| Главная » Файлы » Мои файлы |
Еміграційні літературні організації 20-30-х років
| [ Скачать с сервера (687.0 Kb) ] | 04.04.2017, 11:22 |
| 1. Еміграційні літературні організації 20-30-х років. Група "Танк": склад, видання, ідейно-естетична платформа, полеміка з Донцовим. «Танк» — літературне угруповання української еміграційної молоді, відгалуження "празької школи", засноване 1929 у Варшаві за ініціативою Ю. Липи. Учасники: Наталя Лівицька-Холодна, А.Крижанівський, Є.Маланюк, П.Холодний-син, Олена Теліга, Б.Ольхівський, П.Зайцев, В.Дядик та ін.). Виник як результат полеміки творчої молоді в еміграції з Д.Донцовим, схильним до нав'язування національної заангажованості та недооцінки естетичних якостей художніх творів, підпорядкування творчості ідейній доктрині. Накреслюючи перед собою мету формування "державницької літератури", орієнтуючись на "синтез героїзму, господарності, волі", "танківці" намагалися врівноважити критерії правди і краси, позбавити їх небажаного протистояння, відстояти творчу автономію національного митця, не відмежованого і від своїх громадських обов'язків. Про це мовилося у виданні «Статті про "Танк"» (1929), де містився програмовий "Лист до літераторів" Ю.Липи та «Група "Танк"» Є.Маланюка. І хоч дане літературне угруповання розпалося 1929 (не без втручання Д.Донцова, занепокоєного появою непідвладних йому художніх структур), його ідеї реалізувалися пізніше на сторінках часопису "Ми" , газети "Назустріч", до складу авторських колективів яких входили колишні "танківці", представники "празької школи". Вони у Варшаві мали своє видавництво "Варяг" (з 1933). Головною тезою літературної групи “ТАНК”, їх ідейно-естетичної програми було: “Радикальна сепарація від російської культури, ідея великодержавности, культ героїзму і шляхетности, боротьба з масовізмом, конструктивізм і культ енергії”. Ці тенденції певною мірою були схожими на культурний рух, започаткований у підсовєтській Україні М.Хвильовим з його гаслом “Геть від Москви!” і закликом орієнтації на духовну Європу. Ю.Липа лише закликав відродити споконвічні цінності великого княжого Києва з його передовими політичними і культурними впливами. Він вважав за недостойне гідності великої української нації втікати від Росії у Європу. Місія України, на думку Ю.Липи, не втеча, а хрестовий похід української культури і духовн 2. Еміграційні літературні організації 20-30-х років. Група «Ми»: склад, видання, ідейно-естетична платформа. «Ми» - літературна група українських письменників Варшави міжвоєнного двадцятиліття. Друкували однойменний неперіодичний квартальник «Ми». Це було видання М. Куницького за редакцією М. Рудницього, Б.Ольхівського, А. Крижанівського. Мали своє видавництво «Варяг», використовували нереалізовані плани угруповання «Танк. Основні представники – Є Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Липа, Ю. Косач, М. Рудницький, Я. Дригинич. Б.-І. Антонич, С. Гординський, В. Гаврилюк, Р. Завадович. У квартальнику друкували втори М. Хвильового, М. Бажана, Ю. Яновського, І. Сенченка, М. Зерова, Ю. Смолича та переклади відомих європейських митців. Перше видання квартальника розпочиналося програмою «Європа і ми», яку написав М. Рудницький. У програмі проголошувалися орієнтація НЕ на донцовську заангажованість письменства, а на естетичні цінності (адикальна сепарація від російської культури, ідея великодержавности, культ героїзму і шляхетности, боротьба з масовізмом, конструктивізм і культ енергії). Є Маланюк не поділяв поглядів групи, тому швидко покинув її, і полемізував з А. Крижан 3. Літературна органцізація в еміграції Мистецький український рух (МУР): склад, мета, ідейно-естетична платформа, організаційна та видавнича діяльність. 4. Літературна дискусія доби Мистецького українського руху (МУРу). Концепції «великої літератури» Самчука та національно-органічного стилю Ю.Шереха. "МУР" (Мистецький український рух) — об'єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після 2-ї світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. Засноване в 1945 у м. Фюрт (Німеччина). За час існування відбулися три з'їзди (1945, 1947 і 1948) та кілька конференцій "М". Головою об'єднання був У.Самчук, заступником Ю.Шерех (Шевельов). Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з радянської України, західноукраїнських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехословаччини та Польщі) спричинила розбіжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об'єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою була висунута У. Самчуком ідея "великої літератури", яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним — в умовах її бездержавності. Концепція «Великої літератури» - це не просто теза, а завдання, перспектива. Велика література – серйозна, класична, універсальна за своїм значенням та впливом. У. Самчук вважає, що література покликана 1. Відобразити життя. 2. Нести в собі моральну істину, тобто бути дидактичною. У певному сенсі – це рецидив народницького пафосу (С. Павличко). Широкого резонансу набула також розроблена в цьому річищі концепція "національно-органічного стилю" Ю.Шереха. «Ограністи» - це Барка та Осьмачка. Ідеал нового національно-органічного стилю «зіпреться» на глибинно національне підґрунтя, насамперед, на Т. Шевченка, а також треба дотримуватися принципів експериментальності, синтетичності, правди душі. Отже, такі принципи нового національно-органічного стилю: 1. Від загальнолюдського – до національного. Треба не копіювати загальнолюдське, а збагачувати його. 2. Від намагання схопити поза індивідуальне, вічне, раціональне, до бажання вилити свою душу, та виговорити свої болі. Незважаючи на розбіжності в ідеологічних та естетичних поглядах, "М." об'єднав основні мистецькі сили еміграції. До нього входили: 0.Бабій, І.Багряний, Докія Гуменна, В.Домонтович (Петров), Ю.Косач, І.Костецький, Б.Кравців, Є.Маланюк, Михайло Орест, Т.Осьмачка та ін. Хоч об'єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, все ж у різних містах вийшли по одному або кілька чисел журналів "Арка", "Заграва", "Хоре", три випуски збірника "МУР" та однойменний альманах. Твори "мурівців" виходили також у "Малій бібліотеці "МУРу", видавництві "Золота брама". Об'єднання припинило існування у зв'язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни. 5. Еміграційне Об’єднання українських письменників «Слово»: склад, мета, ідейно-естетична платформа, організаційна та видавнича діяльність «Слово» — об'єднання українських письменників (ОУП) у еміграції, що існувало у 1954—1997 роки. Засноване 26 червня 1954 в Нью-Йорку, як продовжувач творчо-організаційних та ідейних настанов свого європейського попередника МУРу; об'єднує письменників усієї діаспори.До членів-основоположників «Слова» належали: Василь Барка, Іван Багряний, Богдан Бойчук, В. Гайдарівський, Святослав Гординський, , Галина Журба, Іван Керницький, Григорій Костюк, Іван Кошелівець, Богдан Кравців, Юрій Лавріненко, , Леонід Лиман, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, Улас Самчук,Марія Струтинська, Остап Тарнавський, Юрій Тарнавський, Юрій Шевельов (Юрій Шерех).Організація українських письменників «Слово» продовжувала і розвивала ідеологію та традиції європейського Мистецького українського руху в еміграції. Діяльність ОУП «Слово» поділяють на три періоди:1957—1975 роки1975—1993 роки1993—1997 роки. Перший період діяльності організації тривав 18 років, його можна назвати у буквальному розумінні «костюківським»: Григорій Костюк був обраний головою організації на першому з'їзді. Вже у 1958 році відбувся загальноеміграційний з'їзд українських письменниківНа з'їзді, окрім організаційних питань, було проголошено декілька доповідей. Найцікавішими серед них були доповіді Б.Кравціва «Сучасна літературна ситуація в Україні» та Ю.Лавріненка «Сучасний етап української еміграційної літератури». Було прийнято також звернення українських письменників в еміграції до українських письменників на материковій Україні. Це був перший вагомий документ ОУП «Слово», який чітко вказував на обопільні завдання України та еміграції: твердо стати на захист українського слова та культури, щоб не повторилося страшне лихоліття для української культури, знову не доводилося реабілітувати знищених митців, письменників, вчених На цьому з'їзді вирішено створити власний друкований орган у формі неперіодичного збірника. Вперше такий збірник мистецтва, літератури, критики та документації під назвою «Слово» з'явився в 1962 році. У 1975 році з'їзд обрав Головою Об'єднання Остапа Тарнавського. У 1982 році відбувся шостий з'їзд Об'єднання. З'їзд прийняв маніфест за тісний зв'язок з літературним процесом в Україні, а також висловив гострий протест проти переслідування митців на материковій Україні. Зазначимо, що українська література стала предметом дослідів на університетському форумі. Про це свідчать літературознавчі праці англійською мовою Ю. Луціва, Г. Грабовича, В. Жили, І. Фізера, Д. Струка, Я. Славутича. Г. Костюк, окрім літературознавчої праці, підготував та видав зібрання творів М. Хвильового та В. Винниченка. Третій період діяльності ОУП «Слово» почався у 1993 році з трагічної ноти — у 1992 році помер Голова Об'єднання Остап Тарнавський; його замінила Ліда Палій, яка була обрана головою ОУП «Слово» у листопаді 1993 року. Третій період діяльності Об'єднання відзначається тісними зв'язками з письменниками та критиками України, про свою діяльність ОУП інформувала громадськість України через канадське міжнародне радіо, а також через пресу. На Батьківщину пересилалися книжки та цілі підшивки «Слова» для ознайомлення читачів з творами емігрантських письменників. Окрім того, до Об'єднання надсилали праці багато авторів з України, які були розміщені у «Свободі», «Нових днях». Загальні збори, проведені кореспонденційним способом, 30 жовтня 1997 році схвалили діяльність ОУП «Слово», але більшість членів висловили згоду на припинення діяльності Об'єднання. Тому робота Об'єднання обмежилася лише видавничою ланкою, а поточна діяльність ОУП «Слово» була припинена. 6. Нью-йоркська група поетів: склад, ідейно-естетична платформа, видання "НЙГ" - група укр еміграційних поетів, яка виникла в сер 50-х XXст. як співдружність митців, об'єднаних спільними поглядами на творчість, як можливість якомога повнішого самовияву творчої індивідуальності митця. Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в ін країнах. Заснована 20грудня1958 року в італ кав'ярні «Павич в Нью-Йорку. Килина, Бойчук і Тарнавський, за кавою обговорювали своє майбутнє і вирішили видавати журнал-річник «Нові поезії» й називати себе та тих, хто до них пристав би, Нью-Йоркською Групою. Журнал вийшов десь у 1пол1959 р. Брали в нім участь 7поетів — Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Віра Вовк (прилучилась у 1960 році), Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Патриція Килина, Богдан Бойчук. Річник Нові поезії виходив до 1971 р. Останнє, подвійне число, 12-13, було датоване роками 1970-71. Крім творів членів-друзів, журнал поміщав теж переклади, здебільшого творів поетів-класиків модернізму, та декого зі старшого покоління українських (Василя Барку, Вадима Лесича). У 60-70рр до групи прилучилися Роман Бабовал, Юрій Коломиєць, Олег Коверко, Марко Царинник, Юрій Соловій (оформив усі числа Нових поезій), та перекладач з ісп та інших романських мов Вольфрам Бургардт. Останньою прийшла до Групи Марія Ревакович. Поети "Н-й.г." в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій у світовій літературі. Поети цієї групи вже були вільні від пресу почуття вини перед батьківщиною, від "таборово-біженського комплексу "зберегти нашу правду і культуру" (О.Луцький), коли, "боячись "зрадити" дідівські і батьківські заповіти і успішно зберігаючи старі традиції, українська еміграція опинилася перед смертельною небезпекою втратити духовний контакт з сучасною духовістю західного світу… " Члени НЙГ спромоглися на це, і були "в цьому сенсі це вже не поети-емігранти, а радше українські поети, що живуть поза межами України". Із своїм баченням світу і свого місця в ньому. Замість болю за втраченою Батьківщиною приходить почуття відчуженості, на місце ідеалізованого образу Батьківщини – мимовільне зображення "стану відчуження від культури – і чужої, і власної. Ототожнення спогаду з теперішнім життям виявляється проблематичним…". З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності особистості з Україною: "…я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу" (Є.Андієвська), але з іншого – той же Б.Рубчак: "І ще треба пам’ятати: письменники чи вчені мого покоління вибрали Україну. Старші змушені були продовжувати те, що почали в молодості на Батьківщині, а моє покоління мало право вибору ...Моє життя... цілком задовольняло мене. Мені нічого не бракує. Україну я люблю, але мені її не бракує...". Однак, як підкреслює І.Фізер, "неемігрантність"… поетичного мислення [членів НЙГ – А.Ф.] не означає, що їхня творчість позбавлена "українськости". Навіть Патриція Килина не в силі звільнити вірші від тієї етнічної мітичности, що об’єктивно існує довкола її поетичної лексики: "Я чужинка, розумію тільки по-водяному, по-часовому; бачу те, що вже бачила, що ніколи не бачила... те, що далеко, від мене далеко". Слова «модернізм», «модерінсть» для членів НЙГ не означали те ж саме, що вкладали в нього укр літератори та критики попередніх епох. Ідеться не тільки про епохи достатньо далекі – «Молодої музи» чи 20-х років, - про попередню епоху МУРу, найвідоміші постаті якої (Маланюк, Шерех, Костецький та ін.) мали змогу спостерігати за діяльністю НЙГ і давати їй свою оцінку чи красномовно ігнорувати її існування Поети, яких об’єднують назвою «НЙГ», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи. Група не визнавала жодних формальних обов’язків, для цього її учасники були надто індивідуалістичними. Пізніше їм було навіть важко згадати, як почалася група, хто запропонував назву. На останнє претендувало одразу кілька поетів. Загалом спогади й оцінки post factum не завжди були послідовними і не завжди збігалися. Однак, безперечно, існувала домінанта, яка всіх об’єднувала, певне спільне завдання, яке кожен виконував по-своєму, змагаючись за власну оригінальність і власний неповторний голос. Ішлося про феномен свободи творчості, радикального, повного, остаточного відриву від ґрунту «рідних» традицій, від хуторянства та провінціалізму, від усього того, що є змістом поняття літературних традицій, від самої мови української літератури в тому вигляді, в якому вона склалася на початок 50-х років. І якщо попередні спроби такого відриву чи розриву вирізнялися недостатньою радикальністю, то Нью-йоркська група в «класичний» період своєї творчості – десятиліття 60-х і 70-х свідомо йшла до кінця. В сенсі радикального відламу від попередніх традицій Емма Андієвська, таким чином, близька до Тарнавського, Бойчука, Рубчака, хоч би й що вона з цього приводу говорила. Назва групи відображала скоріше не географічне, а мистецьке утворення і мала символічне значення. Нью-йоркська група поставила завдання відкритості до світу, інтеграції з іншомовними культурами. Вона асоціювала себе з Нью-Йорком, а відповідно – з динамікою, космополітичністю, перманентною сучасністю цього міста, його чутливістю до мистецького аванґарду. Від самого початку всіх членів групи об’єднувало радикальне несприйняття народництва з його мовою і пафосом, а відтак патріотичні, національні мотиви, кліше, навіть форми видавалися неприпустимими. Догмою стала думка про те, що все, на чому відбилася хоча б тінь патріотизму чи навіть політики, вже з цієї причини не може бути якісним із мистецького погляду. Намагаючись розірвати всі обмеження, поети Нью-йоркської групи відразу наклали серйозне обмеження на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Такі сентименти були не на часі. На часі була новизна, нова мова, вихід за межі старої мови і традиції, старої філософії, старих почуттів. Визнання Нью-йоркської групи як «еміграційних поетів» або означення Емми Андієвської «провідним поетом еміграції» видаються не зовсім точними. Нью-йоркська група ані в час свого зародження в середині 50-х, ані в час своєї найбільшої активності – в 60-ті роки – не була продуктом еміграції, не відображала її політичних поглядів та художніх смаків. Навпаки, вона становила свідомий виклик цим смакам і поглядам. Водночас головною сценою для Нью-йоркської групи в 60-х і в наступних роках став журнал «Сучасність», редагований старшими представниками еміграції й адресований до еміграції. Маючи проблеми з критикою, головні члени групи Бойчук, Рубчак і Тарнавський у 60-х роках самі почали писати критику. За десять років існування Нью-йоркської групи нагромадився матеріал, який давав підстави для самоаналізу. Після 1965 р. почали з’являтися статті й інтерв’ю, в яких члени Нью-йоркської групи висували свої версії її походження, а також детально викладали читачам свої естетичні принципи. Вони говорили не просто про своє місце і роль в літературі, а про завдання поезії, критики, мистецтва загалом, таким чином формулюючи свою творчу ідентичність. Вони стверджували, що літератор не може мати жодних обмежень, крім самообмежень, що головна революція відбувається в домені форми, що, прислухаючись до західних літературних тенденцій, вони насправді не наслідують західних авторів, а шукають своїх неповторних голосів 7. Проза І.Багряного еміграційного періоду: жанри, проблематика, персонажі. Четвертий період охоплює час із 1944 по 1963 рік - повоєнну добу та еміграцію. Письменник створює такі різножанрові речі, як прохідні п'єси «Генерал» (1943), повість-вертеп «Морітурі» та повість «Розгром» (1948), ряд романів: «Людина біжить над прірвою» (1949), своє вершинне досягнення «Сад Гетсиманський» (1950), повість «Огненне коло» (1953), повість «Маруся Богуславка» (1956), віршований памфлет «Антон Біда – герой труда», памфлет «Чому я не хочу вертатись на "родіну"?», збірка «Золотий бумеранг». 1953 року з’являється «Огненне коло"—повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії «Галичина» була розвіяна під Бродами. 1957 року виходить «Маруся Богуславка», яку Багряний представив як першу частину трилогії «Буйний вітер», так і не дописаної. 1965 року, по смерті Багряного, було видруковано роман «Людина біжить над прірвою», над яким автор працював паралельно із «Садом Гетсиманським» у 1948—1949 роках. У 1946 р. за кордоном було надруковано памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертати на "родіну"?». Він привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР. урятував від репатріації не одного нещасного. Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть зі застосованням зброї, але ми чинимо скажений опір, — ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Його перекладено багатьма мовами. В такому ж дусі і стилі написана сатирична поема «Антон Біда, герой труда» (1947). Але поряд — лагідні дитячі твори «Казка для дітей» і «Телефон». І — вагома багрянівська лірика. 1946 року виходить збірка віршів «Золотий бумеранг», що підсумовувала поетичну його творчість за два десятиліття (підзаголовок — «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного»). Як бачимо, у світовідчутті Івана Багряного переважають ідеї консолідації та гуманізму. За це його ненавиділи войовничо настроєні емігранти за кордоном, які понесли на чужину лише ненависть і людиноненависництво. Для нього завжди був святим культ матері й дитини, як уособлення всесвітньої гармонії та злагоди. Згадаймо сцени хрещення немовляти у творі "Людина біжить над прірвою", сторінки «Огненного кола». У людях він цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність. Сам ніколи ні перед ким не плазував. Без урахування багрянівського світобачення, такого світлого та особливого в ті страшні роки, коли знищувалась і розтоптувалась людська особистість, панувала зневіра, культивувалися фальш, сірятина, рабська покірність, не можна зрозуміти його творів, прикметною рисою яких є щирість самовираження. Він хотів, щоб усі жили в мирі та злагоді. Мабуть, тому такі вражаючі картини вселюдської бойні в повісті «Огненне коло» —Іван Багряний засуджував війну.1953 року з’являється «Огненне коло\"—повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії «Галичина» була розвіяна під Бродами. 1957 року виходить «Маруся Богуславка», яку Багряний представив як першу частину трилогії «Буйний вітер», так і не дописаної. 1965 року, по смерті Багряного, було видруковано роман «Людина біжить над прірвою», над яким автор працював паралельно із «Садом Гетсиманським» у 1948—1949 роках. Він прагнув згуртувати людей, повернути їх до християнських заповідей: любов до покривджених, допомога ближньому, вміння прощати, співчувати, розділяти чужу біду. Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя — Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський»(1950). У цілому цей твір теж романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітуючій Країні Рад». Правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптич-ного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум'яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає все це, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших.дітей коваля не розчавлює тоталітарний прес — ситуація скоріше бажана, аніж дійсна. В ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського». У цьому творі Іван Багряний також художньо досліджує проблеми любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Всі вони показані традиційно для народного сприймання —з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі. У піднесено-романтичному дусі витримано й роман «Людина біжить над прірвою» (1965), який з'явився друком уже після смерті автора, хоча написаний ще в 1948— 1949 рр. Присвячений він дружині Галині.Події відбуваються в Україні під час війни. У центрі твору знову сильна особистість, доля людини непересічної, мислячої, дуже витривалої та мужньої. Точаться бої між фашистами і Червоною Армією. В цей напружений час інженер-архітектор Максим Колот переслідується органами НКВС. Після втечі з-під арешту починаються його поневіряння воєнними дорогами. На такій колізії тримається напружений, динамічний сюжет твору. Саме цим творчість Івана Багряного особлива, це її найприкметніша риса. Людину він ніколи не показує жертвою, котра згоріла в тоталітарному пеклі, а героєм, що втілює в собі весь нескорений український народ. Романтик Іван Багряний саме такими мріяв бачити своїх співвітчизників, про що неодноразово говорив у статтях, публіцистичних виступах. У цьому бачив запоруку перемоги і світле майбуття свого народу. 8. «Огненне коло» І.Багряного: проблематика, персонажі, жанрово-стильова своєрідність. Твір «Огненне коло» (1953) має підзаголовок «Повість про трагедію під Бродами». Тематика й ідейний пафос повісті. В «Огненному колі» митець порушує питання трагедії недержавного народу, сини якого мусять воювати собі на шкоду під чужими прапорами. Автор повісті підносить гуманістичні проблеми буття людини, її активності й готовності до добра як діяння, прославляє побратимство і дружбу. За концепцією автора, любов до Вітчизни, мужність, почуття відповідальності — вирішальні якості людини. Цими рисами автор наділяє своїх героїв — Романа й Петра, чий шлях до істини й прозріння дуже складний. Пошук Іваном Багряним винуватців винищення цвіту української нації переходить у шукання сенсу історії, моральної й духовної величі людини, яка силою обставин потрапляє в «огненне коло» Другої світової війни. Автор засуджує німецький фашизм і радянський тоталітаризм, захищає гуманізм, утверджуючи відповідальність українця за свій народ, за здобуття державності. Він змальовує трагічну долю покоління 40-х, зокрема бійців дивізії «Галичина».Жанрова природа твору. За жанром «Огненне коло» — епічна повість з екстенсивним сюжетом, тобто сюжет у ній становить ланцюг подій, які послідовно розгортаються і об’єднані мотивом пошуку, випробувань героїв. Але події в такому жанровому різновиді повісті розвиваються напружено, динамічно, бо освітлюють дійсність і персонажів панорамно й глибоко. Багряний — майстер напруженого сюжету, драматичних колізій, які становлять частину історичних процесів і зорієнтовані на майбутнє. На це натякає фінал твору. Основним композиційним прийомом, який рухає дію, слугує антитеза. Напружують розгортання подій контрастні описи боїв, смертей, поранених воїнів і коней, болісні розду¬ми персонажів над сенсом життя, над історичним розвитком. Все це психологічно вмотивовано, впливає на читача. Таким же естетично важливим є опис Петрового сну після першого бомбардування ворожої авіації. Це сон-пересторога. Як і в античній трагедії, автор підсилює передчуття чогось жахливого й неминучого. Герой міркує про свою кохану Агату, яка втекла від німецької шибениці, заховавшись десь на радянській території: «Утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька...» Фатальною стала для Петра зустріч з мертвою Агатою у підбитому ним танку. Трагедія Петра вимірюється всесвітніми масштабами. Смерть коханої стає не тільки звинуваченням війні як злу, а й своєрідним катарсисом, що мав допомогти прозріти багатьом українцям. Гуманістична концепція повісті. Будучи гуманістом, Іван Багряний засуджує війну як людську бойню. З великою художньою переконливістю автор змальовує реальні факти: зневажливе ставлення німців до українських воїнів як до «унтермейшів» (гарматного м’яса), які мали стати живим щитом для прикриття відступу німецьких частин, зраду генерала Фрайтага якраз у розпалі бою. Не прикрашає автор і воїнів-українців, поверхово навчених військового ремесла, погано технічно оснащених, не забезпечених медичною допомогою. Таке правдиве історичне тло допомагає митцю розкрити трагізм свого народу, понівеченого жорнами Другої світової війни. Розгортаючи драматичні картини, прозаїк порушив важливі загальнолюдські проблеми життя і смерті, героїзму і зради, добра і зла. Тому його повісті притаманні позитивна етична ідея й гуманізм. Головних героїв твору — Романа й Петра — характеризують доброта, почуття обов’язку перед рідною землею. Вони стали на її захист від більшовицької навали, виявили мужність, почуття дружби і побратимську вірність до останнього подиху. Такий етичний кодекс відповідає загальнолюдським цінностям — як і уявлення митця про шляхи реалізації гуманістичних ідеалів. Війна — це наруга над людиною, живою природою, матір’ю-землею. Страшний Молох поїдає людські оселі й церкви, гармати й танки, тисячі людських життів. Письменник стверджує марність страждань і смертей, марність братовбивчої війни, в якій українці в радянській формі вбивали українців у німецькій формі. Петра, як фатум, переслідує бажання заглянути ворогові в очі — «в живе обличчя, в його очі — який він?» Чому він такий жорстокий і немилосердний? Чому стільки чинить зла? І тільки в кульмінаційному епізоді, коли Петро підбив останній танк, і стягнув танкістський шолом із голови ворога, він впізнав свою кохану. У страхітливому воєнному пеклі закохані опинилися по різні боки фронтової межі, а потім у різних світах — земному і потойбічному. Тепер їх поєднає хіба що смерть. Але така дорога ціна — антигуманна й абсурдна. Митець цією символічною сценою засуджує війну як найбільше зло, примушуючи задуматись, в які вогняні кола війна втягує людство, знищуючи красу й гармонію в світі. Назва твору символічна: в огненне коло потрапили не тільки українські юнаки, які боролися під різними прапорами, бездумно й безжалісно знищуючи один одного, а й увесь бездержавний український народ, усе людство, природа, земля. 9. Поетичний доробок В.Барки. Збірки і книги. 1930 р. у Харкові В. Барка видає книгу поезій «Шляхи». Друга книжка В. Барки «Цехи» виходить 1932 р. у Харкові, поезії цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де автор був у «творчому відрядженні». 1946р. у Німеччині вийшла збірка його поезій «Апостоли», у 1947р. з'явилась збірка «Білий світ». Поетичні збірки «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958—1959 pp. У 1968 р. вийшла поетична збірка «Лірник» (відповідно до естетичних традицій «нью-йоркської школи»). Протягом 1969—1988 pp. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). В цей час вийшла епічна поема «Судний степ», 2 і З томи поезій «Океан» Велика збірка віршів «Океан» відзначається великою міфологічністю та різноликістю образів. На своєрідну монолітність «Океану» впливають два чинники: суцільність теми і суцільність стилю. Ця книга – безкінечні варіювання однієї теми: земного кохання в конфронтації з духовним світом. В першому розділі книги він поривний, нестримний, навіть легковажний, у другій – піднімається на вищий рівень, речі, які ще вчора були буденними, приймає у філософському сені. Природа в «Океані», як і у всій поезії В. Барки – це світ, де розвивається і вдосконалюється людина. Природа – поза людською душею – мертва субстанція, тому герой Барки не просто споглядає її, він її осягає, осмислює, вона – суть його самого. Поетична збірка «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981) (ця річ особливо складна, тут присутня своєрідна імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме слово мають свою індивідуальну художню мову – натяк, підтекст, тощо). У поетичній палітрі В. Барки — елементи різних стильових шкіл та напрямів. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Ренесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою пояснює важкість сприйняття Баркового вірша. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього слова, в багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав’язливого моралізування. Слід наголосити на особливій дикції барокової строфи В. Барки. Йдеться насамперед про інтонаційні паузи, за допомогою яких завжди можна визначити, чи, вірніше, відчути в тексті твору основне слово, на якому автор акцентує. Барка уриває фразу, перенасить її в наступний рядок, в інших випадках видовжує. Барка — майстер контрастів, за допомогою яких досягає зорової відчутності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє й окремі ситуації, ідилічне — трагічному (вірш «Рай»). 10. Поезія В.Барки (Рай. Голубиний міст. Сад І-ІІІ. Ріка. Океан. Голодомор): мотиви, образи, особливості стилю. «Рай». Барка — майстер контрастів, за допомогою яких досягає зорової відчутності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє й окремі ситуації, ідилічне — трагічному (вірш «Рай»): «Моляться соняшники. Грім на хмарі Біблію читає…. Моляться соняшники. Голод. Мати немовля вбиває… тополя закричала: он який мій рій, Ісає!». Присвячений темі голодомору. «Голубиний міст». Барка намагається оминути ту грань, де можна побачити, що людина від природи залежна, він не хоче цієї залежності контастувати. Він воліє говорити про єдність людини з природою, про їхню гармонію і цілісність. Поезія «Голубиний міст» - достатньо життєрадісна, належить до збірки «Відлуння десятиліть», позначена тематикою єдності людини з природою. «Шипшина щаслива, троянда радіє. Тільки верби зеленоволосі в поривах печалі й досі; - світлі краплі ронять, ронять сивий лист на голубиний міст… Дитяточко переходило через міст, узнало пісні добрий зміст. - Люба птася! — тихо сказало, рученькою привітало.» Закінчується на позитивній ноті: «О, свіжість несказанна життя земного!». «Сад». Цій поезії притаманна бароко вість поетичних конструкцій. У Барки особлива дикція барокової строфи: це насамперед інтонаційні паузи, за допомогую яких можна визначити, або відчути, це основне слово, на якому автор акцентує, Барка уриває фразц, переносить її в наступний рядок, або видовжує. «Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут — за дверцятами залізними! І вони стоять, коралові разки перебирають... Прошу: берези в мережаних мантіях, отам — під фарфоровими хмарами — ждіть! І вони стоять, зелені сповіді шепчуть...» Складається з 3 частин, на фоні природи, змальованій у всіх деталях: «Світло. Звідкись — хмара. Тінь. І от тоді тюльпани так таємно в тій зеленій тіні саду аж загорілись, аж спалахнули, як огненна кров; і гостролистими рядками, в скорбних іскрах, замерехтіли квітники. Бабуся сива вийшла думати-ридати в милий сад: їй сина вбито на війні.», виникає образ бабусі, яка ридає за своїм вбитим сином, 2 частина наскрізно показує єдність поета з природою, як і 3, в якій автор вдається до певної персоніфікації. «.а груша, симетрична та струнка, як свічка,зневажає свіжі віяння. ...самі дуби в громаді, надо мною, мають право вголос думати аж коло сонця.» «Ріка». Вибір форми у В. Барки щоразу свідомий, до того ж він поет модерну і усвідомлює, яке перед собою завдання ставить. Метафоричні рясноти вірша «Ріка» - це мова складних образів-символів, образів-алегорій, на які автор покладав багато важливих художніх функцій:«Біліє голос, вищий від планет, — І я спішу, ріка, ні райдуга не наріка — через грозу біжу, первоцвіт променів, громів межу. Ні срібний мак не наріка: крізь смерть — ріка.» У творчій манері цього вірша автор досить близький до тичинівського кларнетизму, і надає своїй поезії дещо «комічності». «Океан». У певному сенсі архітвір письменника. Природа в «Океані», як і у всій поезії В. Барки – це світ, де розвивається і вдосконалюється людина. Природа – поза людською душею – мертва субстанція, тому герой Барки не просто споглядає її, він її осягає, осмислює, вона – суть його самого. Стань, ясна ясочко і цвітко вишні, бо спогади страждання будять, бо океан, гірку біду надпивши, мережку розрива на грудях. Без тебе крушить гори з завірюхи, кипить пожежею сідою. Над клавішами підкидає руки, щоб ти почула всю недолю.» 11. Тема християнства у поема «Апостоли» В.Барки. Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об’явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Релігійність мотивів для творчості Барки органічна. Гармонія між людиною і світом, людиною і космосом, творцем світу і джерельністю поетичного духу віршів базується якраз на біблійному грунті, на виразній релігійності. Це — одна площина; інша — це виразна фольклорна стихія, казковість. Поема «Апостоли» інтерпретує апокрифічну легенду про трьох апостолів – Андрія, який пішов у щедру Україну, Павла, який рушив у сусідню сторону піщану, та Фому, який знайшов себе у «чудесній землі злототінній та пишно древній – Індостані. Автор багато уваги зосереджує на деталях, дає трактування цифрі 3, як поняттю християнства вцілому. Апостоли – це своєрідні символи спасіння та сподівання на майбутнє всього народу. «Сиділи три сіді, самі на світі, аж поки засвітився молодик і взявся три шляхи посеребрити, що труд на них і смерть Господь предрік.». Проте автор не завжди віщує їм світле та легке майбутнє, тому що християнство буде складно їм сіяти на цих землях. 12. Творчий доробок Б.Бойчука – поета, перекладача, критика, організатора літературного процесу в еміграції. Богдан Бойчук, як і більшість українців-емігрантів, опинився за кордоном не за власним бажанням. У роки війни його родина виїхала до Німеччини, згодом до США. У Нью-Йорку Б.Бойчук отримав вищу освіту, познайомився з Ю.Тарнавським, Еммою Андієвською, Вірою Вовк та іншими, разом з ними заснував Нью-Йоркську групу поетів, що стала відгалуженням Об’єднання укр письменників в еміграції «Слово». У контексті групи Бойчук органічно перебрав на себе функцію радше організатора, ніж літературного теоретика чи ідеолога. Хоча і був співредактором річника цієї ж групи «Нові Поезії» (1959–1971), ініціатором і головним редактором Нью-Йорксько — Київського літературно-мистецького квартальника «Світо-Вид» (1990–1999). У період еміграції Б.Бойчук дуже активно включився в українське літературне життя. Його літературна діяльність не обмежувалася тільки поетичною творчістю. Він є автором збірок «Час болю» (1957), «Спомини любови» (1963), «Вірші для Мехіко» (1964), «Мандрівка тіл» (1967), «Подорож з учителем» (1976), «Вірші, вибрані й передостанні» (1983), «Третя осінь» (1991), що виходили друком у Нью-Йорку, Мюнхені та Києві. Його поетичні збірки друкувались англійською, польською, румунською й російською мовою. Богдан Бойчук є автором п'єс («Дві драми», «Між «Живим театром» і Ґротовським», «Театральні маратони», «Коротка розмова», «Голод») та прозових творів («Паноптикум Ді Пі», трилогія (неопублікована); «Дві жінки Альберта»; «Спомини в біографії»; «Три романи»; «Над сакральним озером»; «Мої феміністки»). Відомий Б.Бойчук також як перкладач з англійської, іспанської й російської мов на українську, і з української — на англійську («П'ятеро і я» Хуан Рамон Хіменес; «Чекаючи на Ґодо» Семюел Беккет; «Square of Angels» (Площа янголів) Богдан Ігор Антонич; «Ми прийшли говорити про ніщо» Єжи Плютовіч та ін.) Проявляє себе й на полі літературознавчої критики, опублікувавши широку низку статей, рецензій, передмов: «Людина, що стоїть збоку» 1957; «Як і пощо народилася Нью-Йоркська Група» 1966; «Декілька думок про Нью-Йоркську Групу і декілька задніх думок» 1979; «Розмисли про поета у повітрі» 2003; «Нью-йоркська група у перспективі часу» 2008; «Невивчений український модернізм» 2010, «Рання поезія Василя Барки», «Перелом» Юрія Андруховича», «Дещо про деяких молодих» і т.д. У його літературознавчому доробку й упорядкування таких книжок, як «Зібрані твори Олекси Стефановича» (1975), «Зібрані твори Богдана Кравцева» (1978, 1980, 1994), «Спомини» Йосипа Гірняка (1982), співредагування антологій української поезії «Координати» та «Поза традиціями». 13. Поезія Б.Бойчука (Десь суть була. Дві пісні. Поезія. Поет. Монахиня. Думки про дощ. Ярославна. Селянин. Коротка подорож. Мандрівка тіл. І в серце врізалося слово): мотиви, образи, особливості стилю. Вирізнимо деякі характерні риси поезії Б. Бойчука: скажімо, засадничу безпрограмність поетичного освоєння світу, тихий скепсис і сторожке ставлення до всякої надто серйозної ідейно-філософської систематики. Поезія Б.Бойчука наскрізь чуттєва, сповнена емоцій, а не складних філософських роздумів. Разом зі тим поета виділяє й психологічна глибинність, точність, навіть лаконізм у передачі несамовитих чуттєвих картин: «Живу, немов відсутній, мов у чиємусь домі. Не відчуваю вітру, щоб обду¬вав свідомість». Б.Бойчука окреслюють як поета-екзистенціаліста, який творить свою екзистенцію далеко від Батьківщини, створює себе як особистість окрему, неповторну, ні на кого не схожу. У нього є низка поезій, які засвідчують собою духовну кризу поета, його пошуки власного «я» та призначення у світі. Серед них виокремимо «Десь суть була», «Поезія», «Дві пісні», «І в серце врізалося слово». Ідейно-естетична платформа поета побудована на мотивах циклічного руху, шляху, блуканням по колу, а головними категоріями є безмежність, безконечність, безцільність, безперервність: «Так: десь дім стояв, а може, не стояв; була десь ціль, а може, не було. Я йшов кудись і знав: мій шлях – в нікуди, я йшов і знав: мій хід – життя». Чи не найпомітнішим у даних поезіях є образ слова, яке «врізалося в серце», через яке «болітиме затерпле тіло, а в жилах синьо пульсуватиме свідомість», і тільки слово, на думку Б.Бойчука, змушує зрозуміти: «ти живеш». Загалом, лірика Б.Бойчука розкриває автономний світ авторського «я», переконує читача у тому, що світ – це хаос, у якому усе змінюється і живе за ніким не відомими законами. Цікавою видається думка М.Ільницького, який визначив два основні джерела творчості Б.Бойчука: кохання і біль. У поезії «Дві пісні» автор стверджує: «Спочатку був біль, а не слово. Кінець буде біль», але поряд із тим акцентує: «Я бачу і люблю». Або поезія «Мандрівка тіл» розширює висновок М.Ільницького і до основи Бойчуківського екзистенціалізму додає категорії молодості, серця, плоті, жаги, уста, прокладає той недовгий шлях, який відведений людині на цій землі і лаконічно підсумовує: «Вкінці зав'яжуться вузлом стежки, і темрява покриє піснею німою. Тоді прийдеться грузнути в гробах самим». Життя і смерть існують у поезії Б.Бойчука нерозривно, так само як біль і кохання. Монахиня з однойменної поезії автора «у чорний шовк старанно загорнула груди і спілість свого лона, щоб перейти холодно крізь життя», проте вона не знала ні болю, ні сліз, що робило її життя «неживим». До речі, постійні оксюморони та антитези – одна з головних характеристик поетичної спадщини Б.Бойчука. Або, наприклад, головний герой «Селянина» - звичайна людина, яка живе, працює, його обличчя «боронами зрите, і борозни в ногах», але й вона ходить під Богом: «Упав хрестом. Клаптик неба виховзнув з руки. Торкнув устами лоно чорної землі і почорнів». Де є життя, там є і смерть. Отже, поезія Б. Бойчука безілюзійна, опоетизована даність буття, позбавлена міфу про порядок і гармонію. Життя є таким, яким воно є, без прикрас та метафор, на цьому у кожній своїй поезії наголошує Б.Бойчук. 14. Художній доробок В.Вовк. Поетичні збірки. Віра Вовк (справжнє прізвище – Селянська) є однією із учасниць Нью-Йоркської групи поетів, яка виїхала в батьками за кордон і отримала вищу освіту у Ріо-де-Жанейро. При цьому університеті стала доктором філософії, професором, завідувачем кафедри порівняльного літературознавства. В літературі виступає як поет, прозаїк, драматург; у Бразилії популяризує серед української людності і португаломовних читачів укр. літ. Є автором поетичних збірок «Юність» (1954), «Зоря провідна» (1955), «Єлегії» (1956), Чорні акації (1961), «Любовні листи княжни Вероніки» (1967), «Каппа Хреста» (1968), «Меандри» (1979), «Мандат» (1980), «Жіночі маски» (1993), «Писані кахлі» (1999), «Віоля під вечір» (2000) та «Поезія» (2000). З-під її пера вийшли книги прози «Ранні оповідання» (1943-54), «Легенди» (1958). «Казки» (1956), «Духи й дервіші» (1956). «Оповідання для дітей» (1960-62). «Вітражі» (1961), «Святий гай» (1983), «Карнавал» (1986), «Старі панянки» (1995), «Калейдоскоп» (1979–2001), драматичні твори «Скарб царя Гороха» (1962), «Смішний святий» (1968), «Триптих» (1982), «Іконостас України» (1988, 1991), «Вінок троїстий» (1988), «Казка про вершника» (1992), «Зимове дійство» (1994), «Весняне дійство» (1995), «Настася Чагрова» (2001), «Козак Нетяга» (2001) та «Крилата скрипка» (2001). Вона надзвичайно багато перекладає португальською й німецькою з укр («Тіні забутих предків», «Мойсея» Франка, «Камінний хрест»), має численні переклади українською з англ, іспан, нім, португ, франц, польськ, італійськ, македон, румунської мов. Віра Вовк плідно працює як науковець: широке визнання здобули її статті з поетики, нім літри, порівняльного літературознавства, монографія «Renevos de mitos» («парості мітів»). Також видала «Антологію укр. літ» (1959), збірник віршів сучасних поетів «Соняшник» та ін. 15. Поезія В.Вовк (Бажання. Триптих. Чорні акації. Вибранці. Анаконда. Дощ. Убогий квітник. Балада про дівчину, що була осінь. Балада про маску на карнавал): мотиви, образи, особливості стилю. Уже з перших збірок В.Вовк («Провідна зоря», «Елегії», «Чорні акації») дає знати про себе архаїко-міфічний спосіб художнього мислення, нагромадження в її ліриці архетипів та міфічних образів та мотивів. Поезії «Чорні акації», «Вибранці» вказують на раннє пантеїстичне сприймання поетесою світу і всесвіту. Взагалі за словами В.Дончика над головою Віри Вовк своєрідний німб як символ домінанти в її творчості релігійних мотивів. Спочатку у «Зорі провідній» поетеса торкається питань віри, любові, народження, смерті, справедливості, миру, весни. Згодом поема «Возвіщення», яка побудована на протиставленні гуцульського та біблійного світів. У поезії «Триптих» В.Вовк звертається до образу Св.Єлизавети, окреслює чарівність та піднесеність небесної жительки. Поряд із релігійною тематикою у В.Вовк зустрічаються й особистісні, навіть інтимні моменти. Так її поезія «Бажання» є своєрідною мрією жінки, яка кохає і бажає бути коханою: «Щоб ми не ставили Богові питань, І щоб усе було добре». У поезії зустрічаємо сакральні для українців образи землі, чорний хліб, ікони, червона лямпадка, святі вишивки. Цікаво, що майже усі поезії у В.Вовк побудовані на зоровому сприйнятті , на зорових контрастах та образах. «Час цідить пісок з долоні в долоню, І смерть, може, стукнула легко об шибу Гілкою чорних акацій», - так описує зіткнення життя і смерті В.Вовк, використовуючи образ чорної акації з однойменної поезії. Доречно зазначити і таку особливість поетичної спадщини В.Вовк як використання назв рослин, тварин, явищ природи як засоби для конкретизації атмосфери, тла дії. У поезії «Дощ» явище природи ототожнюється з дітьми, що ждуть сонце немилосердне, з веселкою довкола сонця, з ритмами муринського бубна. Так само і в поезії «Анаконда» образ змії, яка затягує в свій танок жертв, конкретизує атмосферу, настрій вірша: «Тоді ти прийдеш. Відчуєш, ЯК очі запалюють мох І уста орхідей П’ють солодь мрійливої ночі». Цікавим з точки зори жанрової приналежності видаються і дві поезії «Баляда про дівчину, що була осінь» та «Баляда про маску на карнавал». У першій з них образ української дівчини-мавки, яка зачаровує красою парубків та веде «крізь пекло кленів». У баладі використані образи ріки, яка дзвонить вдалині, сонячних чайок, пів замерзлої калини та срібних ниток в косах-розпусницях, які створюють інтимну, чарівну атмосферу зустрічі дівчини-осені з парубком. У «Баляді про маску на карнавал» - мрії про карнавал, веселе життя під гарно змайстрованою маскою, молодість. Але «Вона вже не була така молода. Половіло волосся. Донизавши маску з надій Тихо зійшла з горба, Як чудотворна ікона». А потім приходить кінець усьому: «Життя раптом стало неважне: лялька шматяна, Макска з намистин…» 16. Творчість С.Гординського – поета, перекладача, мистецтвознавця - еміграційного періоду. Наприкінці 40-х років починається американський період у житті та творчості Святослава Гординського. І, як завжди, на далекому континенті він також виявляє себе чудовим організатором. У 1953 році засновує «Об’єднання митців-українців Америки», стає його головою. Богдан Певний, один із західних критиків, говорив, що Святослав Гординський був невтомним речником української культури і української політики в західному світі. Сам Гординський розповідав, що під час зустрічі з художником Петрицьким, який приїхав до США з Радянського Союзу, почув від нього: «Робіть ви тут, за кордоном, те, що ми там, в Україні, робити не можемо». Він і графік (у тому числі книжковий), і художник, і монументаліст, і чудовий мистецтвознавець, журналіст, редактор, перекладач поезій із багатьох іноземних мов (англійської, французької, німецької, італійської, польської тощо), сам визнаний поет — видав кілька поетичних збірок: поетичні збірки «Барви й лінії» (1933), «Буруни» (1936), «Слова на каменях» (1937), «Вітер над полями» (1938), «Легенди гір» (1939), «Сім літ» (1939), «Сурми днів» (1940), «Вибрані поезії» (1943), «Вогнем і смерчем» (1947), «Поезії» (1989); поеми «Сновидів» (1938), «Перший вал» (1941); збірка перекладів «Поети Заходу» (1961); монографії «Микола Глущенко» (1934), «Тарас Шевченко — маляр» (1940); довідкова книга «Українська ікона» (1981). Наукова робота Гординського тісно переплетена з редакторською та видавничою діяльністю. З його ініціативи побачили світ “Камена” М.Зерова, “Патетична соната” М.Куліша, проза В.Підмогильного, Б.Антоненко-Давидовича, Т.Осьмачки, О.Влизька, М.Куліша, Є.Плужника, М.Ореста. Разом з Б.Рубчаком він підготував до друку “Зібрані твори” Б.-І.Антонича (видані у Вінніпезі в 1967р.) У Мюнхені заснував Спілку праці українських образотворчих митців. С.Гординський збагатив укр. літ художніми перекладами. Серед поетів, чиї твори переклав Гординський, були Горацій, Овідій, Ф.Війон, Ш.Бодлер, Е.Верхарн, В.Шекспір, Ф.Шіллер, Г.Апполінер, В.Гюго, Ю.Словацький, Ю.Лободовський та інші, а переклади супроводжувалися науковим коментарем. Чи не найважливішою його роботою стала антологія «Поети Заходу» (1961), яка охопила твори Горація, Гюго, Бодлера, Аполінера, Байрона, Ґете, Шіллера, Рільке, Словацького. Неоціненне значення має участь Гординського у поширенні творів репресованих сталінським режимом письменників – М.Зерова, М.Куліша, Т.Осьмачки, О.Влизька, Є.Плужника та ін. Крім усього, С.Гординський — науковець, який дав європейській культурі один із шедеврів нашої середньовічної літератури — «Слово о полку Ігоревім», переклавши його українською, а потім німецькою мовами і написавши дослідження про нерозгадані місця поеми, в якому довів на основі аналогії з українським фольклором українське походження «Слова…» есь далеко на воді там, | |
| Просмотров: 1298 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |