| Главная » Файлы » Мои файлы |
Ономасіологія
| [ Скачать с сервера (65.5 Kb) ] | 21.07.2017, 22:47 |
| Відомо, що однією з основних функцій мови є когнітивна, або пізнавальна. З погляду когнітивної теорії мова є засобом пізнання, засобом опановування знаннями і суспільно-історичним досвідом. Когнітивна лінгвістика опирається на ономасіологію загалом та теорію номінації зокрема, згідно з якою процес найменування встановлює зв’язок мовних елементів із фактами реальної дійсності. Дослідження мови в ономасіологічному аспекті допоможе з’ясувати багато нових етнолінгвістичних та лінгвокульторологічних питань. На сьогодні ономасіологія як наука є одним із динамічних, перспективних розділів мовознавства, що допомагає виявити витоки самої мови, особливості світосприйняття, світобачення і світорозуміння її носіїв, відображені у специфіці мовної картини світу. Питання ономасіології перебуває в центрі уваги багатьох вітчизняних та зарубіжних лінгвістів. У мовознавстві минулих століть цей феномен осмислювали, передусім, вчені Празького лінгвістичного гуртка (В. Матезіус, Р. Якобсон, О. Есперсен). Вивченню ономасіології та процесів найменування присвячено праці Л. Вейсгербера, Ф. Дорнзейфа, М. Докуліла, Л. Капанадзе, Н. Клименко, О. Кубрякової, В. Мігіріної, В. Нікітевича, О. Тараненка, В. Телії, І. Торопцева, І. Улуханова, О. Селіванової. Мовознавці Б.Серебренников, Г. Уфімцева, Е. Азнаурова, О. Кубрякова, Н. Арутюнова, В. Гак, В. Телія, Ю. Степанов уклали двотомну монографію “Мовна номінація”, в якій висвітлили основні аспекти проблеми найменування. Термін “ономасіологія”, власне, походить від грецького “ὄνομα” – назва, найменування та “λόγος” – слово, вчення. Однією з перших лінгвістичних праць, в яких було введено термін “ономасіологія” й визначено специфіку цієї науки, стала книга німецького вченого А. Цаунера “Ономасіологічне до- слідження” про романські назви частин тіла, яка вийшла в 1902 р. Він уперше сформулював завдання ономасіології: “Ми маємо в мовознавстві два розділи, перший відштовхується від зовнішнього, від слова, і ставить питання про поняття, пов’язане з ним, звідси – семасіологія; другий опирається на поняття і встановлює, яке позначення, найменування має мова для його називання, звідси – ономасіологія. Її завдання – ...досліджувати, чому мова використовує те або інше слово для позначення того або іншого поняття” . Отже, автор книги розмежовує два аспекти вивчення семантики слів: семасіологічний і ономасіологічний, при цьому ономасіологію розглядає як розділ лексикології. В енциклопедії “Українська мова” знаходимо визначення ономасіології як теорії номінації, одного із двох взаємодоповнювальних аспектів семантики як науки (поряд із семасіологією), пов’язаного з вивченням природи, закономірностей і типів мовного позначення елементів дійсності. О. О. Селіванова розглядає ономасіологію як розділ лінгвістичної семантики, об’єктом якого є номінативна структура мовних знаків і її зв’язок із значеннями та структурами знань про позначене. Вона чітко розмежовує ономасіологію та семасіологію. Проте інші мовознавці вважають, що ономасіологія належить до семасіології і підпорядкована їй. У словнику лінгвістичних термінів О. С. Ахманової ономасіологію визначено як: 1) “розділ семасіології” і 2) як “наука про позначення, називання, номінації”, оскільки багато ономасіологічних понять, передусім найменування, межують із загальними категоріями семасіології. Окрема група науковців вважає, що “до ономасіології найближчим є словотворення”. Проте ще наприкінці XIX ст. М. М. Покровський окреслив основи розмежування ономасіології і семасіології, які називали дві можливі сфери дослідження в межах семантики. Одна з них пов’язана з вивченням загальних закономірностей у словах, які належать до однієї, загальної дериваційної чи морфологічної категорії, інша ж – із визначенням способу вираження якого-небудь поняття в різних мовах. Отож за робоче ми приймаємо визначення ономасіології як розділу семантики, у центрі вивчення якого − найменування, використання мовних засобів для позначення позамовних об’єктів. Завдання ономасіології один із творців теорії номінації В. Матезіус визначив як “вивчення засобів і способів найменування окремих елементів дійсності” . Аналізуючи номінативний аспект мовної діяльності, О. С. Кубрякова підкреслює, що основною метою у процесі породження мови є пошук належної мовної форми для вираження думки та її змісту. Окреслюючи процес становлення ономасіологічної науки, варто зазначити, що питання щодо природи мови загалом та слова зокрема як назви щодо вмотивованості чи, навпаки, довільності зв’язку між змістом і формою слова обговорювалося ще в античній та середньовічній філософії. Вивчення слів як засобів мовного позначення речей, предметів матеріальної і духовної культури почалося ще від початку ХХ ст. у зв’язку з напрямом “Слова і речі” (“Worter und Sachen”). Йому присвячено праці німецьких вчених Р. Мерінгера, Г. Шухардта та ін. Однак ономасіологія як самостійна лінгвістична галузь дослідження сформувалася лише в середині ХХ ст. Її становлення пов’язують із працями Л. Вейсгербера, В. Краузе, Ф. Дорнзейфа, Б. Кводі. Значний внесок у розвиток ономасіологічних концепцій зробили чеські лінгвісти. Празький лінгвістичний гурток у своїх знаменитих тезах запропонував широку програму ономасіологічних досліджень у 20–30-х роках ХХ ст. Саме в руслі празької лінгвістичної школи в ході застосування функціонального підходу до мови сформувалася у 30–40-х рр. ХХ ст. так звана функціональна ономатологія, метою якої було “вивчення засобів і способів називання окремих елементів дійсності і вивчення засобів та способів поєднання цих називань у реченні у рамках тієї іменної конкретної ситуації”. До кінця 60-х років ономасіологічні дослідження розвиваються надзвичайно інтенсивно, особливо у слов’янській лінгвістиці. Так, у працях Б. А. Серебренникова і Г. В. Колшанського розроблено лінгвістичні та гносеологічні основи теорії номінації, принципи ономасіологічного підходу до аналізу мовних явищ. Розширюють межі ономасіології, ускладнюють її теоретичний апарат: від дослідження номінативної функції тільки іменників ономасіологія переходить до розгляду інших самостійних частин мови, від вивчення процесу створення нових назв – до аналізу позначення цілих ситуацій. У поле зору дослідників в основному потрапляли власні імена, які й сприяли виокремленню ономасіології як окремої дисципліни. Пізніше власні назви стали об’єктом ономастики, яка отримала науковий статус в 30-х роках ХХ ст., залишивши ономасіології галузь загальних назв. Спочатку принципи іменування досліджували на іменниках, саме тому іменник в теорії номінації посідає центральне місце. Поступово науковці почали вивчати й інші частини мови. Такий підхід, зокрема, запропонували російські дослідники, у працях яких частини мови розглядають як такі, що слугують позначенню різних сутностей предметного світу. Цей підхід сприяв визначенню номінативної специфіки слів різних частин мови і класифікації словесних знаків за тими функціями, які вони виконують. Центральним поняттям ономасіології є номінація. Явище номінації, як і будь-який інший об’єкт достатньої складності, різні вчені визначають по-різному. Загалом термін “номінація” походить від лат. nominatio – найменування. Енциклопедія “Українська мова” подає такі значення цього поняття: 1) творення і надання назв (та ін. мовних позначень) пізнаним і вичленованим фрагментам дійсності, тобто встановлення відношень позначального і позначуваного між певною мовною одиницею і відповідним предметом (явищем, ознакою і т. ін.); 2) результат цього процесу, тобто сама назва; 3) називання як використання вже готових найменувань у процесі мовленнєвих актів . У лінгвістичних словниках та енциклопедіях перші два значення терміна “номінація” найчастіше збігаються, тоді як третє – варіюється. Так, наприклад, у словнику лінгвістичних термінів О. Ахма- нової, номінацією також іменують називну функцію чи сторону слова, семантичний аспект слова як використовуваного (в аспекті виникнення) у цій мовній ситуації чи контексті. Автори двотомної фундаментальної праці “Мовна номінація” виокремлюють два основних аспекти вивчення феномену номінації: гносео-семіотичний і власне лінгвістичний, оскільки процес і результати найменування, позначення реальної дійсності мовними знаками зумовлені передусім основними компонентами гносеологічної ситуації “мислення – мова – предметний світ”, а також співвідношенням “мова – трудова діяльність – суспільство” . Першим аспектом номінації є гносео-семіотичний. Основне призначення людської мови полягає в тому, щоб служити засобом матеріалізації мислення. Розглядаючи співвідношення “мова – мислення”, природно, більше наголошують на факті матеріалізації мовою думки, проте пізнання починається не з думок, а зі спостереження і з дій над предметною дійсністю. Гносео-семіотичний аспект мовної номінації передбачає два взаємозв’язані між собою явища або процеси: ідеалізацію – абстрактне узагальнення предметів, їхніх якостей, відношень і репрезентацію результатів осмислення і відображення їх людиною за допомогою мовних знаків. Основу знакової репрезентації складає формування пізнавального образу, поняття про предмет і його зв’язки в реальному світі, закріплення цього поняття за мовним елементом. Поряд з предметною дійсністю, речами, явищами у свідомості людини існує ідеальна дійсність, тобто світ образів, уявлень, понять, ідей, які є відображенням першої. Завдяки механізму мислення, мови і всієї свідомої трудової діяльності людині притаманна здатність “віддалятися від дійсності”, свідомо фіксувати результати пізнавальної і розумової діяльності у складі номінативних і предикативних одиниць. Процес найменування пов’язаний певною мірою з деяким огрубленням, формалізацією предметного світу, оскільки суб’єкт найменування абстрагується від зайвих з його погляду властивостей предмета і розміщує в центрі номінації одну чи декілька властивостей найбільш значущих з позиції його практичної діяльності. При номінації, за словами Е. А. Галієвої, суб’єкт відбирає в об’єкта певні ознаки чи одну ознаку, які, як правило, кладуть в основу найменування. Кожен предмет має безліч характерних рис, проте в назві всі ці риси відобразити неможливо – достатньо вказати на одну, найхарактернішу. При цьому отримане поняття не включає відображення властивостей якогось одного предмета, адже наша свідомість, виділяючи в об’єкті найменування якісь значущі якості, формує цілу низку об’єктів, яким притаманні аналогічні значущі властивості і які відрізняються тільки другорядними ознаками. В результаті формується клас предметів, який входить у поняття і позначається певним набором фонем. Власне лінгвістичний аспект мовного позначення полягає у характері знакової репрезентації, притаманному мові, яка є семіотичною за своєю структурою та функціями, у способах і механізмах “перекладу” системних засобів у мовні, умовах “семантичного розширення” віртуальних словесних знаків тощо. Позначення елементів зовнішнього і внутрішнього досвіду людини, так звана “елементна номінація”, відбувається у вигляді прямої (первинної) або непрямої (вторинної) номінації. У працях різних науковців зміст термінів “первинна” і “вторинна” номінація не збігається. Так, Т. В. Булигіна, В. Г. Гак, Г. А. Уфімцева під первинною номінацією розуміють мовне позначення за допомогою слів і словосполучень, а під вторинною – мовне позначення за допомогою речень. Віднесення слів і словосполучень до первинної, а речень – до вторинної номінації опирається на теорію позначення Е. Бенвеніста, який під умовами позначення розумів наявність засобів мовного вираження тієї чи іншої семіологічної значущості, факт входження цього знака в ту чи іншу систему та певного осмислення знака в ній. Інші науковці, серед яких С. С. Маслова-Лошанська, Г. В. Колшанський, Н. Д. Арутюнова, О. С. Кубрякова, В. М. Телія, первинною номінацією називають первинне мовне позначення, первісне слово, те, яким (якщо звернутись до біблійного образу) Адам назвав кожен предмет пізнаваного ним світу. В сучасному мовознавстві первинна номінація в такому значенні є рідкісним явищем, оскільки вона стосується всіх відомих слів на зразок сонце, цукор, ходити, червоний тощо. | |
| Просмотров: 702 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |