| Главная » Файлы » Мои файлы |
«ЛІТЕРАТУРА ШРАМІВ»
| [ Скачать с сервера (89.2 Kb) ] | 11.07.2017, 22:41 |
| РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ НОВИХ ЖАНРІВ У КИТАЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ В 70-Х РОКАХ ХХ СТ.: 1.1. Особливості періоду «культурної революції» 1965-1976 рр. 1.1.1. Причини розгортання «культурної революції» 1.1.2. Процес впровадження ідей Мао Цзедуна 1.1.3. Наслідки маоїстської політики 1.2. Стан літератури в умовах проведення «культурної революції» РОЗДІЛ 2. «ЛІТЕРАТУРА ШРАМІВ» ЯК НАПРЯМ НОВОЇ КИТАЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 2.1. Загальна характеристика напряму 2.1.1. Оповідання Лу Сіньхуа «Шрами» 2.1.2. Реакція суспільства 2.2. Представники напряму 2.3. Тематика та ідеї творів «літератури шрамів» РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІСТЬ ЛУ СІН’У ЯК ПРЕДСТАВНИК «ЛІТЕРАТУРИ ШРАМІВ» 3.1. Загальний опис творчості автора 3.2. Прояви основних рис напряму «літератури шрамів» 3.2.1.Представлення ідей Індивідуалізації героя та розширення світогляду в оповіданнях автора 3.2.2. Вирішення соціальних проблем ВСТУП Період «культурної революції» («文化大革命») 1965 - 1976 рр. наніс літературі материкового Китаю однин з найболючіших ударів за всю її багатотисячолітню історію. Інтелігенція піддавалася масовим репресіям і трудовому перевихованню, писати було справою небезпечною. Література стала лише формою політичної пропаганди, а все інше безжально відтиналося цензорами. 9 вересня 1976 – помер Мао Цзедун (毛泽东). Хоча Китай і є дуже великою, а, значить, і досить інертною країною, але смерть «великого керманича» призвела до вельми скорого розгрому "банди чотирьох" і приходу до влади Дена Сяопіна. За півтора роки змінився економічний і політичний курс КНР, прийшов час "політики відкритості", а разом з нею почався і новий напрям розвитку сучасної китайської літератури – «література шрамів» («伤痕 文学»). Актуальність даної роботи визначається не тільки збільшеною суспільною значущістю «літератури нового періоду», але й особливою її роллю в національному літературному процесі другої половини XX століття, обумовленої бурхливим підйомом у розвитку сучасної китайської прози. Дослідження теми є особливо важливим, оскільки дає можливість осмислити досягнення китайських письменників в широкому контексті розвитку, розуміння та зміни китайської літератури того часу. Метою роботи є визначення особливостей творчості Лю Сінь’у в контексті китайської «літератури шрамів». Відповідно до поставленої мети варто виділити такі завдання роботи: - проаналізувати історичні та культурні умови розвитку літературного напряму; - визначити стан літератури в період «культурної революції» та після його закінчення; - дати загальну характеристику напряму «літератури шрамів» ; - простежити вираження основних характерних рис «літератури шрамів» у творчості Лю Сінь’у. Об’єкт роботи – китайська література періоду першого десятиліття після «культурної революції». Предмет – особливості літературних творів Лю Сінь’у в контексті китайської «літератури шрамів». Дослідження здійснюється методом опису та аналізу. Матеріалом для роботи є оповідання Лю Сінь’у в перекладі В.Ф. Сорокіна. На даному етапі у вітчизняному літературознавстві існує невелика кількість досліджень, які присвячені «літературі шрамів» та творчості Лю Сінь’у цього періоду, тому новизна даної роботи полягає у тому, що в ній розглянуто особливості розвитку даного напряму в китайській літературі та визначеного представлення її особливостей в оповіданнях зачинателя напряму – Лю Сінь’у. 1.1. 1.1.1. Невдача спроб Мао Цзедуна та його прибічників поставити партію під свій жорсткий контроль, нав’язати свою схему організації, посилення боротьби в правлінні КПК з питань внутрішньої та зовнішньої політики визначили атмосферу, в якій визрівав маоїстський задум «культурної революції». Більшість дослідників «культурної революції» сходяться на тому, що однією з основних причин розгортання в Китаї «культурної революції» була боротьба за лідерство в партії. Після провалу «великого стрибка» позиції Мао в країні сильно похитнулися. Тому в ході «культурної революції» Мао Цзедун ставив перед собою два головні завдання, обидва з яких зводилися до зміцнення його лідируючої позиції на політичній арені КНР: знищити опозицію, у якої почали з'являтися думки про реформи економіки з частковим впровадженням у неї ринкових механізмів, і , у той же час, зайняти чимось бідуючи народні маси. Зваливши всю вину за провал «великого стрибка» на внутрішню опозицію (Лю Шаоци (刘少奇) і зовнішніх ворогів («ревізіоністський» СРСР на чолі з Хрущовим), Мао отримував подвійну користь: прибирав конкурентів та давав вихід народному невдоволенню. Цілі задуманої Мао Цзедуном та його спільниками так званої «культурної революції» полягали в тому, щоб відсторонити від керуючих органів партії всіх незгодних з політикою Мао, перш за все прибічників рішень VIII з'їзду КПК, насильно насадити «маоцзедунівські ідеї», перетворити партію, армію та всі інші ланки державного апарату в зброю режиму особистої влади й здійснення великодержавного гегемоні стичного курсу [Глунин В. И…. новейшая история китая Ст 375]. Маоїстський план передбачав чистку партії від противників Мао Цзедуна, яких було оголошено «зрадниками, шпигунами, контрреволюціонерами та ревізіоністськими елементами». Отже, «культурна революція» була проведена правлячими партії в країні, щоб загладити невдачі попередньої політики «великого стрибка» та щоб зміцнити керуючі позиції Мао Цзедуна шляхом усунення будь-якої можливої опозиції. 1.1.2. Мао Цзедун вважав, що «культурна революція» почалася з публікації статті Яо Веньюаня (姚文元) 10 листопада 1965 р. 8 серпня 1966 р. XI пленум ЦК КПК прийняв «Постанову про велику пролетарську культурну революцію». Проте вже перші документи про підготовку ІХ з'їзду КПК свідчили про те, що маоїсти від самого початку взяли курс на створення нової партії, з новою програмою та Кодексом, яка повинна була стати головним провідником і засобом здійснення «ідей» та політики Мао Цзедуна [Глунин В. И…. новейшая история китая Ст 393]. Наступний удар після політики був нанесений освіті. У постанові КНР прямо зазначалося, що студенти повинні брати участь в культурній революції та критикувати «буржуазію». Незабаром заняття в школах і вузах були припинені, а учні та студенти були мобілізовані на боротьбу с противниками Мао Цзедуна. Перші «червоні охоронці», хунвейбіни (红卫兵), з'явилися у вищих і середніх навчальних закладах столиці на початку літа 1966 р. Складалося враження, що це стихійний рух молоді, спрямований проти керівництва партійних комітетів, професорів і викладачів, налаштованих недостатньо лояльно по відношенню до Голови ЦК КПК. Насправді рух хунвейбінів був інспірований зверху тими, хто входив до найбільш близького оточення Мао Цзедуна. Надаючи хунвейбінам змогу діяти з власної ініціативи, правляча група довкола Мао спрямовувала активність у запланованому напрямку. Хунвейбіни підтримали заклик викорінювати чотири застарілості: старі ідеї, стару культуру, старі звичаї, старі звички. Учнів заохочували доносити на начальників, учителів і навіть батьків. Перша листівка дацзибао (大字报), спрямована проти ректора Пекінського університету Лу Піна, який користувався підтримкою міськкому партії, була опублікована в Пекінському університеті в кінці травня з ініціативи дружини Кан Шена. Саме вона подала цю думку секретарю парткому філософського факультету університету Не Юаньцзи. Незабаром хунвейбінівский рух охопив й інші навчальні заклади столиці. Критика, якій піддавали керівництво навчальні заклади, поширилася на регіональне партійне керівництво, у першу чергу пов'язане з ідеологічною роботою. Проходила масова зміна керівників провінційної преси. У Пекін для посилення позицій «лівих» були введені додаткові військові частини. У ході «культурної революції» змін зазнали також сфери економіки, промисловості, культури. Не менший збиток був нанесений зовнішній політиці. Міністерство закордонних справ було розгромлено, робилися провокації проти іноземних дипломатів і посольств. Драматично погіршилися радянсько-китайські відносини, що призвело до збройних конфліктів на кордоні. Лише сфера сільського господарства була змінена досить обмежено, оскільки маоїсти, побоюючись виступів селян, не наважились розповсюджувати «культурну революцію» на села. Швидке формування в селах «ревкомів» (які замінили правління комун) свідчило про те, що мова йшла лише про зміну назв попередніх правлячих органів, про те, що цей процес протікає без чисток та гострих потрясінь [Меліксетов ст .. 677-678]. Отже, багато сфер у житті Китаю зазнали змін під впливом «культурної революції». Найбільшої шкоди було нанесено політиці та освіті, адже саме вони становили основну загрозу правлячому політичному авторитету Мао Цзедуна. Інші ж сфери були змінені для зручнішого проведення «культурної революції». 1.1.3. «Культурна революція», починаючи яку маоїсти розраховували зруйнувати раніше створену народно-демократичну владу, створити натомість нову монолітну й слухняну машину влади, зробити «ідеї Мао Цзедуна» єдиною національною ідеологією, не привела до очікуваних результатів. Маоїстська тактика розколу, зіткнення різноманітних соціальних, вікових та політичних груп, штучне доведення відмінностей між ними до рівня непримиренних протистоянь та «класової боротьби», перемінне використання одних сил проти інших викликали стан соціального роз’єднання та напруження в КНР. Розгром органів партії та профсоюзів, використання найбільш відсталих пластів робітників для наступу на права та інтереси робочого класу в цілому створили напруження у стосунках між його різними шарами, ще більше послабили його політичні позиції. Звинувачення робочого класу найбільших пролетарських центрів в «економізмі» гальванізувало недовіру китайського селянина до міста, робітників. Незважаючи на зусилля по реалізації «ідей» Мао Цзедуна, відсутність ясної програми розвитку країни, практика управління на основі туманних вказівок вождя, які постійно змінювались та часто суперечили одна одній, призвели до посилення дезорієнтації масс комуністів, робітників нових органів влади. «Культурна революція» виявилася останнім десятиліттям режиму Мао Цзедуна. Смерть «великого керманича» поставила крапку епохи «великих стрибків», селянських плавильних домен, будівництва китайського комунізму і ілюзій літераторів старшого покоління. Цього очікували і до цього готувалися різні фракції в керівництві КНР, лідери які розуміли, що боротьба за владу неминуча. Незаперечні переваги в ній мали ті, хто своєю політичною кар'єрою був зобов'язаний «культурній революції», яку згодом в Китаї стали називати періодом «десятирічної смути». За роки «десятирічної смути» в КПК вступило близько 20 млн осіб, що складали приблизно 2/3 партії, нарахованих до 1976 р. 30 млн. До табору висуванців «культурної революції »належала більшість керівних партійних працівників і чиновників в системі адміністративного управління країною. Прихильники «четвірки» контролювали засоби масової інформації, мали міцну базу в Шанхаї, де було створено підтримуючі їх народні полки [ст.. 412-413]. Отже, закінчення «культурної революції» знаменувало не просто завершення десятиліття даного політичного курсу, воно стало початком нової ери в історії Китаю, у його не тільки політичному, але і культурному, суспільному житті країни. У цей час Китай перейшов на наступний рівень свого розвитку як сучасної країни, рівної провідним країнам світу. 1.2. «Культурна революція» 1965-1976 рр. повністю розгромила літературу. У похмуре десятиліття не виходять художні літературно-критичні журнали, не друкуються художні твори. Письменники, поети не мали змогу писати – багато з них перебували у трудових таборах на «перевихованні». «Культурна революція» відкинула вже досить сучасну китайську літературу на багато років назад – країна занурилася в літературну ізоляцію. Потужний потік перекладної літератури початку ХХ століття, який захлеснув Китай, перевернув розуміння і світогляд китайських письменників, підштовхнув до літературних реформам і подарував безліч химерних поєднань і жанрів, незабаром опинився перекритий. Заборона була накладена не тільки на всю західну літературу, але й на твори радянських авторів – відносини між двома країнами стрімко погіршувалися. На книжкових полицях залишилися лише твори метра китайської літератури першої половини ХХ століття – Лу Сіня (鲁迅), який був піднятий на прапор нової «культурної революції» «великим керманичем», і самого Мао Цзедуна. Не дивно, що у специфічній соціально-політичної ситуації в Китаї, з урахуванням утилітарної функції, покладеної на літературу і мистецтво, і жорсткого контролю, в умовах якого працювали письменники і художники, людський суб'єкт, і як творець художніх творів, і як їх персонаж, стає лише інструментом ідеології. Відмінною рисою «культурної революції» стало те, що інтелігенція не піддавалася масовим стратам і розправам, але вона залишалася постійним об'єктом знущань і принижень. Освічених людей мордували глузуванням і знущаннями, голодом і ганебними стовпами, їх відправляли на «трудове перевиховання» в село – таким чином, основою репресій став безперервний психологічний тиск, який багатьох довів до самогубства. Притому що ряд письменників щиро вірили в партійну лінію, ті, хто хоч якось намагався проявити індивідуальність, безжально каралися фізично і / або ментально. Авторитарний режим не терпить ніякої автономної суб'єктності у своїх «суб'єктів». Тому, автори, які все ж писали твори, які відрізнялися від партійних стандартів, робили це потайки. Наприклад, Ван Мен (王濛) писав ночами при світлі лампадки, акуратно ховаючи написані тонкі листки в раму велосипеда [хузиятова 144-145]. Увесь папір йшов на цитатники Мао Цзедуна, його твори, які видаються багатомільйонними тиражами. У кіно демонструються тільки документальні фільми – також про Мао, у театрі протягом усіх десяти років йде вісім суворо відібраних п'єс, підготовлених і неодноразово допрацьованих при особистій участі Цзян Цін (李淑蒙) – дружини Мао Цзедуна. Інші твори літератури заборонялися або спалювалися. Це називалося «боротьбою із старою феодальної і буржуазної культурою», до якої була зарахована майже вся китайська та світова класика. Головним завданням було проголошено створення якогось «абсолютно нового, пролетарського мистецтва», «створення героїчних образів робітників, селян і солдатів». Від початку 70-х років почали з'являтися твори, які мали зовнішні ознаки розповідей або романів, але за своєю суттю були ворожими справжній літературі. У них сьогоднішнє і минуле життя країни спотворювалось задля маоїстських концепцій та збіднілим естетичним канонам, їхні герої представляли собою живі схеми, грали роль рупорів політичних установок пекінського керівництва. У них на кожному кроці говорилось про «революцію» і «соціалізм», але насправді критикувало та принижувало все те, що було важливим для справжніх революціонерів і прихильникам соціалізму, проповідувався антирадянізм [люди и оборотни 13]. Останні два десятиліття XX століття в історії Китаю явили безпрецедентний приклад успішного шляху розвитку країни у всіх областях. Почавши з відродження після потрясінь «культурної революції», Китай вийшов на якісно нову історичну орбіту. Цей досить короткий проміжок часу в історії літературі Китаю від проголошення курсу на проведення економічних реформ і відкритості в грудні 1978 р. (III пленум ЦК КПК 11-го скликання) до подій 4 червня 1989 р. на площі Тянь Аньмень прийнято іменувати «новим періодом ». Він розглядається як цілком самостійний і завершений етап розвитку китайської літератури, пов'язаний, насамперед, з відродженням гуманістичних ідеалів «Руху 4 травня» 1919 р. за нову культуру, відновленням зруйнованих в ході «культурної революції» людських цінностей, поширенням західної літератури і естетики, виникненням безлічі реалістичних і модерністських напрямків і груп. Закінчення «культурної революції» дало новий потужний поштовх розвитку гостросоціальної реалістичної літератури в стилі 20 - 30-х років. Тепер до традиційних для сучасної китайської літератури тем додалася проблематика осмислення явищ 60-70-х років, аналіз їх впливу на долі поколінь. Уже перші оповідання визначили спрямованість китайської літератури: «культурна революція» і ті біди, які вона принесла країні, народу, громадянської свідомості, кожній конкретній людині. Провідною рисою літератури після «культурної революції» було прагнення гостро критикувати щойно минулі події із закликом письменників (大写的人) задля пошуку реалістичної платформи «рефом і відкритості» прагнути мистецького прориву тощо. Свідотством оновлюваного письменства стає відродження особистості, розквіт реалізму, прояви суб’єктивної свідомості письменників, звільнення особистості тощо. З кінця 70-х років з'явився ряд яскравих творів, в яких осмислюється трагічний досвід попередніх десятиліть. Перш за все, художники слова відчули потребу розповісти про те, що трапилося з ними і з країною, розповісти про пережиті народом бідах, про розтоптаних надіях, виплеснути душевний біль. Особливої популярності набули твори Ван Мена, Чжан Сяньляна (张贤亮), Фен Цзіцая (冯骥才), Лу Сінь’у (刘心武), а також Чень Сянхе, Гао Сяошена, Цзянь Цзилун, Лю Шаотана, Чжан Канкана, Чжан Ігун, Лу Яньчжоу та інших, що містять яскраві психологічні портрети інтелігентів, які зазнали жорстоким гонінням в роки маоїстської диктатури. Коли хвиля «викривальної» літератури постмаоїстичного періоду пішла на спад, в прозі позначилися кілька різнорідних напрямів. Мабуть, найбільший інтерес представляє творчість тих авторів, які зробили своїм творчому кредо «пошук історичних коренів». Деякі з них, наприклад Фен Цзицай, перейшли до написання історичних повістей, що успадковують традиціям народного оповіді, інші, як Мо Янь або Хань Шаогунь, пишуть в дусі Лу Сіня і Шень Цунвеня, малюючи похмуру картину духовної деградації китайського суспільства. Деякі літератори, уперше в історії Китаю, вводять в свою творчість проблематику західного психоаналізу. Є й письменники, зайняті переважно питаннями стилю. З'явилася впливова група письменниць, що пишуть про життя китайських жінок і теж в основному продовжують традиції «Руху 4 травня». У зв'язку з політикою відкритості та економічних реформ, змінився спосіб життя, відбулося зрушення в суспільній свідомості. З одного боку, широко розкрилися двері для сприйняття зарубіжної культури та творчого експерименту без будь-яких заборон. Небувало збільшилася кількість перекладної радянської і західної літератури, яка іноді за обсягом перевершувала власне китайську, включаючи і перевидання класиків. Але, з іншого боку, література втратила колишнє місце в масовій свідомості. Аудіовізуальні засоби масової комунікації охопили значну частину населення, знизився престиж літературної діяльності. Книжковий ринок, переповнений колосальною кількістю літератури – як класичної, так і сучасної, як китайської, так і іноземної – спричинював визначальний вплив на долю китайського письменника. Письменники почали звертатися до різних жанрів, форм і напрямків, які прийшли в Китай. Динаміка розвитку китайської літератури цього періоду визначається стрімким і нестримним, хоча і дуже болючим, рухом китайської літератури від «революційного реалізму» до видозміненого або «відкритого» реалізму, який представляє собою з'єднання реалістичних прийомів зображення з модерністськими, і, нарешті, до багатополярності – «мирного співіснування» реалізму з модерністськими формами мистецтва.(143 хузиятова) Такі літературні течії, як «література шрамів» і «література рефлексій» (іменована в російському літературознавстві також «літературою дум про минуле»), в кінці 1970-х - на початку 1980-х років зіграли епохальної роль у своєму прагненні позбавити літературу від нав'язаної Мао, підлеглою по відношенню до політики, ролі. Письменники знову заявили про право на людську природу як територію літератури, стали замислюватися про форми літературної творчості, а не тільки про політичну коректність, і поглянули на прийоми західного модернізму. Однак, хоча ці напрямки і ставили під питання ідеологію попередніх десятиліть, вони не змогли повністю відмовитися від спадщини китайської літератури маоїстського періоду – її моральної акцентування, ідеологічної загостреності і політичної ангажованості. Центральним питанням літератури стає формування нової суб'єктності, яка здатна відокремити індивіда від політики й ідеології та затвердити його «я» як незалежного суб'єкта. В основі пошуку нового суб'єкта і нової суб'єктності лежить глибоке відчуття кризи ідентичності, що переживається нацією в цілому і особливо гостро сприймається письменниками. У творах «літератури шрамів», багато з яких ґрунтувалися на автобіографічному матеріалі, як правило, не аналізувалися причини, які привели країну до катастрофи. На перших порах переважали твори із зображенням страт, тортур, розгулом безчинств хунвейбінів. Відповідальність за всі лиха народу покладалася представниками «літератури шрамів» на так звану «банду чотирьох» на чолі з дружиною Мао Цзедуна Цзян Цін. У 1978-79 роках з'явилося протягом «література дум про минуле» («反思 文学»). Письменники цієї течії намагалися подолати негативні наслідки «культурної революції», показати проблеми, з якими стикаються представники реабілітованою інтелігенції і колишні партійні працівники (цинізм молоді, її розчарування в колишніх ідеалах, засудження синами батьків). Ряд авторів зробили спробу аналізу поведінки людей у важких ситуаціях, осмислення таких явищ, як зрада і вірність. Однак до кінця вісімдесятих тема практично повністю вичерпала себе - попереднє покоління за десять років висловило все, що наболіло і про що думалося, а молоде було зайнято вже зовсім іншими проблемами. Письменники континентального Китаю все рідше зверталися до моментів з сумного минулого, а кількість нових унікальних напрямків почало поступово зростати. Більшість досліджень з історії літератури зазвичай зупиняються на визначенні певного явища (факту) й описують новий період як вершину «відродження реалізму», при цьому не дошукуючись конкретно-історичного сенсу цього явища: яке історичне наповнення має ідейна платформа та художнє бачення письменників, що творили літературу, спрямовану проти культурної революції. Бунт проти ідеології культурної революції , а також прагнення звільнитися від прямого втручання політики в літературний процесс стали початком нового шляху літературного розвитку. Найважливішою подією літератури нового часу є не що інше як його закінчення, оскільки саме тоді була здійснена основна мета – літературний процес відмежувався від політики. Саме в кінці 80-х років відстежується початок незаангажованого вибору подальших шляхів розвитку китайської літератури. Однак сам період «бунту проти ідеології культурної революції» характеризується відчутним політичним однодумством авторів, що підсвідомо виявляє їх духовну спорідненість з поколінням літературов 50- 60-х років. І це треба визнати сутнісною особливістю літератури «нового часу», яка і уможливила безперервність «історизації». Отже, незважаючи на те, що в період «культурної революції» китайська література зробила відчутний крок назад та пригальмувала свій бурхливий розвиток, який розпочався на початку ХХ століття, після приходу до влади Ден Сяопіна та початком нового політичного курсу в країні починається новий, сучасний етап у розвитку літератури Китаю. «Література шрамів» повернула процесу написання літературних творів незалежність від політики та суб’єктність літератури. Письменники напряму «літератури дум про минуле» намагалися подолати негативні наслідки «культурної революції» та поступово відводили літературу від того темного десятиліття. Пізніше китайська література все ближче наближалася до модернізму зі всіма його різноманітними жанрами, течіями та прийомами. 2.1. Немало літератур світу пережили такий удар, який багатовіковій китайській словесності завдали політичні кампанії кінця 50-х рр.. Однак майже відразу ж після смерті Мао Цзедуна і повалення найближчих його прихильників – «банди чотирьох» – в літературі КНР починають відбуватися поступові зміни. У ній з'явилися нові течії, що змінювали або доповнювали одна одну. Глибокі зміни в суспільстві, пов'язані з відмовою від революційного радикалізму і переходом до політики реформ, дали новий імпульс розвитку літературної творчості. Почали виходити твори про важке десятиліття "культурної революції", що торкнулася кожної людини. Спільне горе спонукало піднімати гострі теми. Автори, висловлювали почуття і біль всього китайського народу, що постраждав в ті роки, роздумували над допущеними помилками. З ослабленням ідеологічного тиску, у письменників з'явилася можливість критичної оцінки подій минулого. Головним принципом творчості стає правда. З'явилося багато нових імен і літературних напрямів, серед яких «література шрамів», що викриває порядки і звичаї періоду «культурної революції». В цілому цей напрям відноситься до періоду кінця 1970-х і початку 1980-х років, і був спрямований на негативні наслідки «культурної революції» і руху, що відправляв міську молодь на перевиховання в сільську місцевість. Проблематика китайської прози періоду після «кульруної революції» розглядалася у вступних статтях і коментарях А.Н. Желоховцева, Б. Л. Ріфтіна, В.І. Семанова, В.Ф. Сорокіна, Н.А. Спешнева, С.А. Торопцева, Л.З. Ейдліна до перекладів творів Ван Мена, Гу Хуа, Е Вейліня, Лю Сінь'у, Фен Цзіцая, Чжан Сяньляна, Чжан Цзе, Цун Вейс, Шень Жун та інших відомих письменників-реалістів. В кінці 1980-х рр.. побачила світ робота «Література і мистецтво КНР 1976 - 1985» під редакцією В.Ф. Сорокіна, підбиваючи деякі, хай і попередні, підсумки розвитку китайської літератури за перші десять років після «культурної революції». Письменник того періоду Фен Цзіцай визначає такі причини появи напряму літератури такого зразка: «Поки явища, що стоять на заваді суспільному прогресові, глибоко не пізнані й не викоріненні, поки з них не видобуто належних уроків і не унеможливлено їх повторення, доти подібні твори будуть потрібними, а поява їх неминучою». У 1977 році в журналі «Народна література» («人民 文学») вийшла розповідь Лю Сінь’у «Класний керівник» (《班主任》). У центрі оповідання – діти, чия психіка була травмована роками «культурної революції», дитяча жорстокість у самому її гіпертрофованому варіанті, і вчитель, який намагається їм допомогти. Літературний напрям остаточно сформувалося в 1978 році, а свою назву він отримав після виходу розповіді Лу Сіньхуа «Шрами» (卢新华《伤痕》), опублікованого в газеті «Літературний вісник» («文汇报»). У цій роботі письменник торкнувся тем і проблем, близьких до тих, що вже були у Лю Сіньу, але йому вдалося ще яскравіше змалювати зіпсовані душу і розум, абсолютно деформований хід думок і почуттів тих людей, які пройшли і пережили Культурну Революцію. «Літературу шрамів» прийнято вважати початком нової ери в історії китайської літератури. Вона зіграла роль перехідного повороту в літературному розвитку. Від соціалістичного реалізму цей напрям літератури перейняв ідентичну трансформацію реальної особистості в літературного героя. Тому, «літературу шрамів» визначають як напрям літератури модернізму. «Література шрамів» включає в себе кілька напрямків: «сільські», «міські» та «дитячі шрами». У всіх трьох видах зачіпаються схожі проблеми, але розвиток їх дещо відрізняється: використовуються різні декорації. Проте у всіх центральним є екзистенційні питання сенсу та способу життя. Незважаючи на значеннєву глибину і емоційність цих напрямків, багато критиків сходяться на тому, що естетична цінність даних творів невелика: звичайний, майже примітивний сюжет, лінія розповіді обривисті, а критика груба і неприкрита. Але для того були свої причини: по-перше, гостра необхідність виговоритися (форма викладу в даному випадку не грала жодної ролі) і, по-друге, зниження загального рівня естетичного сприйняття в Китаї. Отже, поява такого напряму літератури як «література шрамів» була очікуваним наслідком «культурної революції», адже за це десятиліття було завдано великої шкоди життю людей в цілому, їхньому світосприйняттю та психологічному стану. Саме тому існувала необхідність виговоритися та виразити весь біль та жах, який існував у душах людей. 2.1.1. Назва літературного напряму походить з оповідання Лу Сіньхуа «Шрами», у якому описані тяжкі обставини життя й трагічні події в родині за часів культурної революції. Сюжет оповідання досить простий: Ван Сяохуа– дівчина, яка вірить в ідеали революції. ЇЇ матір Цзао Фані проголошують «зрадницею» революції, тому Сяохуа пориває з нею і залишає батьківський дім. Однак вона все одно змушена приймати покарання за політичні помилки матері: вона не може будувати політичну кар’єру, охолонув до неї коханий хлопець. Вона лише могла плекати надії на краще, звинувачуючи матір у своїх бідах, вона жила у тузі й самотині. Після розгрому «банди чотирьох», вона нарешті дізналася, що справа її матері була сфабрикованою. Дівчина серед ночі повертається до рідної домівки, щоб побачитись із матір’ю. Однак стара через душевні рани і слабке здоров’я помирає за декілька годин до приїзду Сяохуа. В оповіданні яскраво змальована відданість партії старшого покоління та жорстока несправедлива кара, яку воно понесло з вини політики «банди чотирьох», а також те, як було введено в оману молоде покоління і яку ціну воно за це заплатило. Хоча оповідання досить наївне проте в ньому правдиво змальована трагедія людського життя. Показовою є сцена прощання з матір’ю, а саме якою донька її бачить : «Її змарніле бліде обличчя обрамляло сиве волосся, серед глибоких зморшок на лобі приховувалося декілька шрамів, однак її застиглі у спокої очі були напіврозкритими, немов би чекали чогось». Оповідання вражає читачів усвідомленням того, що доба культурної революції не тільки залишила «шрами» на тілах людей старшого покоління, але й викарбувала їх у душах дітей. Політична мораль жорстоко примушувала дітей зрікатися своєї сім’ї, тому сліди шрамів на чолі матері також позначилися й на її долі. Однак, розглядуване оповідання про поранену душу молодого покоління, все ж таки не глибоке. Оскільки зречення Ван Сяохуа своєї матері трактується лише як обставина жорстокої доби, ніби-то одна лише реальність (політична/історична) спричинила появу шрамів, а кожна людина особисто не несе жодної відповідальності, особистість лише піддається насильству і «отримує шрами». В оповіданні засуджується ідеологія «культурної революції», однак не піддається критиці людська природа, як не критикується та відповідальність, яку повинні були взяти китайці в період смути. Після того, як проблеми моралі й людської натури були перетворені на проблеми історико-політичні, оповідь нарешті набула сенсу, якого вимагає відповідна доба, а саме оповідання виявило імпульс історизованої ідеології. Через виклик ненависті до «банди чотирьох» та опису незгод історії, приховані душевні рани молодого покоління роблять його постраждалим і помилуваним (позбавленим кари). До того ж це означає, що молодь набула відповідного історичного досвіду і має сили і мужність крокувати в майбутнє. Оповідання закінчується фразою: «Ніч. Тиша. Стрімко тече річка. Вона відчула, як в тілі закипає кров, і раптом, вона сіпнула Сун Сяолінь і швидко попрямувала у бік освітленого ліхтарями Наньцзінського шляху». Цей шлях – символ прекрасного майбутнього, про яке мріють і сподіваються за будь-яких обставин. Отже, твір Лу Сіньхуа «Шрами» поклав початок розумінню шрамів на тілі як своєрідне вираження шрамів у душі людей, особливо дітей, які вони отримали під час «культурної революції». Це оповідання стало прикладом розгортання подій життя тогочасної молоді. Воно наголосило на великій травмі, отриманій дітьми, та закликало до усвідомлення власних помилок, формування раціонального погляду на життя та побудові нового кращого майбутнього. 2.1.2. Поняття «шраму» перетворилося на соціальну метафору не тільки тому, що широко використовувалося в літературі, але й тому, що було добре прийняте читачами. Потрібно звернути увагу на те, що фактичний «читач» цієї літератури є складною категорією. Вона включає в себе пересічних читачів, редакторів, представників старшої інтелігенції, високопоставлених кадрів, політиків. А серед «пересічних» читачів було багато тих, хто на власному досвіді випробував всі події Культурної революції. Метафоричні відносини між читачами і вигаданими персонажами у процесі читання допомагають інтерпретувати процес того, як фактичні читачі переживають травму у їхньому сприйнятті «літератури шрамів» та метафори шраму. Публікація майже кожної історії ставала сенсацією, яка викликала захоплений прийом або критику. Наприклад, видання «Народна література» отримало 5000 листів від читачів «Класного керівника». У 1979 році було продано 70 тисяч примірників третього номеру журналу Цзуопін («Роботи»), тому що він опублікував Чень Гуокая (1938 -) – автора твору "Що робити?" Найяскравішим прикладом залишається "Шрами". Мільйон копій щоденника «Венхуей» від 11 серпня 1978 були продані відразу ж, у зв'язку з публікацією цієї історії. Читачі, які не змогли знайти копію поділилися з іншими або читали разом на вулиці. У зв'язку з резонансом, що викликали майже всі історії «літератури шрамів» серед китайських читачів, видавництва «Література і мистецтво Шанхаю» і «Щоденник Гуандуну» організували дві загальнонаціональні дискусії про «літературу шрамів» у період між 1978 та 1980 роками. Література шрамів виникла як реакція на події доби «визнання недоліків та виправлення помилок» («拔乱反正»), але в ті часи не була визнана ортодоксальною ідеологією. Це була викривальна література, що зазнала впливу прихильників правого ухилу і по суті також викривала тіньові сторони соціалізму, за винятком того, що звужувала свій об’єкт до меж культурної революції. Перший твір викривальної «літератури шрамів» «Класний керівник» спочатку натрапив на стіну мовчання – ніхто не знав, як оцінювати настільки відкриту критику режиму. Пізніше розгорілася бурхлива дискусія, критики вважали твір Лю Сіньу аморальним. Такі події, як суд над Вей Цзіншенем стали сигналом письменникам, що існують обмеження на відкрите обговорення минулих помилок партії. Зрештою, уряд почав боротися з «літературою шрамів» як частиною більш широкої кампанії проти «буржуазного лібералізму». Проте особливістю даної боротьби було те, що на відміну від попередніх кампаній проти лібералізму, офіційна критика як правило, обмежувалася нападами на його зміст, а не осуджувала конкретних осіб-літераторів. Оскільки публікація історій «літератури шрамів» була ризикованою відразу після режиму Мао Цзедуна, тому багато оповідань, наприклад, «На іншій стороні струмка» Кун Цзєшена, «А!» Фен Цзицая, «Класний керівник» Лю Сін’у, отримали підтримку від старших письменників, видавців і політиків. Навіть деякі вищі керівники нового режиму брали участь в обговоренні та коментуванні «літератури шрамів». У 1979 і 1980 роках, Ху Яобан, директор Центрального відділу пропаганди, двічі відкрито підтримав конфліктуючі ідеї, що стосуються «літератури шрамів». . Тогочасний голова Спілки письменників Китаю Фен Му (冯牧) у своїй доповіді «Широкий шлях літератури нового часу» (《新时期文学的广阔道路》) зазначив: «Спочатку «література шрамів» негативно сприймалася критиками, оскільки твори цього напряму вражали своєю художньою недосконалістю, однак випробування життєвою практикою та часом довело, що сувора критика не відповідає дійсності. Настав час справедливо оцінити чисельні літературні явища цього періоду, які стали відображенням думок, почуттів, волі, душі, радості, незгод, гніву і сподівань мільйонів людей». У 1979 році, хоча Ден Сяопін піддав критиці «плачі та ридання » цього напряму, він, тим не менш, акцентував на активній функції шрамової літератури в очищенні від отрути «банди чотирьох». «Література шрамів», яка розкривала хворобливу історію останніх років правління Мао Цзедуна, відповідала інтересам Ден Сяопіна двадцять років тому. У 1978 р. Ден Сяопін хотів успадкувати мантію Мао Цзедуна, при цьому він в рівній мірі бажав відокремити себе від катастрофи маоцзедунівської «культурної революції». «Література шрамів» була вигідна з точки зору його інтересів тому, що вона засуджувала "банду чотирьох" – четвірку відомих політичних діячів, які виступали за продовження правління методами Мао Цзедуна (і при цьому в «літературі шрамів» ім'я самого Мао Цзедуна не називалося). Таким чином, це допомагало звернути невдоволення населення проти маоїзму, перетворюючи його в народну підтримку Ден Сяопіна. 1979 року, після ІІІ пленуму ЦК КПК 11-го скликання (грудень 1978 р.), де культурна революція була названа «десятиліттям безладдя» і закладені основи ідеологічного розкріпачення, «література шрамів» нарешті отримала визнання у правлячих колах. 1984 року на IV з’їзді Спілки письменників КНР «література шрамів» отримала офіційне визнання й високу оцінку: «Низка глибоко трагічних повістей та оповідань так званої «літератури шрамів» глибоко схвилювали серця мільйонів людей і, пройшовши тернистим шляхом в літературі нового часу відіграла основоположну роль». Отже, хоча поява «літератури шрамів» і була спричинена нестабільною політичною ситуацією в країні, проте її викривальний характер не одразу був позитивно сприйнятий суспільством, яке все ще залишалось відданим політичному режиму. Проте, з часом твори «літератури шрамів» набули популярності, адже вони точно описували душевний стан людей та досить достовірно виражали їхні власні думки. Навіть тогочасні політичні лідери змогли використати оповідання даного напряму для побудови нової країни. 2.2. Літературу нового періоду започаткували досвідчені письменники, які почали писати ще в 50-ті роки, але набули популярності саме завдяки викривальним т | |
| Просмотров: 889 | Загрузок: 23 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |