| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Визнання та виконання рішень іноземних судів
| [ Скачать с сервера (266.0 Kb) ] | 01.04.2017, 14:33 |
| ВСТУП Рішення суду будь-якої держави має виконавчу силу тільки в межах держави , якою було прийнятто рішення(судом). А для виконання цього рішення за межами держави , судом якої було прийнято рішення потрібна особлива процедура-розпорядження – екзекватура. ЕКЗЕКВАТУРА (лат., виконую) 1. у міжнародному праві - документ про визнання консула урядом країни, в яку він призначений, і про надання йому дозволу виконувати консульські функції. 2. Виконання в даній країні судового рішення, прийнятого в іншій країні. Порядок визнання та виконання рішень іноземних судів регулюється широким колом нормативних актів , серед яких можна виділити внутрішні акти України щодо регулювання даної сфери правовідносин та акти укладені між Україною та іншими державами. Актуальність даної роботи полягає в систематизації розглянутих джерел регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів й виявленні спільних ключових ознак , що дасть змогу розглянути дане явище з доктринальної точки зору та проаналізувати окремі етапи здійснення такого особливого розпорядження як екзекватура. На сучасному етапі розвиток міжнародних відносин свідчить про необхідність перегляду теоретичних концепцій судочинства на предмет адаптації новітніх тенденцій співіснування країн у міжнародному правовому полі і, зокрема, на інтеграцію України до Європейського співтовариства. Такі тенденції міжнародного права у першу чергу мають стосуватись охорони і захисту прав громадян і юридичних осіб, оскільки розвиток міжнародної економіки, в т.ч. й інвестування, туризму, поширення інтеграційних процесів неодмінно призводитиме й до виникнення правопорушень, що не в останню чергу зумовлено різними правовими системами окремих країн. Для того, щоб кордони країни не ставали на заваді ліквідації правопорушень і одночасно не виникали випадки необгрунтованого притягнення громадянина до відповідальності мають бути розроблені критерії виконання іноземних рішень на території України. Але не зважаючи на прийняття законів України «Про міжнародне приватне право» та нового ЦПК, процедура діяльності судів щодо визнання і приведення до виконання в Україні рішень іноземних судів до цього часу не конкретизована . Об`єктом роботи є дослідження понять визнання та виконня рішень іноземних судів , предметом є дослідження окремих аспектів визнання та виконання рішень іноземних судів , а також дослідження джерел нормативного регулювання , оскільки це є способом досягнення правильного розуміння даної процедури з наукової точки зору , а не відповідго окремо взятого нормативного акту , що під впливом певних історичних чинників може нести дещо суб`єктивний характер. Держава, яка визнає рішення іноземного суду розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов’язань в тому самому розумінні як і рішення свого власного суду. Примусове виконання рішення іноземного суду – надання відповідним компетентним органам владного розпорядження, за яким судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма наслідками, які з цього випливають. Метою роботи є теоретичне обгрунтування визнання та виконання рішень іноземних судів опираючись на правове регулювання та відповідну практику їх застосування. Методи дослідження : для розв’язання поставлених завдань використано такі методи досліджень: теоретичний аналіз наукових та нормативних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, діалектичний, історичний та логічний, та конкретно-наукових методах: конкретно-соціологічний, компаративістський, теоретико-прогностичний та ін. При виконанні цієї роботи, я ознайомився з роботами й статтями вчених та науковців, які займалися питаннями про визнання та виконання рішень іноземних судів, а саме: Штефана М.Й., Кузнєцова В.І, Вольфа М., Гладишева С.І., Лунца Л.А., Маришевої Н.И., Чешира Дж., Норта П., Осакве К., Шака Х., Євтушенко О. І. та ін. Нормативну базу, що використовувалася при написанні курсової роботи, складають: Конституція України, Цивільний процесуальний кодекс України, Закони України «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про виконавче провадження», «Про міжнародне приватне право», дво- та багатосторонні міжнародні договори України, законодавство деяких іноземних країн та інші. Структура й обсяг роботи: робота складається із вступу двох розділів, що включають 4 підрозділи, висновку, списку використаних джерел з 22 найменувань та списку зносок 20 найменувань; загальний обсяг роботи – 38 сторінок друкованого тексту. Розділ І: Поняття визнання та виконання рішень іноземних судів. 1.1Визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів як інститут міжнародного цивільного процессу В міжнародному приватному праві проблема визнання і виконання рішень іноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносяться арбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основному науковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод, а тому це питання в світлі охорони і захисту прав громадян і юридичних осіб стає дедалі актуальнішим, що зумовлюється розвитком міжнародних економічних стосунків. Історичні і економічні передумови розвитку цього інституту міжнародного права розглянуті у багатьох роботах, серед яких необхідно виділити роботи А.І. Муранова . Зокрема, останні публікації, присвячені цій темі, свідчать, що російські вчені продовжують дослідження у цьому напрямку, але їх праці здебільшого присвячені виконанню лише арбітражних (третейських) судів . Однак, однозначної доктрини щодо визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів ні в Україні, ні в інших країнах ще не створено. Автор не заперечує належність цього питання до міжнародного цивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід до вирішення цієї проблеми, а саме з урахуванням функції судової влади у державі, структури та спеціалізації судових органів та аналізу юридичної практики. Міжнародні аспекти врегулювання спорів щодо визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, на наш погляд, комплексно не розглядались, а тому на практиці і на законодавчому рівні виникають деякі неузгодженості та неточності. Тому автором пропонується провести відповідну класифікацію способів врегулювання зазначених міжнародних спорів за різними критеріями. За звичай, в юридичній літературі виділяють одним із основних критеріїв для відокремлення міжнародних спорів - суб’єктний склад. На скільки такий поділ є справедливим можна пересвідчитись на прикладі, коли подружжя одружилось в одній країні, а розлучитись бажає в іншій. Зокрема, таку дію вважати міжнародною дуже складно, хоча, за звичай, й має застосовуватись як мінімум законодавство двох країн. Але для того, щоб ця ситуація набула ознак належності до міжнародного права необхідною умовою є застосування при вирішенні спірних відносин міжнародної угоди між двома країнами або багатостороннього договору (конвенції). Тобто виходячи із суб’єктного складу вважати, що спір набув міжнародного характеру важко, хоча б тому, що спір відбувається між двома приватними суб’єктами, а не між державами. У зв’язку з цим можна також вважати, що поняття „міжнародне приватне право” деякою мірою штучне, якщо не брати до уваги приватне (суб’єктивне) право „окремого” народу певної держави, тобто випадки, коли суб’єктом міжнародних відносин виступає держава, соціологічне поняття якої асоціюється з певним народом. Наприклад, автор вважає, що присвоєння комерційному арбітражу терміну „міжнародний” є некоректним, оскільки його функції не поширюються на врегулювання спорів між державами або народами. Крім того, держава Україна не може встановлювати особливості врегулювання і діяльності міжнародного суду своїм законодавством. У Законі України „Про міжнародне приватне право” іноземний елемент характеризується як ознака, що регулюються цим Законом та виявляється в одній або кількох з таких форм: - хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; - об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; - юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави. Отже, розгляд справ про визнання і приведення до виконання у силу прямого посилання у Законі України „Про міжнародне приватне право” на цю категорію справ, а також за іншими раніше наведеними критеріями, говорить про належність цих правовідносин до міжнародного приватного права. Але ці зауваження стосуються лише поверхневого синтаксичного аналізу загальноприйнятої термінології. Слід відмітити зокрема, що існує багато наукових праць, які присвячені діяльності міжнародних комерційних арбітражів, але в них практично не робиться спроба знайти місце міжнародному процесу по вирішенню спорів ні в господарському, ні в цивільному, ні в арбітражному процесі. Існують й позиції науковців, які приходять до аналізу державного контролю арбітражних рішень через норми міжнародних договорів і Директив (наприклад, Про електронну комерцію). Інші автори розглядають міжнародні спори, а судові рішення визначають джерелом міжнародного публічного і приватного права, тобто не відносять процес вирішення справ до міжнародного публічного або приватного права. З цією концепцією можна було б погодитися, але при розгляді справ у судах виникають процесуальні відносини, суб’єктами яких є іноземні громадяни, тому такі відносини також можуть характеризуватися як міжнародні. При розгляді таких справ судами України можуть також застосовуватися норми іноземного права, зокрема, коли постане питання про правомірність вирішення справ на підставі норм іноземного або міжнародного права. Більшість російських і українських процесуалістів у відповідності до сучасної юридичної практики та законодавства РФ та України вважають інститут визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів належним до цивільного процесу з іноземним елементом. Хоча ця концепція базується на рівності в умовах визнання і приведення до виконання як арбітражних рішень українських судів, так й іноземних, але необхідно брати до уваги положення про те, що перегляд таких рішень здійснюється у межах цивільного процесу. Автор вважає, що таким чином нівелюються міжнародні аспекти іноземних рішень і рішення іноземних судів позбавляються особливого статусу, оскільки у такому випадку апеляційним судам України складно враховувати принцип взаємності та інші особливості визнання іноземних рішень, що необґрунтовано спрощуватиме їх розгляд. Виходячи з аналізу порядку визнання та виконання рішень іноземних судів, нас, в першу чергу, цікавлять питання правового змісту врегулювання міжнародних спорів, але практична діяльність в наш час без відповідного теоретичного обґрунтування здається неможливою, а тому постають й питання про те, яким же правом має регламентуватись врегулювання міжнародних спорів в Україні щодо порядку визнання та виконання рішень іноземних судів. Тут можна навести багато позицій вчених, які проаналізовані в роботах українських фахівців міжнародного права, за якими вирішення спорів відноситься до міжнародного приватного або до міжнародного публічного права. Зокрема, цікавою для аналізу є позиція А.І. Дмитрієва, В.І. Муравйова, які займаються дослідженням міжнародного публічного права і не включають питання про вирішення міжнародних спорів до цієї дисципліни , Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк та О.С. Скарідова, які досліджують міжнародне приватне право і розглядають лише міжнародний цивільний процес, але не виконання рішень суду або арбітражу . Загалом, можна констатувати збіг позицій різних науковців відносно вирішення міжнародних спорів, але на скільки ця позиція обґрунтована, вважається необхідним перевірити. Зокрема, Т.Н. Нешатаєва відносить до міжнародного цивільного процесу питання визнання і виконання рішень іноземних судів, арбітражів, третейських судів . Якщо ми виходимо з принципу охорони і захисту суб’єктивного права, то цю концепцію можна однозначно приймати як вірну. Але при більш докладному аналізі, можна помітити, що суд є публічним інститутом, а не приватним. Формулюючи суб’єктний склад міжнародного приватного права вчені визначають, що суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді – держави, а специфікою відносин – наявність „іноземного елементу”. Таким чином, суд важко розцінювати як юридичну особу або прирівнювати до держави і вважати суб’єктом міжнародного приватного права. Останнє положення можна розглядати з двох позицій, оскільки існують суди державні і недержавні, а останні можна поділяти на суди, що знаходяться під юрисдикцією держави та на наддержавному або міждержавному рівні, оскільки вони створюються у відповідності до міжнародних угод. Формально ж слідуючи за концепцією Г.С. Фединяк та Л.С. Фединяк можна вважати, що достатнім елементом для віднесення діяльності суду до міжнародного права є наявність серед суб’єктів, що беруть участь в справі, іноземного громадянина або юридичної особи. Але така концепція неодмінно призведе до того, що українське законодавство необхідно буде прирівнювати до міжнародного, коли в процесі братиме участь іноземець, не зважаючи на те, що норми міжнародного права не застосовуватимуться і рішення виконуватиметься на території України. Зокрема, не враховуються і не узгоджені у міжнародному праві питання щодо меж і способів виконання рішень іноземних судів, оскільки виконання деяких з них може бути не передбаченим Законом України „Про виконавче провадження” або суперечити іншим нормативним актам України. Автор також вважає, що участь у судовому розгляді судді - іноземця, наприклад, таких суддів можуть включати до переліку суддів - арбітрів арбітражних або третейських суддів, не є достатнім свідченням віднесення таких справ до міжнародних і, зокрема, міжнародного приватного права. Спроби розібратись в тому, які відносини і права відносяться до публічного і приватного права, робляться давно, але, на наш погляд, ці питання не мають однозначного розв’язання. У противному разі необхідно штучно розривати процес охорони і захисту прав суб’єктів у судах і арбітражах. У зв’язку з цим цікавою є позиція Єрпильова Н.Ю., яким дається поняття міжнародного цивільного процесу через поняття міжнародного спору. Так він вважає, що спір представляє собою оформлену у вигляді взаємних вимог суперечку між сторонами зовнішньоекономічного контракту у зв’язку з його невиконання або неналежним виконанням. Термін «міжнародний» відрізняється від аналогічного терміну міжнародного публічного права і означає, що спір включає в себе “іноземний елемент”, тобто сторони, які спорять мають різну державну належність. Це зумовлює практичну неможливість вирішення такого спору в межах однієї внутрішньо державної правової системи і тим самим породжується колізія не тільки матеріальних, але й процесуальних норм. Термін „комерційний” означає, що спір між конкретними сторонами слід віднести до категорії спорів по цивільних і торгових справах[6]. Але в цьому визначенні викликає зауваження розподіл комерційного спору на цивільні та торгові сфери діяльності суб’єктів спору, з чим важко однозначно погодитись хоча б тому, що мають існувати цивільний та господарський напрямок, що зумовлено існуванням в Україні цивільних і господарських судів, а термін „комерційний” має дещо інше походження і не може розглядатися як кваліфікуюча ознака спору. Ставлячи в основу міжнародного спору іноземних суб’єктів та норми матеріального і процесуального права, важко відрізнити міждержавні спори, спори з іноземним, а не міжнародним елементом, оскільки до цього часу чіткої градації і класифікації спорів не проведено. В усякому разі важко назвати спір міжнародним, коли він виникає між двома юридичними особами, які належать до різних держав, а в основу врегулювання спору закладено право однієї з них. В основі терміну „міжнародний” закладено зміст, який стосується відносин між народами, а не окремими суб’єктами окремих народів або держав. Коли ж спір виникає між двома особами, як правило, вони не можуть асоціюватися з окремим народом. Тому вважається доцільним розрізняти міжнародні спори, коли спір стосується двох і більше країн та спори між суб’єктами, які знаходяться під юрисдикцією різних країн, та називати їх „спори з іноземним елементом”. Хоча ця позиція не є новою, але до останнього часу багато авторів не проводить межі між різними видами спорів. Дійсно, звернення до суду з позовом у більшості випадків зумовлено спором та порушеним або оспорюваним правом, але в подальшому має йти розподіл на публічний (суспільний) інтерес в об’єктивному вирішенні справи та приватний інтерес позивача. Існують також випадки захисту прав групи осіб( групові позови ) у цивільному або арбітражному процесах, тобто у цьому випадку цивільний процес неможливо зводити лише до захисту приватного права, оскільки можуть зачіпатися інтереси окремих держав. Наприклад, пред’явлення групових позовів, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою. Підводячи підсумок і враховуючи положення ст. 3 Конституції можна встановити, що окреме право громадянина визначає спрямованість діяльності держави, а тому воно представляє державний (суспільний) інтерес, а не тільки приватний. Тому, це положення має бути визначальною рисою для діяльності державних судів, а не. Отже, на наш погляд , постає питання про статус суду у міжнародних відносинах. Але ми вважаємо неможливим це питання розглядати формально без врахування ієрархічної структури судів, їх належності до державної влади, недержавної або наддержавної організаційної структури або юрисдикції. З проведеного аналізу автор дійшов висновку про те, що поряд із звичною системою визнання та виконання рішень іноземних судів доцільно виділяти такий аспект як ієрархія відповідного рішення, що підлягає визнанню та виконанню на території України. Наступний, не менш важливий приклад, коли рішення суду має певні правові та процесуальні особливості, пов’язані із статусом суду в країні, на яку поширюється його юрисдикція. Зокрема, у цьому зв’язку потребує аналізу створення у Російській Федерації інституту мирових судів. Це положення до цих пір не вплинуло на стосунки між Україною та Російською Федерацією на предмет визнання рішень постановлених саме мировим суддею, але вважається необхідним цей аспект прокоментувати. В даний час відбувається відновлення мирового суду, що існував у Росії до революції. При цьому, мировий суд вважається нижчою ланкою системи судів загальної юрисдикції, тобто нижче, ніж районні (міські) суди. Це положення яскраво можна продемонструвати на прикладі оскарження рішення мирового судді, що здійснюється у відповідному районному суді, а не в суді вищої інстанції. Хоча таке провадження й називається апеляцією, але його не слід ототожнювати з апеляційним провадженням у судах України, оскільки воно статусом нижче. Рішення ж районного суду оскаржуються до касаційної інстанції (за нашою правовою системою до апеляційного суду). Сам статус мирового судді має неоднозначний характер, оскільки мирові судді за ст. 6 Закона "О мировых судьях в Российской Федерации" або призначаються на посаду законодавчим (представницьким) органом державної влади суб'єкта РФ, або обираються на посаду населенням відповідного судової ділянки в порядку, установленому законом суб'єкта РФ. Якщо представити, що рішення по цивільних справах можуть бути постановлені й Президією Верховного Суду Російської Федерації, то постає питання про відповідний статус такого рішення, особливо у порівнянні з рішеннями мирового судді. Вважається доцільним підкріпити свою позицію таким аргументом, коли підписується договір про взаємне визнання і виконання рішень судів сторони можуть ознайомитись з системою судової влади, коли ж створюється нова гілка судової влади, яка вважається нижчою від тих, які існували на момент підписання відповідної угоди, то перед визнанням і приведенням до виконання рішення такого органу держава має повідомити іншу сторону договору про правовий статус такого суду. Інший варіант вирішення міждержавних відносин – це приведення такого рішення до статусу рішень, що існували на момент підписання відповідної угоди. Наприклад, перед передачею такого рішення для виконання в іншій країні воно має бути переглянутим на його відповідність закону і нормам міжнародного права судом, що існував на момент підписання відповідної угоди. Зрозуміло, що кожна незалежна держава вправі створювати різні за правовим статусом суди, але питання про правовий статус їх рішень може стосуватись прав громадян іншої договірної сторони, а тому третій варіант вирішення цієї ситуації – це додаткова угода або повідомлення повноважних органів держави, в якому має кваліфікуватись статус рішення такого органу. Отже, на нашу думку , питання визнання і виконання рішень іноземних судів на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин аналізуються лише на предмет загального визнання або виконання рішень, без врахування статусу органу, що його постановив. Якщо ж прийняти запропоновану автором концепцію, то доцільно також відрізняти ті органи, які вправі вирішувати питання про визнання та виконання рішення на території України залежно від статусу органу, що постановив рішення та враховувати, ті правові аспекти, яких стосується рішення. Наприклад, рішення суду переглядалось касаційною інстанцією в тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, тобто була здійснена його перевірка на відповідність закону вищою судовою інстанцією країни, тому виходить, що таке рішення має наділятись особливим статусом, а не вважатись таким, що прийняте судом першої інстанції. Повертаючись до міжнародних аспектів, в даному випадку можна стверджувати, що таке рішення вправі перевіряти на відповідність нормам міжнародного права Європейський Суд з прав людини, а в наступному Конституційний Суд України, тобто необхідно брати до уваги відповідну ієрархію судів як у самій країні, так і за її межами, але ми таким чином не беремо до уваги, що в Україні існує Верховний Суд, який може вважатись «рівним» лише вищому суду іншої держави. Тому автор вважає, що Верховний Суд України вправі здійснювати перегляд рішень вищого суду іноземної держави на предмет відповідності його рішення законодавству України, але лише у тому випадку, коли справа стосується прав та інтересів громадянина України, а не іноземної особи, яка знаходиться під юрисдикцією країни, суд якої постановив рішення. При цьому, вважаємо, що питання стабільності рішень іноземних судів та міжнародний характер розглядуваного питання зумовлює необхідність з певною повагою відноситись до рішень іноземних судів, особливо прийнятих вищими судами іноземних держав. Однак, необхідно брати також до уваги, що Україна як правова держава має дбати, в першу чергу, про права власних громадян тому вважається, що можливим і доцільним є запровадити особливу процедуру перевірки таких рішень на відповідність їх Конституції України, тобто їх визнання Україною та можливість їх виконання на її території. Автор вважає, що у разі порушення прав громадян України рішенням іноземного суду перегляд такого рішення перед примусовим виконанням можливий лише у тому випадку, коли при прийнятті рішення були застосовані закони або процедури не сумісні з Конституцією України або міжнародними договорами. При цьому, громадяни України не повинні володіти будь-якими перевагами по відношенню до іноземних громадян, але для держави й права громадян України не повинні бути другорядними по відношенню до міжнародних зобов’язань. Рішення ж іноземних конституційних судів не можуть виконуватись на території України і аналогічне положення стосується Конституційного Суду України, оскільки виконувані ними функції не поширюються на міжнародні відносини. Таким чином, автором пропонується така класифікація рішень в залежності від статусу органу, що його постановив, і які надаватимуться з урахуванням юридичної сили таких рішень: 1.Рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини; 2. Рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх «ієрархічної» структури судової влади: - вищих судових органів держави; - апеляційних інстанцій; - районних судів; - мирових суддів; 3. Рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн. При застосуванні наведеної класифікації на практиці пропонується керуватись такими критеріями і визначати відповіді на такі питання: чи належить рішення до компетенції міжнародної організації, чи рішення постановлене судом, який відноситься до недержавних форм врегулювання спорів при цьому керуватись слід не назвою, а правовими основами діяльності суду – міждержавна угода, визнанням його рішень окремими країнами тощо, а також за складом суддів, наприклад, для вирішення спору між юридичною особою України та іноземною юридичною особою мають запрошуватись судді із третіх країн, про що мають існувати певні домовленості, та за іншими критеріями у тому числі за законодавством, яке застосовується при врегулюванні спорів тощо. Зокрема, Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж” не може вважатись коректним, оскільки Україною не може поширюватись юрисдикція створеного нею суду на міжнародні питання, якщо інші країни його офіційно не визнають. А тому необхідно на рівні міждержавних угод ставити питання про взаємне визнання і виконання рішень недержавних органів. Це зумовлено тим, що рішення можуть стосуватись не тільки суб’єктів, які знаходяться під юрисдикцією України, а вони можуть виконуватись поза межами України. Тому необхідно визначити що існують: міжнародні арбітражні суди, які засновуються на міждержавному рівні і які не знаходяться під юрисдикцією окремої країни (наприклад, Міжнародний третейський суд, Економічний суд СНД та ін.) та ті, які створюються в певній країні і не можуть за належністю вважатись міжнародними, оскільки вони створені і знаходяться під юрисдикцією певної країни (МКАС при ТПП України). Для того, щоб такі суди за статусом можна було вважати міжнародними, юрисдикцію таких судів мають офіційно визнавати інші держави. В ідеалі сторони, добровільно прийнявши на себе зобов'язання вирішувати свої спори в недержавному арбітражному порядку, також погоджуються добровільно підкоритися арбітражному рішенню. Така традиція, помітимо - цілком правильна, відбиває суть і принципи арбітражу. Однак реалії (особливо в Росії, як це не сумно) такі, що головною задачею сторони, якій відмовлено у задоволені позову, бачиться дотримання своїх майнових інтересів, відхід від стягнення (наприклад, затягування процесу, відмова від добровільного виконання арбітражного рішення, ін.), а не збереження свого обличчя перед партнером. Спеціально для таких випадків держава надає іноземним арбітражним рішенням примусової сили, для чого існує процедура їхнього визнання і приведення до виконання. Таким чином, виходячи з того, що здійснення правосуддя є актом державного суверенітету, національний суд позбавляється юрисдикційних повноважень за межами своєї країни і не може здійснювати які б то не було судові процедури за кордоном . 1.2 Співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземних судових рішень в міжнародному приватному праві Беззапречним є положення, за яким рішення суду має силу тільки в межах тієї держави, суд якої це рішення ухвалив. У всіх інших державах воно, саме по собі, правової сили не має і отримує її тільки тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільне процесуальне законодавство цих держав допускає визнання або виконання іноземних судових рішень. Причому, як відомо, обов’язку визнати іноземне судове рішення в силу загальних норм міжнародного права не існує. Потреба у визнанні та у виконанні іноземних судових рішень є наслідком поширення міжнародного товарообороту, особливо – світової торгівлі, що призводить до виникнення великої кількості спорів між особами (як фізичними, так і юридичними, а також між тими і іншими), що знаходяться в різних країнах. І тільки починаючи з 19-го ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність. Оскільки питання про взаємність у доктирні, зокрема пострадянській, залишається спірним, наведу деякі з думок цитованого автора. Х. Шак зауважує, що на перший погляд ідея взаємності спрямована на встановлення рівності між державами за межами міжнародних договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності навряд чи є придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше, вимагаючи взаємності, обидві держави очікують, що перший крок у цьому напрямі зробить інша держава. По-друге, оскільки рішення іноземного суду не обв’язково повинно бути рішенням вітчизняного суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б’ють віслюка, а вважають, що б’ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують від позивача подання позову, але вже до суду відповідної держави, що взагалі уявляється надмірною жорстокістю. Внаслідок цього багато законодавців відмовились у певних галузях, насамперед – у сімейному праві, від забезпечення взаємності. Тому , на думку Х. Шака, було б краще, якби законодавці взяли за взірець Закон Швейцарії про Міжнародне приватне право і зовсім відмовились від такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення з боку держави, яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компетенції по визнанню судових рішень та у застереженні про публічний порядок...», зауважує автор. Взагалі неможливо не відзначити певні позитивні якості інституту визнання іноземного судового рішення. Неозброєним оком помітна економія коштів і часу сторін внаслідок усунення повторного судового розгляду. Одночасно усувається сама можливість винесення суперечливих судових рішень. Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розгляду спору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як правило, легше, ніж знову розглядати весь правовий спір у його фактичному і правовому розумінні». Нарешті, усувається можливість виникнення вільних від виконання судових рішень зон у випадках, коли держава не визнає іноземні судові рішення і , одночасно, не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території. Приступаючи до розгляду питання за суттю, зазначимо перш за все, що слід чітко розуміти зміст та співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземного судового рішення. Визнання іноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов’язань у тому самому розумінні, як і рішення свого власного суду. Примусове виконання іноземного судового рішення – це надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється до рішення національного суду з усіма тими наслідками, які з того прирівнювання випливають. Стосовно взаємовідносин цих понять можна зазначити таке. По-перше, визнання іноземного судового рішення не завжди тягне за собою його примусове виконання. Наприклад, визнання рішення іноземного суду про розірвання шлюбу може ніколи не мати в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчих дій. Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюдиційну силу: визнане у встановленому порядку іноземне судове рішення стає перешкодою для розгляду національним судом тієї ж самої справи, між тими самими сторонами, з того ж предмета та за тих самих підстав. Окрім того, преюдиційне значення визнання іноземного судового рішення стосуються правового статусу фізичної особи. Наприклад, особа, що розірвала шлюб за кордоном, зовсім не бажала би, щоб його при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії. Інакше кажучи, від факту існування чи неіснування шлюбу (преюдиційне питання) залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами одного й того ж рішення стає вкрай небажаною. Саме тому законодавці передбачають, як правило, спеціальний порядок визнання своїми судами рішень іноземних судів у сімейній сфері. Проте, по-друге, визнання іноземного судового рішення завжди є необхідною передумовою його примусового виконання. Але одного визнання для примусового виконання замало: у національних законодавствах, зверх цього, завжди встановлюються ще й додаткові вимоги, наявність яких необхідна для того, щоб визнане рішення іноземного суду підлягало виконанню відповідними національними органами. Оскільки кожна держава згідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила та форми, в яких здійснюється розгляд цивільних справ її судами, вона не має права сподіватися на те, що рішення її судів обов’язково будуть визнані в інших державах. З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання іноземних судових рішень її національними судами, як і процедуру такого визнання, кожна держава теж встановлює сама. Проте, на мій погляд, є одна спільна для всіх держав вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бути визнаним, суд, який це рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Не потребує доведення положення про те, що жодна держава не визнає іноземного рішення з питань, щодо яких її національним законодавством встановлено правило про виключну підсудність. Тому , принципова відмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу на його виконання полягає в тому, що в той час, як визнання у ряді держав може мати місце автоматично, наділення такого рішення якістю виконуваності завжди проходить через акт національного верховенства. Таким чином, з вище проведеного аналізу можна дійти висновку про доцільність нормативного закріплення у процедурі визнання та виконання рішень іноземних судів ієрархії рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території України, та положення про необхідність врахування статусу суду в країні, на яку поширювалася його юрисдикція. Обґрунтовано положення про наділення особливим статусом рішення суду, законність і обґрунтованість якого перевірялась касаційною інстанцією у тій країні, де воно постановлене і залишено в силі, оскільки така перевірка його на відповідність закону була здійснена вищою судовою інстанцією країни і таке рішення не може вважатися таким, що прийняте судом першої інстанції. Запропонована класифікація рішень у залежності від статусу органу, що його постановив, і дозвіл на визнання і виконання яких надаватиметься з урахуванням юридичної сили таких рішень компетентною судовою установою: 1) рішення, постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніх договорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини; 2) рішення, постановлені державними судами, з урахуванням їх ієрархії: вищих судових органів держави; апеляційних інстанцій; районних судів; мирових суддів; 3) рішення арбітражних (третейських) судів іноземних країн. Цю класифікацію пропонується застосовувати при укладенні міждержавних договорів про визнання і приведення до виконання рішень судів двох країн, а також при укладенні договорів про правову допомогу. Ця класифікація може бути застосована й при підписанні інших договорів, які стосуються визнання і виконання рішень іноземних судів. Розділ ІІ : Правове регулювання інституту визнання та виконання рішень іноземним судом. 2.1 Міжнародно-правове регулювання інституту визнання та виконання іноземних судових рішень У сучасній доктрині МПП та законодавстві більшості країн світу під міжнародним договором зазвичай розуміється міжнародна угода, укладена між двома чи декількома іноземними державами або іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій формі та врегульована відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного пра¬ва, незалежно від того, міститься така угода в одному чи в декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкрет¬ного найменування. Це правило закріплено у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і Законі України від 9 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України». Як джерело права, що застосовується у сфері МПП, міжнародний договір мас свої особливості. Головною особливістю, притаманною міжнародному договору як джерелу права, в МПП є тс, шо з моменту включення норм міжнародного договору до складу тієї чи іншої правової системи вони діють як внутрішні правові норми, залишаючись при цьому міжнародними договорами, тобто стають частиною національного законодавства певної держави. Аналогічне правило сформульовано і в законодавстві України, зокрема в ст. 9 Конституції України, за якою чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України* Міжнародний договір укла¬дається за загальновизнаними в міжнародному праві правилами, а саме шляхом: проведення попередніх переговорів представників держав або міжнародних організацій; складання тексту договору; парафування чи попереднього підписання тексту договору; підписання, ратифікації або офіційного визнання; обміну ратифікаційними грамотами; опу¬блікування тексту договору. Оригінальний текст багатостороннього договору зберігається в одній з держав-учасниць, яка у цьому разі йменується депозитарієм. | |
| Просмотров: 693 | Загрузок: 20 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |