| Главная » Файлы » Мои файлы |
Митрополит Пантелеймон (Родопулос).
| [ Скачать с сервера (39.9 Kb) ] | 05.06.2017, 01:21 |
| Митрополит Пантелеймон (Родопулос). ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЮРИСДИКЦІЇ ВІДПОВІДНО ДО ПРАВОСЛАВНОГО КАНОНІЧНОГО ПРАВА.ФЕНОМЕН ЕТНОФІЛЕТИЗМУ У НАШ ЧАС. У статті розглядається питання становлення та розвитку канонічного територіального управління. Зокрема висвітлюється принцип та феномен етнофілетизму у сьогоденні. Ключові слова: єпископ, митрополит, територіальне управління, етнофілентизм, церква, структура. 2001. Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права. Феномен етнофілетизму у наш час Автор: митр. Пантелеймон (Родопулос) У древній Церкві кожне велике місто мало свого єпископа, котрий був предстоятелем євхаристійної общини та її пастирем, відповідальним за пастирське служіння у всіх проявах, особою, котра "вірно поділяла слово істини". Навіть маленькі міста та села були кафедрами єпископів, кожен з яких опікувався своєю юрисдикцією, незалежно від єпископа великого міста. Через гоніння, тяжкі умови та скрутний стан Церкви було складно визначити межі кожної з єпископських областей, над котрими єпископи здійснювали юрисдикцію. У результаті цього часто траплялась плутанина і конфлікти в адміністративному устрої Церкви при посвяті духовенства чи підпорядкуванні священиків двом єпископам, оскільки нерідко два єпископа були в одному місці. Коли гоніння християнської Церкви в Римській імперії припинились, законодавче керівництво Церкви змогло визначити межі, у яких єпископ мав здійснювати свою владу. Таким чином сформувалось канонічне територіальне управління. У четвертому та п'ятому століттях митрополити та єпископи Римської імперії у адміністративних центрах єпархій отримали ще більшу владу, і важливі церковні справи вирішувались у цих головних містах. Митрополити п'яти найбільших міст християнського світу стали зватися Патріархами, а митрополити менш важливих міст поступово втратили свою незалежність, хоч і зберегли свій старий титул "митрополит" та свої кафедри. Найбільш важливі справи географічного церковного регіону тепер вирішував Патріарший Собор, яким митрополити обиралися і посвячувались, а потім поставлялися Патріархом. Патріарші Собори під головуванням Патріарха спершу поставляли митрополитів, а згодом і єпископів патріаршого географічного регіону. Провінційні митрополичі та єпископські собори під головуванням митрополитів теж збереглись - вони вирішували місцеві питання. Проте вони опинились під канонічною залежністю від патріархів та їхніх соборів, у яких вони також брали участь. Межі патріархатів були виключно географічними. Вони не були етнічними, культурними, літургійними чи якимись подібними, і були визначені Вселенськими Соборами через священні канони та церковні постанови у відповідності до християнського вчення, що заперечує расову дискримінацію, православної еклезіології, канонічного права і пастирських вимог. Шостий канон Першого Вселенського Собору говорить: "Нехай старі звичаї мають перевагу як і наступні канони" і продовжується підтвердженням географічних меж юрисдикцій Риму, Олександрії та Антиохії. "Нехай древній звичай має перевагу, котрий застосовується у Єгипті, Лівії та Пентаполісі, що дозволяє єпископу Олександрії мати владу над цими землями, відколи це узгоджено з єпископом Риму. Те ж стосується Антиохії та інших провінцій, що зберегли старшинство у церквах." Таким чином "єпископ Олександрії очолює їх у Єгипті, Лівії та провінції Пентаполіс, Африці; Антиохія так само очолює Сирію, Внутрішню Сирію, Месопотамію та обидві Кілікії..." тобто єпархію Сходу; "і єпископ Риму перший у західних провінціях"[1]. Єпископ Єрусалиму через священність міста "крізь спокуту Христа"[2] був оголошений патріархом на Четвертому Вселенському Соборі - його юрисдикція включала провінції Палестини, що відомі як "Три Палестини"[3]. Так Єрусалим став головним для "провінцій у Палестині, Аравії та Фінікії"[4]. Як Патріархат, Єрусалим зайняв п'яте місце, після Антиохії[5], а після розколу між Сходом і Заходом він зайняв четверте місце у Православній Церкві. У випадку Єрусалиму Четвертим Вселенським Собором для визначення канонічної юрисдикції-"землі" був так само застосований виключно географічний критерій. Вселенський Патріарх[6], архієпископ Константинополя-Нового Риму, займає перше місце, першість за честю у канонічній структурі Православної Церкви. Ця позиція, як і його канонічна юрисдикція - "земля" - визначена священними канонами Вселенських Соборів, тобто незмінними вселенськими постановами[7], і їхнє використання є необхідним для всіх православних. Що стосується першості за честю Константинополя, то це узаконено Другим Вселенським Собором (канон 3), Четвертим (канон 28) та П'ято-Шостим (канон 36). Таким чином: "Престол Константинополя має рівну першість з престолом Старого Риму, а в питаннях Церкви має наступну силу, йдучи другим після нього..."[8]. Після розколу Константинополь утримав першість по честі та διακονια в Православній Церкві. За визначенням (канон 28), що має вселенський статус і достовірність, Четвертий Вселенський Собор підтвердив давню традицію та діяльність Церкви, що стосується канонічної юрисдикції та території Вселенського Престолу. Географічні межі його території поширювались на тодішні адміністративні одиниці Римської імперії у Понті, Азії та Трасі, а також на "варварські" землі, тобто ті, що були за межами Римської Імперії. "... лише митрополити Понтійської, Азійської та Трасійської єпархій мають поставлятись вищеназваним Найсвятішим Престолом Найсвятішої Церкви Константинополя, а також єпископи у вищеназваних єпархіях, що розміщені у варварських землях..."* Прикметник "варварські" передбачає іменник "нації", що опущений у тексті канону, але щодо якого можна зробити висновок, як це інтерпретує Зонара [9]. Варварські нації або країни є, як було сказано, тими провінціями, що лежали за межами Римської імперії у часи Четвертого Вселенського Собору: "У той час як так називали єпархії варварів Аланії, Русі та інші"[10]. Інші варварські землі, окрім Аланії та Русі, були просто "варварами", відповідно до трактування 29 канону Аристеном: ".... (єпископи) Понту і Трасу і Азії, а також варвари, посвячуються Патріархом Константинопольським..." Відповідно до "Notitiae episcopatuum" (Συνταγμ?τιον), що приписують імператору Леву Мудрому (886-912), але що насправді датується 11 століттям[11], єпархії Південної Італії, тобто Калабрія та Сицилія, також знаходяться під Вселенським Престолом Константинополя. Окрім цього, відповідно до "Експозиції" імператора Андроніка ІІ Палеолога (1282-1328), що визнавалась всюди до 19 століття, ці єпархії теж відносяться до Вселенського Патріархату. З плином часу ця залежність фактично зникла через близькість цих провінцій до Риму та через неможливість Константинополя підтримувати зв'язок з ними, оскільки він знаходився в Османській імперії. У порядку "престолів Православної Східної Церкви", тобто Συνταγμ?τιον Вселенського Патріархату 1855 року, вже не було посилань на ці єпархії[12]. Також з 8 століття всі провінції Східної Іллірії, тобто Балканський регіон від межі Трасу до Адріатики, були переміщені з-під юрисдикції Риму у канонічну юрисдикцію Константинополя. Нові землі Північної та Південної Америк, Австралії, Далекого Сходу та інші, а також всі ті, що знаходяться за межами помісних Церков як зазначено священними канонами та рішеннями Вселенських Соборів, а також Патріаршими і Синодальними Томосами, були включені теоретично, а відповідно і практично, у "інші" варварські землі, згідно загальної термінології Четвертого Вселенського Собору та інших соборів. Термін не має нічого спільного з етнічними чи будь-якими іншими сучасними культурними визначеннями, а є географічним, оскільки вони не були включені на момент проведення Собору у кордони тодішньої Римської імперії і не названі у канонічних джерелах, як Аланія чи Русь[13]. Вселенський Престол Константинополя, таким чином, має канонічну юрисдикцію над православними у всіх "варварських" країнах, що складають їхню географічну область і "землю", відколи здійснення його канонічних прав над усіма православними у цих країнах не вважається як "поза межами" (його "землі"), тобто "υπερ?ριος" [14]. Через Патріарші Синодальні Томоси або Акти окремі митрополії, архієпархії та єпархії, що були частиною географічної області канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату Константинополя, були піднесені до рівня автокефальних помісних Церков - у Росії, на Балканах тощо. Після автокефалії ці автокефальні Церкви отримали канонічну, адміністративну та пастирську юрисдикцію над собою. Будь-яке здійснення адміністративних та пастирських завдань цими автокефальними Церквами над православними за межами їхніх власних визначених географічних кордонів на основі національних, расових, мовних чи "культурних" критеріїв, складає, відповідно до канонічного визначення, дію "поза межами" (υπερ?ριον) та вторгненням (εισπ?δησιν) до іншої області, що порушує фундаментальні принципи канонічної юрисдикції та традиції Церкви. Історія передання християнства з Константинополя до Русі, Великої та Малої, (10 століття), добре відома, як і входження цих єпархій до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату Константинополя. Відповідно до "Notitiae episcopatuum", тобто конституційного переліку митрополій, архієпархій та єпархій, які відносяться до "Патріарха Константинопольського", що приписується імператору Леву Мудрому (886-912), але фактично датується 11 століттям, Митрополія Русі (Києва) займає 61 позицію[15]. Дванадцять єпископів відносяться до Митрополії Великої Русі (Новгород, Чернігів, Суздаль, Ростов, Володимир, Білгород Великий, що біля Києва, Юріїв, Полоцьк, Рязань, Твер та Сарай). Так само і під Митрополитом Київським знаходиться сім єпископів у Малій Русі (Західний регіон) (Галичина, Волинь, Перемишль, Луцьк, Туров, Холм та Смоленськ). Київська (Руська) Митрополія Вселенського Патріархату мала географічні межі, що охоплюють Велику і Малу Русь, відповідно до канонічного порядку, щоб, без розрізнення, люди цього регіону обслуговувались євангелічно, адміністративно та пастирсько. Історичний розвиток та події вносили зміни щодо кафедри митрополії доки політичний та церковний центр не стабілізувався у Москві. Коли Москва отримала основну силу в регіоні, її єпископа стали розпізнавати як Митрополита Русі. У 1459 році через складності у спілкув | |
| Просмотров: 385 | Загрузок: 8 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |