| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Загальні положення про стадійність у цивільному процесі
| [ Скачать с сервера (75.8 Kb) ] | 15.06.2017, 11:56 |
| Вступ Стадії доказування є поняттям що зустрічається не лише в цивільному процесуальному, але і у інших галузях права. Для з’ясування його сутності необхідно спочатку дослідити такі категорії і поняття як доказування, його сутність та ознаки , і тоді вже в контексті того сформувати підхід до розуміння та класифікацій стадій доказування в цивільному процесі України. Актуальність теми зумовлена значенням судового доказування у процесі розгляду цивільних справ, оскільки його метою є повне, всебічне та об'єктивне з'ясування обставини справи, ухвалення законного та обґрунтованого рішення судом. Через наявність процесуальної та пізнавальної складових, стадійність процесу доказування є дискусійним питанням серед науковців і в науці не існує однозначного підходу до класифікації етапів доказування. Щодо практики, то , з впровадженням принципу змагальності, постає питання щодо ролі суду у процесі доказування, оскільки з одного боку вона послабилась, а з іншого – вимагає точних, чіткий процесуальних дій для забезпечення основного обов’язку - створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи. Ступінь розробленості проблеми. Питання стадій доказування в тій чи іншій мірі досліджувала значна кількість вчених, зокрема Грабовська О. О., Курилєв С. В., Молчанов В. В., Мухін І. О., Решетнікова І. В., Фурса С. Я., Треушніков М. К., М.Й. Штефан, С.С. Бичкова та ін. Об’єктом дослідження є цивільні процесуальні відносини, що виникають у цивільному судочинстві України під час здійснення процесу судового доказування . Предмет дослідження – стадійність процесу доказування як його ключова ознака, підходи та хронологічне висвітлення дискусії щодо класифікації стадій. Метою даної курсової роботи є детальне ознайомлення із стадіями процесу доказування, підходів до їх класифікації, вироблення власного погляду щодо розуміння їх сутності та виокремлення на основі цих даних найбільш доцільної, на власне переконання, класифікації.. Виходячи з мети курсової роботи, було поставлено наступні завдання: • здійснити ретроспективний аналіз становлення інституту доказування та його етапів зокрема; • дослідити питання підходів до класифікації стадій доказування у цивільному процесі; • з’ясувати особливості стадійності доказування у змагальному та розшуковому цивільному процесах • розкрити зміст основних стадій процесу судового доказування. Під час наукового дослідження були використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи, а саме: • історичний та логічний методи; • метод аналізу та порівняння законодавчих актів, наукових джерел; • метод систематизації; • діалектичний та метафізичний методи. РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СТАДІЙНІСТЬ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ. 1. 1.Поняття доказування та стадійність як його основна ознака Для того, щоб правильно та логічно визначити, що собою являє стадійність процесу доказування, необхідно насамперед розглянути термін «доказування», його суть та місце у системі цивільного процесуального права, адже правильне розуміння термінів та понять, та їх однакове застосування є основою правотворчої та правозастосовної діяльності. Перш за все варто зазначити, що право на здійснення доказування є невід’ємною частиною захисту прав і свобод людини і громадянина у суді , що закріплено у ст. 55 Конституції України. Тому вірне тлумачення даного терміну є важливим для здійснення судочинства загалом. Досліджуючи буквальне тлумачення терміну «доказування», яке можна вивести із поняття «доказувати», що дається у тлумачному словнику української мови як «підтверджувати істинність, правильність чого-небудь фактами, незаперечними доводами»[21, с. 287] , можна зробити висновок, що його не можна повністю екстраполювати на доказування у цивільному судочинстві, оскільки суб’єктами даного процесу є не тільки юридично заінтересовані особи,які безпосередньо зацікавлені у встановленні істинності, а й суд, який досліджує та оцінює докази. Щодо нормативного закріплення поняття «доказування», варто зазначити, що чинний Цивільний процесуальний кодекс України( далі – ЦПК України) оперує ним у Розділі 1 Главі 5, ст. 60, 62,а також у цілому комплексі окремих частин, пунктів, статей, де прямо чи побічно закріплено основні правила та компоненти такого процесу однак загального визначення терміну він не дає. Не містить визначення даного поняття і Цивільний процесуальний кодекс 1963 року. Тому для з’ясування та вироблення власної позиції щодо даного поняття, необхідно звернутись до наукової літератури. Дане питання є предметом дослідження багатьох науковців, і на підставі аналізу різних джерел, зупинимось на найбільш поширених та цікавих думок, дослідивши їх у порівняльно-історичному аспекті. Зокрема, процесуаліст – класик Е.В. Васьковський зазначав, що доказування – це діяльність осіб, між якими виник спір, метою якої є переконати суд в істинності їх тверджень та заяв. Доказування в процесуальному сенсі являє собою встановлення істинності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. [8, с. 143] Щодо вчених радянського періоду, то вони здебільшого розглядали доказування через його стадійність, тобто зосереджували свою увагу на процесуальному аспекті даного поняття. На думку А. Ф. Клейнмана, доказуванням є процесуальна діяльність лише сторін, яка базується на сукупності відповідних процесуальних прав і складається із тверджень про фактичні обставини справи, надання доказів, спростування доказів суперника, подання клопотання про витребування доказів, участь у їх дослідженні, надання пояснень щодо досліджених доказів. Тому в поняття судового доказування не слід включати дослідження, перевірку та оцінку доказів судом. [12, с. 96] Таким чином, згідно із поглядами цього професора, судове доказування в цивільному процесі полягає в переконанні суду в істинності тверджень сторін і включає процесуальну діяльність лише сторін щодо ствердження фактів, надання доказів та участі в їх дослідженні, тобто коло суб’єктів доказування обмежується лише сторонами процесу. Такої ж позиції дотримується М. А. Гурвич, вказуючи що під доказуванням розуміється діяльність, яка має на меті переконати суд в істинності розглянутих ним фактів. [11, с.65] та ряд інших вчених, зокрема С. В. Курылев, Л.А. Ванеева, В.Н. Щеглова які відокремлюють поняття доказування та пізнання, вважаючи своїм гаслом твердження «доказування – не пізнання, доказування для пізнання» [14, с.99] Прихильники іншої позиції розуміють під судовим доказуванням пізнання фактичних обставин справи. Так, зокрема К. С. Юдельсон зазначає, що під доказуванням «слід розуміти діяльність суб’єктів процесу по встановленню за допомогою вказаних у законі процесуальних засобів та способів об’єктивної істинності наявності чи відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами…»[24, с. 19]. До суб’єктів доказування автор відносить не тільки сторін, але й суд, третіх осіб, представників, прокурора. М. К. Треушников під судовим доказуванням розуміє логіко-практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, представників, а також суду, що базується на принципі змагальності цивільного процесу, направлену на з’ясування дійсних фактичних обставин справи, шляхом твердження про факти, подання¸ дослідження та оцінки судових доказів. [24, с. 23] Дослідник також аргументує доцільність такого підходу, зазначаючи що згідно принципу змагальності, суд має право та обов’язок звертати увагу сторін на факти, які ними не вказувались, а також зобов’язаний за власною ініціативою збирати докази, якщо без них не можливе встановлення істини ; вказує на необґрунтованість обмеження суб’єктного складу та змістового наповнення доказування. Пізніше у навчальних джерелах з’явились більш повні визначення поняття доказування у цивільних справах, зокрема у підручнику відомих українських процесуалістів М.Й. Штефана, О.Г. Дріжчаної, Радзієвської Л.К. та ін., до елементів «доказування» у цивільному процесі автори включили процесуальну і розумову діяльність суб’єктів доказування, яка проводиться в законодавчо врегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, установлення певних обставин шляхом утвердження юридичних фактів, вказівок на докази, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження та оцінки доказів [10, с. 13]. Цей висновок згодом був підтверджений й іншими процесуалістами. Так, Решетнікова І. В., вказуючи на поєднання в доказуванні процесуальної та розумової діяльності, також звертає увагу на співвідношення доказування та логіки, вказуючи на те, що оскільки сам процес доказування є емпіричним та раціональним пізнанням, а заключною його формою є умовивід, то він повинен підкорюватись законам логіки та логічного мислення. Хоча правила логіки не мають нормотворчого закріплення, однак вони присутні при реалізації права та повинні враховуватись при правотворчості, інакше застосування норм про доказування не матиме змісту. [23, с. 12] Щодо сучасних наукових підходів до визначення судового доказування, то для них є характерним взяття за основу сутнісних ознак принципу змагальності, який визначає процесуальну природу такої діяльності. Також звернута увага на різницю між термінами доказування та доведення, наприклад С. Я. Фурса під доказуванням розуміє регламентовану в певному порядку процесуальну діяльність зі збирання, витребування (для адвокатів та прокурорів) і надання суду доказів суб’єктами, що за цивільним процесуальним законодавством вправі надавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду, доведення ж складається із процесу доказування та розумової і процесуальної діяльності, спрямованої на формування у судді переконання в достовірності юридичних обставин справи, і на цій підставі обґрунтованості вимог сторони. [27, с. 348] Значна кількість процесуалістів у своїх дослідженнях акцентує увагу на структурній приналежності судового доказування у системі цивільного процесуального права. Зокрема Решетнікова І. В. у своїх працях виділяє доказове право як міжгалузевий правовий інститут, виходячи із гносеологічної природи доказування, наявності в ньому матеріальних та процесуальних норм, виділяючи в ньому загальну та особливу частини. [23, с. 9] Однак, більш доцільною видається думка, висловлена зокрема Грабовською О.О., що доказування є галузевим інститутом цивільного процесуального права, який складається з групи норм, які регулюють процесуальну діяльність по доказуванню, тісно пов’язаний з усіма іншими нормами та інститутами та «працює» у сукупності, є невід’ємним від них. [10, с. 13] Проаналізувавши наведені підходи до визначення поняття доказування, можна навести наступне розширене визначення, запропоноване М.Й. Штефаном: «Доказування - це пізнавальна і розу¬мова діяльність суб’єктів доказування, яка здійснюється в урегу¬льованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, зби¬рання, витребування, дослідження і оцінки доказів»[29, с. 249]. Тобто вче¬ним на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб’єктів доказування. Отже, враховуючи основні теоретичні висновки та погляди щодо сутності судового доказування та його мети, положення цивільного процесуального законодавства, можна виділити основні характерні риси, ознаки доказування у цивільних справах: 1) діяльність по доказуванню є процесуальною за своєю юридичною природою, оскільки здійснюється у зв’язку з розглядом та вирішенням цивільної справи у суді; 2) метою судового доказування є обґрунтування вимог та заперечень особами, які беруть участь у справі, повне, всебічне та об’єктивне з’ясування обставини справи, ухвалення законного та обґрунтованого рішення судом; 3) доказування у цивільних справах урегульоване масивом законодавчих актів; 4) ґрунтується доказування на реалізації суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин найважливіших принципів цивільного судочинства; 5) здійснюється доказування усіма суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, хоча і з різною метою, юридичними підставами та наслідками тощо; 6) доказування у цивільних справах характеризується стадійністю (послідовністю) тощо. [10, с.14] Таким чином, доказування у цивільних справах – багатогранне поняття, яке характеризується комплексом ознак,серед яких стадійність має ключове значення, оскільки різноманітні процесуальні дії, які здійснюються судом, сторонами, третіми особами та іншими суб’єктами процесу, що пов’язані з доказами та доказуванням, групуються в окремі взаємопов’язані елементи, які складають перехід від незнання до знання, від ймовірних суджень до достовірних [24, с. 28] 1.1. Наукові підходи до класифікації стадій доказування 1.1.1. Дореволюційний підхід Варто відзначити, що ряд правових явищ, які зараз вивчаються та відкриваються, мали своє вирішення ще у праві Київської Русі(«Руська Правда»), в праві періоду Гетьманщини (« Права, по якому судиться малоросійський народ») та ін. Однак, погоджуючись із думкою Васильєва С. В. ,виникнення сучасного цивільного процесу в Україні необхідно повязувати з судовою реформою 1864 р, яка вперше відокремила цивільне судочинство від кримінального, було побудовано систему судів цивільної юрисдикції ат введено основоположні принципи цивільного судочинства як змагальність, гласність, усність та безпосередність. [7] Основним нормативним актом даного періоду був Статут цивільного судочинства 1864 р., який сприйняв принципи кодифікування цивільного процесу у Франції і фактично ґрунтувався на Цивільному процесуальному кодексі 1806 року Французької республіки. Найважливішим досягненням даного документу в аспекті розгляду проблеми інституту доказування було встановлення змагального цивільного процесу. У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес проходив у таємниці, застосовувався принцип письмовості. Що означало не безпосереднє у залі суду сприйняття доказів, усний допит обвинуваченого, свідків та особисте ознайомлення з матеріалами справи, а спираючись на письмові матеріали, отримані під час слідства. Докази оцінювалися за формальною системою, що означало їх заздалегідь встановлену законом силу, який строго встановлював що може бути, а що ні розглянуто як доказовий матеріал у справі. Також було встановлено законом ступінь достовірності доказів, поділяючи їх на досконалі, тобто ті, які давали підставу для остаточного вироку і не могли бути спростовані підсудним та недосконалі. | |
| Просмотров: 455 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |