| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Самозахист як реалізація цивільних прав
| [ Скачать с сервера (56.7 Kb) ] | 11.06.2017, 14:39 |
| Вступ В умовах становлення демократичного суспільства та утвердження верховенства права головним обов’язком держави стало неухильне гарантування та забезпечення прав і свобод людини. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен громадянин має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань. Провідне місце в реалізації гарантованих Конституцією України прав та інтересів громадян займають акти цивільного законодавства. Врегулювання взаємних прав і свобод учасників цивільних правовідносин дає змогу стверджувати, що в першу чергу, цивільне право виконує регулятивну функцію, а вже потім охоронну та захисну. Однак за відсутності забезпечення належного виконання охоронної та захисної функції учасники цивільних правовідносин не завжди можуть бути впевнені у досягненні поставленої перед собою мети, реалізації свого суб’єктивного права та інтересу. Саме тому, наукою цивільного права та судовою практикою розроблені способи захисту, які дають змогу забезпечити заінтересованість сторін у виконанні своїх обов’язків заради набуття та здійснення свого права. Безперечно кожна людина намагається, вступаючи у цивільні правовідносини, перш за все зменшити, а то і взагалі виключити можливість порушення свого права, а у разі все ж таки його настання, якнайшвидше і в якнайбільш повному обсязі його відновити. Знову таки, сучасні цивільно-правові відносини (в силу характерних рис та особливостей сучасного устрою суспільства) саме в аспекті їх захисту, потребують швидкого та оперативного вирішення – тільки в такому випадку досягатиметься ефективне попередження правопорушень та захист суб’єктивних прав. Саме тому з прийняттям Конституції, Цивільного та Сімейного кодексів України до можливостей правового захисту цивільних прав і законних інтересів додалася ще одна можливість, окрім звернення до юрисдикційних органів – самозахист, за яким кожний має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не заборонені законом. Хоча інститут самозахисту є відносно новим для українського цивільного законодавства, це не означає, що правова категорія самозахисту є надбанням останніх десятиліть – навпаки, вона була відома ще починаючи зі Стародавнього Риму. Актуальність питання самозахисту в сучасній теорії цивільного права полягає у тому, що хоча нібито розвиток інституту самозахисту рухається вперед кожного століття певною мірою розвиваючись, все одно багато його аспектів залишаються нерозкритими і чітко не встановленими на нормативно-правовому рівні. Тому, метою мого дослідження є з’ясування що собою представляє самозахист у цивільному праві, його роль і призначення в сучасних цивільно-правових відносинах. Завданнями моєї курсової роботи є: 1) простеження витоків інституту самозахисту, його розвитку та встановлення в Україні; 2) аналіз праць вчених-цивілістів (Стефанчук Р.О, Страйнінг Е.Л, Стоякін Г.Я, Грибанова В.П та ін.) та вироблення певних висновків стосовно їх думок, їх порівняння; 3) з’ясування поняття захисту цивільних прав та самозахисту, їх ознаки та підстави застосування; 1.Історія становлення інституту самозахисту 1.1. Стародавній Рим Соціальні норми в первісному суспільстві вважилися правомірними та дотримувалися суспільством, лише у разі якщо вони відповідали загальному уявленню про справедливість та корисність для людей. Самостійний захист з’явився у стародавньому світі і одразу зайняв місце першого і найефективнішого на той момент розвитку людства способу захисту. Це обумовлено, по-перше, відсутністю спеціалізованих органів примусу, за виключенням заходів, що призначалися порушнику громадськими органами (племенем, родом). По-друге, усі ці заходи ще не мали чіткого вираження, меж, дозволів та заборон, адже вони були об’єктивацією колективного інтересу всього роду в цілому. Права та інтереси окремої людини не розглядалися як такі взагалі і не становили ніякої цінності. Великий внесок у розвиток інституту самозахисту був зроблений римським приватним правом. Стародавні римляни одні з найперших створили найбільш повну теорію, присвячену самостійному захисту порушених прав. До виникнення римської держави захист порушених прав здійснювалася за допомогою звичаїв, серед яких найважчим було вигнання з роду. Звичаї змінилися самоуправством, або поєдинком, за допомогою якого індивід захищав свої права, покладаючись на власні сили. Громадянин прадавнього Риму вирішував справу з кривдником так, як підказувало йому почуття болю і суб'єктивної несправедливості. Відносини будувалися як безпосереднє підпорядкування кредитору з подальшою особистою розправою у разі невиконання зобов'язання. Визначення тяжкості покарання було повністю віддано на розсуд уповноваженої особи. Проте пізніше громадська влада вирішує обмежити владу кредитора і зробити процес розправи чіткішим і контрольованим. «Формулируется правило ius talionis , по которому обиженный имел право требовать жертву, равную понесенной им потере - этот принцип стал первым шагом на пути к определению пределов самоуправства» [1, с.10] На початковому етапі розвитку давньоримської державності (VIII-ІІІ ст. до н.е.) були закладені основи римського права, при цьому охороні підлягали цивільні права тільки римських громадян. З негромадянами, наприклад, безправними рабами або іноземцями кожен розправлявся сам на власний розсуд. Також існували громадські судді або пособники, яких обирала сама громада, які не тільки свідчили факт вчинення правочину, але і примушували боржника, а у разі його відмови - до виконання. Випадки саморозправи за законами були явищем доволі поширеним. Так, злодія, спійманого на місці злочину, карали тілесно одразу. Нарівні з ним каралася і особа, яка противилася приватному обшуку для відшукання вкраденої речі. Палія дозволялося самостійно зв'язати, карати тілесно і спалити. Публічна лайка каралися батогами до смерті.[див. 1, c. 15] Варто зазначити, що саме в римському праві дослідники знаходять витоки права утримання .Так, одним із найбільш поширених випадків застосування утримання було правовідношення, в якому особа отримувала право не видавати річ власнику до задоволення вимоги про відшкодування зроблених на неї витрат або понесених через річ збитків. У розвиненому римському праві на противагу самоправству виникає поняття «самодопомога» (самозахист). Якщо самозахист (тобто самоуправне відвернення неправомірного втручання, спрямованого на зміну існуючих фактичних відносин) був дозволений в будь-якому випадку, то самоуправство заборонялося, за винятком нечисленних випадків, коли воно прямо дозволялося законом. Самозахист розглядалася як правомірний за наявності наступних обставин: повинні були захищатися права, охоронювані в установленому порядку; самозахист повинен був перешкоджати тільки насильницькому порушеннюсвоїх прав; презюмувалося, що дії не повинні бути превентивними, а тільки у відповідь, притому безпосередньо в момент порушення прав. Іншими словами, самостійний захист цивільних прав в розвиненому римському праві розумілася як захист від протиправного нападу, а також інші активні дії, якщо їх застосування було обумовлено об'єктивною необхідністю запобігти заподіянню шкоди. Власне кажучи, розвиваючись, римське право поступово відмовилося від будь-яких форм самостійної захисту, обмежившись винятковими випадками, пов'язаними, в основному, із захистом від нападу або діями, що викликані крайньою необхідністю, внаслідок чого розвинена правова система стародавнього Риму підійшла до майже повної його заборони, в тому числі заборони самостійного відновлення порушених інтересів, яке стало розглядатися як кримінальне правопорушення . 1.2. Київська Русь та Російська імперія Інститут самостійного захисту на Русі, як і в усьому цивілізованому світі, пройшов довгий шлях свого становлення, по суті, основою якого став звичай кровної помсти, що поступово перейшов в організовані способи захисту, визнані державою і суспільством. В архаїчному суспільстві зазначений процес протікав на тлі поступового обмеження права на розправу над винним суб'єктом. З визнанням влади князя над слов'янськими племенами, покликаного на Русь як верховного правителя і судді, пріоритет помсти, як одного з найдавніших звичаїв, відійшов на другий план розправа над винним все більше обмежувалася. Помста родичів допускалася тільки після розгляду справи в суді та винесення рішення. Далі звичай мстити за особисту образу замінюється грошовою пенею, яку винний повинен був віддати скривдженому на підставі винесеного вироку. Таким чином самоуправство було обмежено стосовно кримінальних злочинів. Що ж стосується цивільних правопорушень, а також правопорушень, не пов'язаних із заподіянням шкоди особистості, то для законодавства IX-XI ст. самоуправство вже не було характерне. Господар, який застав злодія на крадіжці, повинен був зв'язати його і зранку відвести на княжий двір на суд, де вже виносилося рішення. Чітке встановлення майнового покарання (віра та головщина) було закріплене в Розширеній Руській правді. Процес відмирання самоуправства супроводжувався виникненням нових форм самостійної захисту від порушення. Самоуправство у своїх початкових диких формах було до цього періоду часу вже подолано, і законодавство все більше уваги починає приділяти закріпленню договірних способів здійснення самостійного захисту. Так, відповідно до Псковської судної грамоти при укладанні ряду договорів в обов'язковому порядку потрібний заклад (ст.30), який мав у разі непогашення позики забезпечити інтереси кредитора: «Денежные же займы на большую сумму без заклада или без [формальной] записи не допускаются. Если же кто-нибудь предъявит иск в денежной ссуде свыше рубля по [простой] доске, не обеспеченной закладом, то такой доски не принимать ко взысканию, а ответчик, [не признающий долга], выигрывает дело» [2]. При цьому було заборонено кредитору стягнення боргу силою. Таке перевищення меж самозашиты розглядалося як грабіж . Ще одним поштовх обмеження права на самозахист відбувається на тлі появи процесуальних законів, що описують порядок судочинства (Судебник царя Івана Васильовича 1550г., Соборне уложення князя Олексія Михайловича 1649р). Держава забороняє своїм поданими самостійно захищатися від цивільних правопорушень, прагнучи створити всі умови для призначення справедливого покарання. Законодавство Російської імперії не знало самостійного інституту самозахисту цивільних прав і містило лише ряд окремих норм, що допускають можливість відстоювати свої права самостійними діями в конкретній ситуації, описаної законом. Незважаючи на різноманітність думок, російським цивілістам вдалося сформулювати загальні принципи допустимого самозахисту, що знайшли згодом відображення в проекті цивільного закону. Серед них самим головним і визначальним, треба вважати, принцип винятковості самозахисту, можливість застосовувати її у законодавчо встановлених умовах. Такі авторитетні цивілісти як В.І. Синайський, Д.І - Мейєр, Є.В. Васьковський та інші автори були одностайні в тому, що дозволеним самозхистом (самодопомогою) можуть бути тільки законом дозволені заходи [див. 1, с. 59-62]. Жоден з дореволюційних дослідників не заперечував статус самозахисту як другорядного способу захисту права. Страх нашкодити виявився сильнішим, і в дореволюційному законодавстві так і не з'явилося загального правила, що дозволяє самостійно захищатися від усіх порушень. Зазначений інститут був вичерпаний необхідною обороною, крайньою необхідністю та іншими вкрай нечисленними способами самостійного захисту, встановлених законом, наприклад, затримання птиці іхудоби. 1.3. Дореволюційна і радянська цивілістика У 1910 році було роз розблено проект Цивільного уложення, що стало значним кроком вперед у розвитку вітчизняного інституту права. Зокрема ст. 99-101містила широкі положення про самозахист (необхідну оборону, краня необхідність та самодопомога). При чому самодопомога (ст. 101 Уложення) малоя на увазі при тримання речей управомоченою особою. [3] Але реального розвитку поняття самозахисту у цивільному праві знайшло у Цивільному Кодексі УРСР 1963. Уперше категорія "необхідна оборона" була введена у цивільне законодавство у 1963 р. у ст.444. Однак визначення її поняття в актах цивільного законодавства завжди було відсутнє і очевидно обожнювалось із поняттям кримінального права. Теж саме стосувалося крайньої необхідності, що була передбачена ст.445 ЦК | |
| Просмотров: 859 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |