| Главная » Файлы » Мои файлы |
Критика твору «Антихрист» Ф. Ніцше
| [ Скачать с сервера (42.5 Kb) ] | 26.06.2017, 21:52 |
| Критика твору «Антихрист» Ф. Ніцше Твір «Антихрист» німецького філософа Фрідріха Ніцше критикується і звеличується, викликає обурення і згоду, протиріччя та дискусії впродовж більш ніж ста років.Не дивно, що й мене він наштовхнув на деякі думки. Думки, певно, не свіжі, не інноваційні з точки зору філософії, але ясно, що висловлення їх і упорядкування не є марним… Вже з перших сторінок і тез твору Я натрапляю на неоднозначну фразу, в ключі якої викладений майже весь подальший матеріал. «Что хорошо?-Всё, от чего возрастает в человеке чувство силы, воля к власти, могущество. Что дурно?- Всё, что идёт от слабости. Что счастье? - Чувство возрастающей силы, власти, чувство, что преодолено новое препятствие» - проголошує Ніцше. Але що він хоче цим сказати? Для цього необхідно зрозуміти, що конкретно він має на увазі під словами «влада», «сила» та «могутність»? Якщо ці слова позначають певний потенціал до виконання дії, можливість звершень, відчуття впевненості, то з першою тезою важко не погодитись. Дійсно – те що робить нас сильнішими в усіх аспектах, відкриває нові горизонти і можливості, природно сприймається як «добре». Але у термінах «влада» і «могутність» можна акцентувати увагу і на керуванні, володінні, можливості пригнічувати. Воля до такої влади і могутності знайома не всім; і,чи є такі поняття універсально «добрими» для більшості-питання не однозначне. В якості антитези до них Ніцше показує слабість, і робить її причиною всього «дурного, поганого». Але жага до влади, могутності і володіння чимось приносять не менше зла і страждань людині, як суб’єкту. Для мене не очевидно, який з двох антиподів є більшим «злом». Але звернемося до третьої тези.З неї бачимо, що автор ототожнює владу з подоланням перешкод, відчуттям зростаючої сили, називає це відчуття щастям. Тобто – має на увазі саме першу з наведених трактовку понять. І тут Я повністю погоджуюсь з проникливим німцем. «Жизнь для меня тождественна инстинкту роста, власти, накопления сил, упрямого существования; если отсутствует воля к власти, существо деградирует. Утверждаю, что воля к власти отсутствует во всех высших ценностях человечества,— узурпировав самые святые имена, господствуют ценности гибельной деградации, ценности нигилистические» - продовжує Ніцше. Вже в цих строках проглядається певний фокус (чи зацикленість?) на «впертому існуванні» , «накопиченні» сил. Очевидно, що накопичувати потрібно тому, хто відчуває нестачу. Така думка наштовхує мене на спробу пов’язати реальне життя філософа з його ідеями, як, думаю, і багатьох до мене. Не секрет, що Фрідріх був хворою людиною, і його життя було сповнене страждань; фізичних – як мінімум. А хто ж, як не людина, яка знає, що таке біль, буде її першим ідейним ворогом? Хто ж, як не така людина, буде вважати вищим благом життєві сили, те саме «вперте існування»?! Я думаю, філософ не зміг ( що є передбачуваним і логічним) залишитись об’єктивним при написанні своїх праць. Суб’єктивне сприйняття існування, що проходило через призму боротьби, болі та втрат, дається в знаки і проміж строк «Антихриста». Та сама причина призвела і до радикального сприйняття християнства, але про це слід сказати пізніше. А зараз хочу перейти до критики наступної тези: «В целом – сострадание парализует закон развития — закон селекции. Оно поддерживает жизнь в том, что созрело для гибели […].сострадание — это практический нигилизм. Этот инстинкт парализует инстинкты, направленные на сохранение жизни, на повышение её ценности,— он бережёт и множит всяческое убожество.» По-перше ,для мене очевидно, що таке сприйняття співчуття(жалю, милосердя)теж виникає через суб’єктивність міркувань. Знову-таки – людині, яка намагається все життя боротися зі своєю хворобою, яка підсвідомо чи свідомо огидна собі і хоче боротися з цим відчуттям, саме співчуття нагадує про реалії, про те що вона якраз, не має тих життєвих сил, могутності, які так хоче мати. Простими словами: як інвалід, що ненавидить, коли йому співчуваютьі жаліють, бо хоче впевнити в першу чергу себе, що він повноцінний; так і Ніцше - дискримінує співчуття і слабість, але переносить цю дискримінацію в свої світоглядні концепції. Стосовно «закону селекції» та «інстинкту» можу сказати наступне.. Закон селекції (ототожнюю його із законом еволюції) діє по різному у людей і тварин. В тваринному світі завжди присутній природній відбір, як наслідок дії факторів, що, грубо кажучи, вбивають слабких. В такому світі, напевне, співчуття і жалоба дійсно паралізували б інстинкти життя, пригнічували закон селекції. Але ж ми - люди! Як відомо, еволюція продовжує свій хід в тому напрямку,в якому діють «фактори селекції». В нашому суспільстві фактори тваринного світу «вбий або вб’ють/ тікай або вб’ють» і т.д. не працюють. Фактично, еволюція в цьому напрямі не рухається. І якщо Ніцше хоче пригнічувати в людях співчуття, жалобу та їх похідні – взаємодопомогу, (можливо, навіть любов), він хоче запустити еволюцію в напрямку хижакоподібної людини, тваринного суспільства. Якщо це і є надлюдина, Я його не розумію - ані з ідеалістичної точки зору, ані з прагматичної. Взагалі кажучи, існує як мінімум один контраргумент, що перекреслює подані тези. Це – співчуття та жалоба матері до дитини. Матір завжди дуже загострено сприймає будь-які негоди, хвороби, проблеми малого дитя; жертвуючи собою, готова віддати все, аби покращити життя немовляти.Цей материнський інстинкт, як раз направлений на збереження життя, на збільшення його цінності. І ні в якому разі не примножує убогість. Отже, впевнений – Ніцше помилявся стосовно шкідливості співчуття і його впливу на «селективний закон» розвитку. Переходячи до основного предмету міркувань твору «Антихрист» - християнства, хочу прокоментувати наступну тезу: «Ничто не поражает [народ] так глубоко, ничто так не разрушает, как «безличный долг», как жертва молоху абстракции.» Так пише автор про певні християнські догми, що проголошують людину вічно грішною, з невичерпним боргом спокути і необхідністю слідувати туманним божим законам; людину, що повинна жити в страху перед Богом. Я не впевнений в абсолютній категоричності цієї ідеї, але також вважаю, що віра не повинна обмежувати людину, а навпаки – збагачувати дух, розширювати можливості. Дійсно – ідея постійної «повинності» і пригніченості перед якоюсь абстракцією є надзвичайно деструктивною і як національна ідея, і як особиста. Більше того, Я думаю, що для держави та її панівної влади вигідно мати громадян саме з такими релігійними устоями. Релігія тепер (як, напевно, і завжди) відіграє роль інструменту керування людьми, інструменту державної влади. Саме тому треба проводити кордон і розуміти чітку різницю між вірою(релігійною, в даному контексті) і релігією. Перше – впевненість у існуванні надприродної, трансцендентної сутності, що існує і впливає (або може впливати) на наше життя. Друге - особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини. Віра у Бога сама по собі не зобов’язує слідувати «системі цінностей», хороша вона чи погана. Належність до релігії – означає належність до цієї системи. Підсумовуючи все сказане, повторюся. Фрідріх Ніцше, як і будь-яка інша людина, пропускав об’єктивні постулати істинності через призму свого суб’єктивного існування. Так, його хвороба явно чи побічно призвела до радикальної | |
| Просмотров: 557 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |