| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
РОСІЙСЬКО – УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ
| [ Скачать с сервера (340.5 Kb) ] | 08.06.2017, 22:15 |
| ВСТУП Досвід незалежного існування Росії і України показав, що російсько – українські відносини виходять за двосторонні рамки і мають важливе значення на європейському просторі. Російсько – українські відносини займають пріоритетне місце не тільки в російській і українській сучасній зовнішній політиці, а й в політиці держав, що входять до Європейського Союзу. Російсько – українські відносини включені в геополітичні процеси , які характеризуються формуванням блоків, що забезпечують зв'язок різних територій в географічному просторі Землі. Україна і в деякій мірі Росія є частиною геополітичного простору Європи. Від якості міждержавних відносин цих країн залежить стабільність і ефективність вирішення питань європейської безпеки. В даний час російсько – українські відносини переживають досить важкий період. Вивчення еволюції російсько – українських відносин дозволяє виділити ті проблеми, що впливають на стан сучасних двосторонніх відносин До суперечності в російсько – українських міждержавних відносинах призводять різні моделі політичного розвитку, різна специфіка державного будівництва в Росії і Україні на пострадянському просторі з урахуванням взаємозв’язку внутрішньої політики із зовнішньополітичними стратегіями, а також різниця в векторах інтеграційних процесів Росії і України. Актуальність теми дипломної роботи обумовлена недостатнім опрацюванням проблематики російсько – українських відносин в комплексі всіх її складових, недостатнім для оптимізації російсько – українських відносин рівнем наукової розробленості проблеми з урахуванням різних інтерпретацій і трактувань в науковій літературі з питань міжнародних відносин, геополітики та політичної географії, історії, економіки тощо. Наукова проблематика дипломної роботи відображена в міжнародних і державних документах Росії та України, а також у політичних заявах високо посадовців і доповідях керівників сучасних партій двох держав, що розглядають російсько – українські відносини з ідеологічних позицій. Російсько – українським відносинам присвячено ряд досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, що вивчали політичну історію двох держав, різні аспекти російсько – українських відносин. Перші взаємовигідні російсько – українські контакти були докладно досліджені в монографії доктора історичних наук Сергійчука В. І. «Іменем війська Запорізького». Особливої уваги для розуміння еволюції в сучасних російсько – українських відносинах заслуговує щорічник Інституту стратегічних досліджень. З 2004 року стало традиційним оприлюднення результатів його роботи у різних сферах – економіці, політиці, філософії, соціології. В примірнику 2004 року колективом провідних вчених Інституту була опублікована ґрунтовна наукова праця «Уроки Переяславської угоди 1654 року» щодо аналізу необхідності російсько – українського військового альянсу та причин і наслідків інкорпорації Росією українських земель, подальшої ролі співіснування в Росії для формування української нації. З 2005 року щорічник містить розділи, що безпосередньо присвячені аналізу двосторонніх відносин Росії і України. Стаття за 2005 рік присвячена новим реаліям російсько – українських відносин. Саме в цей період Росія все активніше почала втручатися в політичні процеси в Україні, майже відкрито підтримала східноукраїнський сепаратизм. В 2006 році з’явилася нова зовнішньополітична стратегія Росії, що була пов’язана з завершенням в 2005 році російського геостратегічного відступу. З 2006 року Росія взяла курс на відтворення статусу наддержави і повернення свого впливу на глобальні та регіональні процеси. Статті доктора історичних наук Надтоки детально характеризують новий російський зовнішньополітичний курс і його імовірний вплив на російсько – українські відносини. Велику увагу приділено щорічнику 2006 року проблемам російської військової присутності в Україні, яка є комплексним явищем і включає не тільки об’єкти ЧМРФ, а й такі об’єкти, як системи попередження про ракетний напад і контроль космічного простору, колишні арсенали ядерної зброї, що теж слугують російським військовим інтересам. В тому ж примірнику в розділі № 8 містяться рекомендації щодо поліпшення механізмів транскордонного співробітництва Росії і України. З 2007 року в щорічнику НІСД, який з цього часу отримав назву «Зовнішня політика України», освітленням проблеми російсько – українського стратегічного партнерства опікується доктор політологічних наук Григорій Перепелиця. В 2007 році проблему російсько – українських відносин було розглянуто в ракурсі між стратегічним партнерством і стратегічною залежністю. Найбільшим зрушенням двосторонніх відносин Росії і України в 2007 році став початок делімітизації морського кордону в Азовському морі за міжнародними конвенціями з морського права. В наступному році, коли вдалося подолати ряд складних проблем, російсько – українські відносини було розглянуто в форматі Великого Договору. В 2009 році акцент було зроблено на висвітленні проблеми російсько – українських відносин в багатополярному світі. В 2010 році, коли почалося стрімке зближення України і Росії, професор Перепелиця зосередився на дослідженні можливостей подвійної асиметричної інтеграції. В книзі за 2010 рік заслуговує уваги також дослідження доктора економічних наук В. М. Мовчана щодо стану економічних відносин України з Росією і ЄС. Аналогічні статті з дослідження економічної складової російсько – українських відносин містилися в щорічниках за 2011, 2012 роки. В примірнику за 2011 рік було також надруковано статті з поточним аналізом російсько – українських відносин, що в цілому отримали оцінку українських експертів як примус до реінтеграції в Росію. В 2012 році науковці Інституту стратегічних досліджень продовжили аналіз складного комплексу проблем у взаєминах Росії і України, пов’язаних передусім з конфліктами в газовій сфері і навколо Митного Союзу. В 2013році у зв’язку з політичною кризою в Україні щорічник не видавався, а інформація щодо сучасних російсько – українських відносин вивчалася через тематичні публікації в наукових і суспільно – політичних виданнях. Базовим для розуміння російсько – українських відносин в економічній сфері є книга економістів Хомякова В. і Бакума І. «Економіка сучасної України», де дається ґрунтовний аналіз щодо економічного розвитку не тільки України, а й Росії, виділені проблеми в сучасному економічному розвитку обох країн і шляхи їх подолання. Геополітичні процеси, зокрема пов’язані зі змінами геополітичного становища Росії, починаючи з часів Московської держави, викладені в «Веберівській теорії» класика сучасної соціології та політології Рендела Колінза, який ще в 1980 році передбачив прийдешній розпад СРСР. Матеріали щодо цієї праці Колінза можна знайти в інтернет – ресурсах і наукових журналах «Філософська думка», «Социс». Заслуговують увагу щодо тлумачення геополітичного становища РФ роботи американського науковця Метью Євангеліста і російського вченого Миколи Розова, що містяться в інтернет – ресурсах «Русского Архипелага». Проблема структурних змін пов’язаних з впливом людської діяльності, в теорії Колінза була розроблена в наукових працях Дерлуг’яна, що були перекладені на російську мову Борисом Межуєвим і опубліковані в російському науковому виданні «Поліс» (Політичні дослідження) в другому і третьому номері за 2010 рік. Цікавими з наукової точки зору виявилися інтерв’ю Рендела Колінза щодо аналізу складнощів геополітичного становища України. Об'єктом дослідження є історія становлення і сучасний стан російсько – українських відносини як частини сучасної світової політики. Предметом дослідження є російсько – українські стосунки на міжетнічному та міждержавному рівні, включаючи їх основні двосторонні та міжнародні аспекти, пов’язані з вибором вектору в зовнішній політиці України. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період зі здобуття незалежності Росії і України в 1991 р. і по 2013 р. Нижня межа обумовлюється Актом про проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., підтвердженим на загальнонародному референдумі 1 грудня 1991 Верхня межа визначається загостренням кризи в російсько – українських відносинах у зв’язку з різким коливанням зовнішньополітичного курсу України. Мета роботи: аналіз цілого комплексу проблем та перспектив в російсько – українських відносинах, визначення тенденцій розвитку сучасних російсько – українських відносин у контексті геополітичних та економічних процесів. Завдання дослідження: 1) Розглянути генезис взаємин російського і українського народів і його вплив на сучасні російсько – українські відносини; 2) Визначити історичну роль Росії в утворенні України як незалежної держави. 3) Показати формування фундаментальних основ взаємовідносин з Російською Федерацією на основі Договору про дружбу , співпрацю і партнерство з Росією в « Пакеті» з Угодами по Чорноморському флоту. 4) Вивчити особливості зміни зовнішньополітичного курсу України, його вплив на російсько – українські відносини. 5) Визначити резерви економічного російсько – українського співробітництва і можливості оптимізації двосторонніх відносин згідно національним інтересам Росії і України. Наукова новизна дослідження полягає в тому , що вперше на основі великої джерельної бази комплексно розглянуто процес становлення і розвитку російсько – українських відносин в різних сферах, проаналізовано геополітичне становище обох країн, внутрішньополітичні зміни і їх вплив на зовнішньополітичні пріоритети, виявлені шляхи оптимізації двосторонніх відносин, а також намічені переваги різних інтеграційних можливостей для подальшого розвитку України і подолання кризи в російсько – українських відносинах. РОЗДІЛ I. ІСТОРИЧНИЙ РЕТРОСПЕКТИВА УКРАЇНСЬКО – РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН Проблеми в сучасних російсько – українських відносинах мають давнє історичне підґрунтя. Обидва народи прийшли довгий спільний історичний шлях, який розпочався в 1654 році з Переяславської угоди. Росія на той період вже склалася як сильна централізована держава. Україна ж тоді ще не мала своєї державності. На українських землях з 1648 року йшла запекла Національно – визвольна війна проти Польщі, що була спрямована на створення української державності. Козацтво, що було основною формою самоорганізації українського суспільства, почало формувати свою особливу державно – адміністративну систему і намагалася добитися політичного суверенітету українських земель. На заваді стояла Польща, яка не хотіла втрачати контроль над багатими, економічно успішними українськими землями і над боєздатним козацьким військом. Щоб зупинити козацький поступ до суверенітету, ще влітку 1653 року Річ Посполита утворила коаліцію з Валахією, Молдавією і Трансільванією. Лідер українського національно – визвольного руху Богдану Хмельницькому конче був потрібен потужний і надійний союзник. Тимчасова угода з татарами на той період вже вичерпала себе. З потужних сусідніх держав лишалося лише Московське царство, з яким можна було домовитися про спільні дії проти Польщі. Тим більше, що досвід тісного «співробітництва» з Московською державою існував з самого початку утворення козацтва. Як відомо, ще починаючи з часів Івана Грозного, московські царі були дуже зацікавлені в допомозі Війська Запорізького по обороні південно – західних кордонів своєї держави від татар, а до козаків надходила постійна «контентація» з Москви. Переяславську угоду було укладено 1654 році через суто прагматичні причини з обох боків. Хмельницький розраховував нейтралізувати Польщу і інших вороже налаштованих сусідів, щоб зміцнити міжнародно – правовий статус Війська Запорізького. З свого боку московський цар планував створення на українських землях плацдарму для боротьби з Портою і Річчю Посполитою, з якою в Москви з початку XVII ст. були дуже напружені відносини. В сучасні історіографії існують різні оцінки Переяславської угоди. Позиція фахівців Національного інституту стратегічних досліджень полягає в тому, що ця угода була лише тимчасовим альянсом, покликаним розв’язати спільними зусиллями актуальні соціально – політичні проблеми. Згадки про єдиний руський народ і про повернення Малої Русі до нащадків київських князів були необхідні лише дипломатам для юридично – правового обґрунтування угоди між Московською державою і Військом Запорізьким, бо останнє на той час все ще формально знаходилося в підданстві польській короні. Українські землі увійшли до складу Московської держави на засадах широкої автономії, яка була виборена в ході Визвольної війни 1648 – 1654 рр. Але вже в 1667 році під час підписання Андрусівського перемир’я московський уряд, ігноруючи позицію гетьманського уряду і умови підписаної в 1654 році угоди, передав з власних геополітичних міркувань частину українських земель Польщі. Це призвело до тривалого розколу України, загальмувало державотворчі процеси і націогенез. Розкол України і до тепер впливає на баланс політичних сил в нашій країні. Через побоювання виходу українських земель з – під контролю Москви, що могло суттєво змінити баланс сил у Східній Європі, автономію Гетьманщини було поступово знищено. Царський уряд Росії став розглядати Україну як російський край, який був відірваний через історичну випадковість. «Тепер, возз’єднавшись із росіянами, українці або «малороси» повинні втратити свої відмінні риси й стати «справжніми росіянами». З кінця XVIII ст. Росія розпочала цілеспрямовану русифікацію українського народу, що призвело до денаціоналізації значної частини українського населення і до деформацій в його духовно – культурному розвитку. Політика русифікації продовжувалася царським урядом до революції 1917 року. Спроба Центральної Ради і Гетьманщини Скоропадського взяти владу на Україні зазнала невдачі через нерозвиненість українського національного руху, але «… поклала край сумнівам щодо самого факту існування українського народу». Після приходу до влади в Україні в 1921 році російський більшовицький уряд був змушений взяти курс на українізацію (українськомовні школи, українськомовна преса), щоб забезпечити підтримку російському більшовизму в Україні. Але вже в 1933 році Московська влада зробила рішучий поворот до русифікації, що подавалася тепер у формі інтернаціоналізму і комуністичного братства. В епоху десталінізації російський уряд винайшов нові методи русифікації. В рамках плідного обміну фахівцями між республіками на Україну прибувала велика кількість росіян, а українців висилали в інші райони Радянського Союзу, де ототожнювали з росіянами. Внаслідок швидкозростаючої російської присутності з’явилися дві України. Перша – з переважно українським населенням в історичних українських областях, а інша – інтенсивно русифікована, що охоплювала промислові міста Донбасу і півдня. Інтенсивний приплив росіян супроводжувався значними змінами в національному складі України. В 1979 році росіяни складали 21,1% населення України (10,5 млн.). Натомість тільки за період 1970 – 1979 рр. населення Сибіру і Далекого Сходу зросло на 22% за рахунок українців. Центральний московський уряд створював в Україні соціально – культурні і політичні умови, за яких національна меншість фактично асимілювала більшість. Наслідком зазначених процесів, на думку науковців НІСД, стали розмивання і декультуризація українського етносу, занепад національної ідентичності. За умов повного нівелювання української самобутності Росія змогла придушити навіть прагнення до української незалежності, але непередбачений поступ історії 80 рр. XX ст. подарував Україні унікальний шанс на власне майбутнє. Пов’язане це було з крахом радянської імперії. Вже на початку 80 – х років стало зрозуміло, що СРСР програє країнам західного блоку в довгій конкурентній боротьбі на стратегічному і геополітичному рівнях. З точки зору стратегії суходільні кордони є «вразливіші» ніж морські н різних рівнях: кількість прикордонних військ, вартість воєнної техніки, використання і розміщення військової техніки. Після Другої світової війни СРСР опинився в нерівному становищі з блоком західних капіталістичних країн, що згрупувалися навколо США. Сполучені Штати, розташовані на американському континенті були повністю підконтрольною великою, фактично острівною базою, що оточена з усіх боків океанами й морями, яку досить легко захистити. До того ж США контролювали майже все узбережжя Південної і Західної Євразії і створювали звідти загрозу для СРСР, а самі лишалися майже не досяжними для будь – яких радянських акцій. Створення соціалістичного табору в Східній Європі лише погіршило геополітичне становище СРСР на заході: об’єм суходільних кордонів збільшився, а самі ці кордони розташувалися в притул до стратегічних супротивників в Західній Європі. При цьому самі східноєвропейські народи, що стали заручниками в геополітичній боротьбі наддержав і не розуміли змісту цієї боротьби, виказували пасивно вороже ставлення до СРСР. Ситуація в Азії і на Далекому Сході була ще гірше. СРСР мав там безпосередні кордони з країнами, які або контролювалися західним блоком, або ті, з якими Радянська імперія мала досить напружені відносини, як, наприклад, з Китаєм. За таких обставин СРСР був змушений витрачати все більше на військово – стратегічні цілі, що дуже сильно виснажувало його індустріальні потенції. В цей же час міць Сполучених Штатів тільки зростала. Враховуючи складне геополітичне становище СРСР, Східний Варшавський блок не міг довго втриматись. Його неминуче руйнування було лише питанням часу. Вже на початку 80 – х рр. з’явилися публікації американських і західноєвропейських аналітиків, які доводили не тільки розпад Варшавського блоку, а й самого СРСР або щонайменше його поразку в «Холодній війні». Найбільш вражаючим за точністю передбачення є аналіз соціолога Колінза. Ще в 1978 році Колінз оприлюднив свою нову теорію геополітики, яка базується на загальних положеннях територіальної експансії стискання держав. За геополітичною теорією Колінза є п’ять геополітичних принципів, що впливають на розширення, скорочення і стабільність державних кордонів. Головним чином вони стосуються здатності держави вести війни і контролювати власне населення. В 1980 році Колінз формалізував ці принципи і надав їм кількісну форму. Об’єктом конкретного аналізу було обрано Російську імперію. Дослідник починає аналіз з підйому Московської держави в XIV ст., що пояснювався її перевагами в розмірах і ресурсах над сусідами, а також її становищем окраїнної держави. Застосувавши кількісні індикатори Радянської імперії, Колінз з’ясував, що в XX ст. ці переваги зникли, а супротивники росіян значно зміцнилися в економічному і військовому відношенні. До того ж Росія перетворилася на серцевинну державу, яку неминуче чекає фрагментація внаслідок поразки або політичної кризи. Критичним моментом для центральної влади в Москві, Колінз вважав надмірне розширення більш ніж в одному напрямку. В 1980 році почався підйом профспілкового руху «Солідарність», що спричинить нестабільність в Східній Європі, а російські війська загрузли в Афганістані, що призвело до подальшого напруження господарських ресурсів. На думку Колінза, в майбутньому це могло призвести до ослаблення Центральної влади, втраті контролю над Східною Європою через повстання в окремих країнах – сателітах, що в свою чергу дасть поштовх до етнічних протестів в середині СРСР, які закінчаться утворенням незалежних держав. При цьому вчений наголошував, що формальний механізм розчленування вже є в наявності в вигляді 15 – ти союзних республік, які мають номінальну автономію і власні державні інститути. Незважаючи на вражаючі точні передбачення за 10 років до краху СРСР, концепція Колінза має суттєві недоліки, на думку політичних аналітиків Дерлуг’яна і Мотиля, бо не пояснює ні причин колапсу центральної влади, ні ролі Росії і самих росіян в розвалі СРСР. | |
| Просмотров: 447 | Загрузок: 15 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |