| Главная » Файлы » Мои файлы |
Модульна контрольна
| [ Скачать с сервера (68.0 Kb) ] | 02.09.2017, 10:05 |
| Спільні та відмінні риси західної (європейської) та української вищої школи. Сучасний ринок праці постійно змінюється, що зумовлює необхідність реформування та покращення системи вищої освіти в Україні, а світові інтеграційні процеси, зокрема в освітній галузі, сприяють широкому використанню західного (європейський) досвіду у цій галузі. Саме це і зумовлює актуальність та важливість усього комплексу проблем пов’язаних з реформуванням і покращенням вищої школи в Україні в сучасному суспільстві. Ступенева освіта є подібною як в Україні, так і в Європі. Відмінності полягають у термінах підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів, наявність ступеня –докторанта у швейцарській системі освіти, а також у вимогах, що ставляться до післядипломної освіти. Зокрема Європа робить акцент на професіоналізмі абітурієнта, коли зараховує його до закладу післядипломної освіти. Це є досить суттєвим, оскільки маючи стаж, тобто відпрацьовані прийоми роботи і поєднуючи їх з новими знаннями в процесі навчання, студент переходить на якісно новий рівень, аналогів якому в Україні не має, бо принцип безперервності освіти в нашій державі сприяє накопиченню теоретичної бази, навіть при паралельній роботі студента. Cистему акредитації присутню в Україні можна ототожнити з європейською, хоча такого терміну там і не використовують. Функції багатопланової підготовки у Європі має лише університет, інші ж заклади розвивають по спеціальності одного-двох напрямів, а в Україні студентів готують за всіма напрямками одразу, навіть на рівні технікумів. Це не дає змогу надавати глибоку підготовку у конкретній спеціальності, від чого і якість у деяких ВНЗ в Україні не відповідає європейському рівню. Про якісні та кількісні характеристики можна сказати, що і в Україні, і в Європі представлений досить широкий спектр ВНЗ, напрямків підготовки, спеціальностей. Але в Європі перевага надається дипломам державного зразка, а недержавні навіть не йдуть з ними у порівняння (це стосується насамперед університетів). В Україні кількість недержавних університетів є невиправдано високою. Відповідно і дипломи українських фахівців програють на фоні закордонних. Системи вищої освіти кожної з європейських країн орієнтована перш за все на власний ринок, спеціальності та напрямки підготовки вдосконалюються відповідно з потребами країни. А Україна акцентує увагу на напрямках, що розвиваються в інших країнах, часто при цьому нехтуючи власними потребами. Для того щоб з’ясувати недоліки нашої вищої школи я зробила невелике опитування у групі. Враховуючи це, можна виділити загальні недоліки системи вищої школи в Україні: відсутність систематичної роботи студентів протягом навчального семестру; низький рівень активності студентів і відсутність елементів змагання в навчальних досягненнях; можливість необ’єктивного оцінювання знань студентів; значні затрати бюджету часу на проведення екзаменаційної сесії; відсутність гнучкості в системі підготовки фахівців; недостатній рівень адаптації до швидкозмінних вимог світового ринку праці; низька мобільність студентів щодо зміни напрямів підготовки, спеціальностей та вищих навчальних закладів; мала можливість вибору студентом навчальних дисциплін. І справді, попри успіхи окремих університетів, назагал видно, що наша вища школа вичерпує свої внутрішні резерви. За роки незалежності в Україні не збудовано сучасного університету чи хоча б потужного лабораторно-дослідного комплексу. Великий науковий, кадровий потенціал ВНЗ самотужки вже не може реалізовуватися, дати нову якість вищій освіті, що базується на результатах діяльності середньої загальноосвітньої школи. За даними всесвітнього опитування Американського інституту громадської думки Дж.Геллапа кількість задоволених системою освіти становить в США – 70%, Німеччині – 59%, Білорусі – 52%, Російській федерації – 42%, Україні – 38%. За результатами досліджень вітчизняного Інституту Горшеніна (серпень 2010р.), якість освіти, що надається сучасною українською школою, 34,4% громадян оцінюють на „трійку”, а кожний п’ятий (20,2%) – на „двійку”. Проблемою залишається і архаїчна система управління освітньою галуззю, відсутність ефективного фінансового менеджменту та маркетингу освітніх послуг, відставання освітніх вимог від суспільних потреб. Нагально потребує вирішення і проблема контролю за освітньою діяльністю. Якщо в провідних країнах світу такий контроль здійснюють численні громадські організації педагогів та роботодавців, діяльність яких підтримують та ініціюють держава або незалежні владні структури, то в Україні усі контрольні функції зосереджено в руках освітнього відомства. Як наслідок – склалася ситуація, коли лише міністерство визначає політику в галузі освіти, організовує її запровадження й контролює якість цієї (своєї) роботи. Відповідальность органів управління освітою та їхніх керівників за негативні наслідки їх роботи теж є проблемною. Іншими словами, в Україні створено таку систему управління галуззю, яка забезпечила масову безвідповідальність за результати діяльності системи в цілому. Девальвовано і систему атестації педагогічних та науково-педагогічних кадрів. Вона перетворилася на формалізоване паперово-бюрократичне дійство і не є стимулятором професійного росту педагогів. Проблемою є і пошук ефективних інноваційних методів викладання і виховання. Слід раз і назавжди впорядкувати процес підручникотворення. Доцільно було б створити базові державні підручники з усіх навчальних дисциплін вищої та середньої школи, які б писали найкращі науковці та педагоги-практики. Заходи з реформування та покращення вищої освіти в Україні, враховуючи західний (європейський) досвід. Враховуючи усе вищевикладене, можна запропонувати наступні заходи з реформування та покращення вищої освіти в Україні, використовуючи західний (європейський) досвід: стимулювання особистісної орієнтації вищої освіти; формування національних і загальнолюдських цінностей; створення для громадян рівних можливостей у здобутті вищої освіти; постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; запровадження освітніх інновацій та інформаційних технологій; формування в системі освіти нормативно-правових і організаційно-економічних механізмів залучення і використання позабюджетних коштів; підвищення соціального статусу і професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної і суспільної підтримки; розвиток освіти, як відкритої державно-суспільної системи; затвердження загально прийнятної та порівняної системи вчених ступенів, в тому числі шляхом запровадження стандартизованого Додат | |
| Просмотров: 405 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |