| Главная » Файлы » Рефераты » Рефераты |
Проблеми формування комунальної власності
| [ Скачать с сервера (36.9 Kb) ] | 16.04.2017, 12:31 |
| 1.Вступ 2. Поняття та історія комунальної власності 3. Особливості формування (розвитку) комунальної власності 4. Проблеми формування комунальної власності 5. Висновок Список використаних джерел 1. Вступ Започаткована ще у першій половині 1990-х років, в Україні проходить муніципальна реформа. Головним завданням її вважається забезпечення поступового відходу від централізованого державного управління шляхом передачі територіальним громадам та їх органам необхідних повноважень і матеріально-фінансових ресурсів для самостійного вирішення ними значної частини суспільних справ, які стосуються інтересів місцевого населення. Комунальній власності належить першорядна роль в інституціоналізації та функціонуванні місцевого самоврядування, забезпеченні ефективності всієї муніципальної реформи. Тому аналіз сутності і природи комунальної власності, особливостей її формування надає можливість визначити основні напрями подальшого розвитку цього інституту в Україні. Тому досить цікавим і предметом дослідженням багатьох науковців постає питання формування комунальної власності, а особливо проблеми, які виникають при формуванні. 2. Поняття та історія комунальної власності Якщо проводити генезис минулого, то досліджувана форма публічної власності з’являється на українських землях наприкінці ХІХ ст. у період їх входження до складу двох імперій – Австро-Угорської та Російської. Існування особливої комунальної власності територіальних громад підтверджували й акти Української Центральної Ради та інших вищих органів державної влади періоду національно-визвольної боротьби 1917-1921рр. З перемогою радянської влади на більшій території України (1920-1921) комунальна власність, як і місцеве самоврядування, були скасовані, а сама власність передана у власність радянської держави. У пострадянський період термін "комунальна власність" вперше з’явився в Законі України "Про власність", прийнятому Верховною Радою України 26 березня 1991 р. Відповідно до ст.31 цього закону, в Україні поряд із загальнодержавною власністю з’явилась і державна комунальна власність як власність окремих адміністративно – територіальних одиниць. Фактично назва "державна комунальна власність" відображала нерозмежованість об’єктів державної і власне комунальної власності, яка існує, певною мірою й понині [1, с.25]. Суб’єктами права державної комунальної власності було визначено адміністративно-територіальні одиниці, в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Закон не визначив вичерпного переліку об’єктів права державної комунальної власності, а тільки зазначав, що таким може бути, крім переліченого у законі, й інше майно, необхідне для забезпечення економічного та соціального розвитку відповідної території. На виконання закону “Про власність” Кабінет Міністрів України 5 листопада 1991 р. ухвалив постанову “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно – територіальних одиниць (комунальною власністю)” [2]. Майно, яке перебувало на той час у загальнодержавній власності, передавалось у державну комунальну власність. Однак, воно передавалось областям, а вже області (в особі виконавчих комітетів обласних Рад народних депутатів), відповідно до п.3 даної постанови, розмежовували майно між власністю областей, міст Києва та Севастополя, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя за участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Тобто, безпосередньо області визначали, яке майно відноситься до їхньої власності, а яке передавалось ними на нижчий рівень адміністративно-територіального поділу [3, с. 1]. Конституція України 1996 р. уточнила форми власності в державі: вона визнала комунальну власність як самостійну і незалежну від держави форму публічної власності. Про це йдеться у ст. 41 Конституції. Відтак значною мірою втратив юридичну силу закон "Про власність". Регулювання відносин власності закріплене в Конституції України, яка визначила коло об’єктів і суб’єктів права власності (статті 13, 41, 142, 143), рівність усіх суб’єктів права власності (стаття 13), гарантії права власності й обов’язки власників (статті 13, 41) та встановила, що правовий режим власності має визначатися виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92) [3]. Отже, комунальна власність не входить до складу державної, є самостійним об’єктом права власності, управління якою здійснює безпосередньо територіальна громада або створені нею органи. Законодавчі принципи регулювання правовідносин у цій сфері закріплені, перш за все, у Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” (далі - Закон), хоча органи місцевого самоврядування, як юридичні особи публічного права, користуються й усіма правами власників, що визначені ЦК України та іншими законами. Так, в Законі, затверджено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування (статті 1, 16, 60), повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом приватизації (пункт 30 частини першої статті 26), повноваження виконавчих органів рад стосовно управління комунальною власністю (стаття 29) та у сфері регулювання земельних відносин (стаття 33), повноваження районних і обласних рад по управлінню об’єктами комунальної власності (пункти 19, 20 частини першої статті 43) [4]. З огляду на зазначене, слід констатувати, що Конституція України закріпила статус комунальної власності як складного конституційно-правового інституту, реалізація якого залежить від багатьох суб’єктів конституційного права: громадян, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, тощо. По суті, Конституція заклала такі основи реалізації комунальної власності, які дають змогу з допомогою конституційно-правових важелів гарантувати її належне та конституційне використання. Проблема управління комунальною власністю полягає в тому, щоб зрозуміти сутність суб’єктно-об’єктних відносин. Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. С. Юрій вважає, що важливо розрізняти функціональні особливості власника, що виступають у вигляді: власника-власника, власника-користувача, власника-розпорядника, особливо в тих випадках, коли ці елементи відносин власності представлені різними фундаторами [5, с. 4]. Таким чином, суб’єктно-об’єктні відносини слід розглядати в площині поділу прав власності на володіння, користування й розпорядження. Володіння виступає як вихідна форма власності, а розпорядження й користування виступають як функції реалізації цілей власника. Відносини власності щодо володіння, користування та розпорядження можуть з’єднуватися в руках одного суб’єкта або бути розподілені між різними суб’єктами. Особливість управління комунальною власністю полягає в тому, що комунальна власність є власністю відповідних громад, сіл, селищ, міст, а органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до Закону повинні здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності. | |
| Просмотров: 632 | Загрузок: 25 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |