| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (192.5 Kb) ] | 22.07.2017, 11:57 |
| ВСТУП Загальносвітові процеси у сфері продовольства останніх років та стан вітчизняного АПК зумовили віднесення питань щодо забезпечення національної продовольчої безпеки до числа найбільш стратегічних інтересів держави. Зважаючи на це, держава повинна тримати під пильним контролем вказану сферу та мати повний спектр ефективних правових важелів впливу на її стан. Необхідність належного законодавчого врегулювання сфери національної продовольчої безпеки держави також обумовлюється конституційною нормою, що вимагає від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України). Варто зауважити, що юридична наука протягом останніх років звертала певну увагу на проблеми правового регулювання національної безпеки України (В. А. Ліпкан) та окремі аспекти національної продовольчої безпеки України (В. І. Курило). Крім цього, певний вклад у вивчення проблем продовольчого забезпечення України було зроблено представниками інших галузей: наук з державного управління щодо дослідження окремих аспектів державного регулювання регіональної продовольчої безпеки (В. М. Шкаберін), економічної науки щодо теоретичних основ продовольчої безпеки (О. І. Гойчук, С. М. Кваша, О. В. Скидан та ін.). Водночас, потрібно констатувати, що сьогодні вивченню проблем національної продовольчої безпеки України приділяється ще недостатньо уваги вчених. Проблема продовольчої безпеки взагалі та в надзвичайних ситуаціях зокрема поки що не має достатньо повного, усталеного понятійного апарату. У наявній літературі досвід окремих країн висвітлений нерівномірно і за різними аспектами продовольчої безпеки. Це, зокрема, може пояснюватись різними економічними, історичними, політичними умовами, в яких перебували чи знаходяться окремі країни. Порівняння цього досвіду за єдиною схемою навряд чи можливе і навіть може бути не зовсім коректним. Отже, проведений огляд доступних літературних джерел, зібрані документи, факти та власні коментарі автора поки що не можуть претендувати на достатню повноту і є лише першою спробою відбору, аналізу та узагальнення наявної інформації з метою сприяння подальшим системним економічним та правовим дослідженням проблеми; продовольчої безпеки взагалі і окремих її складових.. Наведене свідчить про актуальність теми даної роботи на сьогоднішній день. Метою роботи є аналіз особливостей забезпечення продовольчої безпеки держави, а також формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики. У відповідності до зазначеної мети необхідним є виконання наступних завдань: 1. Визначити зміст продовольчої безпеки та її місце в системі національної безпеки України. 2. Охарактеризувати компонентний склад та функціональне призначення продовольчої безпеки. 3. Визначити специфіку нормативно-правового регулювання продовольчої безпеки в Україні. 4. Дослідити особливості статусу основних суб’єктів забезпечення продовольчої безпеки. Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини в сфері забезпечення продовольчої безпеки. Предметом – структура продовольчої безпеки, її функції, суб’єкти забезпечення, а також чинне законодавство України і доктринальні роботи з окресленої проблематики. РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 1.1. Поняття та зміст продовольчої безпеки як складового елементу національної безпеки Активізація процесів глобалізації, загострення проблем безпеки у багатьох регіонах світу стають об’єктивними передумовами перегляду стану національної безпеки в цілому та її основи – економічної безпеки з усіма її складовими. Аналітики стверджують, що світові зміни на початку XXI ст. відбуватимуться шляхом формування багатополюсного світу. Успіх матиме лише той, хто своєчасно передбачить їх розвиток і скоординує свої дії. При цьому зрозуміти проблеми України, спрогнозувати її перспективи, окреслити стратегічні напрями економічного розвитку можливо лише в межах глобальних тенденцій загальносвітового прогресу, формування нового світового порядку, системи, світової безпеки. Соціально-політична напруга загрожує дестабілізувати соціальний порядок у багатьох країнах, особливо там, де чисельність населення швидко зростає. Це, в свою чергу, підвищує ймовірність конфліктів у боротьбі за продовольство, питну воду, ресурси. І не тільки ймовірність – поточний розвиток міжнародних відносин дає достатньо фактів, що підтверджують наростання таких тенденцій. Запобігання цим процесам, своєчасне вжиття превентивних заходів становить предмет уваги урядів багатьох країн та міжнародних організацій, включаючи в першу чергу ООН, FAO (Міжнародна організація продовольства та сільського господарства ООН), СFS (Комітет з світової продовольчої безпеки FAO) та WTO (Світова організація торгівлі) [19, с. 38]. В історичному плані досвід людства без будь-яких сумнівів на перше місце ставить продовольчу безпеку (друге місце в сучасному світі, безумовно, належить енергетичній безпеці, третє – інформаційній). Сьогодні продовольча безпека визначається як самостійний об’єкт внутрішньої та зовнішньої політики держави. Поняття «національна безпека» як складне соціально-політичне явище об’єктивно носить конкретно-історичний характер і тісно пов’язане з усіма формами і напрямками взаємодії в системі «природа – людина – суспільство». Категорія «безпека» – не абсолютна, а тільки відносна, і набуває значення тільки у зв’язку з конкретними об’єктами або сферою людської діяльності і навколишнього світу. Безліч визначень поняття «національна безпека» об’єднує прагнення представити це явище за допомогою аналізу конкретних ознак: «стан або положення безпеки об’єкта, коли для нього немає небезпеки, тобто зміни властивостей в гіршу сторону»; «стан, що забезпечує достатню економічну і військову міць нації для спротиву загрозам її існування, що виходить, як з інших країн, так і зсередини власної країни»; «реальна здатність бути вільними від зовнішньої небезпеки»; «стан міжнародних відносин, що виключають порушення вільного світу або створення загрози безпеці народів в якій би то не було формі». Як категорія політичної науки національна безпека відображає зв’язок безпеки з нацією, що представляє соціально-економічну та духовну спільність людей, які проживають на певному територіально-державному просторі. Як політична система національна безпека являє собою надзвичайно складний багаторівневий функціональний процес, у якому постійно відбувається взаємодія і протиборство життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави з внутрішніми і зовнішніми загрозами цим інтересам. Отже, в центрі системи національної безпеки знаходяться життєво важливі інтереси особистості, суспільства і держави, сукупність яких складає в цілому національні інтереси країни. В якості цільового завдання системи національної безпеки виступає ступінь захищеності властивих їй інтересів від загроз, так як саме інтереси є рушійною силою розвитку і виступають найважливішим стимулом або метою перетворень у суспільстві, державі та в світі в цілому. Під національною безпекою розуміється стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави у всіх сферах їх життєдіяльності від внутрішніх і зовнішніх загроз і небезпек, що забезпечує їх сталий розвиток. Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, національна (в тому числі державна) безпека України передбачає відсутність загрози у сферах: політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, і полягає, зокрема: у безпеці конституційного ладу і державного суверенітету України, невтручанні у внутрішні справи України з боку інших держав, відсутності сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні, не порушенні принципу розподілу влади, злагодженості механізмів забезпечення законності та правопорядку – у політичній сфері; у відсутності проблем ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн, не відпливі за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів – у економічній; у відсутності посягань на державний суверенітет України та її територіальну цілісність – у воєнній; у відсутності науково-технологічного відставання від розвинутих країн – у науково-технологічній; у не витоку інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави, – в інформаційній сфері Як відомо, категорію «національна безпе¬ка» відносять до міждисциплінарних чи інтегративних понять, що вико¬ристовуються у досить широкому колі наук – юридичних, економічних, математичних, військових, політології, теорії міжнародних відносин, конфліктології, спеціальних оперативних дисциплінах [21, с. 570]. Зрозуміло, що цей перелік не є вичерпним. Відповідно, слід погодитись з тезою, що національна безпека України є багатогранним, багатоаспектним, системним явищем. О. Гончаренко та Е. Лисицин, аналізуючи понятійно-термінологічний апарат дослі¬джень системи національної безпеки, визна¬чають національну безпеку як ступінь захи¬щеності національних інтересів, що дозволяє вказувати лише на певний рівень безпечності [18, с. 6-7]. О. Ф. Бантишев та О. В. Шамара ро¬зуміють під основами національної безпеки – «конституційний, суспільний і державний лад України, її політичну систему, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість, обо¬роноздатність, державну, економічну чи інфор¬маційну безпеку, а також національну безпеку в екологічній і воєнних сферах» [14, с. 26]. Наведена дефініція в цілому вірно визна¬чає ознаки основ національної безпеки, про¬те й не позбавлена окремих недоліків. Так, дослідники вказують серед об’єктів посяган¬ня такі явища, як «обороноздатність» і «на¬ціональну безпеку в воєнній сфері», розумі¬ючи їх як однощаблеві категорії. Відповідно до Закону України від 19.06.2003 № 964-IV «Про основи національної безпеки України» національна безпека визначається як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв’язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам [2]. У цьому законодавчому положенні національна безпека характеризується як захищеність при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам. Національні же інтереси фактично ототожнюються зі сферами державного управління, великий, але не вичерпний перелік яких наводиться у цьому ж визначенні. Таким чином, у Законі України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси ототожнюються з інтересами органів державної влади, тим більш, що згадані також інтереси «людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства» жодним чином не конкретизовані. При визначенні поняття «національна безпека» дослідники спираються на такі підходи: національна безпека – як стан / ступінь захищеності національних інтересів / цінностей; як відсутність загроз; як вирішальна умова життєдіяльності особи, суспільства і держави; як цінність; як сукупність заходів, що вживаються для гарантування безпеки або як постійна реакція на реальні загрози; як здатність певного об’єкта зберегти свої суттєві риси та головні параметри в умовах цілеспрямованої, руйнівної дії на нього; безпека характеризує стан державних інститутів, а також як система взаємопов’язаних складових, що будується на принципах стійкості, саморегуляції, цілісності [25, с. 186]. Підсумовуючи, можна сказати, що національна безпека – це конкретний (такий, що визначається для кожної держави окремо) ступінь захищеності важливих цінностей, інтересів, прав особи, соціальних груп, всього суспільства і держави, зокрема, загальнонаціональних цінностей та самобутності, від широкого спектру зовнішніх і внутрішніх загроз політичного, економічного, військового, екологічного, технологічного, інформаційного, культурного та іншого характеру. Національна безпека у широкому сенсі – це система «безпек» як усіх складових нації України (ієрархічне поєднання безпеки держави, безпеки недержавних об’єднань (громад) та безпеки фізичних осіб), так і поєднання усіх аспектів безпеки (безпеки військово-політичної, економічної, енергетичної, екологічної, інформаційної тощо). Є підстави вважати, що національна безпека у широкому сенсі співпадає з суспільною безпекою. Провідними вітчизняними вченими визначена важливою складовою стратегії національної безпеки її економічна складова, яка включає продовольчу безпеку, як самостійний об’єкт внутрішньої та зовнішньої політики держави [26, с. 83]. Сучасне трактування продовольчої безпеки має певні відмінності, але принципова ознака сутності цього поняття як стабільне забезпечення населення продуктами харчування залишається однаковою у всіх визначеннях. Найчастіше зустрічаються три підходи до визначення продовольчої безпеки. Представники першого підходу – переважно економісти країн з розвинутою ринковою економікою, використовують визначення продовольчої безпеки, в якому фігурує тільки споживання. На їхню думку, продовольча безпека – це забезпечення гарантованого доступу населення до продовольства в кількості, необхідному для активного здорового життя. Отже, для досягнення продовольчої безпеки існують різні альтернативи – імпорт або самозабезпечення, причому між ними не вбачається істотна різниця при використанні подібного визначення. Серед деяких вітчизняних економістів критерій споживання також визнається єдиним [28, с. 16]. Прихильники другої точки зору в якості ще однієї ключової позиції в розумінні сутності продовольчої безпеки виділяють здатність країни самостійно забезпечувати себе необхідним обсягом та асортиментом продуктів харчування. Відповідно до цього підходу, досягнення продовольчої безпеки передбачає реалізацію таких основних напрямків вирішення проблеми: 1) підтримання постачання продовольства на рівні, достатньому для здорового харчування; 2) забезпечення належного рівня платоспроможного попиту населення; 3) усунення залежності від імпорту та захист інтересів вітчизняних товаровиробників [20, с. 109]. Третій підхід ґрунтується на двох критеріях: наявність на продовольчому ринку країни такої кількості продуктів харчування, якої достатньо для підтримання здорового способу життя населення; доступність цих продуктів абсолютно для всіх верств населення [27, с. 11]. Викладені вищі підходи ставлять акцент передусім на особистості та її інтересах у сфері забезпечення своїх першочергових потреб у продуктах харчування, тобто можливість забезпечення фізичної та економічної доступності продовольства. Різні точки зору на поняття продовольчої безпеки висловлюються і у спеціальній літературі. Так, слушним вбачається визначення продовольчої безпеки, яке дали В. І. Курило й О. І. Гойчук, – це гарантована здатність держави на принципах самозабезпечення основними харчовими продуктами за їх економічної і фізичної доступності незалежно від впливу зовнішніх і внутрішніх чинників задовольняти потреби населення в особі кожного громадянина продуктами харчування в необхідному обсязі, асортименті та якості на рівні, що забезпечує його здоров’я та інтелектуальний розвиток [17, с. 3]. На думку О. Скидана, продовольча безпека регіону – це такий еколого-економічний стан регіону, за якого всі його громадяни забезпечені якісним продовольством у необхідній кількості й асортименті, а це підтримує найвищий рівень їх фізичного й психічного здоров’я, що знаходить прояв у максимально можливій тривалості життя [23, с. 55]. Б. Пасхавер виділяє два показника, що розкривають сутність поняття продовольчої безпеки: а) кількість та якість харчування; б) економічна доступність харчування (у частках сімейного бюджету) [13, с. 15]. Продовольча безпека держави може бути визначена як стан розвитку суспільних відносин, за якого сукупність правових, соціально-політичних, економічних, науково-технічних, організаційних, інформаційних та інших заходів спрямована на забезпечення фізичної та економічної доступності населення до продуктів харчування, що є безпечними для життя та здоров’я, запобігання та подолання надзвичайних продовольчих ситуацій. Продовольча безпека є станом розвитку суспільних відносин на певному етапі розвитку продовольчого ринку [22, с. 213]. Названі суспільні відносини мають відповідну структуру. Суб’єктами цих відносин є громадяни України, інші фізичні та юридичні особи, держава Україна. Об’єктами є життя та здоров’я людей, безпечні для життя та здоров’я продукти харчування. Відповідно змістом зазначених відносин є право громадян на продовольчу безпеку, якому кореспондує обов’язок інших фізичних і юридичних осіб, держави забезпечувати реалізацію вказаного права. 1.2. Компоненти та функції продовольчої безпеки Поняття продовольчої безпеки повинно розглядатись не окремо з різних аспектів, а комплексно, включаючи всі три компоненти стану продовольчої безпеки: ринковий, соціальний, екологічний. Такий підхід наголошує на цілісності системи продовольчої безпеки та акцентує однакову увагу на всіх трьох компонентах стану продовольчої безпеки [16, с. 27]. За ринковим компонентом стану продовольчої безпеки, увага акцентується на спроможності ринку надати пропозицію достатньої кількості та асортименту якісних продуктів харчування необхідних для забезпечення життєдіяльності населення в будь-який момент часу. Для даного компоненту стану продовольчої безпеки характерна достатня кількість та асортимент наявного на ринку продовольства. Важливий вплив на наявність достатньої кількості та асортименту продовольства на ринку здійснює рівень розвитку та збалансованість агропромислового комплексу. Як підтвердження важливості врахування даного аспекту, вчений Березін О. В. зазначає, що основою аграрного ринку є виробництво національними товаровиробниками достатньої кількості сільськогосподарської продукції, яке і є підґрунтям формування продовольчої безпеки держави [15, с. 107]. Тобто, ринковий компонент стану продовольчої безпеки є важливим підґрунтям національної безпеки країни, оскільки перш за все на ринках повинна існувати пропозиція достатньої кількості та асортимент якісних продуктів харчування в будь-який момент часу. Узагальнюючи теоретичний підхід в матеріал дослідження категорії продовольчої безпеки з використанням ринкового компоненту, приходимо до висновку, що науковці тлумачать його принаймні у двох значеннях: вузькому та широкому. У вузькому значенні увага акцентується переважно на ринковому компоненті, тобто спроможність держави за рахунок власного виробництва продовольчих товарів покривати внутрішні потреби в продовольстві незалежно від впливу будь-яких факторів. У широкому значенні продовольчу безпеку трактують, як здатність економічної системи забезпечити внутрішній ринок продовольчими товарами, виробленими як в самій країні, так і за її межами в необхідній кількості й відповідній якості з урахуванням соціальної структури населення. Отже, ринковий компонент забезпечення стану продовольчої безпеки полягає у спроможності економіки країни, її агропромислового комплексу чи шляхом імпортування продовольства забезпечити ринок достатньою кількістю та асортиментом якісних продовольчих товарів [16, с. 28]. У центрі соціального складового елементу стану продовольчої безпеки лежить спроможність населення придбати необхідне продовольство для всіх соціальних груп з метою забезпечення раціональних норм харчування за звичайних умов та в разі надзвичайних обставин на мінімальному рівні. При неврахуванні соціального складового елементу стану продовольчої безпеки, наслідки даного процесу проявляться не лише в зменшенні кількості населенням країни, тривалості життя. Тому дослідження продовольчої безпеки з врахуванням соціального компоненту є актуальним. Сутність екологічного компонента продовольчої безпеки полягає в забезпеченні високої якості продовольства, тобто у нешкідливості продуктів харчування для населення (відсутності генно-модифікованих організмів, заборонених хімічних речовин). Проблемою українського ринку продовольства є наявність великої кількості неякісних продуктів харчування у зв’язку з активним використанням генетично модифікованих організмів, хімічних речовин неорганічного походження, стимуляторів, ароматизаторів, штучних фарбників, вторинної переробки продуктів, термін придатності яких закінчився. Дані речовини здійснюють негативний вплив на організм людини і не забезпечують її здорову життєдіяльність, вони є причинами виникнення різноманітних хвороб [16, с. 29]. Вказана комплексність дозволяє продовольчій безпеці виконувати, зокрема, наступні функції: — гарантуючу (гарантування основних, закріплених Конституцією України прав людини – на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48)); — забезпечувальну (забезпечення потреб населення у якісних та безпечних продуктах харчування у необхідній для підтримання звичайної життєдіяльності кількості, а промисловості – у сировині рослинного і тваринного походження); — стабілізаційну (необхідний рівень продовольчої безпеки сприяє зміцненню економічної, політичної та соціальної стабільності у суспільстві); — охоронно-відтворювальну (збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів у процесі виробництва сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження); — соціальну (зміцнення фізичного здоров’я нації і, як наслідок, забезпечення працездатності населення, створення умов для його розширеного відтворення, подолання демографічної кризи, розвиток сільських територій); — міжнародно-інтеграційну (інтеграція України в європейський та міжнародний політичний, економічний, правовий простір) [13, с. 13]. РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ 2.1. Нормативно-правове забезпечення продовольчої безпеки України Цілком логічно, що ключові основи законодавчого забезпечення національної продовольчої безпеки встановлено Конституцією України – відповідно до п. 17 ст. 92 основи національної безпеки визначаються виключно законами України [1]. Конституцією також врегульовано розподіл основних повноважень між гілками влади та посадовими особами щодо забезпечення національної безпеки. Так, відповідно до п. 1, 17 ст. 106 Конституції обов’язок забезпечення національної безпеки та керівництво цією сферою покладено на Президента України, а згідно з п. 18 вказаної норми Глава держави також очолює Раду національної безпеки і оборони України (далі – РНБО). Статтею 107 Основного Закону визначено правовий статус РНБО, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України та координує й контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. У свою чергу, п. 7 ст. 116 Конституції на Кабінет Міністрів України покладено здійснення заходів щодо національної безпеки України [1]. Отже, Основним Законом встановлено: 1) загальний принцип законодавчого правового регулювання національної безпеки; 2) суб’єктний склад уповноважених органів державної влади у цій сфері. Разом із тим, слід зауважити певну безсистемність в конституційно- правовому регулюванні сфери національної безпеки. Так, у згаданій ст. 92 Конституції України поряд з родовим поняттям «основи національної безпеки» (п. 17) згадується одне з видових понять «екологічна безпека» (п. 6). У свою чергу інші, не менш важливі для суспільства, сфери національної безпеки не знайшли свого відображення у наведеній нормі Конституції. Окрім цього, у положеннях Конституції України згадуються такі види національної безпеки: 1) екологічна (ст. 16, 92, 116); 2) економічна (ст. 17); 3) інформаційна (ст. 17); 4) державна (ст. 17). Загалом Конституція України не містить прямих норм щодо національної продовольчої безпеки. Конституційно-правове регулювання цієї сфери здійснюється опосередковано через призму положень щодо загальних основ національної безпеки. Це свідчить про відсутність у законодавця системного бачення комплексу національної безпеки держави на момент розроблення та прийняття Конституції України. На нашу думку, така ситуація повністю не відповідає реаліям сьогодення та суттєво послаблює правову основу забезпечення продовольчої безпеки України. Вважаємо, що забезпечення національної продовольчої безпеки повинно бути визначено одним із головних обов’язків держави на конституційному рівні. Іншим основоположним актом у сфері законодавчого забезпечення продовольчої безпеки держави є Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р., який визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Відповідно до ст. 2 Закону правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, згаданий та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти. Крім того, Законом також визначено правовий інструментарій регулювання досліджуваної сфери – Стратегія національної безпеки України, розроблена Президентом України, а також доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення та нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України [2]. Законом України «Про основи національної безпеки України» також визначено об’єкти та суб’єкти національної безпеки, пріоритети й принципи її забезпечення, окреслено загрози національній безпеці, основні напрями державної політики у цій сфері, а також закріплено повноваження та основні функції суб’єктів забезпечення національної безпеки України. У сфері національної продовольчої безпеки Законом зокрема визначено, що критичний стан з продовольчим забезпеченням населення є загрозою національним інтересам та національній безпеці (ст. 7). Крім цього, у ст. 8 Закону забезпечення продовольчої безпеки визначено одним із основних напрямів державної політики щодо питань національної безпеки в економічній сфері. Проте слід зауважити, що питання забезпечення національної продовольчої безпеки вищевказаним законом врегульоване недостатньо. Головним чином це зумовлено тим, що (як слідує з положень ст. 8) при його прийнятті законодавець відніс продовольчу безпеку до складу економічної безпеки держави. Як наслідок, забезпечення продовольчої безпеки України не включено до пріоритетів національних інтересів, які перелічені в ст. 6 Закону. Таким чином, Закон України «Про основи національної безпеки України» недостатньо врегульовує питання забезпечення продовольчої безпеки держави. На нашу думку, досліджуваний вид національної безпеки має бути чітко визначений у її системі, а названий закон повинен передбачити можливість врегулювання продовольчої безпеки України окремим спеціальним законом. Також видається за доцільне зупинитися на одному з ключових підзаконних актів, що був ухвалений на виконання вимог вищевказаного Закону – Стратегії національної безпеки України, яка затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007 [12]. Даний документ також не приділяє належної уваги питанням національної продовольчої безпеки і містить лише одну згадку про цей вид безпеки. Так, згідно з п. 3.3 Стратегії Українська держава має бути послідовною у здійсненні земельної реформи, забезпеченні на практиці пріоритетного розвитку агропромислового комплексу як основи продовольчої безпеки держави. На нашу думку, така недостатня увага до проблем продовольчої безпеки в спеціальному підзаконному акті суттєво послаблює правове регулювання сфери та певною мірою є причиною значного відставання України у створенні повного й узгодженого правового поля для гарантування національної продовольчої безпеки. До числа концептуальних законодавчих актів у сфері національної продовольчої безпеки України можна віднести Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р., який спрямований на забезпечення сталого розвитку аграрного сектора національної економіки на період до 2015 року, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування [3]. Надзвичайно важливим положенням вказаного Закону є закріплення гарантування продовольчої безпеки держави як стратегічної цілі державної аграрної політики. Серед інших цілей такої політики Закон також цілком слушно зазначає комплексний розвиток сільських територій та вирішення соціальних проблем на селі. Крім цього, посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного контролю якості та безпеки продовольчих товарів у ст. 3 визначено одним з основних напрямів розв’язання завдань формування ринків продукції сільського господарства і продовольства. Таким чином, Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» закріпив ряд важливих концептуальних засад забезпечення національної продовольчої безпеки. Водночас, вище перелічені вище положення Закону є скоріше декларативними, аніж регулятивними, а тому потребують деталізації в інших законодавчих актах. До ключових законодавчих актів у сфері національної продовольчої безпеки, які передбачають конкретні механізми її забезпечення, можна віднести Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 року [4]. Він, зокрема, визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення. Закон містить єдине на сьогодні законодавче визначення поняття «продовольча безпека», що у п. 2.13 ст. 2 визначається як «захищеність життєвих інтересів людини, яка виражається у гарантуванні державою безперешкодного економічного доступу людини до продуктів харчування з метою підтримання її звичайної життєвої діяльності». Також варто зауважити, що Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» визначає певні інституційні основи продовольчої безпеки держави. Так, згідно з п.п. 9.3.1 п. 9.3 ст. 9 Закону з метою забезпечення продовольчої безпеки Аграрний фонд формує державний інтервенційний фонд. За його допомогою реалізується механізм державних аграрних інтервенцій – продажу або придбання сільськогосподарської продукції на організованому аграрному ринку з метою забезпечення цінової стабільності на об’єкти державного цінового регулювання. Крім того, важливою організаційною основою утвердження та забезпечення національної продовольчої безпеки є Державний інтервенційний фонд, який формується Аграрним фондом за рахунок фінансових інтервенцій, заставних, форвардних і ф’ючерсних закупівель та використовується для здійснення товарних інтервенцій з метою забезпечення цінової стабільності. Аналіз положень Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» дає всі підстави стверджувати, що цим документом визначено основні засоби гарантування національної продовольчої безпеки України. Так, Закон визначає порядок державного регулювання цін окремих видів сільськогосподарської продукції: визначає об’єкти та правила такого цінового регулювання (ст. 3 Закону), інтервенційні ціни (ст. 4-5 Закону), порядок страхування сільськогосподарської продукції (ст. 10-11 Закону), регламентує державну підтримку виробників продукції тваринництва (ст. 15-16 Закону). Іншим важливим і значною мірою спеціальним документом у досліджуваній сфері є Методика розрахунку рівня економічної безпеки України від 2 березня 2007 р., яка відносить до числа індикаторів стану продовольчої безпеки України рівень перехідних запасів зерна, та виробництво зерна на одну особу за рік. Крім цього, до таких індикаторів віднесено ряд позицій, що не стосуються власне процесу виробництва та його обсягів: 1) добову калорійність харчування людини; 2) споживання м’яса та м’ясопродуктів; 3) споживання молока та молочних продуктів; 4) споживання яєць; 5) споживання риби та рибопродуктів; 6) споживання цукру; 7) споживання олії та інших рослинних жирів; 8) споживання картоплі; 9) споживання овочів та баштанних; 10) споживання фруктів, ягід, горіхів та винограду (без переробки на вино); 11) споживання хліба та хлібопродуктів. | |
| Просмотров: 736 | Загрузок: 36 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |