| Главная » Файлы » Мои файлы |
Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах
| [ Скачать с сервера (84.5 Kb) ] | 27.05.2017, 00:01 |
| 3.Статус детатів в парламенті заруб.країн 4.Структура парламенту і наступна тема це по моєму статус глави Держави 1.Інститут глави Держави 2.Монарх як глава держави 3.Президент в республіках... 8. Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах. Депутати – професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата. Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо зв’язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет) Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину. В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція). Згідно британської конституційної системи депутат не користується імунітетом при порушенні кримінальної справи проти нього. Отримуючи на виборах представницький мандат депутати повинні виражати волю виборців, ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання законодавчих та інших функцій парламенту. За виконання професійної депутатської діяльності парламентарій отримує винагороду, яка як правло в декілька разів перевищує зарплату кваліфікованого спеціаліста. В даному аспекті цікавою є 27 поправка до Конституції США, яка вступила в силу 18 травня 1992 року та згідно з якою «Жоден закон, який змінює розмір винагороди сенаторів і членів і членів Палат представників за їх службу, не вступить в силу до наступних виборів в Палату представників». Таким чином член Конгресу США самі собі збільшувати винагороду не можуть. Загальною вимогою до парламентарів у президентських та напівпрезидентських республіках є неможливість поєднувати депутатський мандат з іншими виборними та невиборними посадами. А от при парламентській формі правління депутат може одночасно бути і членом уряду. Забороняється заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю. Взаємовідносини між депутатом та виборцями можуть будуватися на принципах «імперативного мандата» та «вільного мандата», відповідно до яких встановлюється відповідний режим відповідальності депутат перед виборцями. Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не оправдав їх довіру. Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу. Ст.67 Конституції Італії, ст.27 Конституції Франції: мандат депутатів вільний і немає імперативного характеру. На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах, і від тих організацій та осіб, які фінансували його виборчу кампанію та надали іншого роду підтримку. Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність трьох елементів: 1) обов’язковість наказів виборців для депутата; 2) обов’язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення. В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат. Наприклад, депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї третьої виборців більшістю голосів. Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата – це цілий комплекс його прав і обов'язків. Між закордонними депутатами й виборцями немає відносин прямого представництва, оскільки прийнято вважати (цю теорію підтримують абсолютно всі західні вчені й політики), що депутат представляє не окрему групу виборців, а весь народ, усі нації. Відповідно до цього депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй. Так, у ст. 67 Конституції Італії зазначено: "Кожен член парламенту представляє всю нації і виконує свої функції без обов'язкового мандата". Стаття 38 Основного закону ФРН: "Депутати німецького бундестагу є представниками всього народу, не зв'язані наказами й дорученнями і підлеглі лише своїй совісті". Аналогічні положення є й в інших західних конституціях. У минулому існував так званий "імперативний мандат", відомий з часів Паризької комуни. Він позначав, що депутати повинні бути пов'язані зі своїми виборцями. Вважалося, що цей зв'язок втілюється у обов'язкових наказах, обов'язкових звітах перед виборцями. І головне – у праві відкликання депутата, якщо виборці ним незадоволені і він не виконує їхніх наказів. Не маючи імперативного мандата, закордонні депутати насправді мають більш тісний зв'язок з виборцями, ніж колишні "народні обранці" у СРСР, оскільки якщо депутат хоче бути переобраним (а він, як правило, завжди цього хоче), він сам без будь-яких обов'язкових мандатів вивчає думку своїх виборців, зустрічається з ними, проводить соціологічні дослідження для того, щоб під час засідань говорити те, що від нього хочуть почути виборці. Тому реальні вибори роблять зв'язок депутата зі своїми виборцями набагато тіснішим, ніж теорія "імперативного мандата". Крім того, у більшості закордонних країн депутати здійснюють свої повноваження професійно. Іншими словами, депутат є професійним політиком, протягом часу скликання законодавчого органу він часто втрачає інші професійні навички, депутатство стає для нього єдиним засобом заробітку. Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати). Сума цієї винагороди визначається законами, які приймає парламент. Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі. Якщо він очолює який-небудь важливий комітет, то може мати штат до 18 осіб. Крім грошей на утримання помічників, депутатові в певних країнах (особливо високорозвинених) виділяються гроші на представницькі витрати, на наймання офісу й квартири для проживання. Службового житлового приміщення депутатам за кордоном не надається. У ряді країн заробітна плата депутатів звільняється від податків цілком або частково. 1. Структура парламентів. Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів. Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією). Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс. В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії. В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь. Перевага двопалатного парламенту полягала в тому, що верхня палата стримувала нижню від непродуманих і жорстких рішень. В країнах з федеративною формою правління майже завжди є спеціальна друга палата для представництва інтересів суб’єктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.) На думку деяких авторів однопалатні парламенти є більш ефективними та відповідають демократичному устрою та однонаціональному складу населення, їх законодавча процедура не настільки складана як у двопалатному парламенту. Але слід відзначити, що двопалатність парламенту задовольняє потреби федеративного устрою держави, запобігає непродуманим рішенням. В двопалатних парламентах є дві моделі взаємовідносин між палатами: рівний правовий статус та неоднаковий. Наприклад, в США дві палати конгресу мають рівні повноваження у законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у сфері фінансів, а верхня – ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб та виконує роль суду в процедурі імпічменту. Довгий час принцип рівності був свідченням демократизму і пропагувався після Другої світової війни. Але практика показує, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати, так рівність компетенції може привести до зникнення специфічних функцій у палат і вони можуть просто дублювати роботу одна одної. Важливу роль в діяльності парламентів відіграють його керівні органи. В нижніх палатах та однопалатних парламентах вони обираються депутатами, як правило на першій сесії на весь строк повноважень парламенту. Як правило за традицією голову нижньої палати називають спікером. Крім нього депутати можуть обирати одного чи двох віце-спікерів, секретарів, які редагують та підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франція, Італія, Бельгія) обирають ще й квесторів, які займаються адміністративно-господарською діяльність в парламенті. На них покладені функції по догляду за приміщенням парламенту та іншими допоміжними приміщеннями (бібліотеками, спортивними залами...), вони займаються видатками та підтриманням порядку в залі засідань. Голова верхньої палати в деяких країнах обирається як і голова нижньої палати (Франція, Італія, Японія), а в деяких країнах цей пост займається за посадою. Наприклад, в США віце-президент стає керівником верхньої палати; в Великобританії Палатою Лордів керує Лорд-канцлер, член Кабінету міністрів, особа призначена на посаду Прем’єр-міністром, в Канаді спікер Сенату призначається на посаду указом генерал-губернатора, за рекомендацією Прем’єр-міністра. Керівники палати в ряді країн можуть утворювати колегіальний орган. Так, в Німеччині президент палати і два секретаря утворюють президію під час засідання Бундестагу. Парламентські комісії чи комітети – це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною ціллю яких є підготовча робота по створенню і оцінці законопроектів, контроль за виконанням законів чи за діяльності виконавчої влади і т.д. Отже, законопроекти завжди попередньо обговорюються на засіданнях комісій, без їх висновку законопроект не може бути поставлений на голосування. Комісії мають право вносити поправки в законопроекти, повертати їх авторам для уточнення, на доопрацювання, призначати експертизи. Комісії парламенту можуть бути постійні і тимчасові, спеціалізовані та універсальні. Постійні комісії діють протягом всього терміну повноважень парламенту. Вони формуються на пропорційній основі від партійних фракцій. Тимчасові ж комісії створюються для виконання певних покладених на них функцій (наприклад, слідчі комісії, редакційні комісії по виробленню тексту того чи іншого законопроекту). Комісії складаються з депутатів, але при необхідності до їх роботи можуть залучатися в якості спеціалістів державні посадові особи, бізнесмени, вчені, які можуть виступати в якості експертів. Цей процес обговорення здійснюється «за закритими дверми». Партійні об’єднання депутатів називаються партійними фракціями (Німеччина), парламентськими групами (Франція, Італія), парламентськими партіями (Великобританія), партійними клубами (Австрія, Польща, Хорватія). Фракції використовують свій вплив при контролі за діяльністю уряду, в парламентських республіках та монархіях вони формують уряд (фракція, що має більшість формує уряд, а інші фракції об’єднуються і формують коаліційний уряд). Крім фактичного лідера фракції (лідера партії) можуть мати місце і процедурні начальники, які в країнах англосаксонської системи права називаються «кнутами» та слідкують за правильністю голосування членів фракції, за порядком голосування, ведуть підрахунок голосів і т.д. В парламентах можуть створюватися і спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери, омбудсмен, народний захисник. Парламенти можуть створювати так звані рахункові палати чи комісії. В Німеччині є, наприклад, уповноважений Бундестага у справах оборони та армії. 7.3. Структура і порядок роботи парламентів Важливу роль у діяльності парламентів відіграють його керівні органи. У країнах із двопалатною системою в кожній палаті є свої подібні органи. В однопалатних парламентах зазвичай керують органи лише в одній палаті. Керівництво нижніх палат або парламентів, які складаються з однієї палати, у більшості випадків обираються депутатами (як правило, на першій сесії на весь строк повноважень). Традиційно керівника палати найчастіше називають спікер, іноді – глава або президент. Крім спікера або глави нижньої палати депутати обирають одного або двох віце-спікерів або віцеголів. Також можуть обиратися секретарі, які редагують і підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франції; Італії, Бельгії) ще й квестори, які займаються в парламенті адміністративно-господарською діяльністю. На них покладено турботи про приміщення парламенту, інші допоміжні заклади (бібліотеки, буфети, спортивні зали), вони займаються організаційно-фінансовими питаннями й підтриманням порядку в залі засідання. Іноді голів палати депутати обирають тільки на строк сесії, У багатьох зарубіжних країнах така посадова особа не є важливою політичною фігурою в державі, а виконує лише службову функцію. Такий порядок передбачено швейцарською Конституцією, відповідно до якої голів палат і їхніх заступників обирають лише на час чергової або надзвичайної сесії. Посада глави верхньої палати в різних країнах обіймається по-різному. У деяких країнах він обирається так само, як і глава нижньої палати. Однаково обираються керівники палат у Франції, Італії, Японії. У деяких країнах посада керівника верхньої палати заміщається ex oficio (за посадою). Наприклад, у США та деяких інших президентських республіках віце-президент стає керівником верхньої палати автоматично. У Великобританії палатою лордів керує лорд-канцлер. Це член кабінету, особа, що призначається прем'єр-міністром. У Канаді спікер сенату призначається указом генерал-губернатора за рекомендацією прем'єр-міністра. До речі, весь склад сенату Канади призначається аналогічно. Керівники палати можуть утворювати колегіальний орган. Наприклад, у Німеччині, відповідно до регламенту бундестагу, президент палати й два секретарі під час засідання бундестагу утворюють президію. В Іспанії в кожній палаті обирається бюро. Бюро вважається колегіальним керівництвом палати і представляє палату в зовнішніх зносинах. До бюро іспанського парламенту (Генеральних кортесів) входять глава палати, чотири віце-голови й чотири секретарі. Аналогічна система встановлена у Франції й Італії. Там також існує бюро в палатах. Бюро нижньої палати французького парламенту –- Національних зборів – включає главу, 6 за-ступників, 3 квесторів і 13 секретарів. Бюро італійської палати представлене главою палати, чотирма заступниками, трьома квесторами й вісьма секретарями. Іноді крім офіційних керівників палати обирають постійних заступників, які виконують функції відсутніх глав. Наприклад, віце-президент США рідко присутній на засіданні сенату (ці випадки передбачені звичаєм), тому сенат обирає тимчасового керівника, що називається президентом сенату pro tempore (pro tempore – "тимчасовий"). У британській палаті лордів глава палати, лорд-канцлер, оскільки він є членом кабінету й очолює судову систему, має безліч інших обов'язків крім головування в палаті лордів. У палаті лордів є й інші посадові особи: лорд-главя комітетів і його заступник. Вони головують замість лорд-канцлера в період спільного засідання комітетів всієї палати. У деяких випадках функції головуючого виконує лідер палати. Це також особи, які призначаються урядом і очолюють партійну урядову фракцію в палаті лордів. Повноваження глави палати або керівного органу палати (бюро, президії) поширюються практично на всі сфери парламентської діяльності. Глава представляє парламент у відносинах з іншими державними органами й у міжнародних зносинах. Він має дисциплінарну владу; за домовленістю зі своїми заступниками й главами фракцій він визначає порядок денний засідань, забезпечує першочерговий розгляд питань, внесених урядом. Глава (або його заступники) керує дебатами, що відбуваються в залі засідання, надає слово депутатам, може перервати виступаючого, визначає процедури обговорення законопроектів, порядок і вид голосування, підбиває підсумки голосування й повідомляє їх. Глава і його заступники координують різні види діяльності парламенту. Глава парламенту і його заступники відають коштами (парламентським бюджетом), призначають службовців і керують парламентською поліцією. Значні права в процедурній сфері дають можливість главі, його заступникам та іншим керівним органам істотно впливати на рішення парламенту, на його політику і законодавчу сферу. Глава може як стимулювати діяльність парламенту, певні напрями його діяльності, так і певних випадках стримувати її, тобто помітно впливати на внутрішні процеси, що відбуваються в законодавчому органі. Наприклад, він може не дати слово представникам опозиції, перервавши дебати, може скоротити час виступу депутатів тощо. Але в більшості випадків від глави вимагається одне – бути абсолютно нейтральним. Він повинен у ряді випадків вийти з партії і, як пишуть про це англійці, бути "слугою палати" і не мати партійних упереджень. Законодавства низки країн відносять фігуру спікера до найважливіших і провідних осіб держави. Наприклад, у деяких країнах у випадку вакансії посади глави держави його функції виконує спікер. Наприклад, у Франції, де немає посади віце-президента, після смерті президента Жоржа Помпіду, до обрання нового президента Валері Жискар д'Естена, функції президента виконував глава сенату – спікер верхньої палати парламенту. У палатах крім посадових осіб, які обираються із числа депутатів, в також постійні чиновники, призначувані не з числа депутатів: клерки, їхні помічники, пристави (поліцейські службовці) та капелани. | |
| Просмотров: 1107 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |