| Главная » Файлы » Мои файлы |
Хоспіси: проблеми та перспективи розвитку
| [ Скачать с сервера (81.4 Kb) ] | 15.09.2017, 10:06 |
| ЗМІСТ І. Актуальність ІІ. Основна частина 1. Історія розвитку хоспісів і будинків сестринського догляду за кордоном та в Україні 2. Стан розвитку паліативної допомоги, хоспісів і будинків сестринського догляду в Україні 3. Правові основи організації і роботи закладів паліативної допомоги 4. Хоспіс: проблеми і перспективи розвитку a. Основні проблеми, які реалізуються у госпісі b. Система професійного навчання персоналу та його психологічної адаптації до умов госпісу 5. Основні документи ІІІ. Висновки Використана література АКТУАЛЬНІСТЬ В одному з найважливіших документів з сучасної медичної етики, а саме в «Ліссабонській декларації про права пацієнта» Всесвітньої медичної асоціації (1981), сформульовано «право пацієнта на смерть з гідністю», що має глибокий світоглядний зміст. По-перше, сучасна людина досягла певної зрілості на шляху наукового пізнання завершальної стадії життя людської особистості – вмирання і смерті. По-друге, сучасна людина розповсюдила дію найважливіших сучасних етичних принципів клінічної і дослідницької медицини, а саме «принципу пошани до життя» і «принципу пошани людської гідності» на соціальну практику надання допомоги вмираючим пацієнтам. Діагноз «вмираючий хворий», звичайно, має клінічний зміст, але в той же час його зміст виходить за межі клінічної медицини. Останнє підтверджується самою природою хоспісів як особливих соціальних установ, а також змістом і характером професійної підготовки і діяльності фахівців хоспісів і волонтерів. На захист сказаного, хоспіси можна називати не просто спеціальними соціально-медичними установами, але новим соціальним інститутом постіндустріального суспільства. Можна вважати, що хоспіси здійснюють і ще більше здійснюватимуть в майбутньому благоприємний вплив на решту всієї медицини, нагромаджене тут особливе мистецтво догляду за тяжкохворими, зокрема вмираючими, повинно використовуватися лікарями і медсестрами, що працюють з подібними пацієнтами поза хоспісами. В наш час високотехнічної, вкрай спеціалізованої медицини необхідно реабілітовувати найдавнішу етичну заповідь медицини «Salus aegroti suprema lex» («Благо хворого – вищий закон»). За останні п’ять років показник смертності по Україні становить близько 800 тис. осіб на рік. Найбільш поширені причини смерті – це хвороби серцево-судинної системи до 59%, онкологічні захворювання - 12%, травми та отруєння до 11 %, СНІД до 2% від загальної смертності. Процес старіння населення в Україні, як і в інших країнах Європи, призводить до змін у структурі захворюваності та смертності. Збільшується кількість людей, які помирають у старечому віці від хронічних соматичних хвороб, що супроводжуються різними фізичними та психологічними розладами. Крім того, обмежений доступ до ефективного знеболення та необхідних лікарських засобів, низька доступність паліативних закладів і служб, недостатність підготовлених фахівців, низький рівень залучення недержавних організацій призводить до того, що люди вчасно не отримують адекватної паліативної допомоги. Це і зумовило доцільність вивчення стану розвитку паліативної та хоспісної допомоги в Україні та ролі медичних працівників в догляді за хоспісними хворими. ОСНОВНА ЧАСТИНА Історія розвитку хоспісів і будинків сестринського догляду за кордоном та в Україні Історично слово "хоспіс", етимологічно не пов'язане із смертю, в пізніші періоди отримало ряд несподіваних значень, що перекликаються з цілями і завданнями сьогоднішнього хоспісу. Латинське слово hospes спочатку означало –гість. Але в пізніші часи значення його змінилося, і воно почало позначати також господаря, а слово hospitalis, прикметник, від hospes означало "гостинний, доброзичливий до мандрівників". Від цього слова утворилося й інше - hospitium, що означало дружні, теплі взаємини між господарем і гостем, а згодом, і місце, де ці відносини розвивалися. Еквівалент в староєврейській мові має таке ж значення гостинності. Хоча більшість ранньохристиянських хоспісів піклувалися більшою мірою про душевний спокій своїх гостей, вони прикладали всі зусилля, щоб піклуватися і про тіло, вважаючи своїх гостей паломниками на важливому шляху, шляху духовного вдосконалення. Сьогоднішні принципи роботи хоспісів, що створювалися для полегшення страждань в основному ракових хворих на пізніх стадіях розвитку хвороби, беруть свій початок ще в ранньохристиянській ері. Зародившись спочатку в Східному Середземномор'ї, ідея хоспісів досягла Латинського світу в другій половині четвертого століття нашої ери, коли Фабіола, римська матрона і учениця святого Джерома (Jerom) відкрила хоспіс для паломників і хворих. З того часу безліч чернечих орденів прикладали значні зусилля, щоб виконати заповідь з притчі про овець і козлів - нагодувати голодного, напоїти спраглого, прийняти мандрівника, одягнути голого, відвідати хворого або в'язня. Зазвичай перші хоспіси розташовувалися вздовж доріг, по яких проходили основні маршрути християнських паломників. Вони були свого роду будинками піклування для виснажених або хворих людей. Проте хоспіси не відмовляли в допомозі і навколишнім жителям. Турботу про невиліковно хворих і вмираючих принесло до Європи християнство. Античні медики, сповідуючи вчення Гіппократа, вважали, що медицина не повинна "протягувати свої руки" тим, хто вже переможений хворобою. Допомога безнадійно хворим вважалася образою богів: смертній людині, навіть наділеній даром лікування (зцілення), не слід було сумніватися в тому, що боги ухвалили хворому смертний вирок. Перше вживання слова хоспіс в застосуванні до догляду за вмираючими з'явилося лише в 19 столітті. До цього часу частина середньовічних хоспісів закрилися через Реформацію. В 1842 Жане Гарнье (Jeanne Garnier), відкрила перший з притулків для вмираючих в Ліоні. Він називався хоспіс, а також "голгофа". Ще декілька були відкриті пізніше в інших місцях Франції. Тридцять років опісля, в 1879 році ірландські Сестри Милосердя незалежно від хоспісів Жане Гарнье заснували Хоспіс Богоматері для вмираючих в Дубліні. Орден Матері Марії Айкенхед був заснований значно раніше, ще на початку століття, цей орден завжди піклувався про бідних, хворих і вмираючих, але хоспіс Богоматері був першим меісцем, створеним спеціально для догляду за вмираючими. На той час, коли Орден відкрив ще один хоспіс, хоспіс Святого Йосипа в лондонському Іст-Енді в 1905 році, в місті вже діяли, щонайменше, три протестантських хоспіси, які називалися: "Будинок віддохновення" (відкрився в 1885 році), "Гостинниця Божія", пізніше "Хоспіс Святої Трійці" (відкрився в 1891 році) і заснований Говардом Барретом і Методистською місією в Східному Лондоні "Будинок святого Луки для бідних вмираючих" (відкрився в 1893 році). Іншим внеском хоспісу св. Луки в Хоспісний рух і, таким чином, в цілу галузь паліативної медицини, було встановлення режиму регулярного прийому морфіну, наркотика, що до цих пір застосовується в медицині для зняття сильних болів. Регулярний (на вимогу) режим видачі знеболюючого був дійсно величезним кроком вперед в справі догляду за хворими з невиліковними стадіями раку. У 1935 році Альфред Ворчестер опублікував маленьку книжку "Догляд за хворими і вмираючими", що згодом стала класичною. Цей автор вважається піонером в паліативному догляді. У 1967 році Дейм Сісілі Сондерс заснувала хоспіс Святого Христофера (St. Christopher's Hospice) - перший хоспіс, в якому окрім купірування болю і інших симптомів, хворі отримували співчуття і підтримку, де почали відкрито говорити з пацієнтами про сенс життя і про смерть. В цьому закладі почали проводити спеціальне комплексне навчання фахівців і наукові дослідження. Ідеї і праці Дейм Сондерс докорінно змінили характер допомоги, яку надають вмираючим, і внесли зміни до лікувальної практики, що прийнятау в усьому світі. Дейм Сондерс є натхненником для всіх людей, що займаються наданням допомоги вмираючим хворим. До цього часу формується концепція "тотального" (загального, всестороннього) болю, який пізніше ляже в основу всієї ідеології хоспіса. З початку 1980-х років ідеї хоспісного руху починають розповсюджуватися по всьому світу. З 1977 року в хоспісі Святого Христофора починає діяти Інформаційний центр, який пропагує ідеологію хоспісного руху, допомагає щойно створеним хоспісам і групам добровольців по всьому світу літературою і практичними рекомендаціями щодо організації денних стаціонарів і виїзних служб. На сьогоднішній день в світі існують різні форми організації хоспісної служби. Наприклад, в США система організації хоспісів надзвичайно різноманітна – за об'ємом забезпечуваної допомоги, структурі хоспісних служб, джерелах фінансування. У 1981р. Національна організація хоспісів США прийняла стандартний список основних документів і принципи, що лежать в основі роботи міждисциплінарної команди фахівців хоспісу. Щоб розраховувати на фінансову підтримку, будь-який хоспіс повинен відповідати цим вимогам. На підставі цих принципів Міжнародною організацією дитячих хоспісів в 1993р. сформульовані також «Стандарти хоспісної опіки над дітьми». Тут, зокрема, йдеться мова про те, що для дітей із загрозливими для життя захворюваннями і їх сімей характерні особливі потреби. Розвиток хоспісного руху і відкриття величезної кількості цих установ в різних країнах поступово призвело до того, що поняття «хоспіс» почало включати не тільки тип установи для невиліковних хворих, але і концепцію догляду за вмираючими хворими. Науковими передумовами до формування хоспісів сучасного типу стали досягнення в області ефективного лікування хронічного болю (досвід «клінік болю», які виникли в кінці 40-х років XX століття); створення ефективних психотропних засобів (ера сучасних психотропних засобів наступила на початку 50-х років XX століття); протираковій хіміотерапії і променевій терапії і, нарешті, – в області медичної психології. В Україні перші хоспіси – у Львові (головний лікар Євген Йосипович Москвяк ), Івано-Франківську (Головний лікар – Андріїшин Людмила-Оксана Іванівна, Коростені Житомирської (головний лікар –Людмила Михайлівна Буслаєва) області було відкрито за сприяння міжнародних організацій. Зокрема, у Львові створення Хоспісу було закладено у програму «Українського милосердя і здоров’я» ще у 1989 році. Ним зацікавилась допомогова служба Мальтійського ордену, яка подарувала Львову частину лікарняного обладнання. Міська адміністрація виділила будинок колишньої дитячої лікарні, який капітально відремонтували. Були розроблені методичні основи діяльності нового медичного закладу, затверджено штатний розклад і фінансування. У березні 1997 року Хоспіс у Львові був відкритий. Нині в цьому місті діє також Шпиталь імені Митрополита Шептицького, очолюваний іншою подвижницею – Дзвениславою Романівною Чайківською. Сьогодні в Україні існує лише 9 окремих стаціонарних хоспісів та 10 паліативних відділень при лікарнях. Це всього 650 стаціонарних ліжок при мінімальній потребі у 3 000. Лише до 10 % невиліковно хворих отримують допомогу вкінці життя в медичних закладах..." Такі дані оприлюднено під час прес-конференції «Хоспісна та паліативна допомога в Україні: права людини». Під час заходу було проаналізовано сучасний стан з надання паліативної допомоги невиліковно хворим особам в Україні та представлено Концепцію Державної цільової соціальної програми розвитку паліативної та хоспісної допомоги в Україні до 2018 року. Учасники прес-конференції зазначали, що більшість людей помирають вдома наодинці, невимовно страждаючи від болю, депресії, відсутності необхідного знеболення, належного догляду та соціально-психологічної допомоги. Окрім того чинні заходи щодо контролю за обігом наркотичних речовин значно ускладнюють призначення та застосування в домашніх умовах опіоїдних анальгетиків, які є найефективнішими лікарськими препаратами для позбавлення больового синдрому. У представленій Концепції в Україні передбачаються заходи із вдосконалення нормативно-правової бази щодо застосування опіоїдних анальгетиків для потреб невиліковно хворих пацієнтів, забезпечення доступності необхідного знеболення поза стаціонаром, створення стаціонарних хоспісів та паліативних відділень при медичних закладах, навчання медичних та соціальних працівників з питань паліативної допомоги. Стан розвитку паліативної допомоги, хоспісів і будинків сестринського догляду в Україні. Діяльність системи охорони здоров’я України залашилась незмінною з часів колишнього СРСР. Вона дуже витратна і малоефективна, багато в чому не узгоджена з міжнародними стандартами. За дослідженнями ВООЗ, близько 60 % невиліковнохворих, до яких належать онкологічні та неонкологічні хворі і люди похилого віку, потребують паліативної допомоги. Для України це близько 480 тис. осіб щороку. В умовах сучасної системи охорони здоров’я люди з невиліковним захворюванням та обмеженим прогнозом життя не отримують адекватної паліативної допомоги у лікувальних закладах. Лише до 10 % невиліковно хворих отримують допомогу в кінці життя у медичних закладах. Як правило, вони помирають вдома наодинці, страждаючи від болю, депресії, інших симптомів хвороби, відсутності необхідного знеболення, належного догляду, соціально-психологічної допомоги. Таким чином, по відношенню до більшості з цих громадян держава не виконує гарантії щодо їх права на охорону здоров’я. В Україні створено лише 650 стаціонарних паліативних ліжок в окремих регіонах у спеціальних стаціонарних закладах (хоспісах) або відділеннях паліативної допомоги в закладах охорони здоров’я. Проте ці заклади майже не забезпечують соціальну складову паліативної допомоги. За обсягом застосування опіоїдних анальгетиків у системі охорони здоров’я Україна посідає місце одне з останніх місць серед країн світу. Це також свідчить про низький рівень задоволення потреб у адекватному знеболенні та його доступності для невиліковно хворих пацієнтів. Окрім того, ця проблема торкається рідних пацієнта. Часто один з працездатних членів родини вимушений припинити працювати для здійснення догляду за хворою людиною. Наявність невиліковно хворої людини в сім’ї спричиняє ускладнення життєвої ситуації усієї родини та стає причиною тяжких психологічних та соціальних розладів її функціонування. Тому члени сім’ї також потребують допомоги. Таким чином щороку в Україні близько 1,5 млн. осіб, які стикаються з проблемою невиліковного захворювання не мають доступу до якісної медичної та соціальної допомоги. В той же час доступність медичних послуг загалом, за оцінками населення , знаходиться на дуже низькому рівні (табл. 1). Таблиця 1 Рівень доступності медичної допомоги для населення України Показник 2008 рік 2016 рік Кількість осіб, що зверталися за медичною допомогою 35 286 900 35 378 900 з них до швидкої медичної допомоги, % 3,7% 3,2% осіб 1 305 615 1 132 125 до платної або приватної медичної установи, % 1,8% 1,9% осіб 635 164 672 199 Кількість домогосподарств, в яких хтось із членів родини не зміг : придбати ліки 1 807 900 2 387 100 у тому числі з причин: занадто висока вартість (%) 95,8% 96,1% осіб 1 731 968 2 294 003 не змогли знайти (%) 3,5% 2,5% осіб 63 277 59 678 придати медичне приладдя 226 700 417 200 у тому числі з причин: занадто висока вартість (%) 93,6% 94,2% осіб 212 191 393 002 не змогли знайти (%) 2,7% 5,2% осіб 6 121 21 694 відвідати лікаря 1 053 200 1 682 400 у тому числі з причин: занадто висока вартість послуг (%) 78,0% 82,9% осіб 821 496 1 394 710 черга була занадто довгою (%) 9,8% 7,5% осіб 103 214 126 180 провести медичні обстеження 762 400 1 177 300 у тому числі з причин: занадто висока вартість послуг (%) 88,5% 87,7% осіб 674 724 1 032 492 черга була занадто довгою (%) 4,0% 3,4% осіб 30 496 40 028 отримати лікування у стаціонарі 402 300 1 138 400 у тому числі з причин: занадто висока вартість послуг (%) 89,9% 97,1% осіб 361 668 1 105 386 відсутність вільних місць (%) 5,9% 1,3% осіб 23 736 14 799 З наведених даних видно, що внаслідок несприятливих соціально-економічних умов в Україні особливо чутливими до отримання достатньої паліативної допомоги є незахищені верстви населення, а також діти. Загальна ситуація в Україні ускладнюється ще й тим, що загальний рівень здоров’я населення невпинно погіршується. Так, наприклад показник умовного здоров’я у 1990 році в Україні складав 62,6% від загальної кількості населення, в 2000 р. – 44,5%, а в 2016 р. – лише 24,3% Смертність залишається серйозною проблемою сьогодення. Останні п’ять років показник смертності становив близько 800 тис. осіб на рік, з них 59% від хвороб серцево-судинної системи, 12% - від онкологічних захворювань, до 11 % - від травм та отруєнь, до 4% від СНІД та туберкульозу,14% - від інших захворювань. Таблиця 2. Захворюваність на злоякісні новоутворення, активний туберкульоз, ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД Назва 2000 2004 2006 2008 2010 20012 2014 2016 Кількість хворих, що перебували на обліку в медичних закладах, на кінець року, тис. чоловік: із злоякісними новоутвореннями 768,3 781,3 798,8 818 839,5 864,3 891,8 913 з активною формою теберкульозу 122,9 131,8 138,6 141,4 106,7 103,2 99,2 93,2 ВІЛ - інфіковані та хворі на СНІД 30,7 47,4 54,8 62,9 72 177,1 Всього 921,9 913,1 937,4 1006,8 1001 1030,4 1063 1183,3 Кількість хворих, що перебували на обліку в медичних закладах на кінець 2016 року: із злоякісними новоутвореннями 913,0 тис. чоловік, із активнию формою туберкульозу-93,2 тис. чоловік, ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД-8,9 тис. чоловік. Наведені статистичні дані показують, що більше мільйона чоловік у 2016 році були невиліковно хворими та знаходились в групі ризику для отримання паліативної допомоги. Причому їх кількість тільки за останні сім років зросла на 261,4 тис. чоловік (таб. 2) Відсутність державної політики та національної програми щодо паліативної допомоги значно гальмує її розвиток в Україні: відсутні інституційні та людські ресурси для створення мережі закладів та служб паліативної допомоги, методична база, стандарти та медичні протоколи, відсутня система підготовки та підвищення кваліфікації медичних та соціальних працівників, які надають паліативну допомогу. Підвідомче розмежування закладів охорони здоров’я та соціального захисту ускладнює формування комплексу необхідних медичних та соціальних заходів, які передбачає паліативна та хоспісна допомога, а отже, і системи паліативної(хоспісної) допомоги, в цілому. В окремих регіонах України - Донецьку, Запоріжжі, Львові, Луганську, Луцьку, Івано-Франківську, Києві, Херсоні, Харкові - завдяки місцевим ініціативам або громадським організаціям створені спеціальні стаціонарні заклади (хоспіси) або стаціонарні відділення паліативної допомоги в закладах охорони здоров’я, усього – близько 650 стаціонарних ліжок. Це задовольняє потреби у паліативній допомозі лише на 10 %. Також ці заклади майже не забезпечують соціальну складову паліативної допомоги – штатні розписи не містять посад соціального працівника, психолога, юрист-консультанта. Створення хоспісів та паліативних відділень в регіонах відбувалося за відсутності фінансування з державного бюджету, тому завдання паліативної допомоги не виконувались у повному обсязі. Відсутній механізм координації, належної міжвідомчої та міждисциплінарної співпраці як на центральному, так і на місцевому рівнях у поєднанні з недостатнім фінансуванням не дозволяє сформувати комплекс послуг та відповідні умови для досягнення максимально можливої якості життя хворої людини та її сім’ї, вирішення їхніх фізичних, психологічних, духовних та соціальних проблем. | |
| Просмотров: 1161 | Загрузок: 56 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |