| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Психологізм творчості Ганни Барвінок
| [ Скачать с сервера (91.9 Kb) ] | 03.07.2017, 06:22 |
| План 1. Вступ………………………………………………………………………3 2. Вплив Пантелеймона Куліша на формування літературної особистості Ганни Барвінок………………………………………………………… 5 3. Загальна характеристика творчості Ганни Барвінок у працях попередників: ……….………………………………………………….. 10 4. Прийом психологізму у художньо-літературній спадщині Ганни Барвінок………………………………………………………………… 18 4.1 Психологізм у ранній творчості Ганни Барвінок……………………………………………………… 18 4.2 Психологізм у пізній прозі Ганни Барвінок………………22 5. Висновки……………………………………………………………….. 28 6. Список літератури………………………………………………………30 Вступ Проза Ганни Барвінок – самобутня, ідейно-цілісна, художньо- довершена – одна з яскравих сторінок українського літературного процесу другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Внесок письменниці у вітчизняну художню літературу сьогодні вбачається набагато вагомішим, значнішим, ніж декларувалось у радянському літературознавстві, в офіційній підручниковій літературі, в тому числі й академічній. Основна ідейна парадигма художньої спадщини Ганни Барвінок полягає в розкритті й утвердженні духовності українського народу, увиразненні її кардинальних рис на різних (соціальних, побутових, психологічних) обширах життя. Актуальність дослідження зумовлена: відсутністю наукових розвідок, в яких конкретизовано особливості письменницької індивідуальності Ганни Барвінок та компетентно ідентифіковано її місце в літературному процесі другої половини ХІХ століття; розмитістю уявлень про художні властивості малої прози письменниці, які засвідчують непересічність її індивідуальної авторської стилістики і дають підстави ідентифікувати її як зачинателя психологічної прози; потребою об’єктивно й адекватно оцінити з позицій сьогодення творчість Ганни Барвінок, окреслити її художньо-естетичні й проблемно-філософські параметри без ідеологічних викривлень і упереджень, запропонувати цілісний і докладний аналіз її літературної спадщини та адекватно вияскравити її реальне місце в літературному процесі. Новизна роботи полягає в дослідженні творів Ганни Барвінок як зразка психологічної прози. Метою дослідження є з'ясування психологічних особливостей «Оповідань з народних уст» та їх специфіки у літературних текстах авторки. Зазначена мета передбачає постановку та розв’язання таких завдань: • вивчити світоглядні домінанти Ганни Барвінок шляхом аналізу її стосунків з чоловіком та видатним письменником Пантелеймоном Кулішем; • обґрунтувати джерела й особливості кордоцентризму її творів; здійснити аналіз романтичноцентричних моделей прози письменниці під кутом зору “філософії серця”; • розглянути психологічну прозу Ганни Барвінок, жанрові форми, прийоми сюжетотворення і характеротворення у хронологічному контексті; • визначити здобутки Ганни Барвінок на теренах художньої прози, сформувати її літературознавчу оцінку. Об’єктом дослідження є художньо-оповідна спадщина Ганни Барвінок Предметом дослідження є проблема психологізму в літературній спадщинні Ганни Барвінок. Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використані системно-естетичний, історико-літературний, біографічний методи, а також метод комплексного текстуального аналізу, що дає можливість з’ясувати особливості художньо-стильової системи письменниці. Окремі прийоми сучасної методології текстової сеґментації допомагають ґрунтовно і всебічно розкрити специфіку творення художнього образу в прозі Ганни Барвінок. Розділ 1 Вплив Пантелеймона Куліша на формування літературної особистості Ганни Барвінок. Ганна Барвінок (інший псевдонім А. Нечуй-Вітер) так прозвала себе в літературі відома кожному прихильникові рідного слова авторка гарних народних оповідань Олександра Михайлівна Куліш, сестра Василя Білозерського, дружина славетного Пантелеймона Куліша. Варто додати, що псевдонім подарував Ганні Барвінок її чоловік, бо той дуже полюбляв такі квіти, як барвінок. Народилася вона на батьківському хуторі Мотронівці під м. Борзною 23 квітня 1828 року. Була донькою чернігівського землевласника М.Білозерського. Батько її навчався в Київській академії і був освіченою людиною. Мати, що походила з козацького роду, кохалася в українській мові, піснях, любила читати. У своїх звичках, побуті родина дуже близько стояла до селянського життя. До 13 років Олександра навчалася у приватному пансіоні Козакової. Козакова вчилася в так званому «Смольному манастирі», мала одну дочку і не хотіла віддавати до науки в світ за очі, то вчила сама, а щоб дочці було охотніше, то прийняла ще десять панночок як товаришок їй до науки та дитячої забави. Про сю пані згадує Кулішева з великою пошаною та любовю, а про її побут як про щось величне та панське. «Жити її там було дуже гарно. Учено їх тоді, як звичайно тодішніх панночок, французької й німецької мови, співати, грати на фортепяні і танцювати» [7, с. 7]. Шановна письменниця згадує, що віддано її більше до пансіону, щоб сестра не нудьгувала сама, а вчилася вона мало. На тринадцятому році життя Олександра повернулася додому. Далі деякий час вчилася в пансіоні Принцлейна в Конотопі. Але вся освіта закінчилася, коли Олександрі йшов чотирнадцятий рік. Змалку дуже любила господарство, а після науки цілком віддалася йому, допомагаючи матері. «За це її наречений, а потім чоловік Куліш дав її прізвисько «хазяйственные способности». Увесь час маючи стосунки з простим народом Олександра Михайлівна гарно вивчила життя селянства і здобула скарби народного побуту, які стали грунтом для її оповідань “З народних уст”» [16, с. 28]. І ось на хутір Мотронівку доля приводить Пантелеймона Куліша. Він приїздить на літні вакації з В. Білозерським – братом Олександри –редактором першого українського журналу „Основа”. П. Кулішеві подобається тихий хутір, гостинна родина, життя, просякнуте українським духом, та найбільше йому до вподоби саме Олександра. Про це він зізнається своєму другові В. Білозерському. Покохала П. Куліша і сама Олександра, але вела себе дуже стриманно у ставленні до коханого, чим відштовхнула запального письменника. Гордий і самолюбний П. Куліш майже рік намагався забути Олександру, проте не зміг. Одного разу все-таки зважився просити в пані Білозерської руки її доньки. Мати суворо сказала, що Олександра вільна і сама не бажає зближатися з ним. Гордий П. Куліш сміло їй заперечив. Глузуючи з його самовпевненості, мати покликала доньку й запитала її: «От Пантелеймон Олександрович запевняє мене, що ти його кохаєш. Чи так це?» «Так, я кохаю Пантелеймона Олександровича», – твердо відповіла молода панночка. – « Я этого не знала» – сказала мати. Але й після цього освідчення, пані Білозерська повторила, що не віддасть свою доньку за П. Куліша. Мабуть, матір насторожувало хитке соціальне становище письменника, все-таки для власної дочки вона хотіла більшого достатку. Переповідають, що П. Куліш, заховавшись у своїй кімнаті після цієї розмови, довго та гірко сумував і ранком наступного дня виїхав з Мотронівки. У 1846 році уряд послав П. Куліша за кордон вивчати слов’янські мови. Перед від’їздом він завітав до Білозерських та знову прохав віддати за нього доньку. На цей раз пані згодилася. Двадцять другого січня 1847 року Олександра стала дружиною П. Куліша. Тарас Шевченко був на вінчанні за боярина та тішився щасливою парою. Сам П. Куліш так вихваляв свою любу в одному з листів: «Гарна і розумна в мене жінка. Знає добре нашу історію, а пісні так співає, що аж серце радіє» [10, с.446]. Після цього починається новий етап життя Олександри Куліш. Молода провінціалка опиняється в центрі ідейного руху, стає єдиною жінкою у цьому славетному товаристві: « Боже мій! Куди я попала! Що за лиця розумні, очі, освітлені високою ідеєю, палали вогнем енегрії, - згадувала вона, - Гомін балачок мені здавався бажественною музикою. Я почувала себе в храмі божім. Хотілі щось робити, бігти, летіть, помагать і собі, слухаючи гімн, не сміла сісти. Всі фібри моєї душі, як струни напружені, заграли в мені ще невідомими звуками… Я у той вечір мов виросла» [10, с. 446]. Проте разом з усіма цими подія починається і власне трагедія молодого подружжя. За кордоном П. Куліша і М. Білозерського було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства. Олександра Михайлівна відмовилася повертатися до України без чоловіка і брата. Вона відчайдушно домагалася побачення з ними. Через ці хвилювання вона втратила ще ненароджену дитину. У подружжя Кулішів після цього не було дітей. П.Куліш із гіркотою згадує: «1847 рік поглинув мого спадкоємця…». Сама ж молода Кулішівна у листі до Івана Пулюя згадує: «Через місяць по шлюбу заарештували мого мужа і брата, і мене, 17-літню, прямо взявши із хуторного гніздечка, покинули серед Варшави, так, що ні людей, ні мови не знала. Я доставилась так-сяк до Петербургу. Приїхала сиджу одна до вечора на станції… Уже і вечор… А я сиджу, бо нічого не знаю, опріч наших пісень, що встаючи і лягаючи було співаю» [10, с. 447]. Пантелеймон Олександрович значну частину свого життя прожив поза домом: у Петербурзі, Галичині, Польщі. А Олександра Михайлівна вела господарство і була берегинею дому. Правда, в засланні в Тулі вірна дружина була поряд. Багато подружніх непорозумінь та негараздів випало на долю цих людей. Але жінка все розуміла і пробачала, бо дуже любила свого «гарячого Панька». Тим більше, що П. Куліш ніколи не заважав дружині бути собою, займатися тим, що її по-душі. Початок письменницької діяльності припадає на 1847 рік. Олександра Михайлівна власною творчою кар'єрою завдячує П. Кулішу. Саме він «створив» з богобоязливої провінціалки відому на весь край письменницю. Про це вона згадує у «Епізод із нашого життя на користь самостійности України»: « Не гаючи часу, чоловік дав мені олівця і папір у руки і всяко заохочував, щоб я записувала все, що побачу і почую. Страшенно мене це пригнічувало, невпевненість у собі, не розуміючи, що саме портрібно записувати… нова сфера діяльності обтяжувала мене. Але … така наполегливість того, перед ким я завжди прагнула бути гідною уваги, примусила мене підкоритися» [10, с. 447]. Послухавшись поради свого чоловіка, вона старалася почути і записати кожне слово з народу. «Для свіжої, ще не зіпсованої вразливої душі моєї, стало принадливою силою як магнет. Вона надихала мене і я почала знайомитись писати все, що вона мені скаже» [10, с. 448]. Після цього уже ні в кого не виникало сумнівів, що з'явилася нова письменниця – Ганна Барвінок. Протягом свого життя письменниця хотіла декілька разів кинути писати. Вона відчувала себе нездібною через нестачу освіти. Але підтримка чоловіка, який «не раз втішався… оповіданнями» надавала її снаги. Слова П. Куліша: « Один десять цеглин несе на Храм Божий, інший пять, а хто й три, а з цього і созиждеться Храм Божий» [10, с. 449], - склали творче кредо жінки-письменниці. Коли подружжя жило певний час в Лубенському повіті, на прохання П.Куліша Ганна Барвінок записала спогади двох робітниць. Вони і склали документальний матеріал для двох наступних оповідань: «Восени літо», «Лихо не без добра». Саме з цієї подією літературознавці повязують початок літературної діяльності письменниці. З цього приводу Ганна Барвінок неодноразово дорікала: «Вороги занесли в енциклопедію лексикон, що я училась у Вовчка…» [10, c 457]. Ганна Барвінок високо відкликалася про творчість Марка Вовчка, проте оцінюючи її, говорила: « Оповідання Марка Вовчка мені дуже подобались, проте тема мені видалася занадто однобокою. Я бачила багатство натур і життя нашого народу, і я знову взялась за перо»[10, с.448]. З цих слів письменниці зрозуміло, що вона не хотіла наслідувати М. Вовчка, як її приписували тодішні критики, а, навпаки бажала відкрити нові теми, яких та не торкалась. Деякі критики схильні твердити, що оповідання Ганни Барвінок примітивні, у них ніби-то елемент розповіді та етнографії перемагає над художніми особливостями твору. Проте, це варто заперечити, оповідання написані згідно тих вимог, які диктувало тодішнє суспільство. Сама письменниця пише у листі до Б. Грінченка: «Тоді зовсім ще писательок не було, тільки я зачала, да Вовчок з-під своєї дружини. Тоді багато дещо було прощено, коли не так. Тоді всяке нове слово, новий вираз здавався знахідкою, тоді треба було бігать за народом та учитись усьому» [10, с. 453]. Важливим є те, що саме П. Куліш штовхав свою дружину на нові шедеври з народного житття. Адже власними вічними «походеньками» та шуканням нових муз він розчаровув Ганну Барвінок, якій нічого не залишалося як повністю зануритися у літературну роботу. Прагнучи знайти жінку своєї мрії, П. Куліш, сам того не розуміючи, напрявляє Ганну Барвінок у потрібне русло, його заповіді для інших - стають письменницькою Єванглією для власної дружини. Письменниця пише: «Я тільки все пильнувала, все тому напрямі, який він мені указував. Хоч я і несла только одну цеглину на Храм Божий, а, все ж таки, з його путі не звернула» [10, с. 449]. Проте Ганна Барвінок ніколи не дорікала чоловікові, він був її натхненником. Незважаючи на власне здоров'я (у неї були часті нервові зриви), ніхто ніколи не чув скарг в адресу чоловіка. Вона терпляче пише і господарює. Вже на порозі старості П. Куліш пише своєму приятелеві так: «Без цієї особи не можу тепер ніде жити, хоч би в раю. Ціну людям пізнали ми лише в старості. Блаженний той, хто ще може дружньою увагою відплатити люблячому і благородному серцю за його заслуги перед нами, яких іноді ми цінувати не були здатні. Без Олександри Михайлівни книжка моя не була б написана. Увесь життєвий клопіт взяла вона на себе, бережучи мій спокій, мій час моє здоров’я. Жодна жінка не могла б стільки зробити для письменника, і разом з тим вона ще знаходить час писати свої власні оповідання» [16, с. 30]. З цих слів видно, що П.Куліш не ставиться зверхньо до творчості своєї дружини, а навпаки надає її статусу духовного провідника і жінки-друга. Він навіть у листі до В. Білозерського просить переглянути оповідання дружини: « Хоть вона мені і родичка, а мушу Вам сказать, що наша кульгава і млява література нічого такого здорового не появила» [20, с. 15]. Це було духовне подружжя. Світом Олександри Михайлівни стала праця її чоловіка, вона вийшла на громадську ниву поруч зі «своїм ратієм і разом з ним стала обробляти рідну землю». Будучи дівчиною «хазайствены способности» у руках П. Куліша вона стала «літературною праматірю». У нарисі «Епізод з нашого життя на користь самостійної» Ганна Барвінок пише: Не раз чоловік говорив мені: «“Ти є моєю гордістю. Ти є моє творіння!” - безумовно він був моїм натхненником і редактором. Якби не він, …я ніколи б нічого не написала» [10, с. 451]. Справді, для формування творчої методи письменниці вирішальне значення мали настанови П. Куліша. Така була Олександра Куліш як людина і як дружина. Не кожний визначний письменник мав щастя жити під таким ласкавим, розумним доглядом; мати біля себе такого вірного друга, що розумів його найкращі думки, мрії і сам міг працювати в одному напрямку зі своїм чоловіком. Таке щастя дала Ганна Барвінок своєму чоловікові. Отже, Ганна Барвінок власним талантом завдячує своєму чоловікові П.Кулішу. Звичайно, не можна говорити, що у неї не було таланту чи власної майстерності. Проте, що вартий талант без щоденної важкої праці і найважливіше без освіти, без того багажу знань, який дав їй саме П. Куліш. Він вклав перо в руку сором’язливій селянці з гарячим серцем, перетворивши її на видатну письменницю того часу. Розділ 2 Загальна характеристика творчості Ганни Барвінок в оцінці дослідників. Першим періодом активної присутності жінок у літературі, їхнього безперечного впливу на літературний процес була доба перелому ХІХ–ХХ віків. Спершу на порядок денний було поставлено вироблення національної ідентичності, подолання культурної відсталості, що тривалий час перешкоджала в розвитку, а також розвиток нових, модерних тенденцій літератури та мистецтва. У цей час «проблема вибору дальшого шляху національного літературного розвитку загострилася у зв’язку зі збігом у часі двох історично важливих для України етапів: чергової хвилі національного відродження та давно назрілого процесу інтеграції у світ європейського мистецтва» [23, с. 329]. Тож якщо проблема емансипованої жінки в Європі набуває широкого розголосу, і більшість дискусій ведеться саме на ці теми, то в у вітчизняній літературі ця тема досліджується поверхнево. Хоча цей процес, безперечно, торкнувся і України, але, незважаючи на поступову фемінізацію нашої національної культури на межі ХІХ та ХХ століть, становище жінки в літературі залишається невизначеним. В українському культурному дискурсі спостерігаємо загальмований розвиток жіночого чинника. Як я вже згадувала, можливо, одним із факторів, який це пояснює, є загалом невільний стан українців як нації, «потреба постійно відстоювати власну ідентичність» [9, с.153]. В умовах поневолення різні форми дискримінації вважалися нормою, отож і становище жінки тут не було винятком. «Проте в міру ослаблення неволі та хвиль культурного піднесення знову на перший план виходили найсміливіші жінки, відстоюючи, між іншим, власне бачення світу, власне право виражати загальнонаціональні та громадянські цінності» [1, с. 23]. «Вже в середині ХІХ століття жінка мала певну репрезентацію в українській літературі. Звичайно, ця репрезентація відповідала духові часу» [5, с. 157]. Для того, аби ввійти в культурний світ, жінка прибирала собі чоловічий псевдонім та нерідко також вдавалася до чоловічого типу нарації, на той час панівного й обов’язкового. Це можна сказати про двох відомих українських письменниць – Ганну Барвінок (Олександру Білозерську) та Марка Вовчка (Марію Вілінську), які «блискуче дебютували 1858 року, засвідчивши тим самим початки жіночої літератури» [2, с. 33]. В оповіданнях обох письменниць найчастіше йшлося про родинний деспотизм, нещасливий шлюб, драму невільної жінки-кріпачки, тобто жінка там виступала в пасивній ролі, зазнаючи страждань та принижень. Проте ідентифікувати цю творчість лише з огляду на тематичний чинник було б несправедливо. Переконливим доказом новизни жіночого письма були дві його ознаки, що проявилися у творах Марка Вовчка та Ганни Барвінок: 1) безпосередній голос жінки, який звучав у цих творах, адже героїня сама виповідала світові свої кривди; 2) обидві авторки виявили досконале уміння передати жіночий характер, мову, уяву, образність тощо. Можна стверджувати, що у них було присутнім те, що в пізнішій літературі назвуть психологізмом. Проте якщо Марко Вовчок одразу стала знахідкою, якою захоплюються до сьогодні, то Ганна Барвінок несправедливо була забута до недавніх років. Тривалий час оцінку її творчості обмежували стереотипними судженнями та висновками. Шаблонність критичних означень можемо проілюструвати на прикладі Сергія Єфремова, одного з провідних критиків класичної української літератури, а також автора відомої «Історії українського письменства». Хоча критик зауважує своєрідність художньої прози Ганни Барвінок, проте його загальна оцінка досить-таки традиційна. Вона переконливо виражена у формулі: «поет горя і бідування жіночого» [ 8, с. 406]. Цим С. Єфремов обмежує значення літературного доробку Олександри Білозерської-Куліш. Їй відводиться ще менша, локальніша роль, ніж Маркові Вовчку. Критик зокрема пише: «У неї трохи вужча (порівняно з Марком Вовчком та іншими новітніми белетристами) сфера творчості, обмежена психічними переживаннями жінки-селянки, але в цій сфері авторка почувала себе цілком вільно й дала низку творів чималої літературної ваги»[8, с. 408]. Далі він подає занижені, тенденційні оцінки, як-от: «Оповідання Ганни Барвінок – здебільшого фотографічні малюнки, мало не стенографічно записані пригоди з життя, що подають цікавий матеріал до народної психології, звичаїв, побуту» [ 8, с. 488]. Такі зауваження зводять до мінімуму роль письменниці, а зокрема применшують ориґінальність її творчості, трактуючи цю творчість як вторинну, наслідувальну щодо фольклору. Варто зазначити, однак, що в оцінках С. Єфремова відобразилися не стільки його особисті упередження щодо Ганни Барвінок, як загальні недоліки підходу, тобто обмеженість соціологічної критики як такої. Саме це призвело до спеціального акцентування моментів відображення дійсності (фотографічність, стенографічність) і, навпаки, спричинило глухоту до індивідуальних рис стилю та особливостей письменницької манери. Розвиток такого підходу в літературознавстві означав зарахування творчості Ганни Барвінок до етнографічно-побутової школи, що слугувало поганим маркером для дослідників. Адже засади цієї школи зводилися в уяві літературознавців до наслідування всього народного, точного відображення обрядів та звичаїв, орієнтації на фольклор тощо. До того ж, представників етнографічно-побутового реалізму (П. Куліш, О. Стороженко, Д. Мордовець, М. Номис та ін.) нерідко звинувачували в буржуазному націоналізмі, що остаточно нівелювало їхню творчість. У цій схемі, звичайно, не залишалося місця для естетичного поцінування оповідань та нарисів письменниці. Критика обмежувалася загальниками на зразок «фактографічна точність, натуралістичне побутописання» [11 с. 362] та подібного. Ця звужено-негативна, несправедлива оцінка дожила до наших часів і закріпилася в сучасних працях, як-от в академічній «Історії української літератури ХІХ століття» [11, с. 366]. У зв’язку з цим існує потреба актуалізувати художній доробок призабутої авторки, зокрема в тих його апектах, які цілком органічно вписуються в історію національно-культурного розвитку. Проте, на мою думку, ці погляди є заангажованими і цілком несправидливими. Адже ще на початку ХIХ ст. сам П. Куліш говорив: «Ще ж сього мало, требе ще вміти вибрати, що записати з яких річей, а що відкинути. Не кожен бо з сих красномовних простих людей слово до слова, як чисте золото до золота сипле. Треба зробити гарний вибір, тоді й буде пшениця без полови й куколю» [ 7, с. 11]. І Ганна Барвінок робить такий вибір. Хоча знову ж таки вибір – це річ субєктивна і він буває неоднаковий у кожного автора, письменника. В одному оповіданні Барвінок скурпульозно вибирає усі деталі, кожне слово, немов доповнює образ, а вже в іншому – відкидає подробиці, зосереджуючи увагу лише на головному. Іноді у Ганни Барвінок цілком самостійна творчість, іноді – це зразок польових записів. Високу оцінку ранній прозі письменниці вслід за П. Кулішем, Б. Грінченком, С. Єфремовим дає В. Чубинський; який, коментуючи стиль авторки, заперечує проти порівнянь її зі стенографічними записами. «Ми воліли б, – пише він, – говорити не про «стенографічний запис», а про користування з літературного прийому «оповіди» («сказа»)... А прийом «оповіди», як і кожний інший літературний прийом, має свої закони й вимагає погодження з іншими прийомами архітектоніки художнього твору» [21, с. 35]. Про художню вартість прози Ганни Барвінок, зокрема про «божественно прекрасну мову» письменниці, мабуть, найкраще і найточніше за всіх її сучасників акцентував Микита Шаповал (Сріблянський). Ця мова, зазначає критик, «повна чудових епітетів, зворотів, метафор; надзвичайно м’який ліризм і певна доза філософічності – такі основні кращі прикмети цих творів» [22, с. 328]. Цікаві спостереження висловив М. Шаповал і щодо архітектоніки оповідань письменниці. «Коли що й можна завважити невидержаного, – зазначає він, – це архитектоніка, будова оповідань. Принаймні, деякі критики це вважають за хибу в оповіданнях Ганни Барвінок. Особисто я цього погляду не поділяю, бо в тій асиметрії будівлі бачу одну з кращих рис художнього реалізму. Мова тече як річка, вихлясто, з закрутами і бічними одхилами широкими плесами, стоїть або вузенькою смужкою простягається. Асиметрія ця мені подобається... Власне, краса вражінь в їх контрастах. Коли йдеш по чомусь рівному, арихметично-ясному – які ж вражіння?! Вся краса в несподіваних рухах. В оповіданнях Ганни Барвінок так і є... Ніби буркоче, дзюрчить вода в лісовому потоку по коріннях – переливається, плюскоче. І знову вольт! Так це несподівано, різноманітно, але на одному фоні, в однім тоні, не нарушаючи пейзажу, не розбиваючи акордів однієї мелодії» [22, с. 329]. М. Шаповал різко протестує і проти тверджень про етнографізм прози Ганни Барвінок. «Ніякої етнографії, – стверджує він, – в розумінні голого списування предметів селянського обіходу або ритуалів нема в оповіданнях Ганни Барвінок. Є прекрасні реалістичні малюнки, наскрізь пройняті ліризмом, цебто поезією почуваннів, якими обгорнуто кожну постать чи куточок природи» [22, с. 330]. Більшість творів письменниці раннього періоду тяжіє до естетики романтизму. Це було цілком у дусі часу. Адже до літератур ХІХ ст. з питомим національним «романтизмоцентризмом» критика сьогодні відносить чи не в першу чергу українську літературу. Характерними рисами її стали емоційність, чутливість і ліризм, естетизація народного життя й обрядовості, а також індивідуалізм та устремління до свободи. За Д. Чижевським, саме такі ознаки національної ментальності впливають на характер літературної творчості та основні архетипи української культури цього часу. «Особливо ж значною мірою, – підкреслював учений, – виявляється в ній філософія серця, що є виразом глибокого ідеалізму, а також наслідком особливої взаємодії язичницького пантеїзму та християнського моралізму» [11, с. 293]. Дослідники акцентують і те, що в основу мистецької, та й будь-якої творчої діяльності, українські романтики поклали необхідність видобуття прихованих сакральних істин із всезагального, народного. Проте навіть у цих записах людей з народу є багато суб’єктивного в малюванні народного життя. Хоча потрібно сказати, що у Ганни Барвінок цього суб’єктивного менше, ніж у решти наших письменників. Інколи власним об’єктивізмом вона доводить свої твори до стенографічних записів з розмов сільських знайомих. Отож з цих тверджень можна зробити висновок, що твори Ганни Барвінок мають неабияке коштовне та правдиве значення для характеристики нашого народного побуту. Щодо тематики її творчості, то Ганна Барвінок не описує ні широких громадських рухів, ні палких народних переживань – вона спеціалізувалася на сімї, на сімейному житті. Ганна Барвінок зображувала психологію жінки, її життя, бідування. Вона сягає в глибину жіночої душі і не важливо хто вона– коханка, сестра, дружина, мати. Її твори – це матеріал для розуміння душі жінки. Жінка у Ганни Барвінок виступає кожний раз у іншому образі. Це не лише мати, кріпачка чи сирота, це і глибоко-духовна особистість, яка здатна пропускати найменшу дрібницю крізь призму власних почуттів та жіночого серця. Проте не лише жіноча душа цікавить Ганну Олександрівну, але й інші верстви українського суспільства. Багатьма своїми творами вона доводить, що і чоловікові притаманний романтизм. Він, як і жінка, переживає через власні невдачі, живе емоціями. Загалом, авторці притаманна тонка рецепція суспільних настроїв, во | |
| Просмотров: 591 | Загрузок: 15 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |