| Главная » Файлы » Мои файлы |
Арсеній (Берло)
| [ Скачать с сервера (2.39 Mb) ] | 27.05.2017, 23:54 |
| Вступ На даному етапі розвитку історичної науки виникає питання про дослідження маловідомих фактів з життя православних єпархій в Україні та очільників які їх займали в період правління «Святішого Правлячого Синоду». З поставленої проблеми виникає актуальність роботи: яка полягає в дослідженні ролі духовенства, важливої верстви українського соціуму. Значення церковної верхівки – носія суспільних та історичних традицій, ступінь її відкритості, чи закритості для нових членів, ідеологічні та суспільні погляди, наявність чи відсутність культурної асиміляції. Всі ці чинники є значними для розв’язання важливих питань у дослідженні сучасного суспільства. Варто зазначити, що загалом внутрішній світ церковних діячів, виконання ними своїх пастирських обов’язків, на противагу зовнішнім виявам чернечого життя, як правило, проста людина не знаходить у джерелах, чи архівах, а пізнає через життя цих особистостей. Мета роботи: дослідити Церковне життя України в період 17-18 ст. на прикладі Переяславської єпархії, та її архієрея преосвященного Арсенія Берла, який приклав багато зусиль для збереження і розбудови довіреної йому пастви. Робота ставить перед собою завдання: 1. Розглянути стан православних єпархій на прикладі Переяславської єпархії (вікаріату) у складі Київської митрополії 2. Подати відомості щодо біографії та діяльності єпископа Переяславського Арсенія Берла на території Переяславської єпархії 3. Охарактеризувати питання духовної освіти на Переяславщині Хронологічні рамки роботи: охоплюю період 17-18 століття і зумовлені діяльністю преосвященного архієпископа Арсенія Об’єкт дослідження: Преосвященний Арсеній Берло – архієпископ Переяславський і Бориспільський; предмет дослідження: діяльність ієрарха на території ввіреної йому єпархії Розділ І. Відновлення Переяславського вікаріату у складі Київській митрополії Переяславське вікаріатство Київської митрополії засноване при старці, митрополиті Варлаамі Ясинському. Дуже велика Київська єпархія вимагала і великого догляду і активної діяльності правлячого архієрея, а Варлам на той час уже ослаб, і не міг самостійно управляти великою «Руською кафедрою». На той час були поширені уніатські рухи, крім уніатів були і «бродячі єпископи» грецького походження, які наповнювали Україну, вони висвячували духовних осіб, часто «в праздность», без місця перебування, не кажучи вже про паству. Патріарх Андріан дивувався цьому і радив Варлааму пильно слідкувати за рухами цих архієреїв, про це він також написав гетьману Івану Мазепі. Митрополит Варлаам в своєму листі від (7 лютого 1695 р.) патріарху Андріану про «странствующих» грецьких архієреїв, і сповіщав про те, що вони були необхідними і вказував на приклад покійного митрополита Лазаря Барановича, який «по немощи и престарелости» утримував при собі грецьких архієреїв, ущедряючи їх своєю милістю. Проте митрополит особисто вважав не корисним мати в помічниках «вікаріях» чужоземців. Через свою не спроможність, немічний сімдесятирічний старець, не здатний часто звершувати хіротонії, просив собі помічника-єпископа, за умовою, що він буде росіянином. Достойним кандидатом він називав ієромонаха Іоасафа Краковського ігумена Пустинно-Миколаївського монастиря, ректора Києво-Братського училища, і думав особисто висвятити його з титулом древнішої і найближчої до Києва Переяславської кафедри. Про це ж піклувався і гетьман Іван Мазепа.1 ____________________________ 1. Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733-1785 гг.). – Полтава, 1908. – С. 27. Спочатку патріарх Андріан був не проти, майже згодився. Але згодом відіслав грамоти, одну – Київському митрополиту Варлааму, а другу – гетьману Мазепі. В цих грамотах він вказував про те, що за церковними канонами не можна одному архієрею звершувати хіротонію над іншим. (Оглядаючи цю подію знаходимо І Апостольське правило: «…єпископа нехай поставляють два або три єпископи…»), крім-того просив пояснень, що стосувались нового єпископа, а саме: По-перше: де служити рукопокладеному архієрею-вікарію і за що утримуватись? Якщо цей архієрей житиме в Миколаївському монастирі, чи не будуть скаржитись на нього інші монастирські жителі? По-друге: якщо вікарія назвати тільки по місту Переяславу, але не надати права володіти ним, то згодиться хто бути на правах «титулярного єпископа»? Обговоривши ці питання митрополиту і гетьману позволялось прислати вибраного кандидата на посвяту у Москву, де завжди є декілька архієреїв, для здійснення архієрейських хіротоній, були також поставлені вимоги щодо кандидата: щоб «вікарій» був слухняним і постійним помічником у митрополита, і не виділяти йому нічого з Київської митрополії. Цей договір офіційно був затверджений патріархом, у вигляді грамоти.2 Відкриття Переяславського вікаріату після того так і не відбулось. Іоасафу Краковському, здається, було вигіднішим бути архімандритом Києво-Печерської лаври, ніж вікарним єпископом Переяславської єпархії (згодом, після смерті Київського митрополита Варлаама Ясинського він возводиться на Київську кафедру). Але митрополит Варлаам не переставав просити про призначення вікарія, але з вимогою, про те що він повинен бути поставленим у Києві. У 1698 р. Петро Великий «милостивим словом» указав Ясинському вибрати достойного кандидата. В листопаді 1701 р. митрополит вже повідомив, ____________________________ 2. Ластовський В. Православна Церква у суспільно-політичному житті України XVII ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія). – Черкаси, 2002. – С. 19. що за виконанням царської грамоти і за благословенням патріарха Андріана, він поставив єпископом у Переяслав ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Захарію Корниловича (1700-1715), який обрав місце свого перебування – Переяславський Вознесенський монастир. 4 березня 1702 р. Петро І дав йому «Настольну грамоту», нею було вказано: що тепер, і надалі митрополичих вікарних єпископів Переяслава поставляти тільки у Києві і бути під наглядом Київського митрополита. В безпосередньому розпорядження Захірії Корниловичу було дано весь Переяславський полк, очільником якого був сам вікарій, він займав лівий берег р. Дніпра і правий берег р. Десни до м. Остра в теперішніх територіях (уїздах) Переяславському (Полтавська губернія), Остерському (Чернігвська губернія). Всіх сотень в ньому було 18, в тому числі них м. Остер.3 Цар надав права новій єпископській кафедрі і передав запустілі Канівський та Трахтемирівський монастирі. В державних правах нова єпархія зрівняна з Чернігівською архієпископією.4 Згодом при Переяславській Свято-Вознесенській кафедрі засновується свій монастир. 4 лютого 1701 року вже з Батурина Мазепа видає універсал новоутвореному Переяславському Вознесенському монастирю про володіння селом Маньківка з належними до нього угіддями. 27 серпня 1701 року з’являється черговий гетьманський універсал, яким Переяславській кафедрі підтверджуються раніш видані привілеї і підпорядковуються Терехтемирівський і Канівський монастирі. Вже наприкінці 1701 року Мазепа своїм універсалом з Батурина надає право Переяславському Свято-Вознесенському монастирю володіти селом ____________________________ 3. Объяснение к историчесскому атласу Замасловского. – К., 1887. – С. 69-70. 4. Ластовський В. Православна Церква у суспільно-політичному житті України XVII ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія). – Черкаси, 2002. – С. 20. Сошники.5 Скит, заснований єпископом Захарією Корниловичем, продовжував існувати і після його смерті, але увага до нього з боку Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря і Переяславських єпископів, які вже не були одночасно ігуменами Києво-Михайлівськими, поступово втрачалася. У відомостях про те, скільки ченців було по монастирях Київської єпархії у 1757 році ми знаходимо, що в Онуфріївському та Липнянському скиту було всього лише 3 ченці.6 За описом Київського намісництва 70-80-х років ХVІІІ століття в ньому подвизалося 4 ченці, 1 будівничий та 3 послушники. Також звідси дізнаємось про те, що Свято-Онуфрієвський скит продовжує належати Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирю.8 Єпископа Захарію Корниловича змінив на кафедрі Кирило Шумлянський (1718-1726), а від 1727 р. (після смерті останнього) до 1730 р. кафедру займав Іоаким Федорович Струков, якого змінив в свою чергу Варлаам Лісницький (1730-1731). Останні роки (1731-1733) управляв єпархією – єпископ Хрисанор Червенський, який мешкав у той час у місті Переяславі.9 Надалі управління єпархією здійснювали: Арсеній Берло (1733-1744)7 Никодим Срібницький (1745-1751), Іоанн ІІ Козлович (1753-1757), Гервасій Липцевський (1757-1769), Іов Базилевич (1770-1776), Іларіон І Кондратовський (1776-1785).10 У 1775-1776 рр. формується нова єпархія – Слов'яно-Херсонська, до складу якої увійшла значна частина земель з Переяславської єпархії. ___________________________ 5. Універсали Івана Мазепи (1687-1709). – Київ-Львів: НТШ, 2002. – Ч. 1. – С. 360-362; 367-368; 374-376; 380-381. 6. Шпачинский Н. свящ., Киевский митрополит Арсений Могилянский и состояние Киевской митрополии в его правление (1757-1770). – К., 1907. – С. 89. 7. Там само, С. 118. 8. Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 51. 9. Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733-1785 гг.). – Полтава, 1908. – С. 27. 10. Там само, С. 35, 40, 51, 55, 69, 73. У 1784 р. до єпархії входили 15 повітів Катеринославського намісництва. Резиденцією єпископа став Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. У 1797 р. кафедра разом з консисторією та семінарією переноситься з Полтави до Новомиргорода, а підвідомча єпархії полтавська територія підпорядковується Чернігівській та Переяславській єпархіям.11 Результатом утворення Словянсько-Херсонської єпархії стало ослаблення Переяславської. Тому у 1776 р. за рішенням Священного Синоду до неї приєднують 126 церков Київської єпархії, в тому числі 109 церков Миргородського та 17 Лубенського полків, Сорочинський монастир, на базі яких створюються Миргородська, Іракліївська Говтвянська, Хорольська та Сорочинська протопопії. На початок 1780 р. єпархія налічувала 521 храм.12 З 1785 р. Переяславсько-Бориспільська єпархія вдруге стає вікарною і підпорядковується Київському митрополитові, а сама кафедра переноситься до Новгорода-Сіверського. 7 вересня 1797 р. вона припиняє своє існування, оскільки землі тогочасної Новгород-Сіверської єпархії повертаються до свого попереднього стану. Таким чином відновлюється спочатку як вікарна і Переяславська єпархія. З-під відання Київської єпархії до її складу було передано території Золотоніського, Переяславського, Лубенського, Миргородського, Хорольського, Говтянського та Градизького повітів, у яких в цілому нараховувалось 423 храми.13 У 1794 р. Переяславська єпархія була відновлена. Перший єпископ ___________________________ 11. Макаревский Ф., Материалы для историческо-статистического описания Екатеринославской епархии. – К., 1880. – С. 14. 12. Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733-1785 гг.). – Полтава, 1908. – С. 23-24. 13. Грановський В., Полтавская єпархія в её прошлом и настоящем (Историко-статистический опыт). – Полтава, 1901. – С. 80-81. відновленої єпархії Сильвестр Лебединський. Свій «внесок» у історію Переяславської єпархії зробила й імператриця Катерина II, яка під час секуляризації церковних земель (1786 р.) наказала розігнати Густинський монастир, і, попри довгий спротив, 1799 року обитель все ж була ліквідована.14 У 1799 р. указом Священного Синоду була утворена Малоросійсько-Переяславська єпархія з центром у м. Переяславі. Правлячий архієрей носив титул Малоросійський і Переяславський. Так, на кінець, організувалось єпархіальне управління Київської митрополії під владою Москви.15 Розгядаючи період існування відновленого Переяславського вікаріату, у складі Київської митрополії, робимо висновок про те, що Переяславська єпархія, будучи спочатку малою, як гірчичне зерно, згодом стала потужною єпархією, яка обіймала доволі велику територію та утримувала декілька сотень парафій. Щодо відновлення вікаріату, то можна сказати, що відновлення з самого початку було не угодне російським властям, які все робили для того, щоб знищити будь-які прояви українства в цілому. Влада Правлячого Синоду, застосовувала до української пастви свої методи впливу. Цей вплив полягав у терорі, шантажі та грабежі Української церкви. Правлячий архієрей був тільки титулярним, він нічого не вирішував, а сліпо виконував накази та повеління владних чиновників. Дослідники, того часу вважають, що Переяславська єпархія в часи 17-18 ст. була тільки лялькою у руках царизму. Це проявлялось у утисках місцевого духовенства, яке не мало захисту. Сама ж єпархія існувала після відкриття існувала недовго, її територію розділяють між собою інші єпархії, а згодом на її основі утворюють Слов’янську єпархію. Самостійність знов отримує _____________________ 14. Стогній П., Переяславська земля і духовний світ людини // Збірник наукових праць. – Київ-Переяслав-Хм.: Пальміра, 1998. – С. 134. 15. Палиевкт. игумен., Сведения о Полтавско-Переяславской епархии. – Полтава, 1908. – С. 7-8. наприкінці 18 ст. її очолює досвідчений архіпастир Сильвестр Лебединський, який все робить для розбудови єпархії та піклується про розширення її меж в цілому. Сама ж єпархія цікава для нас як скарб історичного дослідження. Розгядаючи особливості її історичного розвитку , робимо висновок про те, що Переяславське вікаріатство (єпархія) є перлиною української культури та досягненням багатьох поколінь архіпастирів, що звершували своє служіння саме в її складі. Розділ ІІ. Арсеній (Берло), єпископ Переяславський і Бориспільський та його архіпастирська діяльність З автобіографії архієпископа Арсенія Берла ми дізнаємось про його аристократичне походження: його батько – Берло Іван належав до відомого шляхетського роду Гетьманщини, який походив із Волощини, займав посаду в полковницькому уряді (наказний сотник Вороньківської сотні у 1704 р.).16 Ця аристократичність підтверджується їхнім родовим гербом, що надавав їм привілейованого та аристократичнішого статусу й виокремлював з-поміж суспільства Переяслава. На гербі було зображено голову чорного тура, що вказує на Молдово-Валахію. Варто сказати, що в ІІ половині XVII ст. в Україну приходило багато «волохів» на військову службу. Можливо, родина Берлів переселилася на Переяславщину разом із військовою когортою Думитрашка. Характерним залишається той факт, що самі Берли шукали свої давні шляхетські (дворянські) корені ще глибше, у римській епосі, бо існувала легенда, що саме римляни нібито в 155 році внесли зображення тура у великі доми Валахії, тим самим встановивши їхні генеалогічні зв’язки із стародавнім Римом. За сімейною легендою, коли король польський і угорський Владислав Ягелович воював із турками за султана Амурата в 1440 р. зі своєю армією, польською та угорською, до якої приєднався й господар волоський Тимша з 15 тисячами свого війська, дійшов під Белград, то турецький султан, дізнавшись про це, зібрав військо більше ніж 100 тисяч осіб. У ході бойових дій при спробі нападу турків на короля один із волоських воїнів урятував йому життя і пораненого довіз до королівського обозу. За це король Владислав Ягелович на знак вдячності обдарував того воїна золотим берлом (скіпетром), і _________________________________ 16. Кривошея В., Генеалогія українського козацтва: Переяславський полк. – К.: Стилос, 2004. – С. 7. відтоді він отримав прізвище Берло. Берло приніс свій герб до Литви, де згодом оселилася його родина. Звісно, що наведений переказ не є достовірним свідченням походження прізвища Берлів і їхнього шляхетства, тому викладені вище відомості все ж доцільніше розглядати лише як сімейну легенду, тим паче, що в родинних документах Берлів ніяких згадок щодо цього не згадується. Іван Берло був тричі одружений.17 Сам, Арсеній, в миру, Андрій Іванович Берло, був сином Івана Берла, полкового переяславського судді, і другої його дружини Тетяни Щуровської.18 По звичаю того часу, Арсеній разом з своїм старшим братом Василем був відвезений батьком на навчання у Києво-Могилянську Академію. Освіту завершував у Львові. Закінчивши навчання, прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. Після прийняття чернецтва був у лаврі «трапезним». У 1709-1710 рр. навчальному році викладав граматику у Києво-Могилянській Академії. В 1717 р. Арсеній служить архідияконом Київської митрополії, при митрополиті Іосафі Кроковському. У 1722 р. Арсеній Берло був рукопокладений на ієромонаха, з того ж року до кінця 1728 р. – архімандрит і настоятель Київського Межигірського монастиря. У 1722 р. отримав синодальну грамоту про права надання ставропігії даному монастирю.19 | |
| Просмотров: 482 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |