| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Заходи забезпечення кримінального провадження
| [ Скачать с сервера (44.0 Kb) ] | 25.05.2017, 10:56 |
| 1. Вступ…………………………………………………………………………..2 2. Поняття та класифікація заходів забезпечення кримінального провадження та підстави застосування……………………4 3. Виклик і привід як заходи забезпечення……………………………………9 4. Накладення грошового стягнення………………………………………….14 5. Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом…………….16 6. Відсторонення від посади…………………………………………………..19 7. Тимчасовий доступ до речей і документів…………………………………21 8. Тимчасове вилучення майна……………………………………………...…24 9. Арешт майна…………………………………………………………………26 10. Висновки……………………………………………………………………..30 11. Використана література…………………………………………………...…31 1.Вступ Завдання кримінального судочинства визначені в ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, де вказано, що ними є “захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура”. Тобто інтереси суспільства щодо протидії злочинності, відновлення порушених злочином прав та понесення винними особами кримінальної відповідальності задовольняються за допомогою кримінального процесу. Для забезпечення вказаних завдань законодавець покладає на суб’єктів кримінального провадження певні обов’язки та визначає їх права. При цьому держава розраховує на те, що суб’єкти кримінального провадження будуть активно брати участь у кримінальному судочинстві, сприяти досягненню його завдань, та добросовісно виконувати процесуальні обов’язки. Втім, завдання кримінального судочинства не завжди співпадають з інтересами всіх сторін провадження, а тому суб’єкти провадження можуть перешкоджати досягненню визначених законом завдань шляхом невиконання процесуальних обов’язків чи зловживання наданими правами. А тому, для забезпечення досягнення завдань кримінального судочинства, кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року визначає новий перелік заходів процесуального примусу, які іменуються “Заходами забезпечення кримінального провадження”. В теорії кримінального процесу термін “заходи забезпечення кримінального провадження” практично не використовується. Проте, аналіз законодавчо визначеного переліку цих заходів та мета їх застосування дозволяє стверджувати, що поняття “заходи забезпечення кримінального провадження” та “заходи кримінально-процесуального примусу” є тотожними. Адже ці заходи дають можливість виявляти, збирати та зберігати докази, попереджати можливу протиправну поведінку чи виключати можливість підозрюваного, обвинуваченого ухилитися від слідства та суду. Серед заходів забезпечення кримінального провадження важливе місце займають запобіжні заходи. Враховуючи те, що заходи забезпечення кримінального провадження обмежують права та свободи громадян (в тому числі і конституційні − недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів, свободу пересування тощо), закон піддає процедуру їх застосування детальній регламентації. Зважаючи на вимоги кримінально-процесуальної форми, необхідність дотримання принципу законності, вивчення питань, що стосуються обрання, зміни та скасування заходів забезпечення кримінального провадження є запорукою успішної та ефективної роботи органів досудового розслідування, дотримання прав громадян та недопущення їх порушень. Вивчення даної теми має важливе значення для успішного засвоєння всього кримінального процесу, адже заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися на усіх стадіях кримінального провадження та взаємопов’язані із такими темами кримінально-процесуального права як докази і доказування, провадження слідчих дій, оголошення особі про підозру тощо. 2.Поняття та класифікація заходів забезпеченнякримінального провадження та підстави застосування Розділ ІІ Кримінального процесуального кодексу України визначає порядок обрання, зміни та скасування заходів забезпечення кримінального провадження. Так як легальне визначення заходів забезпечення кримінального провадження відсутнє, тому слід звернутися до кримінально-процесуальної теорії, де відмічається, що серед кримінально-процесуальних заходів, які забезпечують реалізацію кримінально-процесуальних норм, особливе місце займають заходи кримінально-процесуального примусу, які є заходами впливу з боку державних органів або посадових осіб на поведінку суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, що направлений на забезпечення виконання процесуальних обов’язків, якщо вони не виконуються добровільно, або на попередження небажаних з точки зору права дій з метою забезпечення нормального руху кримінального судочинства. Заходи забезпечення кримінального провадження (заходи кримінально-процесуального примусу) − це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які здійснюють кримінальне провадження, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів з метою досягнення дієвості кримінального провадження. Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного примусу та характеризуються певними специфічними ознаками: 1) вони мають процесуальний характер і регулюються кримінально-процесуальним законом, а тому є складовою кримінально-процесуальної форми. Цією ознакою вони відрізняються від інших примусових заходів, які застосовуються при провадженні щодо кримінальних правопорушень; 2) підстави, межі та порядок їх застосування детально регламентовані законом; 3) специфічна їх мета − забезпечити досягнення дієвості кримінально-процесуального провадження та вирішення завдань кримінального судочинства; 4) примусовий характер, який залежить не від порядку їх реалізації, а від самої законодавчої моделі, що передбачає можливість застосування примусу; 5) виключний характер − вони застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами завдання кримінального судочинства досягнути неможливо; 6) специфічний суб’єкт застосування − процесуальний примус є різновидом державного примусу, а тому суб’єктом його застосування завжди є виключно компетентні державні органи та посадові особи, які здійснюють кримінальне провадження. В основі застосування заходів забезпечення кримінального провадження лежить наступне: − застосування процесуального примусу може полягати у фізичному, матеріальному чи моральному (психологічному) впливі державного органу на суб’єкта кримінального процесу; − застосування заходів процесуального примусу завжди пов’язано з певними обмеженнями особистих, майнових та інших прав і свобод учасників процесу. Це може бути обмеження свободи, недоторканості житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків тощо. Обмеження майнового характеру − позбавлення права користуватися або розпоряджатися певним майном; − застосовується всупереч волі та бажанню суб’єктів та виключно на підставі закону. Заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися до різних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності − підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свідка, а також інших осіб залежно від обставин кримінального провадження та поведінки його суб’єктів. Законодавець в нормах, які визначають порядок застосування кожного заходу забезпечення кримінального провадження, визначає коло осіб, щодо яких вони можуть бути застосовані та порядок їх обрання, зміни чи скасування. Відповідно до ст. 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є: 1) виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід (ст. ст. 133−143 КПК); 2) накладення грошового стягнення (ст. ст. 144−147 КПК); 3) тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. ст. 148−153 КПК); 4) відсторонення від посади (ст. ст. 154−158 КПК); 5) тимчасовий доступ до речей і документів (ст. ст. 159−166 КПК); 6) тимчасове вилучення майна (ст. ст. 167−169 КПК); 7) арешт майна (ст. ст. 170−175 КПК); 8) затримання особи (ст. ст. 188− 192 КПК, ст. ст. 207−213); 9) запобіжні заходи (ст. ст. 177−187 КПК). В теорії кримінального процесу заходи кримінально-процесуального примусу (заходи забезпечення кримінального провадження) класифікуються за різними критеріями. Варто відмітити, що склалося два підходи до вирішення питання щодо системи заходів кримінально-процесуального примусу. Одні вчені вважають, що до неї не повинні включатися слідчі дії, оскільки вони є засобами доказування. Інші наполягають на доцільності визнання за слідчими діями значення заходів кримінально-процесуального примусу. Більш переконливою є позиція науковців, які вважають, що до заходів кримінально-процесуального примусу доцільно відносити слідчі дії, але лише ті, при провадженні яких закон дозволяє застосування примусу. Зокрема, ст. 159 КПК, яка регламентує здійснення одного з засобів забезпечення кримінального провадження − тимчасовий доступ до речей і документів, визначає, що цей захід полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку). Класифікація заходів забезпечення кримінального провадження: • за цілями застосування: – заходи, що забезпечують участь підозрюваного, обвинуваченого у кримінальному провадженні та виконання ними процесуальних обов'язків (запобіжні заходи). Ці заходи пов’язані з суттєвим обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого, мають специфічну мету та особливий порядок застосування. Тому види запобіжних заходів, мету, підстави та порядок їх застосування ми розглянемо окремо в наступних питаннях цієї теми; − заходи, що забезпечують отримання засобів доказування (виклик слідчим, прокурором, судовий виклик, тимчасовий доступ до речей і документів тощо). На відміну від запобіжних, завдання цих заходів полягає у забезпеченні слідчому та суду можливість виявити, вилучити та дослідити докази; − заходи, що спрямовані на забезпечення законного порядку в ході провадження в справі (привід, накладення грошового стягнення, відсторонення від посади); − заходи по забезпеченню цивільного позову та можливої конфіскації майна (тимчасове вилучення майна, арешт майна тощо); • за часом дії: – заходи, що тривають протягом певного часу (запобіжні заходи, відсторонення від посади, арешт майна тощо); – заходи, які є короткочасними (тимчасовий доступ до речей і документів; привід тощо); • за підставами застосування: – заходи, що застосовуються у зв’язку з невиконанням процесуальних обов’язків (привід, запобіжні заходи тощо); – заходи, які застосовуються незалежно від процесуального правопорушення (тимчасовий доступ до речей і документів; тимчасове вилучення майна); • за режимом обмеження прав і свобод людини: – заходи, що пов’язані з ізоляцією особи (тримання під вартою, домашній арешт, затримання особи); – заходи, які не пов’язані з ізоляцією особи (накладення грошового стягнення, тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, особиста порука, застава тощо). Варто також зауважити, що окрім заходів забезпечення кримінального провадження, які перераховані в ст. 131 КПК, під час кримінального провадження застосовуються й інші заходи процесуального примусу. Так, ст. 330 КПК передбачає, що при повторному порушенні обвинуваченим порядку судового засідання він може бути видалений за ухвалою суду з зали засідання тимчасово або на весь час судового розгляду. В ст. 499 КПК врегульований порядок поміщення у приймальник-розподільник для дітей осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння у віці від одинадцяти років і до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Стаття 132 КПК визначає загальні положення, що є обов’язковими при застосуванні всіх заходів забезпечення кримінального провадження. В нормах, які регулюють порядок застосування окремих заходів забезпечення кримінального провадження, ці положення можуть конкретизуватися залежно від особливостей того чи іншого заходу. Так, за загальним правилом, юридичною підставою застосування заходів забезпечення кримінального провадження є ухвала слідчого судді або суду. Втім, у виняткових випадках, визначених у КПК, заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися і без ухвали слідчого судді, суду, Так, § 2 глави 18 передбачає можливість затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; ст. 168 КПК дозволяє тимчасово вилучати майно під час здійснення затримання в порядку визначеному ст. ст. 207 та 208 КПК. Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження подається сторонами кримінального провадження до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування. До клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або скасування заходу забезпечення кримінального провадження додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання. Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні надати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються. Для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя або суд зобов'язаний врахувати можливість без застосованого заходу забезпечення кримінального провадження отримати речі і документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні. Відповідно до ч. 3 ст. 132 КПК не допускається застосування заходів забезпечення кримінального провадження, якщо слідчий, прокурор не доведе, що: а) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження (зокрема, ст. 299 КПК передбачає, що під час досудового розслідування кримінальних проступків не допускається застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою); б) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора; в) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням. 3.Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик. Відповідно до вимог ст. ст. 133-134 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя (під час досудового розслідування) чи суд (під час судового провадження) мають право викликати підозрюваного, свідка, потерпілого або іншого учасника кримінального провадження у встановлених КПК випадках для допиту чи участі в іншій процесуальній дії. Особа може бути викликана слідчим, прокурором якщо є: − достатні підстави вважати, що вона може дати показання, які мають значення для кримінального провадження; − її участь у процесуальній дії є обов'язковою ( ст. 133 КПК). Процесуальний порядок здійснення виклику. Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом: − вручення повістки про виклик; − надіслання повістки поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком; − здійснення виклику по телефону або телеграмою. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання, повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім'ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи. Особливості виклику окремих категорій суб’єктів кримінального провадження полягає в наступному: − якщо особа перебуває під вартою, то вона викликається через адміністрацію місця ув'язнення; − повістка про виклик неповнолітньої особи, як правило, вручається її батьку, матері, усиновлювачу або законному представнику; − повістка про виклик обмежено дієздатної особи вручається її піклувальнику; − повістка про виклик особи, яка проживає за кордоном, вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого – за допомогою дипломатичного (консульського) представництва. Повістка про виклик вручається особі працівником органу зв'язку, працівником правоохоронного органу, слідчим, прокурором, а також секретарем судового засідання, якщо таке вручення здійснюється в приміщенні суду. Строки отримання повістки про виклик чи повідомлення іншим шляхом (ч.8 ст. 135 КПК): − не пізніше ніж за 3 дні до дня, коли особа зобов'язана прибути за викликом; − якщо здійснення процесуальних дій не дозволяють здійснити виклик в 3-х денний строк, особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом якнайшвидше, але в будь-якому разі з наданням їй звичайно необхідного часу для підготовки та прибуття за викликом. Відповідно до ст. 136 КПК належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є: − розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні; − відеозапис вручення особі повістки; − будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом; − отримання листа-підтвердження про отримання електронного листа. Якщо особа попередньо повідомила слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд про адресу своєї електронної пошти і повістка про виклик була надіслана на таку адресу. У повістці про виклик повинно бути зазначено: − прізвище та посада слідчого, прокурора, слідчого судді, найменування суду, який здійснює виклик; − адресу установи, до якої здійснюється виклик, номер телефону чи інших засобів зв'язку; − ім'я (найменування) особи, яка викликається, та її адреса; − найменування (номер) кримінального провадження, в рамках якого здійснюється виклик; − процесуальний статус, в якому перебуває викликана особа; − час, день, місяць, рік і місце прибуття викликаної особи; − процесуальна дія (дії), для участі в якій викликається особа; − наслідки неприбуття особи за викликом із зазначенням тексту відповідних положень закону, в тому числі можливість застосування приводу; − передбачені КПК поважні причини, через які особа може не з'явитися на виклик та обов'язок заздалегідь повідомити про неможливість з'явлення; − підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив виклик. Якщо особа може не з'явитися на виклик, вона має повідомити слідчого, прокурора, слідчого суддю чи суд про поважні причини, що перешкоджають його своєчасному прибуттю. Поважні причини неприбуття особи на виклик визначені в ст. 138 КПК. Такими причинами є: 1) затримання, тримання під вартою або відбування покарання; 2) обмеження свободи пересування внаслідок дії закону або судового рішення; 3) обставини непереборної сили (епідемії, військові події, стихійні лиха або інші подібні обставини); 4) відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо; 5) тяжка хвороба або перебування в закладі охорони здоров'я у зв'язку з лікуванням або вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити цей заклад; 6) смерть близьких родичів, членів сім'ї чи інших близьких осіб або серйозна загроза їхньому життю; 7) несвоєчасне одержання повістки про виклик; 8) інші обставини, які об'єктивно унеможливлюють з'явлення особи на виклик. Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому КПК порядку викликаний та не з'явився без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, до нього застосовуються такі заходи юридичної відповідальності: 1) накладається грошове стягнення у розмірі: − від 0,25 до 0,5 РМЗП – у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора; − від 0,5 до 2 РМЗП – у разі неприбуття на виклик слідчого судді, суду. 2) застосовується привід (ст.ст. 140−143); 3) за злісне ухилення від явки свідок, потерпілий несуть відповідальність, встановлену законом (ст. 185-4 КУпАП). Привід (ст. 140 КПК) полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про його здійснення, до місця її виклику в зазначений в ухвалі про здійснення приводу час. Привід може застосовуватися лише до підозрюваного, обвинуваченого, свідка. Привід свідка не може бути застосований до неповнолітніх, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, осіб, які одноосібно виховують дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також осіб, які згідно із КПК не можуть бути допитані як свідки. Привід співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч.4 ст. 140 КПК). Привід застосовується якщо: − особа була викликана у порядку, встановленому КПК України; − наявне підтвердження отримання повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом; − особа не з'явилася без поважних причин або не повідомила про причини свого неприбуття. Причини неявки мають бути встановлені до прийняття рішення про застосування приводу. Тобто, слідчий суддя чи суд мають впевнитися, що особа була викликана у визначеному законом порядку та не повідомила про наявність поважних причин її неприбуття за викликом. Юридичною підставою здійснення приводу є ухвала слідчого судді, суду, яка виноситься за клопотанням слідчого, прокурора або з власної ініціативи, а під час судового провадження − також за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого. Порядок виконання ухвали про здійснення приводу. Копія ухвали про здійснення приводу, завірена печаткою суду, негайно надсилається органу, на який покладено її виконання. Виконання може бути доручене відповідним підрозділам ОВС, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства або органів державного бюро розслідувань. Ухвала про здійснення приводу оголошується особі, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу. Підозрюваний, обвинувачений чи свідок, щодо яких прийняте рішення про здійснення приводу, зобов'язана прибути до місця виклику в зазначений час у супроводі особи, яка виконує ухвалу. У випадку невиконання особою, що підлягає приводу, законних вимог щодо виконання ухвали про здійснення приводу, до неї можуть бути застосовані заходи фізичного впливу, які дозволяють здійснити її супроводження до місця виклику з дотриманням вимог, передбачених ч.3 ст. 143 КПК. Зокрема, застосуванню заходів фізичного впливу повинно передувати попередження про намір їх застосування. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання ухвали про здійснення приводу, і мають зводитися до мінімального впливу на особу. Забороняється застосування заходів впливу, які можуть завдати шкоди здоров'ю особи, а також примушення особи перебувати в умовах, що перешкоджають її вільному пересуванню, протягом часу більшого, ніж необхідно для негайного доставлення особи до місця виклику. Перевищення повноважень щодо застосування заходів фізичного впливу тягне за собою відповідальність, встановлену законом (наприклад, ст. 118 та 124 КК). | |
| Просмотров: 488 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |