| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Суб’єкти трудового права України
| [ Скачать с сервера (135.5 Kb) ] | 04.07.2017, 11:19 |
| Вступ Цілком закономірно, що проблеми, пов’язані з визначенням поняття та кола суб’єктів трудового права, їх правового статусу в суспільних відносинах, завжди перебувають у центрі уваги вчених. Зазначене обумовлено тим, що трудове право завдяки своєрідності свого предмету, має і в певній мірі характерний круг суб’єктів - учасників трудових та тісно пов’язаних з ними правовідносин. Питання визначення та розкриття тих основних ознак та суттєвих властивостей, які характеризують суб’єктів трудового права, є одним із дискусійних в трудовому праві. Цій тематиці було присвячено багато праць різних вчених: М.Д. Бойко, Л.Я. Гінцбурга, М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, П.Д. Пилипенка, Б.К. Бегічева, Є.Б. Хохлова, В.С. Венедиктова, О.В. Смирнова та інших. Однак слід відзначити, що сьогодні у вітчизняній правовій науці немає єдності поглядів щодо суб’єктного складу галузі трудового права, поняття статусу суб’єкта трудового права та його структурних елементів, відсутнє нормативне закріплення основоположних правових категорій. Все це вносить невизначеність і неоднозначність у правове регулювання відносин у сфері застосування найманої праці та ускладнює правозастосовчу практику. Особливо актуальною на сучасному етапі є проблема визначення кола суб’єктів трудового права та регламентації їх правового статусу . З цього приводу В.В. Лазор обґрунтовано відзначає, що на сьогодні важливим завданням є нормативне закріплення кола суб’єктів трудового права, визначення їх дефініцій, виділення особливостей окремих суб’єктів трудного права, вирішення питання про розширення традиційного переліку суб’єктів трудового права . Сьогодні нагальною стає потреба реформування законодавчого регулювання праці, підготовки відповідних концептуальних підходів до його оновлення, кодифікації трудового законодавства в цілому, а також перегляду сутності та змісту трудових правовідносин , зокрема й правового становища їх суб’єктів. Наведене свідчить про актуальність теми даної роботи на сьогоднішній день. Метою роботи є визначення особливостей статусу суб’єктів трудового права України та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики. Відповідно до мети роботи поставлено наступні завдання дослідження: 1. Дати визначення суб’єкта трудового права, охарактеризувати основні його ознаки; 2. Дослідити підходи до співвідношення категорій «суб’єкт трудового права» та «суб’єкт трудових правовідносин»; 3. Охарактеризувати особливості статусу основних суб’єктів трудового права України. Об`єктом дослідження виступає правовий статус суб’єкта трудового права України. Предметом – чинне законодавство та доктринальні роботи з окресленої проблематики. 1. Поняття суб’єктів трудового права та особливості їх статусу Визначення системи трудових правовідносин та їх нормативно-правове регулювання потребують чіткого визначення суб’єктної системи зазначених правовідносин. В юридичній літературі під суб'єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб'єктивних прав і відповідних обов'язків. Під суб'єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов'язки. Суб’єктами трудового права, на думку С.І. Кожушка, виступають особи, наділені державою певним статусом, трудовою правосуб’єктністю (правоздатністю, дієздатністю, деліктоздатністю), правами й обов’язками, що передбачені законодавством про працю і реалізуються у відповідних правовідносинах . Ю.П. Орловський зазначає, що суб’єкти трудового права - це учасники суспільних відносин, що становлять предмет трудового права . З точки зору І.І. Шамшиної, суб’єкти правовідносин у трудовому праві - це особи, які володіють трудовою правосуб’єктністю, втілюють її за допомогою власного волевиявлення у трудовому правовідношенні або правовідносинах, тісно пов’язаних із трудовими, виступаючи тим самим реалізаторами суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, повноважень і юридичної відповідальності. Визначальним чинником, що перетворює суб’єкта трудового права на суб’єкта трудового правовідношення, є волевиявлення суб’єкта права. Саме за допомогою волевиявлення суб’єкт права вступає у конкретне правовідношення з метою втілення своїх суб’єктивних прав . К.М. Гусов та В.Н. Толкунова зазначають, що суб’єкти трудового права - це учасники суспільних відносин, врегульованих трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами і обов’язками і реалізовувати їх. Для таких суб’єктів необхідна наявність у них трудової правоздатності, тобто такої, що визнається трудовим законодавством здатності мати трудові права, і трудової дієздатності, тобто здатності за законодавством своїми діями здійснювати трудові права і обов’язки. Трудова правосуб’єктність є необхідною передумовою для виникнення правовідносин у сфері трудового права як для одного, так і для іншого суб’єкта цих правовідносин. Трудова правосуб’єктність необхідна, щоб дана особа могла бути суб’єктом трудового права, його правовідносин . Отже, враховуючи наведені теоретичні положення щодо суб’єктів трудового права, слід відмітити декілька поглядів щодо визначальних характеристик, які дозволяють відносити учасника до рангу суб’єктів трудового права. Зокрема, суб’єктами трудового права визнають таких учасників правовідносин, які є правоздатними і на підставі цього наділені визначеними законодавством загальними трудовими правами і обов’язками. Юридичною властивістю суб’єктів трудового права є трудова правосуб’єктність, яка надає їм можливість вступати у трудові правовідносини, бути їх учасниками і набувати своїми діями права та створювати для себе обов’язки, пов’язані з вступом у ці правовідносини . Крім того, існує точка зору, що суб’єктами трудового права є особи та організації, що мають правовий статус. При цьому, правосуб’єктність є не тільки основою прав та обов’язків, але й спеціальною ознакою, структурним елементом правового статусу . Так, на думку П.Д. Пилипенко, «правосуб’єктність визначається переважно як поєднання трьох компонентів - правоздатності, дієздатності і правового статусу, що є тими властивостями, якими має володіти кожен із учасників, зокрема трудових правовідносин». При цьому названий автор стверджує, що правовий статус - це явище об’єктивної дійсності, яке жодною мірою не характеризує суб’єкта права як учасника правовідносин, а, швидше, є середовищем, в якому суб’єкти права набувають ознак і стають суб’єктами правовідносин . Таким чином, суб’єкт трудового права - це особа, яка має потенційну, передбачену законом можливість виступати суб’єктом трудового правовідношення та/або тісно пов’язаних із ним правовідносин. Для характеристики особи як суб’єкта трудового права необхідно встановити наявність у неї трудової правосуб’єктності як потенційної можливості мати трудові права та обов’язки (правоздатність) та своїми діями набувати суб’єктивні права та нести обов’язки (дієздатність), а також нести юридичну відповідальність (деліктоздатність). Наявність правосуб’єктності як сукупності правоздатності, дієздатності та деліктоздатності є обов’язковою та необхідною властивістю особи для того, щоб стати суб’єктом трудових та тісно пов’язаних із ними правовідносин. При цьому, вступаючи в конкретні правовідносини, особа - суб’єкт права - набуває певного правового статусу, як сукупності відповідних конкретних прав та обов’язків, що визначені положеннями трудового законодавства. У сучасних умовах у систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, входять індивідуальні відносини щодо застосування найманої праці й колективні трудові відносини. Основу (ядро) предмета трудового права складають індивідуальні відносини трудового найму. В цих відносинах задіяними є два суб’єкти – працівник та роботодавець (за формулюванням чинного трудового законодавства України – власник, або уповноважений ним орган). Індивідуальні трудові відносини характеризуються без¬посереднім зв'язком між працівником і роботодавцем. Го¬ловна їх мета — виконання працівником певної трудової функції. Елементами цих відносин виступають усі ланки суспільних зв'язків, без яких індивідуальні трудові відноси¬ни не можуть нормально функціонувати. Потрібно відміти¬ти, що не всі елементи є однопорядковими, зв'язки між ними носять складний, супідрядний характер. Особливе місце в цій системі займають відносини, що опосередковують трудовий договір між працівником і роботодавцем. Правоздатність у сфері трудового права - це визнана законом здатність мати трудові права та обов’язки. Трудова дієздатність - здатність своїми діями набувати права та обов’язки. Часто трудову дієздатність визначають як самостійну правову категорію, юридичну властивість людини, обсяг якої залежить від віку, психічного і соматичного стану особи і може бути частковою, обмеженою або повною. У трудовому праві дієздатність і правоздатність виникають, як правило, одночасно, але їх не варто поєднувати. Вони є важливими структурними елементами правосуб’єктності. Підсумовуючи вище зазначене, вважаємо, що суб’єкт трудового права має наступні характерні ознаки: 1) це є певні особи - фізичні, юридичні, держава чи державні органи; 2) вони потенційно є учасниками трудових та інших, тісно пов’язаний із трудовими, відносин; 3) дані відносини є врегульованими нормами трудового права; 4) цим особам на підставі чинних трудових норм права надаються певні суб’єктивні права та юридичні обов’язки; 5) надані цим особам трудові права та трудові обов’язки мають бути належним чином забезпечені державою; 6) реалізувати надані чинним законодавством відповідні трудові права та нести трудові обов’язки дані особи можуть лише у випадку, коли вони вступають в трудові правовідносини. 2. Суб’єкти трудового права і трудових правовідносин: співвідношення понять В теорії права щодо суб’єктів права існують дві загальні тенденції: в першому випадку наковці не розділяють понять суб’єкт права та суб’єкт правовідношення; в другому - виокремлюють ці дві категорії. Проаналізувавши ряд визначень, що надаються різними теоретиками права, можна сказати, що суб’єкти права: 1) є певними особами (юридичними, фізичними); 2) наділені правосуб’єктністю: правоздатністю, тобто здатністю мати права та нести обов’язок, та дієздатністю, тобто здатністю самостійно реалізовувати права та обов’язки; 3) можуть бути учасниками певних правовідносин на підставі юридичних норм. Зазвичай суб’єктом правовідносин вважають правоздатний суб’єкт суспільного життя, який виступає носієм юридичних прав та обов’язків. Розрізняючи суб’єктів права і суб’єктів правовідносин, зазначають, що ці два поняття не завжди збігаються: по-перше, правовідносини - не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин . Отже, суб’єкти правовідносин: 1) конкретизовані відповідно до певних правовідносин, що проявляються у відповідній галузі наділені конкретною правосуб’єктністю: правоздатністю, тобто здатністю мати права та нести обов’язок, та дієздатністю, тобто здатністю самостійно реалізовувати права та обов’язки; 3) можуть бути учасниками певних правовідносин на підставі конкретних юридичних норм. Таким чином, суб’єкти правовідносин є більш конкретизованими суб’єктами. Вони мають реальні права та обов’язки. В той час, як суб’єкти права мають лише здатність до реалізації своїх прав та обов’язків, але можуть ніколи у відповідні правовідносини не вступити з різних причин: за станом здоров’я чи за відсутності такої необхідності, тощо. Суб’єкти права - це більш містке поняття. Воно охоплює всіх осіб, що наділені відповідною правосуб’єктністю та потенційно можуть вступити до певних правовідносин. У той час, як суб’єкти правовідносин - це конкретні учасники правовідносин, між якими виникають відповідні зв’язки(суспільні відносини), урегульовані нормами права. Вони не потенційно, а реально вступають у суспільні відносини, реалізовують свої права та виконують обов’язки. Кожним правовідносинам, що утворюються в різних галузях права, притаманні свої характерні особливості, пов’язані зі специфікою галузі . Беззаперечно, суб’єкти трудових правовідносин - це обов’язковий елемент трудових правовідносин, що проявляється через його правосуб’єктність. Суб’єкти трудових правовідносин розподіляються за своїм правовим положенням по відношенню до виконуваної ролі в суспільних відносинах, що регулюються нормами трудового права. Так, якщо суб’єкт приймає участь в трудових правовідносинах на засадах пропонування своїх здібностей, вмінь, навичок та знань, тобто виконує відповідну трудову функцію як найманий робітник, то він - працівник. У випадку, коли суб’єкт використовує найману робочу силу на законних підставах, - це роботодавець. Не залежно від того, ким саме є учасник трудових правовідносин - працівником чи роботодавцем - такого правового положення вони набувають у зв’язку із укладенням трудового договору. Суб’єкти трудового права - більш широке поняття, ніж суб’єкти трудових правовідносин. Як ми вже зазначали вище щодо загальної теорії про суб’єкти права та суб’єкти правовідносин, суб’єкти трудового права - є більш абстрагованими суб’єктами. Будучи суб’єктом трудового права, особа має здатність та можливість користуватися певними правами та виконувати відповідні обов’язки. Вступаючи до трудових правовідносин, така особа стає конкретним суб’єктом, що має чітко визначені права та може реально їх реалізовувати. Так, особа, яка є суб’єктом трудового права, лише потенційно може користуватися своїми правами. Тільки з моменту набуття статусу суб’єкту певного трудового правовідношення вона реально починає користуватися наданими їй правами. На відміну від суб’єктів трудових правовідносин, суб’єкти трудового права - це поняття, що охоплює за своїм змістом більше учасників трудових правовідносин, в яких останні можуть виступати в якості працівника або роботодавця. Розкриваючи поняття «суб’єкти трудового права», науковці надають наступні визначення: «Суб’єкти трудового права - це учасники суспільних відносин, що регулюються цією галуззю. Законодавець наділяє їх відповідним правовим статусом, що включає ті права і обов’язки, які безпосередньо витікають із закону і не пов’язані із здійсненням яких-небудь дій з боку цього суб’єкта. У зміст правового статусу входить і трудова праводієздатність - основна передумова до можливого володіння правами і несення обов’язків». Управління колективною працею та сама праця в колективі тісно пов'язані, вірно й те що виконання внутрішнього розпорядку і пов'язані з цим відносини по керівництву та підляганню не вимагають для своєї дії будь-яких додаткових юридичних фактів крім трудового договору. Але й це, як уявляється не означає, що породжувані управлінською діяльністю відносини зливаються в єдине трудове відношення. По-перше, на відміну від трудових відносин, що опосереднюють використання праці робітників та службовців, організаційно-управлінські відносини націлені на організацію та управління колективною працею. Це одна з найпринциповіших відносин, що дає підставу для розгляду їх відносно самостійних у системі правовідносин, що примикають до предмету трудового права. По-друге, відносини між людьми щодо їх участі в суспільній праці на підприємстві не зводяться до одного суб'єктивного зв'язку "підприємство -робітник". Одночасно з цим, не всі вчені сприйняли концепцію колективних трудових відносин. Зокрема, професор А.С. Пашков вважав, що колективні відносини носять лише організаційний характер щодо встановлення умов праці й не можуть бути визнані трудовими відносинами нарівні з індивідуальними трудовими відносинами . У зв’язку із цим зазначені автори відносять до числа суб’єктів трудового права лише учасників індивідуальних трудових відносин. 3. Основні суб’єкти трудового права України та їх загальна характеристика Ядром, основою предмета трудового права є трудові відносини. Інші відносини або передують ним або виникають з них. Така специфіка українського трудового права відображається в багатьох аспектах, в тому числі і правовому положенні його суб’єктів перш за все працівника та роботодавця . Але незважаючи на це, поряд з працівником та роботодавцем, вітчизняні науковці визнають суб’єктами трудового права також підприємства, установи, організації; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об’єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об’єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування . В межах даного розділу буде проведено аналіз особливостей правового статусу ключових суб’єктів трудового права – роботодавця (власника або уповноваженого органу) та працівника. Для того щоб громадянин України став працівником, він повинен вступити в трудові відносини з власником засобів виробництва або із створюваними ним підприємствами. Саме власник засобів виробництва, незалежно від того, чи буде це держава, кооператив, громадська організація, громадянин чи група громадян, має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Використання його виробничої діяльності може здійснюватись із застосуванням праці громадян за умови, що їм будуть забезпечені соціальні та економічні гарантії, встановлені в законі. З розвитком кооперації праці, значної кількості працюючих на підприємстві виникла функція управління виробництвом, яка поступово виділилася у самостійний вид трудової діяльності. Управління виробництвом здійснює власник безпосередньо сам або за допомогою уповноваженого ним на управління органу — одноособового чи колегіального. Це в першу чергу стосується держави, яка безпосередньо не може використовувати свою власність, знаряддя та засоби виробництва. Держава розподіляє майно між своїми органами, які для виробничої діяльності у встановленому порядку можуть створювати підприємства, установи, організації, що набувають статусу юридичної особи. Для управління підприємствами, установами, організаціями державний орган, якому виділено майно, призначає керівника, з яким укладається контракт як особлива форма трудового договору. Ця службова особа здійснює управління на засадах єдиноначальності, що забезпечує єдність волі багатьох людей тоді, коли необхідно організувати виробничий процес для виконання певних завдань. Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприємства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику належить також право самостійно вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також про їх звільнення. Але навіть у тому разі, коли підприємство чи організація є державним утворенням, це не дає підстави стверджувати, що керівник та інші службові особи перебувають на державній службі . Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє право на працю. Якщо визнати, що трудовий договір укладається з уповноваженим власником органом або службовою особою, то припинення власником з цією особою трудових відносин повинно викликати припинення трудового договору з працівниками, які були прийняті ним на роботу, оскільки припинила своє існування одна із сторін трудового договору. Між тим, особливо на державних підприємствах, в установах, організаціях, досить часто можуть замінюватись службові особи, в тому числі керівні. Але навіть при такій заміні працівники залишаються працювати при укладенні трудового договору на роботі визначений строк або безстрокове, бо ці договори укладалися з підприємством, установою, організацією, а не з службовими особами адміністрації чи органом, уповноваженим на управління виробництвом. | |
| Просмотров: 928 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |