Аналіз політичної ситуації в Україні
2018 рік супроводжувався постійною політичною турбулентністю. Прориву у структурних реформах не відбулось, але деякі точкові зміни все ж таки вдалося провести (пенсійна, медична, освітня реформи тощо). Головним політичним центром впливу залишається Петро Порошенко та його політична сила. НФ продовжує відігравати роль другої скрипки, хоча відносинах з БПП займає все більш жорстку позицію, а також прагне конституційно обмежити повноваження президента.
На фоні провалів чинної влади рейтинги Юлії Тимошенко зростають. Міхеїл Саакашвілі продовжує залишатись чинником політичної дестабілізації, в першу чергу через непродумані та безграмотні дії влади. За умови відсутності надзвичайних подій чи “гарячих” питань 2018 рік може бути цілком стабільним, хоча час від часу політична турбулентність буде присутньою. Загалом рік пройде під знаком підготовки до чергових виборів. Ближче до виборів можливим є створення нових політичних союзів як владних, так і опозиційних.
До досягнень української влади у 2017 році можна віднести: 1. Збереження відносної політичної стабільності. Попри постійні розмови про розвал коаліції та дострокові вибори БПП і НФ вдалося зберегти існуючу політичну конструкцію та забезпечити можливість прийняття рішень у парламенті.
Наразі БПП та НФ не можуть власними силами забезпечити результативні голосування, тому постійно змушені шукати союзників серед депутатських груп (“Відродження” і “Воля народу”) та позафракційний, а подекуди і домовлятись з позакоаляційними фракціями (найбільш “розуміючою” виступає Радикальна партія Олега Ляшка). Парламент хоча й зі скрипом, але продовжує приймати урядові закони, уряд працює без особливих потрясінь і ступорів, а дуалізм виконавчої влади не призводить до відкритих конфліктів між президентом та прем’єр-міністром.
2. Точковий прогрес у реформах. У 2017 році українська влада розпочала реалізацію низки суспільно-важливих реформ, зокрема: 1) пенсійна реформа – осучаснення пенсій та стабілізація солідарного (першого) рівня пенсійної системи; 2) освітня реформа – нові принципи навчання та управління школами, підвищення престижності професії, розвиток інклюзивної освіти; 3) медична реформа –сучасна модель фінансування охорони здоров’я, в якій гроші ходять за пацієнтом; 4) електронні довірчі послуги (набере чинності в листопаді 2018 року) – електронні інструменти ідентифікації, які полегшують ведення бізнесу та вихід на міжнародний рівень; 5) міжнародні стандарти фінзвітності – прозора та зрозуміла фінзвітність приватних та державних компаній для іноземних інвесторів, держави, громадськості; 6) законодавче унеможливлення безпідставного тиску з боку правоохоронних органів на осіб, права чи законні інтереси яких обмежуються під час досудового розслідування.
3. Продовження співпраці з МВФ. Попри неодноразове відкладення траншів МФВ не припиняє співпраці з Україною, що є дуже важливим як з точки зору макроекономічної стабільності, так і співпраці з іншими донорами. Вимоги МВФ залишаються головним стимулом політичної дії нинішньої української влади, яка змушена виконувати взяті на себе зобов’язання.
До провалів української влади у 2017 році можна віднести:
1. Низька якість демократії. Наразі в Україні відбувається монополізація влади – президент Петро Порошенко перетворився в бізнесмена та політика № 1. Формально не відносячись до жодної з гілок влади президент Порошенко через виключний вплив на ГПУ та СБУ, неформальні механізми особистих зобов’язань, а також найбільшу фракцію в парламенті має виключний вплив на як на уряд і парламент, так і на судову гілку, яка після судової реформи фактично вийшла з під впливу ВРУ. Наразі серед українських ЗМІ відсутня критика президента. Буденним явищем став тиск на журналістів та представників громадянських організацій з боку правоохоронних органів та різноманітних тітушок, які чомусь завжди в якості об’єктів нападу обирають саме критиків влади. Влада намагається поставити під контроль громадянський сектор, наприклад запроваджуючи для антикорупціонерів обов’язкове е-декларування. По суті в Україні відсутній політичний плюралізм, адже будь-які політичні рішення приймаються як компроміс між двома політичними силами – БПП (на чолі з Петром Порошенком) та НФ, які зосереджуються усю повноту влади в Україні.
2. Безпекова ситуація. Сьогодні рівень відчуття незахищеності серед українських громадян є найбільшим за всю історію незалежності України. Вулиці української столиці та інших міст перестали бути безпечними для політиків, бізнесменів, журналістів, простих громадян. Питання безпеки актуалізується не стільки у контексті війни на Сході, скільки у збільшенні кількості публічних замовних вбивств, бандитських розбірок, терактів, вибухів військових складів у глибокому тилу. Рівень безпеки в Україні наближається до загрозливого рівня, коли держава фактично стає не в змозі задовольнити базові потреби суспільства, що зрештою може призвести до руйнації державності.
3. Війна на Донбасі та питання Криму. Як і в попередні роки Україні не вдалося просунутись у напрямку вирішення конфлікту на Сході країни. Влада займає дуже пасивну позицію, чим залишає поле для маневрів Російській федерації. Попри риторику “реінтеграції”/”деокупації” ОРДЛО українська влада не пропонує конкретних механізмів та заходів, які б могли реально вплинути на ситуацію. Питання повернення Криму майже зникло зі світового порядку денного. Єдиною темою, яка викликає зацікавленість світової спільноти залишається питання порушення прав і свобод людини й громадянина на півострові.
4. Провал антикорупційної політики. Наразі діяльність спеціалізованих антикорупційних органів можна охарактеризувати висловом “війна всіх проти всіх” (НАБУ проводить розслідування діяльності глави НАЗК, а НАЗК у свою чергу проводить перевірку можливих порушень у декларації директора НАБУ, також до цього процесу активно долучається ГПУ). Більшість антикорупційних органів сьогодні є дискредитованими як в очах суспільства, так і в очах західних партнерів. Їх діяльність має низьку ефективність, а політичний вплив на них з кожним роком зростає. Єдиним органом, який сьогодні більшою мірою залишається не підконтрольним українському політичному істеблішменту є НАБУ.
У свою чергу НАЗК і САП перетворились в класичні органи політичної конкуренції і виконують замовлення як Банкової, так і НФ. Питання створення антикорупційного суду залишається не вирішеним, електронне декларування повністю провалене, нівельований також конкурсний підхід до відбору керівників державних органів (конкурсний відбір голів ОДА взагалі скасовано). Політична воля влади до боротьби з корупцією стрімко котиться до нуля. Нещодавній конкурсний відбір глави та заступників директора ДБР яскраво засвідчив, що будь-які призначення на посади в Україні мають квотний характер і визначаються політичною домовленістю між Банковою та НФ.
5. Погіршення стосунків із західними партнерами і сусідніми державами. Наразі можна спостерігати втому європейців та американців від України, адже ми дуже повільно виконуємо свої зобов’язання і не демонструємо відчутного прогресу у сфері системного реформування, особливо у питанні боротьби з корупцією. Крім того, непрофесійна зовнішня політика та необдумані політичні рішення призводять до погіршення стосунків із сусідніми державами. Українська влада граючи на націоналістичній риториці втрачає союзників і ускладнює прийняття важливих для України рішень у міжнародних інституціях.
6. Провал деолігархізації та деофшоризації. Деолігархізація перетворилась в Україні на засіб боротьби не з самим явищем, а з конкретними конкурентами президента у цій ніші. Опала Ігоря Коломойського стала показовою і розділила олігархічний табір на дві групи. Частина з них відійшла у тінь, займає вичікувальну позицію і наразі не вступає у відкрите протистояння з Банковою. Інші ж стали союзниками чинної влади, вдовольняючись другим номером продовжують примножувати свої статки і захищати чинний політичний лад. Деофшоризація закінчилась так і не почавшись.
Ще влітку 2016 року за дорученням президента та на вимогу МВФ голова комітету з питань податкової і митної політики Ніна Южаніна спільно з Нацбанком розпочали роботу над законопроектом про контрольовані іноземні компанії, але віз і досі там. Показово, що Петро Порошенко нещодавно вдруге став героєм чергового офшорного скандалу – “Paradise Papers”.
Президент України Петро Порошенко та його політична сила (БПП) залишаються головними політичними гравцями, які мають достатньо ресурсів для визначального впливу на політичний процес та інших акторів. Порошенко демонструє велику самовпевненість і займає гегемоністську позицію відносно своїх партнерів.
На Банковій впевнені в однозначному виході Порошенка у другий тур президентських виборів і головним своїм завданням вважають пошук зручного спаринг-партнера для перемоги. Для кожного конкурента вже підготовлені кандидати та партії спойлери, які будуть відтягувати їх голоси.
Для Порошенка перемога на президентських виборах стане запорукою успішності парламентських перегонів, оскільки багато партій будуть так чи інакше орієнтуватись на новообраного президента. Оточення Порошенка впевнене у безальтернативності підтримки західних партнерів саме чинного президента, оскільки він є зрозумілим і зручним для них. Також на Банковій не вірять в об’єднання опозиції. Крім всього, команда президента вірить, що наразі в Україні не можливий олігархічний переворот, який міг би створити потужну конкурентну фігуру Порошенку на майбутніх виборах.
Народний фронт наразі активно прагне здобути паритет у відносинах з Банковою. Попри низький рейтинг фронтовики намагаються реанімувати електоральне життя своєї політичної сили (вперше після парламентських виборів 2014 року взяли участь у виборах в ОТГ 2017 року).
Риторика представників НФ у бік Порошенка встає все більш жорсткою, але у деструктивне річище поки що не переходить. Арсеній Яценюк граючи на негативних для Порошенка кейсах прагне протиснути ідею конституційної реформи, яка значно обмежить повноваження президента. Досить непростими та конфліктними є відносини між президентом та Арсеном Аваковим, який стабільно продовжує набирати політичний вплив, що викликає роздратування на Банковій. Попри антипатію між БПП та НФ вони продовжують демонструвати відносну ефективність у прийнятті спільних політичних рішень.
Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман продовжує набирати політичної ваги. Будучи вихідцем з президентської політичної сили він прагне здобути політичну самостійність. Демонструючи повну лояльність до Порошенка Гройсман намагається жорстко присікати намагання “друзів президента” (в першу чергу Ігоря Кононенка) тиснути на нього або проштовхувати якість урядові рішення за його спиною. На фоні інших політиків чинний прем’єр виглядає справжнім реформатором, оскільки саме на чолі з ним уряд зміг досягти, хоча і точково, успіху у реформах. Гройсман активно працює з електоратом, швидко реагує на форс-мажори, часто відвідує регіони. Прем’єр активно налагоджує комунікацію з різними політичними силами, зокрема активно співпрацює з НФ.
Юлія Тимошенко та її політична сила “Батьківщина” продовжують залишатись найбільш рейтинговими конкурентами чинної влади. За даними соціологічного опитування (листопад 2017 року) Юлія Тимошенко набирає 10,7% голосів виборців, при чому Петро Порошенко – 11,9%. У партійному заліку “Батьківщина” (11,6%) випереджає БПП “Солідарність” (11,2%). Тимошенко продовжує залишатись об’єктом різноманітних дискредитаційних кампаній. Вона намагається вибудовувати стосунки з усіма незадоволеними політикою Порошенко, особливо з “опальними” олігархами (в першу чергу з Ігорем Коломойським). Активно працює Тимошенко і в зовнішньополітичному полі, критикуючи Порошенка вона прагне виставити себе як єдиного можливого і зручного кандидата для західних партнерів. У 2018 році Тимошенко продовжить пошук підтримки з боку всіх незадоволених чинною політикою та спроби їх об’єднання навколо її персони. Також Тимошенко прагнутиме закріпити своє позиціювання як єдиної можливої альтернативної кандидатури Порошенку.
Опозиційний блок як і раніше не може подолати внутрішні суперечності. На їх електоральному полі зростає конкуренція. Частина депутатів ОБ перейшла до партії Вадима Рабіновича “За Життя”, яка за останнім соціологічними даними набирає 6,8% голосів виборців випереджаючи при цьому такі парламентські політичні сили як Радикальна партія Олега Ляшка (5,7%) та об’єднання “Самопоміч” (5,6%). Активно думає про свій власний політичний проект і олігарх Вадим Новинський, який теж як і Рабінович може відкусити шматок електорального пирога регіоналів.
Джокери української політики. За останніми соціологічними даними лідер рок-гурту “Океан Ельзи” Святослав Вакарчук входить у трійку лідерів майбутніх президентських перегонів поряд з Порошенко та Тимошенко набираючи 9% голосів виборців. При чому, що активної кампанії музикант не проводить, його майбутня участь у виборах роздувається плітками, а сам Вакарчук не робить поки що жодних заяв.
Наразі Вакарчук перебуває в США де вивчає політичні науки. Своєрідним візаві Вакарчуку може стати шоумен Володимир Зеленський з “95 кварталу”, який теж має високий рівень народної любові. Вакарчук та Зеленський можуть і не стати претендентами на посаду президента України, але цікавість до них з боку суспільства демонструє значний попит на нові обличчя, не заплямовані політичним досвідом.
Олігархи в Україні нині фактично розділились на два табори: 1) ті, хто прагнуть змінити чинну політичну еліту (Коломойський, Фірташ, Льовочкін); 2) ті, хто прагнуть стабільності і збереження нинішнього розкладу політичних сил (Пінчук, Ахметов). Інтерес олігархату є ключовим в Україні. Саме від їх позицій і стосунків, більшою мірою, буде залежати питання політичної стабільності у 2018 році.
За умови відсутності надзвичайних подій чи “гарячих” питань (наприклад, імплементація політичної частини мінських домовленостей), які зможуть об’єднати помірковану частину суспільства з праворадикальними організаціями, в Україні дострокових виборів, ні президентських, ні парламентських, не очікується (президентські відбудуться 31 березня 2019 року; парламентські – 27 жовтня 2019 року). Перші три місяці 2018 року будуть супроводжуватись політичною турбулентністю, а далі підготовка до виборів увійде в активну фазу і політичні гравці будуть більше зосереджені на створенні виборчої стратегії і тактики, а не на розхитуванні загальної політичної ситуації.
Банкова буде активно підтримувати кандидатів, які грають на одному електоральному полі з конкурентами Порошенко (Тимошенко в першу чергу), буде чинити всі можливі і неможливі перешкоди для об’єднання опозиції, а також протягувати у другий тур зручного кандидата (такого, наприклад, як Юрій Бойко, який у парі з чинним президентом навряд чи зможе отримати перевагу, адже його кандидатура абсолютно не сприймається в центрі та на заході країни). Час для проведення структурних реформ спливає дуже швидко. Конструктивні зміни можливі лише до початку активної фази передвиборної гонки, тобто до березня 2018 року.
Отже, я вважаю, що політична ситуація в Україні в 2019 році буде загострена проведенням виборів та зростанням макроекономічного тиску на політичне поле, в результаті чого різко зростуть ризики політичній стабільності в Україні.
|