| Главная » Файлы » Рефераты » Рефераты |
Походження назв "Україна", "Русь".
| [ Скачать с сервера (66.0 Kb) ] | 25.04.2017, 00:00 |
| Вступ Часто ми чуємо слово «Русь» не тільки на уроках історії, ще частіше ми чуємо слово «Україна», оскільки ми живемо в країні, що носить цю горду назву. Ми сприймаємо ці назви навіть не задумуючись над їх семантикою та походженням. А чи не цікаво зазирнути у початок всього? У назву? Адже й ніби образливе «хохол» грецького походження від "хохлос" і означає «жовто-синій», що аж ніяк, відносно українців, образливим бути не може =). Та й мало хто знає, що таке рідне і горделиве «козак» тюркського походження означає зовсім не таке приємне - «грабіжник». От для того щоб не виникали непорозуміння і недорозуміння, й потрібно розібратися з такими глобальними назвами, як назви нашої країни. Тож досить вже «вступати» у вступі. Час переходити до діла. Тому читаємо далі. Назва території і народу, або трохи історії до… Назва території, на якій проживає український народ, змінювалась на протязі століть, подібно до інших країн світу. Змінювалась в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України, українського народу, проявів української свідомості і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загально територіального і загальнонаціонального, або, навпаки, провінціального чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили до вживання з боку сусідів або завойовників, і, відповідно до цього, були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення. Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України –Руська земля. Назва Русь була спершу прив’язана до землі й племені полян , але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східну Європу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західних українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду в ХІІ-ХІІІ ст.. Кожен з відламків колишньої Київської держави за посередництвом церкви й спільної книжної традиції ”пам’ятав” про свою причетність до Руської землі і називав себе, як свідчать твори місцевих книжників, Руссю, байдуже – чи писалися вони у Полоцьку, Смоленську або Вітебську, чи в Москві й Суздалі, чи в Чернігові, Києві, Галичі. Проте назви державних організмів, з якими надалі пов’язалися долі цих земель, їхню ”‘руськість” відбивали хіба опосередковано, через титул володаря. Тільки Галицько-Волинська держава, позбувшись власної династії і увійшовши до складу Корони Польської, як особистий домен короля, єдина утримала в назві прямий зв’язок зі старою Руссю, офіційно іменуючись з першої третини ХVст. Руським воєводством. У зв’язку з виникненням необхідності розрізнення святительських осередків київського і московського Константинопольський патріарх вперше впроваджує назву MicraRosia [Мала Росія]‚ на відміну від MegaleRosia[Велика Росія]. За звичною для греків просторовою системою, Мала Росія означала первісну територію політичного тіла, а Велика – її похідні новоутворені частини (на зразок Малої, тобто материкової Греції та її колоній – Великої Греції) На відміну від константинопольського, західноєвропейське сприйняття відштовхувалося не від церковної, а від державно-територіальної ознаки. Походження назви «Русь» Назву «Русь» літопис застосовує до варягів («Ідоша за море к варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (= шведи), друзії же урмани (=нормани), заньгляне, інії і ґоте»), зв’язуючи з появою цієї Русі заснування держави в Східній Європі. Далі назва Русь зустрічається в літописі спершу в значенні території полян — трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі Київської держави. Слово Русь — збірного значення (як знать, чернь, челядь); поодинокий представник Русі позначався назвою русин. Походження назви Русь не з’ясоване, хоч і було об’єктом численних досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про фінське походження назви (Татіщев 1739 і ін.), хозарське (Еверс 1814 і ін.), фризьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське (Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське (Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше імовірності мають теорії про варязько-скандинавське походження назви Русь і про автохтонне слов’янське. Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера (1749), Куніка (1844) і Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Русі до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західноєвропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті „ΙΙερί ’εθνω̃ν" 949 подає назви дніпровських порогів окремо «руською» і окремо «слов’янською» мовою, і «руські» назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Європі — північно-германського походження; фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жодне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова *roþs-menn (мореплавці) — ст. шв. *roþer (стерно). Цьому відповідає те, що частина середньо-шведського узбережжя має назву Rodhsin — місце, звідки відпливали варяги. Найголовніші заперечення проти варязько-скандинавської теорії походження назви Русь полягають у тому, що ця теорія не вмотивовує, чому для держави, заснованої шведами, прийнято не шведську назву, а фінську; важливо також, що грецькі джерела знають «Русь» під назвою Ρω̃ς уже в VIII ст., коли варяги ще не опанували водного шляху з Балтійського до Чорного моря. Це останнє заперечення відводиться теорією про кілька хвиль варязької колонізації, що першою з них була ґотська. Цю ґотську підбудову варязько-скандинавської теорії розбудовує Кунік (1875), а далі Шахматов (з 1904), Тіяндер (1915); її підпирають також міркування Р. Смаль-Стоцького про те, що ґотські завойовники з русим волоссям могли дістати в народі збірну назву Русь у протилежність до назви соціально-підлеглих автохтонів чepнь, з тим, що пізніше назва Русь була перенесена на варягів (фактично приклад т. зв. народної етимології, відомої вже в X ст. Ліютпрандові). Буділович навіть виводив назву Русь з ґотського слова *hroþs (слава) (1890), що одначе хибно. Прихильники автохтонності назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський 1859, Ґедеонов 1862, а далі В. Антонович, Міщенко, Партицький, Багалій, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Русі з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонності змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандинавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксоланів, сарматів, гунів, а особливо — скитів (Іловайський, Марр, Ґреков і ін. з різними відтінками й підходами). Етимологічно теорію автохтонності назви Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. [3]Тому, наприклад, на географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia, литовсько-білоруська територія – як DucatusLithuania чи просто Lithuania. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. – також Roxolania). ПаралельноувнутрішньомувжиткузХVІст., аособливо– післяприєднаннядоКорониПольськоїзаактомЛюблінськоїунії1569рВолиній Київщини, якавпершез’єдналовкордонаходнієїдержавибільшучастинуукраїнськогоетнічногопростору, нарівнізісловом Русь починаєвсеактивнішевживатисяпоняттяУкраїна. Характерно, що, як колись у княжі часи – Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному – на означення Подніпров’я, і розширеному – як синонім всього українського простору. Побутуванням цих двох форм самоназви, як здається, можна пояснити незрозуміле під інакшим кутом зору раннє проникнення слова Україна на західноєвропейські мапи, де воно фіксується з останньої чверті ХVІ ст. як”Ucraina”, ”Ukraine”, ”Uckrania”. Найбільш прислужилися до закріплення назвиУкраїна у географічній номенклатурі Заходу знамениті карти французького інженера Гійома Ле Вассера Де Боплана [Quillaume le Vasser de Beauplan], котрий протягом 1630-1647 рр. працював в українських землях на королівській службі і виготовив комплект мап України. Сам картограф писав, що підготував генеральну мапу знаменитої провінції... яка в просторіччі зветься Україна [vulgo Ukraina dicta]. [1,2] Походження назви «Україна» Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно «пограниччя», «окраїну», »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«). Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племені ґаліндів (= «пограничників», пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = «люди з пограниччя», пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. н.е. назвою анти («пограничне плем’я, краяни»), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняється наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку. В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що «плакашеся по немь вси переяславци», бо він був князем «всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона» (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: «Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину», себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів «украйняни», під 1280 — «на ВкраинЂ», під 1282 — «на ВкрайницЂ». В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих «україн» (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали «україніянами» або «українниками». З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні «країни або держави, заселеної українцями», В дальшому значенні взагалі як «країна» (= гр. κώρα і латинському regio), «далекий край», в народних піснях теж як «вільна земля». З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель (півд. частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б. Хмельницького і для Західноукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Авґуста, датованому 3 листопада 1564 р., іде мова про Кам’янець Подільський, як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській»; Жигмонт III. в листі до українських козаків з 1618 р. писав, що «погани спустошили вже майже всі області України». Офіційні записки польського сейму з 1585 р. вживають назви «Ukraina Podolska». В меморіалі, поданім до польського уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї назви в своїх щоденниках С. Бельський (1609 р.), Ш. Окольський («Козаки вже розподілили Україну поміж провідниками» ... — 1638 р.) та ін. Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цієї назви в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля польського з 15 лютого 1622 р. пише про «Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу», згадуючи «городи українські», «народ український». Запорожці в листі з 3 січня 1654 р. підписуються: «Зо всім військом і Україною отчизною нашою». Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів «права цілої старовинної України або Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли». В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670 р.) для послів Запорізького війська читаємо: «…всі духовнії і свіцькіе руского Православного Українського Народу стани з гетманом і войском запорозким волною елекціею оберут Пастирем». Гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко користуються назвами Україна, український. Зокрема в літописі Самійла Величка († 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторін Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: »Зо всею Україною і Войском Запорожским«. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма «Милость Божія» (1728 р.) і ін. | |
| Просмотров: 855 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |