ПЛАН-КОНСПЕКТ лекції з курсу культурології на тему «Римське право»
| [ Скачать с сервера (35.2 Kb) ] | 30.07.2017, 17:11 |
| Систематизувати знання студентів про джерела римського права, сформувати вміння класифікувати джерела на групи за певними ознаками. Охарактеризувати періоди неписаних правил поведінки, період писаного права, також закони і рішення (в тому числі й «Закони 12 таблиць»), едикти магістратів. Проаналізувати розвиток юридичної науки і джерел права в класичній римській рабовласницькій державі і джерела права в класичному Римі. Визначити значення римської юриспруденції для формування і розвитку права. ІІ. Методи, прийоми, засоби. Для досягнення визначених завдань під час лекції використовувались наступні методи: розповідь; кейс-метод (розповідь про подію, що сталась у житті людини); апеляція до висловлювань відомих людей; апеляція до позитивних і негативних емоцій студентів; Також були використані такі методи, прийоми розвитку мислиневих дій: аналіз; порівняння; розрізнення; аналогія; узагальнення. III. Наочність: Робота з дошкою. ІV. Основні питання лекції: 1. Періодизація римського права; 2. Правова система класичного періоду; 3. Роль римських юристів у розвитку права. V. Рекомендована література: 1. Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. - М., 1989. 2. Косарев А. И. Римское право. - М., 1986. 3. Лоський К. Історія і система римського приватного права. Т. І: Історія джерел римського права. - Київ; Відень: Історія і право, 1921. 4. Новицкий И. В. Основы римского гражданского прав. - М., 1972. 5. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Навч. Посібник. - Львів: ЛНУ, 2000. 6. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком інтер, 2000. 7. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право. - К.: Юрінком, 2003. - 512с. 8. Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса, 2001. - 328 с. 9. Харитонов Є. О. Римське приватне право: Конспект лекцій. Практикум. - Х., 2000. - 272 с. 10. Харитонов Є. О. Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. - К-д, 1949. - 144с. VІ. Хід лекції: І. Вступна частина (до 10 хв.) 1. привітання зі студентами; 2. налагодження зв’язку із пройденим навчальним матеріалом і новою інформацією, визначення її місця і ролі у системі навчального курсу, прогноз подальшого її розгляду; 3. повідомлення теми лекції, створення у студентів позитивної установки на її вивчення; 4. визначення основних питань лекції. ІІ. Основна частина (70-75 хв.) 1. Вступ Культура Стародавнього Риму існувала з VIII ст. до н.е. і до 476 р. н.е. Відомі культурологи О. Шпенглер і А. Тойнбі не сприймають Стародавній Рим в якості самостійної та самобутньої культури і цивілізації, вважаючи, що він являв собою всього лиш завершальний, кризовий етап Античності. Його внесок обмежувався головним чином розвитком держави, права і техніки. У всьому іншому, особливо в духовній культурі - релігії, філософії, науці, мистецтві, літературі, - Рим не вніс нічого принципово нового і оригінального, не пішов далі запозичень і популяризації того, що було зроблено греками, ніколи не піднімався до висот еллінської культури. Однак інші вчені дотримуються протилежної точки зору, вважаючи, що римська культура і цивілізація є не менш самобутніми і оригінальними, ніж інші. Такий погляд видається більш обгрунтованим. Римляни багато в чому були схожі на еллінів, але разом з тим суттєво відрізнялися від них. Вони створили свою систему ідеалів і цінностей, головними серед яких були патріотизм, честь і гідність, вірність громадянському обов'язку, шанування богів, ідея про особливу богообраність римського народу, про Рим як вищу цінність і т.д. Римляни не поділяли грецьке прославляння вільної особистості, що допускає порушення встановлених законів суспільства. Навпаки. Вони всіляко підносили роль і цінність закону, непохитності його дотримання і поваги. Для них суспільні інтереси були вище інтересів індивіда. Водночас римляни посилили антагонізм між вільнонародженим громадянином і рабом, вважаючи першого негідним не тільки заняття ремеслом, а й діяльності скульптора, живописця, актора і драматурга. Найбільш гідними заняттями вільного римлянина вважалися політика, війна, розробка права, історіографія, землеробство. Римляни по-своєму і більш чітко визначали якості вільної людини , виключаючи з них такі «рабські вади», як брехня, нечесність і лестощі. Рим досяг найвищого рівня розвитку рабства. На відміну від еллінів, римляни були набагато войовничішими. Тому військова доблість виступала для них одним з вищих достоїнств. Військова здобич і завоювання служили основним джерелом існування. Військова доблесть, ратні подвиги і заслуги були головним засобом і підставою для успіху в політиці, для отримання високих посад і заняття високого становища в суспільстві. Завдяки завойовницьких війнам Рим з невеликого містечка перетворився на світову імперію. 2. Періодизація римського права Право Стародавнього Риму, виникнення якого було пов'язане з глибинними процесами, що мали місце у римському суспільстві та державі, пройшло у своєму розвитку три періоди. 1. Давній період (V - середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризувалося полісною замкнутістю, архаїчністю, нерозвиненістю й сакральним характером основних інститутів. 2. Класичний період (середина III ст. до н. е. - кінець III ст. н. е.). Саме протягом даного періоду римське право поступово звільнялось від залишків патріархальності та релігійності й перетворювалося в світську юридичну систему, що характеризувалася більш високим рівнем розробки не тільки рабовласницьких, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знайшла своє вираження і в юриспруденції, яка дала світові зразки глибокого правового аналізу і високої юридичної техніки. 3. Посткласичний період (IV-VI ст.). У цей час, у зв'язку з занепадом рабовласницького суспільства й державності, римське право практично перестає розвиватися, несе на собі відбиток загальної економічної й політичної кризи. Зміни, які відбувалися в ньому в цей час, були пов'язані, передусім, з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формувалися. 3. Правова система класичного періоду В класичний період глибоку й тонку розробку отримало римське приватне право. Воно досягло найвищого для свого часу рівня юридичної техніки, мало великий вплив на наступну історію права. Центральне місце в римському приватному праві займало правове регулювання речових відносин. З практичною метою римські юристи використовували різні класифікації речей. Це був поділ речей на: • манциповані й неманциповані; • рухомі та нерухомі; • вилучені з цивільного обігу й не вилучені; • подільні та неподільні тощо. Нові, більш складні умови життя, розширення території Римької держави викликали появу нових видів права власності. Квіритська власність, пов’язана з римським громадянством, мала багато незручностей і тому, в межах преторського права, було розроблено конструкцію так званої преторської, або боніторної власності. Для захисту прав бонітарного власника претори використовували й інститути давності набуття. З розширенням кордонів Римської держави й зростанням чисельності іноземців отримали також визнання й правовий захист провінційна власність (для римських громадян) і власність перегрінів. У класичний період право зобов’язань було найбільш розробленою частиною римського права. Воно виступало як юридична форма майнового обігу та як засіб покарання за порушення особистих і майнових прав. Отже право зобов’язань регулювало ту сферу цивільно-правового життя, яка охоплювала різноманітні конкретні потреби людей, встановлювало між ними такі юридичні зв’язки, за якими одна особа могла вимагати від іншої певної дії або утримування від дії. Важливе значення мали розроблені юристами загальні положення про договір (контракт), серед яких: наявність обопільної згоди сторін, добровільність, відсутність обману або погрози. Договори розглядались як непорушні, їх необхідно було суворо дотримуватись. Усі договори, за класифікацією римських юристів, розподілялись на 4 групи. Підставою для такого поділу була різниця в умовах і формі укладання угоди. 1. Вербальні - це ті договори, юридична сила яких виникала внаслідок певної словесної формули. 2. Літеральні - укладання яких вимагало письмової форми. 3. Реальними були договори, необхідною умовою виникнення яких виступала, крім простої угоди між сторонами, передача речі одним контрагентом іншому. 4. Консенсуальні - договори, засновані на простій неформальній угоді. Подальшого розвитку у класичний період отримали й зобов’язання з деліктів. З одного боку, відбувався процес перетворення низки приватних деліктів у публічні (злочини), з іншого – з’являлися нові види приватних деліктів (обман, погроза тощо). Давньоримське право закріпило патріархальну сім’ю, яка була пов'язана із суспільством і державою через її голову. Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім'ї. Поширення шлюбу з необмеженою владою чоловіка вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім’єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей. Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв'язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат - неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей. В класичний період пом'якшення суворої батьківської влади, що скріплювала раніше патріархальну сім’ю, визначило і основні напрямки розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім’ї (агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого коліна рідства, дружина, яка пережила чоловіка й ін. Ослаблення минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на кровному зв'язку, було поступово закріплено в імператорському законодавстві. Преторський едикт змінював і форму заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми. Лише солдатські заповіти в період принципату не вимагали формальностей. У республіканський період з'являються поняття провина, необережність і випадок. Такою, що каралася, була тільки умисна дія, що містила в собі склад злочину. Тому, наприклад, необережне вбивство не спричиняло покарання. У період монархії стали притягувати до кримінальної відповідальності й за необережні дії подібного роду. Під час республіки замах не відокремлювався від здійснення злочинної дії й карався так само, як і злочин. В монархічний період проводилася різниця між цими діями, й юристи стали рекомендувати більш м'які заходи покарання при замаху на злочин, який не було доведено до кінця. Винятком з цього стала змова проти існуючого ладу, яка вважалася злочином навіть у тому випадку, коли було прийнято тільки рішення, а справу не здійснено. Була караною і співучасть. Співучасник, який сприяв виконавцеві допомогою й радою, зазнавав однакової міри покарання з виконавцем. З'явилося поняття осудності. Встановлювалося точне поняття необхідної оборони, яка допускалася тільки в тому випадку, коли потерпілому загрожувало насильство. Разом з цим треба відзначити існування такого пережитку самосуду, як убивство батьком заміжньої дочки і її коханця, застигнутих на місці «злочину». Чоловік, як правило, цим «правом» не користувався. Він міг убити коханця тільки в тому випадку, якщо останній був «низького» походження. Досить характерним для цього періоду було розширення кола публічних злочинів унаслідок включення в нього цілої низки злочинів, що вважалися раніше приватними, а також зовсім нових. Публічні злочини розподілялися на чотири категорії: 1) злочини проти держави; 2) проти релігії; 3) проти моральності; 4) проти приватних осіб. До першої групи, крім зради й озброєного опору владі, були додані злочини, передбачені низкою спеціальних законів «про образу величності», виданих в І ст. до н. е. За часів республіки за цими законами переслідувалися: замах на безпеку держави, образа величності римського народу, нанесення збитку державі, опір интерцессії трибунів або виконанню магістратами їх функцій і т. д. При розгляді справ за цими злочинами бралися до уваги свідчення жінок, а наклепники залишалися непокараними. В монархічний період поняття цих злочинів суттєво розширилося. До них відносилося все те, що ображало персону принцепсів, причому не тільки дії, але слова, жести, навіть думки й мрії. Крім «образи величності» римського народу, а потім принцепса, до злочинів проти держави відносилися: казнокрадство, хабарництво, використання недозволених коштів під час виборчих кампаній і участь в організаціях, які переслідували ці цілі, спекуляція продовольством і участь в торгових кампаніях подібного роду, участь в союзах або організаціях, не дозволених імператором, підробка монети, користування фальшивими засобами й вагою. | |
| Просмотров: 557 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |