| Главная » Файлы » Рефераты » Рефераты |
Юрисдикція земельних спорів
| [ Скачать с сервера (55.0 Kb) ] | 27.05.2017, 23:28 |
| Історичний досвід свідчить, що поява великої кількості власників земельних ділянок і землекористувачів здебільшого призводить до виникнення значної кількості земельних спорів. У сучасній Україні належний розгляд та вирішення земельного спору є однією з найважливіших гарантій забезпечення земельних прав, обов´язків та інтересів власників землі, землекористувачів, а також інших суб´єктів земельних правовідносин. Причини виникнення земельних спорів можуть бути різними: неврегульованість земельних відносин чинним законодавством; внутрішня неузгодженість норм земельного законодавства; суперечності між нормами земельного права та нормами інших природоресурсних галузей права; недостатня юридична кваліфікація осіб, які застосовують земельно-правові норми; розбіжності в праворозумінні та недостатня правова поінформованість учасників земельно-правових спорів тощо. Відповідно до ч. 1 ст. 158 Земельного кодексу України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Таким чином, розгляд та вирішення земельних спорів здійснюється в позасудовому та судовому порядку. Органи, що уповноважені вирішувати земельні спори, в тому числі й суди, за чинним законодавством мають певну компетенцію та процедури, які забезпечують правильний розгляд земельних справ. При цьому виникають як наукові, так і практичні питання поділу їх компетенційних повноважень та ефективності процедур розгляду справ і реалізації рішень у земельних спорах. Із набуттям 2005 року чинності Кодексом адміністративного судочинства (КАС) України в межах багатьох категорій судових спорів виникла проблема конкуренції судових юрисдикцій. Проте, мабуть, найбільш рельєфно вона постала під час розмежування компетенції судів з розгляду спорів фізичних та юридичних осіб із органами державної влади та місцевого самоврядування (органи влади) щодо набуття прав на земельні ділянки. Так, на підставі статті 17 КАС України адміністративні суди приймали до свого провадження та розглядали за правилами КАС України справи за позовами приватних осіб до органів влади про оскарження рішень цих суб’єктів стосовно розпорядження земельними ділянками, виходячи з того, що відповідач є суб’єктом владних повноважень у земельних відносинах, а тому спір є публічно-правовим. Утім, Вищий господарський суд України (ВГСУ) послідовно відстоював протилежну думку (наприклад, пункт 15 рекомендацій від 27 червня 2007 року № 04-5/120).Така суперечність поглядів між двома вищими спеціалізованими судами не могла залишити осторонь цього питання Верховний Суд України (ВСУ). Однак і цей судовий орган спочатку не зміг забезпечити єдність судової практики у відповідній категорії справ (наприклад, постанови ВСУ від 25 березня 2008 року № 08/71, від 4 листопада 2008 року та від 25 березня 2008 року). Лише згодом, 2009 року, можна було говорити про те, що практика розгляду відповідних земельних спорів набула рис усталеної та визнала компетентною «приватну» юрисдикцію (ухвала ВСУ від 15 квітня 2009 року, узагальнення судової практики ВГСУ від 1 січня 2010 року тощо). А вже 1 квітня 2010 року Конституційний Суд України (КСУ) прийняв рішення № 10-рп/2010, в якому відзначив: за змістом пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Змельного кодексу (ЗК) України місцеві ради, реалізуючи повноваження з розпорядження землями територіальних громад, діють як суб’єкти владних повноважень; до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності. Можна припустити, що відповідна правова позиція КСУ була обумовлена змістом конституційного подання, в якому порушувалося питання про тлумачення лише частини 1 статті 143 Конституції України, певних норм ЗК України та пункту 1 частини 1 статті 17 КАС України, без урахування їх системного зв’язку з іншими нормами чинного законодавства. І все ж, рішення Конституційного Суду України є обов’язковими для виконання, внаслідок чого адміністративні суди повернулися до практики розгляду вимог щодо оскарження рішень органів влади з розпорядження землями в рамках адміністративного судочинства (наприклад, ухвала Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 12 травня 2010 року в справі № К-11435/08). Разом із тим, на наш погляд, для розв’язання проблеми юрисдикцій необхідним вбачається більш глибокий правовий аналіз характеру правовідносин, що складаються між органом влади та приватними особами під час розпорядження землею. Так, на сьогодні ні в кого не виникає сумнівів з приводу того, що органи влади у різних сферах своєї діяльності можуть як виконувати владні управлінські функції, так і виступати юридично рівними з іншими учасниками правовідносин, принаймні, в силу прямої вказівки норм глав 9 та 10 Цивільного кодексу (ЦК) України. Водночас, відповідно до статті 19 Конституції України, органи влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Зміст наведених норм дає підстави припускати, що сам факт закріплення у законі можливості (повноваження) органу влади здійснювати розпорядження земельними ділянками не може виступати достатньою підставою для кваліфікації відповідних дій як вчинених у межах реалізації владних управлінських функцій. Натомість обґрунтованим вбачається висновок про те, що органи влади у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок, що підтверджується змістом ста-тей 13, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 374 та норм глав 9 та 10 ЦК України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК України. Під час здійснення повноважень з розпорядження землями органи влади виступають юридично рівними з іншими учасниками таких правовідносин. У цих відносинах немає головної ознаки публічних відносин — їхній владний характер, існування волі лише одного суб’єкта і обов’язку підкоритися цій волі в іншого суб’єкта. Навпаки, ніхто не може примусити орган влади передати землю на певному титулі приватній особі, як ніхто не може примусити й приватну особу набути цю землю, а відтак, за буквальним змістом частини 1 статті 1 ЦК України відповідні відносини є приватними за своїм правовим характером. Цей висновок додатково підтверджується | |
| Просмотров: 459 | Загрузок: 8 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |