| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Смертна кара в історії кримінального права України
| [ Скачать с сервера (210.0 Kb) ] | 04.07.2017, 11:18 |
| ВСТУП Інститут смертної кари здавна був невід’ємним елементом правової системи України. І незважаючи на те, що смертна кара уже понад 14 років не застосовується на території України, це питання продовжує викликати безліч дискусій, суперечок і дебатів не тільки серед науковців, а у суспільстві. Актуальність цієї теми, у першу чергу, обумовлена тим, що на сьогоднішній день людство продовжує переживати період гуманізації усього суспільного життя і на перший план виходить людина, її життя, неповторність, унікальність. Саме з цих позицій лунає дедалі більше голосів і за, і проти смертної кари. За останні декілька років проблема смертної кари неодноразово підіймалась і на законодавчому рівні. А саме до Верховної Ради вносились ряд законопроектів про відновлення даного виду покарання. Найбільше досліджень у сфері смертної кари провели такі науковці як О.О. Піонтковський, М.С. Таганцев, З.М. Черніловський, В.Н. Кудрявцев, Ю.М. Антонін, С.В. Бородін, М.О. Стручков, Е.О. Ануфрієв, С.С. Алєксєєв, Б.М. Бабій, С.Б. Баршев, М.Н. Гернет, І.А. Греков, М.С. Грушевський, К.П. Гельвецький, Т.В. Демченко, В. Жуковський, В.Є. Квашис, Н.М. Коркунов та інші. Мета дослідження полягає у систематизації та узагальненні знань про періоди існування смертної кари на території України, про особливості та способи застосування даного виду покарання. Завданням роботи є : дослідити вже не діюче та чинне кримінальне, кримінально-процесуальне законодавство України; розглянути особливості застосування смертної кари у різні історичні періоди; проаналізувати явища і фактори, що обумовлюють існуючі в правовій та політичній думці позиції відносно смертної кари; ознайомитись зі статистикою застосування смертної кари у різні періоди; визначити проблеми, які існували при застосуванні та відмінні смертної кари; на основі опрацьованої літератури зробити висновки щодо місця смертної кари в історії Українського законодавства. Об’єктом дослідження є відносини у сфері кримінального права, які виникали внаслідок інституту смертної кари і її застосування як виду кримінального покарання. Предметом дослідження є інститут смертної кари в історії кримінального права України, система правових норм, що регулювали суспільні відносини які виникали у процесі призначення смертної кари. Методи дослідження. У даній роботі використовувався комплекс загальнонаукових, конкретнонаукових, а також спеціальнонаукових методів, які забезпечили істинність відбиття об’єкта і предмета дослідження та стали основою комплексного дослідження та аналізу інституту смертної кари. У дослідженні застосовуються, по-перше, загальнофілософський діалектичний метод пізнання та принципи системності, історизму для характеристики динаміки інституту смертної кари; по-друге, загальнонаукові методи: структурно-функціональний, формально-логічний, конкретно-історичний та порівняльний; по-третє, спеціально-галузеві методи: формально-юридичний та порівняльно-правовий при визначенні правового механізму скасування виняткової міри покарання та заміни її на довічне ув’язнення. Розділ 1. Формування інституту смертної кари у період з XI по XX століття 1.1. Смертна кара у період існування Київської Русі Законодавство Київської Русі відрізняється від законодавства інших держав, що перебували на аналогічному рівні історичного розвитку, своїм гуманізмом. Для нього характерна м'якість покарань, які, як правило, виражаються у грошовому штрафі. Пропонуючи покарання за порушення правових норм, законодавець виходив з ідеї святості людського життя і не передбачав смертну кару як міру покарання. При цьому терміни "казнь", "казнити" досить часто вживалися в законодавчих актах, але мали на увазі вони не позбавлення життя, а просте тілесне покарання. Проте до нашого часу літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Стародавній Русі. Зокрема під час князювання Володимира Великого збільшилася кількість «розбоїв» і за порадою єпископів він почав застосовувати до розбійників смертну кару, але лише після судового розгляду обставин злочину . Проте згодом київський князь скасував смертну кару так , практично, не застосовувавши її. У найдавнішій пам’ятці руського права, у «Руській правді», а саме у ст. 1 Правди Ярослава закріплено: «Якщо вб'є муж мужа, то мстить брат за брата, або син за батька, або батько за сина [чи двоюрідний брат], або племінник з боку сестри, племінник з боку брата; якщо не буде кому [не бажатиме хто] метатись, то [слід призначити] за вбитого 40 гривен, якщо буде русин, гридень, купець, ябетник, мечник або ж ізгой чи словенин; коли ж це буде князівський муж або тіун треба заплатити 80 гривень» . Деякі дослідники вважають, що саме ця стаття є підтвердженням існування права кривавої помсти. Але таке твердження є не правомірним. Зокрема такої думки дотримується О.О. Шевченко , який зазначає, що «кривава помста залишається звичаєм доти, доки не виникає потреби у скасуванні правом» . Скасування стало можливим тоді, коли речі набули характеру майна, що дало змогу застосовувати його як еквівалент завданої шкоди. У зазначеній статті мова йде не про право кровної помсти, а про право зазначених у статті осіб отримати грошову винагороду, як міру спокути з боку злочинця. Якщо ж таких осіб не буде, то вбивця має заплатити відповідну суму на користь князя (держави). У «Поученії дітям», звертаючись до своїх нащадків, Володимир Мономах писав : «Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина.» . Таким чином можна вважати, що смертна кара не була центральним інститутом кримінального права того періоду. 1.2. Юридичне закріплення смертної кари у період з ХVI по ХVII ст. Наступний етап розвитку інституту смертної кари відбувся під час феодальної роздробленості, коли Київська Русь почала розколюватися на самостійні князівства. Феодальне право на українських землях складалося на розвинутій законодавчій основі Давньої Русі і розвивалося в надзвичайно складних політичних умовах. Поширенню смертної кари у значній мірі сприяли татаро-монгольські завойовники, у чиїх звичаях та писаних законах передбачався цей вид покарання, про що свідчить Іпатівський літопис. Проте у той період, у першій половині XIV століття, смертна кара ще не була закріплена у нормативних актах і не мала досить широкого застосування. У другій половині XIV століття українські землі поступово почали переходити під протекторат Литви і Польщі. Не дивлячись на те, що Руська Правда продовжувала справляти важливе значення, значну частину суспільних відносин регулювали норми звичаєвого права, а також нормативні акти польсько-литовського походження, вплив яких на правове життя українських земель виявився досить значним. Саме вони і здійснили юридичне закріплення смертної кари. Смертна кара почала застосовуватися ще у Судебнику Казимира, це видно зі ст.13 «хто вкраде майно на суму більше півкопи грошей чи корову, того повісити», ст. 15 «хто хоча б і вперше крав, але то була кража коня, то, коли буде спійманий на гарячому, повісити» та інших. В епоху Литовських Статутів смертна кара застосовувалась досить часто. Зокрема в Статуті 1529 року вона згадувалася близько 20 разів, в Статуті 1566 - приблизно 60 разів, а в Статут 1588 року - вже майже 100 разів. Смертна кара виконувалась публічно, і здійснювалась, як правило, шляхом спалення, колесування, посаджання на кіл, утоплення. Вона передбачалася за злочини проти релігії (богохульство, відступництво), особистості (вбивства, каліцтва), майнових прав (крадіжки, грабежі, розбій), моральності та сім'ї (згвалтування, звідництво, двоєженство), а також за політичні (втеча, бунт) і державні злочини (проти порядку управління і злочини по службі). В цей же час існувало «козацьке право», яке регулювало відносини серед козацтва у Запорізькій Січі. Відповідно до «козацького права» вороги, зрадники та особи, які порушували козацькі звичаї позбавлялися життя шляхом повішання або посадження на кіл. Особливістю було те, що смертна кара відбувалася одразу на місці злочину, або у найкоротший строк. Таким чином вона відігравала значний вплив на інших осіб, тобто виконувала превентивну функцію. Складний і суперечливий процес у розвитку всієї системи покарань спостерігався в період 1648-1654 років (визвольна війна українського народу). Припинили діяти правові норми, що встановлювали покарання за злочини проти королівської влади і польсько-литовського порядку управління. Замість них були введені ті, які передбачали суворі покарання, аж до страти, за зраду повсталому українському народові, за відмову в наданні допомоги в боях, нанесення збитку козацькій старшині, духовенству. У надзвичайних умовах війни були посилені покарання шляхом розширення сфери застосування смертної кари за загально-кримінальні злочини. 1.3. Застосування смертної кари у період входження України до складу Російської Імперії Особливий вплив на розвиток всіх галузей права, в тому числі і кримінального, зробило входження України до склад Російської імперії. Нові явища в правових відносинах були закріплені в нормативних актах гетьманської влади, органів місцевого самоврядування, в спеціально виданих для України актах царської влади «Права, за якими судиться малоросійський народ». Настала епоха розширення сфери застосування смертної кари, коли ідея залякування сягнула піку в каральній системі кримінального законодавства. Це був період боротьби держави з усім тим, що підривало її авторитет. Страта злочинців за допомогою різноманітних кваліфікованих видів смертної кари, супроводжуваних урочистими до них процесіями, з виставленням трупів, які були страчені на загальному огляді , - основна ідея цієї боротьби. Смертна кара в кримінальних законах епохи Петра I - зокрема, у Військовому Статуті і Військових артикулах, - передбачалася за злочини проти віри, держави, життя, честі, власності, за політичні діяння, нерідко нею каралися проступки дисциплінарного характеру (загалом вона могла бути застосована за 123 складами злочину). Майже не було жодного злочину, який хоч якось зачіпав би інтереси держави, за який закон не передбачав смертну кару. Її застосування обґрунтовувалось «суспільною користю». Досить вірно зауважив Н.Д.Сергієвський, що суспільство того періоду було деморалізовано жорсткою системою кримінальних покарань, і смертна кара стала повсякденним явищем, на яке вже ніхто не зважав. На початку XVIII століття законодавство багатьох країн пішло на шляху обмеження застосування смертної кари. Не була виключенням і Російська імперія. У 1741 році престол посіла дочка Петра I Єлизавета , яка відрізнялася особливою набожністю. У період царювання Єлизавети Петрівни дію смертної кари в Російській імперії було припинено указами 1744 і 1746 років. Ці укази не відміняли смертну кару, а лише тимчасово припиняли її дію. Таким чином, протягом багатьох років смертна кара, будучи фактично призупиненою, не була скасована законодавчо. De jure - смертна кара існувала і була закріплена у законодавчих актах; de facto - вона залишалася без застосування судами. В Україні в цей період смертна кара продовжувала застосовуватись. Це було зумовлено дією досить суперечливої системи правових норм, що регулювала призначення кримінальних покарань. Так, в Новоросійській та Слобідсько-Українській губерніях застосовувалось законодавство Російської імперії, а в лівобережних (Полтавській, Чернігівській) і правобережних (Київській, Волинській, Подільській) губерніях широко діяли норми Литовського Статуту в його різних редакціях і магдебурзьке право. Наступні десятиліття престол займала Катерина II, яка у 1767 році видала наказ, який не мав юридичної сили, проте виражав негативне ставлення Катерини II до смертної кари. Пізніше вона прийняла смертну кару лише у надзвичайних випадках, за так звані загальнодержавні злочини. Вперше досить чітко визначив межі застосування смертної кари Звід законів Російської імперії 1832 року. Він передбачав застосування смертної кари лише як крайню міру покарання і виключно за вироком Верховного кримінального суду за найбільш тяжкі види державних злочинів. У XIX для Російської імперії було характерним обмеження застосування смертної кари. Так у період з 1826 по 1906 рр. до смертної кари були засуджені 612 чоловік, до багатьох вона не була виконана. Починаючи з 1891 року, російськими цивільними судами не було винесено жодного смертного вироку. Варто зазначити, що українські правники цього періоду досить негативно ставилися до застосування смертної кари. Зокрема найбільш яскравим представником є О.Ф. Кістяківській, фахівець у галузі кримінального права, кримінального процесу і кримінології. У свої праці «Исследования о смертной казни» Кістяківській аналізував як появу так і існування цього покарання в різні періоди у різних народів, і висловлювався про недоцільність його застосування. Він дійшов висновку, що «з розвитком і зміною матеріального і розумово-морального стану суспільства необхідність застосування смертної кари дедалі зменшується» . Найголовнішими твердженнями, що доводять несправедливість, безкорисність і шкідливість смертної кари, вчений називає те, що вона: не залякує злочинців; має вплив, який деморалізує народ; позбавляє злочинців можливості виправитися; є залишком варварства і несумісна з прагненнями і потребами нинішньої цивілізації. Точку зору Кістяківського, про необхідність скасувати смертну кару, підтримали Михайло Чубинський, Микола Гаганцев та інші криміналісти класичної і соціологічної шкіл права. А пізніше, у 1906 році, М.Гаганцев виступив у Державні Думі із законопроектом про скасування смертної кари посилаючись на О.Ф.Кістяківського. 1.4. Смертна кара на початку XX століття У періоди відомих політичних подій 1905-1907 рр. нормативні акти кримінально-правового характеру були спрямовані насамперед на розширення репресій в боротьбі з революційним рухом. При цьому в Україні посилення кримінально-каральної політики царизму поєднувалося з широкою репресивною діяльністю адміністративно-поліцейських органів. Зокрема це проявлялося у винищуванні зброєю бунтарів без обґрунтованих причин. Поспішність військово-польових судів при виконанні смертних вироків неминуче тягла за собою страту невинних людей. Так, в Одесі в 1906 році були повішені за збройний напад брати Трейгер, Офенбах і Зейгерман (через 3 тижні після виконання вироку ця страта була визнана судовою помилкою); в 1907 році у Василькові публічно був розстріляний рядовий Ткачов за вбивство вахмістра (згодом з'ясувалося, що він був страчений помилково) . Імперське законодавство, що передбачало для неповнолітніх заміну страт каторгою, фактично не застосовувалося, і у вказаний період страти у відношенні цієї категорії осіб здійснювалися. Практика застосування смертної кари в Україні свідчить про те, що число страчених в цей період було значним, а розстріл широко застосовувався не тільки за вироками суду, але й у випадках позасудової розправи. Число осіб, засуджених до смертної кари і страчених в Україні у період з 1905 по 1909 роки див. табл. 1. Питання про скасування смертної кари досить гостро стояло у цей період. Проти смертної кари виступали і нижчі верстви населення. Серед 73 звернень громадян до Державної Думи 35 з них містили вимоги про скасування смертної кари. Проти страти заперечували і Другий з’їзд спеціальних психіатрів, що проходив у Києві у 1906 році, та Пироговське товариство лікарів. Таким чином Державна Дума 18 травня 1906 року порушила питання про скасування смертної кари і надала йому великого значення. Законопроект про скасування смертної кари було розглянуто 24 червня 1906 року і відразу викликав гострі суперечки. Так прихильники цього законопроекту, зокрема Г.В.Виковський, О.О.Шахматов, І.Г.Каменський, зазначили, що питання про скасування смертної кари є досить опрацьованим як на теоретичному рівні так і практикою. Вони стверджували, що смертна кара не знищує причини злочинних дій, а зменшення чи збільшення їх кількості обумовлюється законами соціального життя відповідної країни. Супротивники скасування смертної кари, М.Ф.Касаткін-Ростовський, П.П.Семьонов, Ф.Д.Самарін, звинувачували свої опонентів в однобокості рішення, в антидержавності, свідомому ігноруванні жертв революційного терору. Таким чином питання про скасування смертної кари було однією з найважливіших проблем. Державна Дума одностайно засуджувала урядові репресії проти революційних терористів і одночасно виправдовувала дії останніх, що розхитувало монархічну систему і підривало державність. У цілому Державна Рада у переважній більшості схилялась щодо відмови у затвердженні цього законопроекту, що і відбулось. Законопроект про скасування смертної кари не був затверджений. Період з 1917 по 1921 рік був періодом утворення Української Держави і її боротьби за своє існування. Українська політико-правова думка цього часу розвивалася паралельно із політико-правовою думкою Європи, і як в Європі, так і в Україні, було негативне ставлення до смертної кари. Одним з найбільш відомих противник смертної кари цього періоду був Михайло Драгоманов. Він розробляв проект конституційного перетворення Російської імперії. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина. М.Драгоманов, посилаючись на невідчужуване право на життя, беззастережно заперечує всякого роду смертну кару. Важливе значення мало прийняття у 1917 році III Універсалу Центральної Ради, де проголошувалось створення Української Народної Республіки. Також у даному Універсалі писалось, що «віднині на землі Української Республіки смертна кару касується. Всім ув’язненим та затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже засудженим, а також і тим, хто ще до відповідальності не притягнений, дається повна амністія» . 28 квітня 1918 року був ухвалений «Статут про державний устрій, права і вольності УНР» у якому зазначалося, що ні громадяни УНР, ніхто інший не може бути покараний смертю, та будь-яким карами по тілу. Розділ 2. Інститут смертної кари у радянський період Значне місце серед заходів покарань, що застосовувалися в перші роки радянської влади в Україні, займала смертна кара. Вона використовувалась переважною більшістю декретів і постанов без істотного обмеження кола злочинних діянь, а також осіб, які їх здійснювали. Каральні органи керувалися законами радянської влади, інтересами соціалістичної революції і революційної правосвідомості, що на практиці часто означало, що спійманий на місці злочину буде розстріляний тут же на місці. Більшовицький режим, який скинув Тимчасовий уряд, представляв собою (за зізнанням самого Леніна) режим, не обмежений ніякими законами і спирається на насильство. На словах більшовики були противниками смертної кари і буквально наступного дня після перевороту другий Всеросійський з'їзд Рад у прийнятому Декреті скасував смертну кару. Проте вже 21 лютого 1918 РНК РРФСР приймає декрет «Социалистическое отечество в опасности!». Декрет проголосив перехід до надзвичайних заходів і допустив можливість застосування розстрілу на місці за вчинення злочинів ворожими агентами, спекулянтами, погромниками, хуліганами, контрреволюційними агітаторами, німецькими шпигунами. За дев'ять місяців (червень 1918 р -. Лютого 1919) за вироками органів ВЧК було розстріляно на території 23 губерній 5496 осіб. На початку 1920 року політична ситуація дещо змінилася, і Фелікс Дзержинський, відомий радянський державний діяч, революціонер, запропонував скасувати смертну кару. За його ініціативою ВЦВК та РНК прийняли постанову про відміну застосування вищої міри покарання, розстрілу. На відміну смертної кари у РРФСР відреагував і Всеукраїнський революційний комітет, який своєю постановою «Про застосування вищої мирі покарання в Україні» виразив свою позицію, щодо даного питання і зазначив, що скасування смертної кари на даний момент на території України не може бути реалізоване, адже на території України ще існують умови, які загрожують Радянській владі . Таким чином скасування смертної кари відкладається на невизначений час. Відсутність кримінального кодексу дозволила ефективно проводити боротьбу з класовими противниками. Так, постанови РНК «Про заходи по боротьбі з бандитизмом» і «Про боротьбу з бандитизмом» дали поняттю бандитизм політичну оцінку, визначили «куркуля» класовим ворогом і дозволили застосовувати розстріл до цього кола осіб. При цьому досить часто не допускалась можливість подання касаційної скарги по даним справ та вирок проводився до виконання протягом доби після його винесення. Також варто зазначити, що у даний період значна кількість декретів допускали використання абсолютно невизначених санкцій, тобто таких, у яких не вказувався вид і міра покарання. Також мали місце і відсильні санкції, які не визначали ні міри, ні виду покарання, а лише вказували на те, що потрібно застосовувати санкцію, яка передбачена іншою статтею. Такого виду санкції не дозволяли суддям враховувати особливість злочину і злочинця, що і дозволяло застосовувати вищу міру покарання. Не включивши смертну кару в загальну систему покарань кримінальних кодексів України 1922 і 1927 рр. законодавець визначив своє ставлення до неї як до виняткової міри покарання. Однак аналіз статей кримінальних кодексів, які передбачали розстріл як вид покарання, дозволяє зробити висновок про те, що смертна кара передбачалася за велике коло злочинних діянь і в дійсності не носила характеру винятковості ( див. табл. 2). Значне обмеження сфери застосування смертної кари в Україні мало місце через видання ВЦВК і РНК УРСР постанови «Про обмеження застосування виняткової міри покарання (розстрілу) та про зміну ст. 57 і 67 КК УРСР» 1927 року . Це положення було невдовзі змінено шляхом видання низки документів, що обґрунтовували з позицій кримінального права сталінську концепцію посилення класової боротьби. В основу призначення покарання, яке визначалося залежно від класової приналежності, лягла теорія соціальної небезпеки особистості. Застосування при цьому аналогії виправдовувалося соціалістичною правосвідомістю. Акцесорна теорія співучасті дозволяла на практиці притягати до кримінальної відповідальності осіб, які насправді не скоювали злочин. Оціночна теорія вини, що виражалася в негативному судженні судді про поведінку підсудного, приводила до незаконного засудження тих, у чиїх діях відсутні ознаки конкретного складу злочину . «М'ясний день» - так називався день, а точніше - ніч, коли у в'язниці виконували смертні вироки. В одну ніч розстрілювали до декількох десятків людей, яким іноді довго доводилося чекати своєї черги . Лише засуджених за підготовку або здійснення терористичних актів розстрілювали негайно. Дещо пізніше цей «привілей» був поширений на «диверсантів» і «саботажників». 5 листопада 1934 Постановою ЦВК і РНК СРСР було створено Особливу нараду при НКВС СРСР . Формально цей орган міг застосовувати заслання, вислання і ув'язнення в табір. Однак фактично Особлива нарада, утворені на місцях «трійки», «п'ятірки» і т.п. засуджували до розстрілу тисячі людей без якого б то не було судового розгляду, без розгляду та оцінки доказів їх провини і навіть без виклику обвинуваченого. Ряд законодавчих актів внесли зміни в процедуру розслідування і розгляду справ про т.зв. контрреволюційні злочини, скасували оскарження вироків, в тому числі і вироків до смертної кари, встановили судовий розгляд справ без сторін, тобто без участі захисника, ввели виконання вироку до вищої міри покарання негайно по його проголошення. Поряд з цим розширилася можливість і судового застосування смертної кари. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» передбачила можливість застосовувати розстріл до так званих розкрадачів соціалістичної власності, яких наказувалося прирівнювати до ворогів народу. | |
| Просмотров: 1182 | Загрузок: 28 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |