| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (139.4 Kb) ] | 25.07.2017, 00:26 |
| Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі більшого значення набувають проблеми прав і свобод людини, взаємовідносин особи і держави. Одним з основних прав людини відповідно до Загальної декларації прав людини є право на громадянство. Саме громадянство є тією підставою, яка дає особі, що має статус громадянина, можливість володіти повним комплексом прав, свобод і виконувати обов’язки, закріплені законодавством певної держави. Громадянство є одним з атрибутів держави, тому питання громадянства традиційно є особливо актуальним і політично вагомим. Це повною мірою стосується й основних етапів становлення та розвитку інституту громадянства. Актуальність даної теми зумовлена тим, що дослідження історичних етапів розвитку інституту громадянства має велике значення для більш повного розуміння проблем формування громадянства в новостворених державах та державах, які перебувають на початку свого самостійного шляху. Актуальність дослідження теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із громадянством України як конституційно-правовим інститутом, зумовлена: по-перше, необхідністю створення цілісної теорії громадянства як конституційно-правового інституту; по-друге, потребою аналізу сприйняття чинним законодавством України міжнародних стандартів у галузі громадянства; по-третє, доцільністю вироблення науково обґрунтованих рекомендацій з метою подальшого вдосконалення чинного законодавства України про громадянство; по-четверте, активізацією міграційних процесів в умовах глобалізації; по-п’яте, процесами інтеграції України в європейське співтовариство. Проблема громадянства України як конституційно-правового інституту є багатоаспектною, що зумовлює необхідність вивчення та узагальнення праць вітчизняних і зарубіжних вчених-представників різних галузевих юридичних наук. Теоретичною основою дисертації є наукові праці: С.А. Авак’яна, З.К. Александрової, Л.М. Альбертіні, Р.Б. Бедрія, В.Я. Бойцова, О.Г. Брянцева, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, А.І. Денисова, Д.Л. Златопольського, С.С. Кишкіна, В.Я. Кікотя, А.І. Козлової, А.М. Колодія, С.А. Косакова, В.В. Кравченка, О.О. Кутафіна, О.С. Лотюк, О.А. Лукашевої, О.В. Марцеляка, В.Ф. Мелащенка, А.В. Мещерякова, О.О. Миронова, Н.О. Міхальової, А.В. Міцкевича, А.Ю. Олійника, Б. І. Ольховського, В. В. Полянського, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, Н.А. Ришняка, С.І. Русінової, В.М. Сафронова, Н.М. Смородіна, Ю.М. Тодики, І.І. Тункіна, І.Е. Фарбера, О.Ф. Фрицького, М.І. Хавронюка, П.Ф. Чалого, В.М. Шаповала, В.С. Шевцова, Ю.С. Шемшученка, К.Л. Шкумбатюк, Н.Г. Шукліної, Б.В. Щетініна та ін. Історичні аспекти становлення та розвитку інституту громадянства в Україні досліджували О.Л. Копиленко, В.С. Кульчицький, О.М. Мироненко та ін. Інститут громадянства і його проблеми в рамках міжнародного права знайшли відображення у працях М.О. Баймуратова, Ю.Р. Боярса, О.В. Журавки, І.І. Лукашука, Сантаяна Кабірадж, А.І. Сенкевича, Є.С. Смирнової, Б.М. Топорніна, С.В. Черниченка та ін. Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є повний аналіз правового регулювання інституту громадянства в Україні, його конституційних основ. Щодо завдань, то вони поставлені у такому вигляді: 1) Визначити поняття та сутність громадянства в Україні. 2) Розкрити конституційно-правові принципи громадянства в Україні. 3) Визначити сутність становлення та перспективи розвитку інституту громадянства в Україні. 4) Дослідити особливості та підстави набуття та правове регулювання припинення громадянства в Україні. 5) Охарактеризувати проблеми безгромадянства та подвійного громадянства. 6) Дати оцінку міжнародним стандартам в галузі громадянства. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при набутті та припиненні громадянства України. Предметом дослідження є норми чинного законодавства, які регулюють громадянство України. Методи дослідження. Основою дослідження стала сукупність дослідницьких методів та прийомів наукового пізнання, а саме: історичний, структурно-функціональний системний підхід, аналіз та синтез, формально-логічний. Структура магістерської роботи. Специфіка проблем, які стали об’єктом дослідження, зумовили його логіку та структуру. Робота складається зі вступу, трьох розділів та підрозділів, висновків та списку використаних джерел, який складається із 99 пунктів, обсяг роботи 125 сторінок. РОЗДІЛ 1 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ 1.1 Становлення та розвиток інституту громадянства. У сучасному суспільстві, в міру демократизації міжнародних відносин та прогресивного розвитку міжнародного права, зростає роль індивідів, ширше – населення. Населення, будучи фундаментальним, необхідним елементом держави, було колись трактоване як всього лиш «придаток» території. Зараз населення – активний елемент, що сам вирішує згідно з визнаним у міжнародному праві принципом самовизначення народів про устрій своєї держави, політичний статус та шлях її розвитку. Під населенням частіше всього розуміють сукупність індивідів, які проживають на даний момент на території тієї чи іншої держави. У будь-якій державі основну частину населення становить особлива категорія фізичних осіб – її громадяни. Інститут громадянства виник порівняно недавно. У феодальній державі, що, як відомо, ґрунтувалася на поділі населення на стани та на нерівних правах останніх, існував інститут підданства, який символізував повну залежність людини від влади монарха. Інститут громадян¬ства сформувався у процесі буржуазних революцій під впливом теорії про природні й невідчужувані права людини, її рівні громадянські та політичні права в суспільстві. Починаючи з Декларації незалежності, прийнятої 4 липня 1776 р. 2-м Континентальним конгресом представників англійських колоній під час Війни за незалежність у Північній Америці 1775– 1783 рр., держава почала визнавати людину вільним і рівноправним членом громадян¬ського суспільства, активним учасником здійснення її суверенної влади. Отже, інститут громадянства прийшов на зміну інституту підданства. Нині термін «підданство» застосовується лише у державах з монархічною формою правління (та й то не в усіх) і, як правило, у тому ж значенні, що й слово «громадянство» [39]. Розуміння людини як громадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її соціальної сутності, правового становища. Громадянство є тією підставою, яка дозволяє особі, що має статус громадянина, повною мірою прилучатися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов’язків, покладених на неї цією державою, прямо залежать від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної держави. Громадянські та політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави [54, с. 28]. Громадянство є центральним елементом правового статусу особи, необхідним особі для реалізації своїх соціальних, культурних, економічних, політичних прав і свобод, є передумовою участі у формах представницької демократії. За допомогою відносин громадянства юридично закріплюється становище особи в державі і суспільстві; Правовий статус становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, характеризує зв’язки особистості з державою та державно організованим суспільством. Початком конституційного будівництва в Україні вважається проміжок часу з 1917 по 1920 роки, коли існувала Українська Народна Республіка. В той час спостерігались перші ознаки формування незалежної держави. Після утворення вищого представницького органу цієї республіки - Центральної ради, проголошеної І Універсалом, цей орган активно розпочав процес законотворчості. Так, 20 листопада 1917 року був прийнятий III Універсал, який проголосив повну незалежність України. Отже, виникла нагальна потреба врегулювати законодавчо питання громадянства нової держави, а також прийняти її Конституцію [25, с. 7]. Але, на жаль, чинності Конституція, яка приймалася, не набула, тому що 28 квітня, під час роботи над нею, до зали засідань Центральної ради увійшов німецький військовий загін, який розпустив український уряд Грушевського-Винниченка. Необхідно відмітити, що в структурі цієї конституції розділ «Права громадян України» йшов одразу після «Загальних постанов» і включав такі положення: – громадянином УНР вважалась кожна особа, яка набула це право порядком, прописаним законами УНР; – громадянин УНР не міг разом із тим бути громадянином іншої держави; – громадянин міг зложити з себе громадянські права заявою до уряду УНР з урахуванням прописаного законом порядку; – позбавити громадянських прав громадянина УНР могла тільки постанова суду республіки; – політична та громадянська правомочність громадян УНР починалась з 20 років; – громадяни УНР визнавались рівними у своїх громадянських та політичних правах. Віра, національність, освіта, майно, оподаткування та стать не надавали ніяких привілеїв [52, с. 145]. Отже, перша конституція Української Народної Республіки закріпила цілу групу прогресивних правових норм, які відповідали цілям побудови демократичної республіки. Однак, уже 29 квітня 1918 р. у Києві на з’їзді хліборобів-землевласників було прийнято рішення про утворення в Україні гетьманату і обрання гетьманом П. Скоропадського. Основи суспільного і державного життя цього часу було визначено в такому конституційно-правовому акті, як «Закони про тимчасовий державний устрій України». В цьому документі містилась лише коротенька відсильна норма, яка стосувалась питань громадянства. В ній згадувалось, що умови набуття і втрати громадянства Гетьманської держави визначаються законом, який так і не було прийнято. Перемога радянської влади в Україні привела до прийняття 14 березня 1919 р. Всеукраїнськім центральним виконавчим комітетом першої конституції УРСР [43, с. 32]. Питання громадянства в конституції УРСР 1919 р. не розглядались, за виключенням однієї норми, а саме: « виходячи з солідарності трудящих усіх націй, УРСР надавала всі політичні права українських громадян трудящим-іноземцям, що проживали на території Української Республіки і належали до робітничого класу чи селянства та не використовували найману працю» [35, с 44]. Прийняття «сталінської» конституції СРСР 1936 р. зумовили кардинальні зміни в економіці, громадському і державному устрої, зовнішній та внутрішній політиці держави, та мало метою визначити початок нового етапу побудови радянської держави, затвердити нові цілі та завдання радянського суспільства. Конституція УРСР 1937 р. виконувала ті ж самі завдання: повинна була пояснити світовій громадськості те, що в СРСР побудоване суспільство, у якому всі рівні і немає експлуатації людини людиною, а Українська РСР як одна з радянських республік, наділена ознаками суверенітету. Незважаючи на те, що розділ, який регулював права і обов’язки громадян у конституції УРСР 1937 року, у структурі документу займав восьме місце, у ньому було закріплено досить великий обсяг прав і обов’язків громадян УРСР [50, с. 146]. Нові реалії післявоєнного періоду вплинули і на державотворення: було усунуто культ особистості, відбулись суттєві зміни в економіці та радикальні зміни в складі радянського суспільства, активна діяльність СРСР на міжнародній арені - усі ці фактори зумовили прийняття конституції УРСР 1978 р. Досить значний комплекс правових положень, що регулюють питання громадянства, був віднесений до окремого розділу «Громадянство УРСР». У статтях цього розділу було визначено, що відповідно до встановленого в СРСР єдиного громадянства, кожний громадянин Української РСР є також громадянином СРСР, тобто тоді фактично існувало подвійне громадянство. Підстави і порядок набуття та втрати радянського громадянства визначались законом про громадянство СРСР 1978 р. Існування закону про громадянство УРСР не вважалось за потрібне [43, с. 35]. Іноземним громадянам і особам без громадянства УРСР гарантувала передбачені законом права і свободи, в тому числі право на звернення до суду та інших державних органів для захисту належних їм особистих, майнових та інших прав. УРСР надавала право притулку іноземцям, які переслідувались за захист інтересів трудящих і справи миру, за участь у революційному і національно-визвольному русі, за прогресивну громадсько-політичну, наукову або іншу творчу діяльність [26, с. 24]. Демократичні зміни в Україні, які відбулися протягом 1985 -1991 рр., необхідність розбудови суверенної Української держави викликали внесення численних змін і доповнень до конституції УРСР 1978 р. У 1991 р. було прийнято Закон України «Про громадянство України», який врегулював саме питання громадянства в Україні, проголосив відмову від подвійного громадянства, яке мало існувати з цього часу тільки на підставі міждержавних угод, визначив засади набуття і втрати українського громадянства та інші питання [49, с. 146]. Почався процес конституційно-проектної діяльності, що завершився 28 червня 1996 р. прийняттям нової Конституції України У ст. 4 Конституції України 1996 р. вказано, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом [1, ст.4]. Це є важливим принципом створення суверенної демократичної Української держави, який забезпечує єдиний правовий статус для всіх громадян України та однаковий правовий зв’язок кожного громадянина з державою. Українська держава дотримується міжнародних принципів поваги до прав і свобод людини, закріплених у прийнятій 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальній Декларації прав людини, у ст. 15 якої зазначено, що кожна людина має право на громадянство і ніхто не має права довільно позбавити громадянства, або права його змінити [49, с. 146]. Тому, наприклад, розділ 2 «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України передбачає, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство [30, ч.1 ст.25]. Ця норма продиктована як вимогами міжнародного права, тобто згідно міжнародно-правовими стандартами, так і тим, що українська Конституція гарантує громадянам України збереження громадянства та відповідний захист за будь-яких обставин. Законодавець, враховуючи важливість конституційного інституту громадянства, питання його правового регулювання відніс до виключної компетенції Верховної Ради України, яка здійснює ці функції шляхом прийняття відповідних законодавчих актів. 17 березня 1997 р. було прийнято Закон України «Про громадянство України», який більш докладно врегулював питання громадянства в Україні, зокрема повторюючи положення прийнятої рік тому Конституції України. Цей закон містив положення про те, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство; громадяни України незалежно від підстав та порядку набуття громадянства України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; українська держава гарантує і захищає конституційні права своїх громадян та забезпечує виконання ними обов’язків перед суспільством [49, с 147]. Конституція України також передбачає, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Тобто Україна не підтримує можливість видачі своїх громадян навіть у випадках, передбачених міжнародними угодами. Українська держава виявляє різноманітну турботу про своїх громадян, що знаходяться за її межами, і покладає ці функції на консульські установи та дипломатичні представництва України за кордоном. Вони зобов’язані забезпечити громадянам України можливість користуватися своїми правами в повному обсязі та в належному порядку захищати їх інтереси. Необхідно зазначити, що крім загальних принципів громадянства, які містяться в Конституції, більшість правових норм стосовно громадянства зосереджена сьогодні в Законі України «Про громадянство України» в редакції від 18 січня 2001 р., який було прийнято з урахуванням усіх вимог щодо забезпечення належного захисту прав людини та, з наступними змінами і доповненнями у 2005 та 2007 році. При дослідженні еволюції конституційних норм про громадянство в конституційних актах України XX ст., можливо зробити деякі висновки. Так необхідно відзначити, що: – Україна має великий досвід конституційного будівництва; – найбільш детально питання громадянства було розглянуто в конституційних актах незалежного періоду Української державності - періоду Центральної ради і сьогодення; – сучасна Конституція України містить такий комплекс правових норм про громадянство України, що відповідає міжнародно-правовим стандартам та вимогам демократичного державотворення [49, с. 147]. Як було зазначено вище, основним джерелом інституту громадянства, як і в інших інститутах і галузях права України, є Основний Закон - Конституція України від 28 червня 1996 р. Також відповідно до її норми, вміщеної у ст. 9, «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» [1, ст.9]. Отже, міжнародні угоди, що регулюють питання громадянства, учасницею яких є Україна як незалежна держава або як правонаступниця УРСР та СРСР, також є джерелами інституту громадянства в Україні. Важливе місце серед джерел посідають закони України, зокрема Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. із змінами, внесеними згідно із законами від 5 квітня 2005 р. і 16 червня 2005 р., та від 11 травня 2007 р. й інші закони і підзаконні акти, які регулюють матеріальні і процесуальні питання, пов’язані із громадянством України. Питанням громадянства прямо присвячені три норми Основного Закону України. Це вже згадана ст. 4, а також статті 25 і 26. Стаття 4 фіксує положення про те, що в Україні існує єдине громадянство. При цьому не досить коректним є поширене розуміння цієї норми як такої, що забороняє або не визнає подвійне громадянство. Воно є об’єктивним станом, який виникає внаслідок колізії законодавств або свідомих вчинків особи, направлених на здобуття такого стану, а не правовою фікцією. Тому держава не може не визнавати подвійного громадянства, але може (і найчастіше справді не визнає) не визнавати тих правових наслідків, які воно породжує. Саме таким є коректне тлумачення норми, вміщеної у ст. 4 Конституції України. В тій же статті зазначено, що «Підстави набуття й припинення громадянства визначаються законом». Мається на увазі, насамперед Закон України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. (набрав чинності 13 листопада 1991 р.) із змінами, внесеними Законом України від 16 квітня 1997 р., який пізніше був замінений чинним Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. із наступними змінами. Частина 1 ст. 25 Конституції України закріплює положення про те, що «громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство», що позбавляє будь-які державні органи України чинити свавільні дії щодо позбавлення особи громадянства України. Але при цьому законодавство України передбачає втрату громадянства через підстави, вміщені в ст. 19 Закону України «Про громадянство України» [31, с. 22]. Традиційними інститутами міжнародного права, нерозривно пов’язаними з питаннями громадянства, є надання притулку та екстрадиція. На підставі ч. 2 ст. 25 Конституції України, громадянин України не може бути виданий іноземній державі, а ч. 2 ст. 26 передбачено, що у порядку, встановленому законом, Україна може надати притулок іноземцям та особам без громадянства. Частиною 3 ст. 25 Конституції України передбачається гарантія піклування та захисту громадян України, які перебувають за її межами. Ця норма підтверджує неперервність правового зв’язку між державою та її громадянами [49, с. 148]. Ще одним підтвердженням цього може бути ст. 12: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави». Хоча дану норму можна тлумачити й ширше, розуміючи під «українцями» не лише громадян України, а й етнічних українців чи українців за походженням. Конституційними категоріями стали поняття «Український народ» (преамбула Конституції України), «українська нація» (стаття 11 Конституції України), «корінні народи» (статті 11, 92 Конституції України), «національні меншини» (статті 10, 11, 53, 92 Конституції України) [44, с. 28]. Конституція України передбачила, що на підставі пункту 9 статті 138 Конституції України Автономна Республіка Крим бере участь у розробленні та реалізації державних програм повернення (репатріації) раніше депортованих народів на територію автономії; місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання державних і регіональних програм національно-культурного розвитку корінних народів і національних меншин (пункт 3 статті 119 Конституції України). Таким чином, положення Конституції України є базовими для конкретизації правового регулювання різноманітних аспектів громадянства в Україні. На законодавчому рівні головні завдання полягали в тому, щоб, з одного боку, привести національне законодавство про громадянство України у відповідність з Конституцією України та вимогами міжнародно-правових актів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, з другого – продовжити формування і удосконалення законодавства України про громадянство [21, с. 104]. Нині завдання оптимізації українського законодавства про громадянство вирішуються органами державної влади України. Верховною Радою України ухвалено нові редакції законів України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року та «Про біженців» від 21 червня 2001 року. Парламент України 4 лютого 1994 року прийняв Закон України «Про правовий статус іноземців», а 7 червня 2001 року «Про імміграцію», якими врегулював правові статуси громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Як було зазначено вище, основним джерелом правового регулювання питань громадянства в Україні є Закон України «Про громадянство України», прийнятий 18 січня 2001 року, з наступними змінами і доповненнями, внесеними законами України від 5 квітня та від 18 червня 2005 року, від 11 травня 2007 року. Закон має таку структуру: Розділ І. Загальні положення (статті 1-5); Розділ II. Набуття громадянства України (статті 6-16); Розділ III. Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України (статті 17-21); Розділ IV. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства (статті 22-25); Розділ V. Оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (статті 26-29); Розділ VI. Прикінцеві положення (пункти 1-4) [5, ст. 1-29]. Закон встановлює такі підстави набуття громадянства України: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України [12, с. 134-135]. Набуття громадянства України за народженням (філіація) дітьми громадян України здійснюється за «правом крові». Діти осіб без громадянства і іноземців, які на законних підставах проживають на території України, а також дитина, батьки якої невідомі, набувають громадянство України на підставі принципу «права ґрунту». За територіальним походженням громадянство України набувається за дозвільно-реєстраційним принципом особами, зазначеними у ст. 8 закону. До таких осіб відносять громадян, які самі або їх близькі родичі народились на території, яка відповідно до закону «Про правонаступництво України», стала територією України. Рішення про оформлення набуття громадянства за цією підставою приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, повноваження якого Указом Президента України покладені на МВС України [55, с. 29]. Прийняття до громадянства України здійснюється на підставі індивідуального указу Президента України іноземців або осіб без громадянства, за умов визнання і дотримання Конституції і законів України, відмови від іноземного громадянства, безперервного проживання на території України протягом останніх п’яти років, отримали дозвіл на імміграцію, володіють або розуміють українську мову, в обсязі достатньому для спілкування та мають законне джерело для існування. Прийняття до громадянства України осіб, які вчинили злочин проти людства або геноцид, вчинили на території іншої держави тяжкий або особливо тяжкий злочин (за кримінальним законодавством України), або засуджена і не відбула покарання за такий злочин в Україні, не допускається. Закон «Про громадянство України» передбачає також можливість поновлення у громадянстві осіб, які його припинили, а також ж три підстави припинення громадянства: – вихід з громадянства; – втрату громадянства; – припинення за міжнародним договором України. Клопотати про вихід з громадянства може громадянин, який постійно проживає за кордоном, отримав документ від повноважних органів іноземної держави про те, що йому буде надано громадянство цієї держави, та відносно нього в Україні немає обвинувального вироку суду або громадянина не притягнуто у кримінальній справі як обвинуваченого. Громадянство України втрачається в разі добровільного набуття повнолітнім громадянином громадянства іншої держави, вступу на військові службу іноземної держави (крім військового обов’язку), а також в разі виявлення набуття особою громадянства України за підробленими документами. Отже, Закон визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття і припинення, повноваження відповідних органів державної влади і порядок оскарження їх дій. На сучасному етапі розвитку держави основні напрями та завдання державної міграційної політики України сформульовані у підзаконних нормативно-правових актах: Основи державної політики у сфері прав людини, затверджені постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 року, Стратегія інтеграції до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання» від 15 червня 2001 року, Указ Президента України «Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб» від 11 січня 2002 року тощо [39]. Пріоритетними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено: – сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків); – повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше депортованих з території України – захист соціально-економічних інтересів і прав українських громадян-заробітчан за кордоном; – збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави; – створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішньої трудової міграції громадян України; – надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства України; – регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відповідно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції; – розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення актуальних питань у сфері зовнішньої міграції; | |
| Просмотров: 941 | Загрузок: 21 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |