| Главная » Файлы » Мои файлы |
Цивільні процесуальні правовідносини
| [ Скачать с сервера (69.2 Kb) ] | 25.01.2013, 21:59 |
| Для формулювання оптимального визначення поняття «цивільні процесуальні правовідносини» слід розглянути ті ознаки, які є характерними для цих правовідносин і відображають наше розуміння їх сутності, структури та функціонального призначення. Так, у загальній теорії права серед ознак правових відносин зазначають такі: вони становлять різновид суспільних відносин; є ідеологічними відносинами - результатом свідомої діяльності людей; є вольовими відносинами; охороняються і забезпечуються заходами державного впливу, їх учасники є носіями прав і обов'язків. Зазначені ознаки правових відносин властиві і цивільним процесуальним правовідносинам, оскільки вони є одним із видів правових відносин. їх можна визначити як загальні або родові ознаки. Крім загальних, цивільні процесуальні правовідносини характеризуються також специфічними ознаками, зумовленими властивостями цивільного процесу, його предметом і методом правового регулювання. Однією з основних ознак цивільних процесуальних правовідносин є те, що вони мають правовий характер і, за загальним правилом, виражаються у спеціальній, встановленій законом цивільній процесуальній формі. Норми цивільного процесуального законодавства чітко встановлюють, що «цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право» (ч. 1 ст. 2 ЦПК). Про вагомість дотримання норм процесуального законодавства наголошується і у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 р. № 9. Зокрема, зазначається, що точне і неухильне додержання судами України норм процесуального законодавства при розгляді цивільних справ є неодмінною умовою здійснення завдань цивільного судочинства. Ряд процесуалістів, зокрема російських, вважають, що у цивільному судочинстві можливе існування фактичної процесуальної діяльності, оскільки у цивільному процесуальному законодавстві існують певні прогалини і цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати поза межами процесуального закону, як фактичні відносини. Однак відповідно до положень, передбачених цивільним процесуальним законодавством, у цивільному процесі не можуть існувати фактичні процесуальні відносини, оскільки всі процесуальні дії повинні здійснюватись тільки в межах закону. Так, ЦПК України передбачає, що при виникненні спірних відносин, не врегульованих законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч. 8 ст. 8 ЦПК). Процесуальна діяльність суду з розгляду і вирішення цивільних справ, навіть якщо вона не буде прямо передбачена нормами цивільного процесуального законодавства в будь-яких її виявах, з самого початку відбуватиметься в межах правового поля, якщо не буде виявлено у діях одного із суб'єктів ознак правопорушення. Сама сутність цивільного процесу як форми реалізації судової влади держави передбачає високу ступінь впорядкованості і організованості, що може бути забезпечене через неухильне дотримання норм цивільного процесуального законодавства. У ході розгляду і вирішення цивільних справ учасники судового розгляду наділяються комплексом суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків, які сприяють реалізації їх мети та завдань. Наприклад, у ЦПК України визначено право позивача протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог (ч. 2 ст. 31); треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін (ч. 1 ст. 34); суд з власної ініціативи має право виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки (ст. 219), ухвалити додаткове рішення (ст. 220) тощо. Вказані суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин наділяються зазначеними правами тільки в силу того, що вони передбачені нормами цивільного процесуального законодавства. Відповідно всі відносини, які виникатимуть на підставі і на виконання цих норм, матимуть форму правових відносин. Цивільні процесуальні правовідносини також характеризуються тим, що їх обов'язковим суб'єктом є суд. Однак у роботах процесуалістів XX ст. відстоювалась точка зору, що вони можуть виникати і без участі суду. Дана концепція не знайшла широкої підтримки в науці цивільного процесуального права і була піддана критиці. Підкреслюючи роль суду у здійсненні правосуддя, його називають обов'язковим суб'єктом всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, які можуть виникати і існувати тільки між двома суб'єктами - судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу. При недотриманні цього правила можуть виникати негативні наслідки. Наприклад, деякі адвокати звикли працювати з нотаріусами і навіть після звернення до суду пропонують своїм клієнтам посвідчувати досягнутий компроміс у нотаріальному порядку, хоча це потребуватиме додаткових витрат на оплату діяльності нотаріуса і нотаріальний акт не володіє такими правовими властивостями, як ухвала суду про затвердження умов мирової угоди. Враховуючи той факт, що цивільні процесуальні правовідносини існують у процесі розгляду і вирішення цивільних справ, то тільки при наявності суб'єкта, до компетенції якого віднесено здійснення правосуддя, вони можуть виникати, змінюватись і припинятись. Іншою специфічною ознакою цивільних процесуальних правовідносин є їх владний характер. Про існування у цивільному судочинстві відносин, які можна характеризувати як владні, йшлося ще в дореволюційний період. За радянських часів головним аргументом на користь владного характеру цивільних процесуальних правовідносин було твердження про те, що суд є органом влади, який вирішує всі питання, що виникають при реалізації завдань цивільного судочинства. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права зазначається, що права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єктами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних органів судової влади, що здійснюють правосуддя. На думку Г. JI. Осокіної, владний характер цивільних процесуальних правовідносин виявляється у вертикальній структурі правового зв'язку його суб'єктів, оскільки у цивільному процесі правові зв'язки будуються за принципом влади і підкорення. Вони складаються по вертикальній лінії між органом державної влади - судом, який наділено владними повноваженнями, з одного боку, та усіма іншими учасниками цивільного процесу, з іншого боку. Але аналіз норм ЦПК України свідчить про те, що цивільні процесуальні правовідносини не є відносинами підпорядкування. Вони складаються по горизонтальній лінії, де суб'єкти мають взаємні права і обов'язки. Наприклад, ч. З ст. 23 ЦПК України закріплює положення про те, що на підставах, зазначених у статтях 20-22 даного Кодексу, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Даному праву осіб, які беруть участь у справі, відповідає обов'язок суду розглянути їх і, зокрема, ст. 24 ЦПК України закріплює порядок вирішення заяви про відвід. Отож цивільні процесуальні правовідносини, які виникають між судом і іншими учасниками процесу, не є відносинами субординації. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин перебувають у відносинах координації, оскільки вони взаємодіють між собою і взаємопов'язані правами і відповідними їм обов'язками. Зокрема, особам, які беруть участь в справі, надане право заявляти клопотання, на які суд зобов'язаний відреагувати, але з урахуванням позиції іншої сторони, оскільки інші особи наділені правом висловлювати свої доводи, міркування тощо, які суд також зобов'язаний враховувати. Відповідно до положень ЦПК України, принципів та методу правового регулювання цивільного процесу така ознака, як владний характер цивільних процесуальних правовідносин втратила свою актуальність. Говорячи про відносини, які виникають у процесі здійснення правосуддя, ми, безумовно, завжди передбачаємо участь суду як органу, який має право реалізувати судову владу держави. Однак згідно з положеннями чинного цивільного процесуального законодавства суд втратив владні повноваження. Закріплення на законодавчому рівні принципів диспозитивності (ст. 11 ЦПК), змагальності сторін (ст. 10 ЦПК) та ін. призвели до втрати судом своєї активної ролі і передбачають пасивність суду. Він керує ходом цивільного процесу і згідно з положеннями ЦПК України сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє реалізації їх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ч. 4 ст. 10). Суб'єкти самостійно розпоряджаються наданими правами і суд не має права визначати поведінку учасників цивільного процесу. Так, ЦПК України закріплює положення про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 11 ЦПК), сьогодні допускається не з'являтися до суду позивачу, відповідачу, третім особам і справа може бути розглянута без їх участі. У цьому контексті цілком слушним є твердження про те, що за новим цивільним процесуальним законодавством суд має роль арбітра, що, як правило, лише спостерігає за розвитком спору між сторонами і «оцінює» доведеність позиції сторін та відтворює свої враження про результати такого спору у своєму ж рішенні. Сьогодні треба по-новому підходити до визначення характеру цивільних процесуальних правовідносин, на якому свій відбиток накладають як принципи цивільного процесу, так і імперативно-диспозитивний метод правового регулювання, який притаманний цивільному процесу. Імперативні і диспозитивні основи цивільного процесу, що визначають характер цивільних процесуальних правовідносин, перебувають у діалектичній єдності, яка виявляється у їх взаємодії і взаємозалежності. Так, владні функції та повноваження суду, які визначені імперативним методом правового регулювання, обмежуються диспозитивними основами цивільного судочинства. Наприклад, ч. 1 ст. 122 ЦПК визначає, що суд відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. У свою чергу, за правилами діалектики, диспозитивні аспекти перебувають в залежності від імперативних приписів. Волевиявлення суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин (диспозитивний аспект) набувають статусу юридичних фактів тільки після їх підтвердження або прийняття судом (імперативний аспект). Наприклад, відповідно до положень ст. 36 ЦПК залучення або допуск до участі у справі третьої особи за власного заявою або заявою сторони можливе з моменту постановлення ухвали суду з цього питання. Вважаємо, що влада не застосовується, коли суд має роз'яснити ухвалене ним рішення чи постановлену ухвалу і коли воно (вона) може бути оскаржене до вищестоящого суду. Тому сучасному стану розвитку науки цивільного процесу і положенням чинного цивільного процесуального законодавства України більш адекватно відповідає така ознака цивільних процесуальних правовідносин, як їх імперативно-диспозитивний характер. У процесуальній літературі вказується також на ще одну ознаку цивільних процесуальних правовідносин - це їх індивідуалізований характер, оскільки вони відображають індивідуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфікованими особами. Цивільні процесуальні правовідносини - це не безособовий, абстрактний зв'язок, а завжди конкретні відносини «когось» з «кимось». Але останнє положення потребує адекватного сприйняття, оскільки індивідуалізація суб'єктів відбувається не на підставі норм ЦПК, а встановлюється на підставі норм матеріального права. Матеріальні інтереси і права зумовлюють не тільки участь конкретних осіб в справі, а й безпомилково вказують на їх остаточну мету в цивільному процесі. Зокрема, існують випадки, коли позивач і відповідач (мати і син) мають однакові інтереси, що зумовлює визнання позову, а вони разом діють в процесі проти інтересів третіх осіб. Сама ж процедура розгляду справ судами універсальна і не передбачає відмінностей, якщо позивачем стане Сидоров або Наливайченко. У ЦПК встановлено, що у разі незалучення третіх осіб до участі в справі і ухвалення проти їх інтересів рішень, такі помилки мають ліквідуватися шляхом скасування рішення, зокрема, коли суд ухвалив рішення про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК) тощо. В реальному цивільному процесі відносини виникають між конкретними суб'єктами, але закон наділяє процесуальними правами «абстрактних» осіб, а саме позивача, відповідача та ін. Зокрема, ЦПК України в окремій, 4 главі, яка називається «Учасники цивільного процесу», чітко встановлює, які суб'єкти можуть брати участь у цивільному судочинстві: сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок,експерт, перекладач, спеціаліст,особа, яка надає правову допомогу. Саме тому у ЦПК допускається одній і тій самій особі бути відповідачем у справі і звертатися із зустрічним позовом, оскільки законом наперед не може встановлюватися, що позивач завжди правий і його право порушене. Коли ж така особа звернеться із зустрічним позовом і даний позов буде прийнятий судом, то вона формально не змінює статусу - відповідач, але наділяється всіма правами й позивача за зустрічним позовом. У зв'язку з цим можна вважати, що правовий статус позивача в справі універсальний і ним може скористатися будь-яка особа, права якої порушено або оспорено тощо. При цьому реальні правовідносини, що виникли між судом і зазначеними суб'єктами при розгляді справи, мають індивідуалізований характер, оскільки наділена відповідними універсальними процесуальними правами особа може ними не скористатися або скористатися неналежно, що може негативно позначитися на її правах. Судова практика Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області залишена без руху апеляційна скарга Особи-2 на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області, оскільки в апеляційній скарзі не зазначено імен осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання. При розгляді ознак цивільних процесуальних правовідносин також вказують на їх динамічність. Цивільні процесуальні правовідносини, з моменту виникнення знаходяться у постійному русі. Кожні правовідносини, що виникають і розвиваються, пов'язані з іншими процесуальними відносинами. Наприклад, відносини між судом і судовим експертом з приводу призначення і проведення судової експертизи (статті 143-150 ЦПК) не можуть існувати ізольовано, відокремлено від інших відносин, в результаті яких процес у даній конкретній справі розпочався і дійшов до цього етапу. Відповідно характеристика сутності цивільних процесуальних правовідносин, визначення специфічних особливостей, формування критеріїв класифікації неможливі без врахування їх динамічності. На динамічність цивільних процесуальних правовідносин насамперед впливають вимоги законодавства, оскільки встановлюються строки вчинення певних процесуальних дій судом, а також процесуальна діяльність суду та інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Зокрема, у ч. 1 ст. 72 ЦПК встановлено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Від компетентності суддів, осіб, які беруть участь в справі, в переважній більшості випадків залежить якість рішення суду (законність і обґрунтованість), а це прямо пов'язано з можливістю скасування рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Всі процесуальні дії, які вправі вчиняти той чи інший суб'єкт цивільного процесу, здійснюються активним або пасивним способом. Наприклад, такі права осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), як право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, заявляти клопотання та відводи, оскаржувати рішення і ухвали суду передбачають їх реалізацію шляхом активних процесуальних дій зазначених осіб. Однак суб'єктивні процесуальні права і обов'язки можуть реалізовуватись шляхом утримання суб'єктів цивільного судочинства від вчинення певних дій (не перешкоджати процесуальним діям інших осіб, дотримуватися порядку у залі судового засідання тощо). Залежно від характеру своєї поведінки і способів здійснення процесуальної діяльності суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть впливати на динамізм цивільних процесуальних правовідносин. Зазначений вплив здійснюється двома способами: 1) активним - шляхом вчинення процесуальних дій; 2) пасивним - шляхом утримання від вчинення процесуальних дій. Динамічність цивільних процесуальних правовідносин пояснюється також наявністю багатьох стадій цивільного процесу, що вказує на наявність ще однієї ознаки цих відносин - багатостадійність. Вона виділяється у російській процесуальній літературі і, на жаль, не знайшла відображення у працях вітчизняних процесуалістів. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права про багатостадійність цивільних процесуальних правовідносин говорять у контексті розкриття змісту інших ознак. Так, С.В. Васильєв вважає, що наявність стадій цивільного судочинства свідчить про системний характер цивільних процесуальних правовідносин. Багатостадійність як специфічна ознака цивільних процесуальних правовідносин відіграє вагому роль у розкритті поняття та сутності цивільних процесуальних правовідносин. Суть багатостадійності цивільних процесуальних правовідносин полягає у тому, що в своєму русі та розвитку вони здійснюють поступове проходження передбачених законом стадій судового процесу. Стадійність зумовлює й певну послідовність розвитку цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у суді першої інстанції основна увага і діяльність суб'єктів зводиться до доведення факту порушення або оспорення права тощо, а в апеляційному і касаційному суді - до виявлення і доведення помилки або протизаконних дій суду першої, а в подальшому й апеляційної інстанції тощо. Багатостадійність та динамічність цивільних процесуальних правовідносин - це взаємопов'язані, але водночас різні ознаки. Не завжди цивільні процесуальні правовідносини проходять всі передбачені у законі стадії свого розвитку, що не впливає на їх динамічність. ЦПК України передбачає такі стадії цивільного процесу, як: пред'явлення позову та відкриття провадження у справі (глава 2), провадження у справі до судового розгляду (глава 3), судовий розгляд (глава 4). В межах кожної із стадій можна спостерігати динамічність цивільних процесуальних правовідносин, їх розвиток. Вона є характерною як для окремої стадії, так і для всього процесу у конкретній цивільній справі. Серед ознак цивільних процесуальних правовідносин традиційно називають також їх цілісність, взаємозв'язок і взаємозалежність. Однак серед науковців-процесуалістів немає єдиної точки зору з приводу визначення характеру взаємозалежності і взаємозв'язків, які виникають між зазначеними правовідносинами при розгляді судом цивільних справ. Цивільний процес уявляється по-різному: як єдині цивільні процесуальні правовідносини; як комплексні цивільні процесуальні правовідносини або як система цивільних процесуальних правовідносин між судом та іншими учасниками судового процесу. Питання про єдність цивільних процесуальних правовідносин пов'язане з поняттям складних і простих правових відносин і співвідношенням між ними, оскільки прості правовідносини входять до змісту складних правовідносин, утворюють їх і охоплюються ними; поза ними вони не можуть існувати. Розвиток складних правовідносин пояснюється зміною простих правовідносин, які їх утворюють, в припиненні одних і виникненні нових правовідносин. Ідею єдності і взаємозв'язку всіх правових відносин у цивільній справі з диференційованим аналізом кожних окремо гармонічно поєднує саме конструкція системи цивільних процесуальних правовідносин. Отже, перебуваючи у єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, цивільні процесуальні правовідносини утворюють систему і відповідно мають системний характер. Цивільні процесуальні правовідносини характеризуються зв'язком з матеріально-правовими відносинами. Так, В.М. Щеглов, зокрема, зазначав, що цивільні процесуальні правовідносини пов'язані з матеріальними відносинами, зумовлені ними і виконують допоміжну роль щодо останніх. Таке твердження в свою чергу звужує функції цивільних процесуальних відносин і зводить їх лише до обслуговування потреб реалізації норм матеріального права. Натомість О.Г. Лyк'янова констатує, що роль процесуальних правовідносин, в тому числі і цивільних процесуальних, не зводиться лише до застосування матеріальних правових норм, а є необхідним засобом забезпечення дотримання норм права, що, на нашу думку, є вкрай необхідним під час розгляду конкретної цивільної справи в суді. | |
| Просмотров: 1325 | Загрузок: 134 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |