| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Загальна характеристика права землекористування
| [ Скачать с сервера (269.0 Kb) ] | 17.05.2017, 20:58 |
| Вступ Актуальність теми. Визначення землі як особливого об’єкта правового регулювання, що перебуває під особливою охороною держави та виступає місцем та умовою життєдіяльності людини, безумовно передбачає наявність відносин щодо її використання, які в процесі правового регулювання набувають юридичного оформлення у вигляді права землекористування громадян. Проблеми щодо землекористування завжди гостро стояли перед українським суспільством, яке залежало від особливостей ставлення держави до його загальних проблем. Саме питання про те, хто матиме повноваження володіння, користування та розпорядження землею була стрижнем у відносинах між державою та власним народом на всіх державотворчих етапах. Право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах. На сьогодні встановлення правових титулі землекористування має велике значення для розвитку земельних відносин, проте існує велика кількість прогалин щодо зазначеного напряму, коли держава стала на демократичний шлях розвитку і поклала в основу регулювання відносин європейські стандарти. Саме тому дослідження питаня права землекористування є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовила вибір даної теми дослідження. В спеціальній літературі питання поняття і змісту права землекористуваня, суб'єктів і об'єктів права землекористування, підстав виникнення і припинення права землекористування, його видів досліджувались у пряцях таких науковців як Андрейцев В.І., Носік В.В., Шульга М. В., Мірошниченко А. М., Бринчук М.М., Дмитренко І.А., Колбасов О.С., Малишко М.І., Тищенко П.В., та інших. Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні поняття права землекористування і характеристиці його видів. Для досягнення мети маємо такі завдання: - розкрити поняття та принципи права землекористування; - визначити основних суб’єктів та об’єкти права землекористування; - дослідити права та обов’язки землекористувачів. - з'ясувати підстави виникнення та припинення права землекористування - проаналізувати види права землекористування; Об‘єктом дослідження є право землекористування у суб'єктивному, об'єктивному значеннях, як правовідношення щодо використання особливого об'єкту – земельної ділянки. Предметом дослідження є нормативна база та теоретичні наукові розробки із зазначеного питання. Методи дослідження. Одним із загальнонаукових методів дослідження є діалектичний метод дослідження, що дав можливість проаналізувати юридичні відносини та явища у їх взаємному розвиткові. Крім того, були використані прийняті в юриспруденції методи наукового пізнання: логіко-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний, аналізу та синтезу, моделювання, історичний, прогнозування та ін. Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Розділ 1. Загальна характеристика права землекористування 1.1. Поняття і принципи права землекористування Право землекористування поряд із правом власності є одним із прав на землю, предбачених рядом нормативно-правових актів (Земельним Кодексом, Цивільним Кодексом, ЗУ «Про оренду землі» та ін). У спеціальній юридичній літературі та в законодавстві немає єдності в питанні розмежування понять «користування землею» та «використання землі». У сьогоднішніх умовах підтримки заслуговує концепція, згідно якої землекористування – лише одна з форм використання землі (поряд з використанням землі на титулі права власності). Законодавець не надає нормативного визначення права землекористування. Теорія земельного права розглядає право землекористування в суб'єктивному та об'єктивному розумінні. В суб´єктивному розумінні право землекористування можна розглядати у двох аспектах: 1)як правомочність користування земельними ділянками, тобто застосування їх корисних властивостей (правомочність користування є складовою «класичної тріади» повноважень власника) або 2)як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб´єктивне право використовувати земельну ділянку, відмінний від права власності. Такий титул є «ярликом», що відповідає певній сукупності повноважень щодо земельної ділянки - щодо (1) користування та, у певних випадках, (2) володіння та (3) обмеженого права розпорядження нею (наприклад, шляхом надання земельної ділянки в суборенду). Для нормотворчої практики (ст.ст. 92, 93 ЗК України) притаманним є розуміння права землекористування саме в об'єктивному розумінні: як сукупності правових норм, що регулюють права володіння та користування певною земельною ділянкою з установленими межами та визначеним місцем розташування. Подібні міркування висловлені і в науковій літературі. Так, Кулинич П.Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок . Казанцев Н.Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідно до тієї мети, для якої вона їм надана. Наявність окремого речового титулу на використання земельної ділянки слід відрізняти від використання земельної ділянки з дозволу володільця титулу на зобов´язальному праві. Відсутність прямої заборони законодавця дозволяє здійснювати надання земельних ділянок в користування на підставі договорів, непоіменованих у ЗКУ. Прикладом може слугувати положення про використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт «на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем» (ч. 1 ст. 97 ЗКУ); користування земельними ділянками лісогосподарського призначення тимчасових лісокористувачів (довгострокове та короткострокове), яке здійснюється «без вилучення земельних ділянок» на підставі спеціального дозволу або договору (ст. ст.. 4-6 ст. 18 ЛКУ). Право землекористування ґрунтується на фундаментальних конституційних положеннях та принципах земельного законодавства. Так, аналізуючи земельне законодавство треба виділити наступні принципи права землекористування: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки. Варто зазначити, що в теорії земельного права виділяють ще низку принципів, на яких базується право землекористування, а саме: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за цільовим призначенням; принцип сталості землекористування тощо. Крім того, оскільки землекористування є різновидом права природокористування, це є підставою для застосування до відносин із землекористування загальних принципів, передбачених екологічним законодавством, насамперед, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.3), а саме: безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності; компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища тощо. Деякі з наведених принципів потребують детальнішого розгляду. Так, принцип похідності права землекористування від права власності на землю базується на наступних положеннях: землекористувачі здійснюють право користування земельною ділянкою в обсязі й в межах, наданих власником. Землевласник, в свою чергу, може наділяти землекористувача правом використання землі як у повному, так і в обмеженому обсязі і, крім цього, має право вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбачених законодавством. Принцип використання земельних ділянок за цільовим призначенням передбачений рядом нормативно правових норм (ст. ст.19, 20, 96 ЗКУ; ЗУ «Про оренду землі» та ін). Землекористувачі зобо'язані використовувати землі за цільовим призначенням і можуть бути позбуті права землекористування у разі зміни цільового призначення землі у визначених законом випадках (ч. 1 ст. 32 ЗУ «Про оренду землі»). Принцип раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів при здійсненні землекористування являє собою економічно й екологічно обґрунтоване використання земельних ресурсів, а саме забезпечення їхньої родючості та дотримання екологічної безпеки, що закріплено на конституційному (ч. 7 ст. 41 КУ) та законодавчому рівнях (ЗУ «Про охорону навколишнього природнього середовища», ЗКУ). Ст. 164 ЗКУ містить ряд вимог щодо охорони земельних ресурсів: захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва та інше. 1.2.Суб'єкти і об'єкти права землекористування Законодавство України не містить єдиного переліку суб'єктів, що мають право здійснювати користування землею, проте як кодифікованими так і некодифікованими законами визначено коло суб'єктів, що мають право здійснювати той чи інший вид використання земельних ресурсів. Так, ч. 2 ст. 92 ЗКУ встановлює ряд суб'єктів, що мають право набути право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а саме:а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування". Між тим, існуюче зараз право постійного користування інших суб’єктів, що виникло до набрання чинності ЗКУ від 25.10.2001, зберігається. Вимога щодо переоформлення такими суб’єктами права постійного користування на право власності або право оренди, встановлена п.6 розд. Х «Перехідні положення» ЗКУ, визнана рішенням Конституційного Суду України неконституційною (Рішення Конституційного Суду №5-рп/2005 від 22.09.2005). На погляд науковців, можливе набуття права постійного користування суб’єктами, не передбаченими ст.92 ЗКУ, також у випадку придбання будівлі або споруди у суб’єкта права постійного користування (ст.120 ЗКУ). Ст. 93 ЗКУ та ст. 5 ЗУ «Про оренду землі» визначає коло суб'єктів такого правового титулу землекористування як оренда: орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою, а саме: а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом;б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом;в) громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави. Ст. 4 ЗУ «Про оренду землі» встановлює перелік орендодавців відповідно до того, у чиїй власності перебуває земельна наділянка, що надається в оренду. Таким чином, орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є: сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування. Детальніше повноваження щодо надання земельних ділянок у користування органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування розкриті в ст. ст. 122-124 ЗКУ та в ЗУ «Про місцеві державні адміністрації» та ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні». Мірошниченко А. М., крім зазначених титулів права землекористування, виділяє й інші, зокрема – користування земельними ділянками для проведення розвідувальних робіт. Суб'єктами такого виду землекористування згідно з ст. 97 ЗКУ є підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи. В теорії земельного права науковці (Мірошниченко А. М., Костяшкін І. О.) виділяють ще один вид землекористування – загальне землекористування, яке хоч прямо і не закріплено актами земельного законодавства, проте випливає з їх суті та встановлене ч. 2 ст. 38 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища». Суб´єктами права загального землекористування є громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які, за загальним правилом, користуються в Україні тими ж правами, що і громадяни України. Окрім титулу права землекористування, суб'єктний склад може залежати від категорії землі та від виду цільового призначення земельної ділянки (наприклад, ч. 3 ст. 22 ЗКУ встановлює суб'єктів користування земель сільськогосподарського призначення). Специфічними суб'єктами землекористування є фермерські господарства, діяльність яких регулюється ЗКУ і спеціальним Законом України «Про фермерське господарство». За колом користувачів можуть існувати спеціальні обмеження – наприклад, відносно земельних ділянок водного фонду вони передбачені ст.ст.59, 85 ВКУ (право надається «державним водогосподарським організаціям») ; земель лісогосподарського призначення – ст.17 ЛКУ та ст.57 ЗКУ (право може надаватися державним або комунальним лісогосподарським підприємствам та іншим державним або комунальним «підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи») . Об'єктом права землекористування є земельна ділянка, визначення якої закріплено як на законодавчому (ч. 1 ст. 79 ЗКУ), так і на теоретичному рівнях. За визначенням В. В. Носіка, земельна ділянка - «це розташована над надрами частина земної поверхні, що є основою ландшафту, нерухома за місцем знаходження, індивідуально визначена в конкретній місцевості за розмірами, межами, цільовим (функціональним) призначенням, встановленими законом, адміністративним актом чи договором правами та обов ´язками на неї громадян та юридичних осіб та інших суб ´єктів земельного права». Аналізуючи законодавство (ст. 15 ЗУ «Про оренду землі», ст.ст. 79, 79-1 ЗКУ) можна сказати, що до об'єкту оренди відноситься земельна ділянка з визначенням її кадастрового номеру, місця розташування та розміру. Визначення об'єкту права землекористування, як і визначення суб'єктів, залежить від правового титулу даного права. Так, згідно ч. 1 ст. 92 ЗКУ об'єктом права постійного землекористування є «земельна ділянка, яка перебуває у державній чи комунальній власності». Згідно з ст. 3 ЗУ «Про оренду землі» : об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. Крім того, ч. 3 ст. 93 ЗКУ наданий перелік об'єктів, що не підлягають передачі в оренду: земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів. Законодавство може встановлюватий інші спеціальні обмеження щодо об’єктів оренди. Так, повністю заборонена оренда земельних ділянок, на яких розташовані поховання (ч.2 ст.28 ЗУ «Про поховання та похоронну справу»). Визначення об'єкту оренду має важливе практичне значення, адже ст. 15 ЗУ «Про оренду землі» відносить об'єкт оренди до істотних умов договору оренди. Що ж стосується визначення об'єктів інших титулів землекористування, а саме загального землекористування, то теоретики відносять до них всі землі України (крім тих, щодо яких здійснення права загального землекористування заборонене законодавством України: про природно-заповідний фонд, оборону, про державний кордон тощо). Об´єктом права загального землекористування можуть бути й інші землі, проте можливість здійснення права загального користування ними істотно обмежується обов´язком не порушувати прав інших осіб. 1.3. Особливості підстав виникнення та припинення права землекористування. Підставами виникнення права землекористування є певні юридичні склади, пов'язані з процедурою набуття права землекористування, що регламентується ст. ст.. 123, 124, 186-1 ЗКУ, ст. ст. 50, 56 ЗУ «Про землеустрій», ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації», та рядом підзаконних нормативних актів (ПКМ від 04.03.2004 № 266 «Про затвердження Типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» та ін) та з процедурою реєстрації речового права на земельну ділянку (ст.ст. 125, 126 ЗКУ; ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Підставами набуття права землекористування фізичними та юридичними особами є надання земельних ділянок у користування уповноваженими органами, якщо це землі державної та комунальної власності, або власниками земельних ділянок, якщо земельні ділянки перебувають у приватній власності. Набуття права користування земельними ділянками державної та комунальної власності можливе на конкурентних (ст.134 ЗКУ) та ненаконкуретних засадах (ст. 123 ЗКУ). Порядок набуття права землекористування землями приватної власноті є значно простішим і регулюється нормами ЗКУ (ч. 4 ст. 124), ЗУ «Про оренду землі» та ЦКУ (розділ III, глава 58). Спершу варто розглянути набуття права користування земельними ділянками державної та комунальної власності на ненаконкуретних засадах, а саме набуття права постійного землекористування. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст. 123 ЗКУ). Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування тим чи іншим суб'єктом владних повноважень здійснюється відповідно до норм ЗКУ (ст 122 ЗКУ). Процедура надання таких земельних ділянок є складною і багатоетапною. Проаналізувавши норми ЗКУ (ст.ст 123, ст. 186-1), ЗУ «Про землеустрій», можна виділити наступні етапи: 1)звернення зацікавленою особою до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування (відповідно до положень ст 122 ЗКУ) з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення певної земельної ділянки (у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок),крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу; 2)розгляд відповідним органом клопотання у місячний строк і надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивованої відмови у його наданні (відмова надається тільки у визначених законом випадках, таких як: невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів та ін, – ч. 3 ст. 123 ЗКУ); 3)розроблення проекту землеустрою шляхом укладення договору із розробниками документації із землеустрою, якими згідно із ст. 26 ЗУ «Про землеустрій» є: юридичні особи, що володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та у складі яких працює не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників; або фізичні особи - підприємці, які володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та є сертифікованими інженерами-землевпорядниками ; 4)погодження і затвердження документації із землеустрою територіальним органом Держземагенства (ч. 1 ст. 186-1 ЗКУ; Указ Президента України «Про Державне агентство земельних ресурсів України»). Деякі види землевпорядних матеріалів (проекти землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць; проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій іншого природоохоронного призначення) підлягають державній експертизі, яка здійснюється органом по земельних ресурсах відповідно до ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації». Підствавою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів; 5)прийняття рішення про надання земельної ділянки у користування відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності), надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (п.п 6-10 ст. 123 ЗКУ). Право оренди земельної ділянки державної та комунальної власності виникає після прийняття рішення відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗКУ (ст.ст. 123, 124 ЗКУ) або за результатами аукціону (ст.ст. 134-139 ЗКУ), на підставі чого укладається договір оренди (ст. 16 ЗУ «Про оренду землі») та здійснюється державна реєстрація права оренди (ст.ст. 125, 126 ЗКУ; ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 ЗКУ у разі: використання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, та спеціального водокористування відповідно до отриманих спеціальних дозволів (ліцензій); використання релігійними організаціями, які легалізовані в Україні, земельних ділянок під культовими будівлями та ін. Земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір оренди. | |
| Просмотров: 1343 | Загрузок: 33 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |