| Главная » Файлы » Мои файлы |
Актуальні проблеми судоустрою
| [ Скачать с сервера (39.5 Kb) ] | 04.09.2017, 10:45 |
| 1. Аналіз Рішення Європейського суду з прав людини. Справа Корнєв – Карпенко проти України. Справу було розпочато за заявою (№ 17444/04), поданою проти України до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двома громадянами України, Денисом Євгеновичем Корнєвим (далі — заявник) та Ларисою Іванівною Карпенко (далі — заявниця), 27 квітня 2004 року. Заявники стверджували, зокрема, що стосовно них мали місце кілька порушень статей 5 і 6 Конвенції. Оскільки дане рішення буде розглянуто в контексті теми «Право на справедливий суд та його складові» курсу «Актуальні проблеми судоустрою в Україні», вважаю за доцільне зупинитись на розгляді обставин, що свідчать про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), на які посилались заявники. Стверджуване порушення статті 6 Конвенції протии заявника. Так, Європейський суд з прав людини побачив порушення права заявника на справедливий суд в тому, що при розгляді справи про обвинувачення його в збуті наркотичних засобів, кримінальне провадження було несправедливим, оскільки попри численні клопотання, суд відмовив у виклику та допиті свідка, на свідчення якого посилалось обвинувачення. Заявник посилався на пункт 3(d) статті 6 Конвенції, який передбачає: «3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: ... d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення…» Відповідно до фактичних обставин справи 16 травня 2003 року пані Щ., діючи згідно з настановами працівників міліції, придбала у заявника чотири грами марихуани. Після цього працівники міліції заарештували заявника за підозрою у незаконному збуті наркотиків. У нього виявили 20-гривневу купюру (українські гривні), яку працівники міліції дали пані Щ. для придбання наркотику. Пізніше того самого дня під час обшуку, проведеного в приміщенні, де проживав заявник, було виявлено ще двадцять грамів марихуани. Під час засідання 16 грудня 2003 року суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про виклик Щ. як свідка, пославшись на те, що відповідно до закону особа, яка була покупцем під час контрольної закупівлі наркотиків, у судове засідання не викликається. Ні при апеляційному, ні при касаційному розгляді справи заявникові не було надано відповіді на його скаргу про те, що свідок не була викликана і допитана в судовому засіданні. Суд при розгляді заяви встановив, що заявникові та його захиснику не надали можливості допитати свідка Щ. на тому чи іншому етапі провадження, навіть як анонімного свідка, і самі національні суди ґрунтували свої висновки у справі на її письмових показаннях, які вона дала на етапі досудового слідства. Крім того, органи влади не заявляли про те, що існувала необхідність забезпечення балансу інтересів різних осіб, яких це стосувалося, і, зокрема, інтересів свідка Щ. Таким чином, Європейський суд з прав людини постановив, що Україна порушила право заявника на справедливий суд, передбачене п.3 (d) Конвенції тим, що заявникові не надали адекватну і належну можливість заперечити показання, на яких ґрунтувалось його засудження. При обгрунтуванні цього висновку Європейський суд з прав людини посилався на пункти 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, які вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати докази свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше (див. рішення у справі «Люді проти Швейцарії» (Ludi v. Switzerland) від 15 червня 1992 року). Суд наголосив на тому, що докази мають, як правило, подаватись у відкритому судовому засіданні у присутності обвинуваченого з розрахунку на аргумент у відповідь. З цього правила існують винятки, але вони не можуть порушувати права захисту. За певних обставин може виникнути потреба послатись на показання, отримані на стадії досудового слідства. Якщо підсудному було надано відповідні й належні можливості заперечити такі показання, чи то при їх наданні, чи на пізнішому етапі, прийняття їх як доказів не суперечитиме саме по собі вимогам пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції. Засудження не може ґрунтуватись виключно чи вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Дорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands) від 26 березня 1996 року). З цього випливає, що якщо засудження виключно або вирішальною мірою ґрунтується на показаннях особи, допитати яку чи домогтися допиту якої підсудний не мав можливості ані під час досудового слідства, ані під час судового розгляду, права захисту виявляються обмеженими в тій мірі, що є несум | |
| Просмотров: 436 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |