| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Проблема міжнародних розрахунків
| [ Скачать с сервера (465.0 Kb) ] | 21.06.2017, 15:34 |
| Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку відносин між іноземними та вітчизняними суб’єктами господарювання досить гостро постає питання виокремлення основних аспектів розвитку розрахункових операцій. Тому особливу актуальність набувають питання щодо організації грошових розрахунків, так як грошова стадія кругообігу капіталу відіграє значну роль у діяльності суб'єктів господарювання, серед яких винятком не є і торговельні підприємства, які базуються на виробництві певної продукції та її просування на міжнародний ринок. Одним з найважливіших аспектів при здійсненні зовнішньоекономічних договорів з приводу поставки певної продукції, виконання робіт, надання послуг є питання взаєморозрахунків між сторонами-резидентами різних країн. Відповідно специфіки таких розрахунків їх прийнято називати міжнародними розрахунками. Проблема міжнародних розрахунків є досить актуальною для вітчизняних підприємств, так як на сучасному етапі розвитку в Україні розповсюджена діяльність, яка спрямована на створення реальних ринкових умов господарювання та охоплює зовнішньоекономічну діяльність підприємств і є невід’ємною частиною розвитку інтеграційних процесів. Дослідженням питання порядку проведення розрахунків в іноземній валюті та основних проблем, які виникають під час здійснення розрахунків в іноземній валюті займалися такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як Н. Агафонова, В. Богун, О. Бреславська, Л. Руденко, І. Губарєва, В. Домрачев, М.Іванський, Д. Липницький, Л. Лунц, В. Луць, В. Мамутов, Д.Озель, М. Огійчук, М.Розенберг, М. Савлук, Н.Саніахметова, В.Селіванов, В.Семчик, Р.Халфіна, В.Хахулін, В.Щербина та інших. Важливим питанням є вибір та застосування оптимальних форм міжнародних розрахунків, що в свою чергу залежить від багатьох факторів: загальної кон’юнктури ринку, виду господарських операцій, оподаткування, економічних позицій покупця та продавця, ступеня їх довіри одне до одного, а також від майнового та фінансового стану суб’єктів господарювання. Інтереси експортерів та імпортерів товарів і послуг в більшості випадків не збігаються: експортер прагне отримати від імпортера платежі в короткий строк, а в той же час імпортер прагне відстрочки платежу до моменту отримання товару. Досягнення компромісу між сторонами зовнішньоекономічного договору забезпечить узгодження їх інтересів та вибір оптимальних умов та форм розрахунків. Адже виникнення спорів між покупцем та продавцем призводить до виникнення додаткових витрат в частині стягнення штрафних санкцій, врегулювання відносин у судовому порядку, що негативно впливає на зовнішньоекономічні відносини між сторонами господарських операцій. У зв’язку з цим, під час укладення зовнішньоекономічного контракту однією з основних умов, яка потребує належного врегулювання є вибір оптимальної форми розрахунків, з урахуванням рівня надійності, зручності проведення відповідної форми. При виборі форм розрахунків в іноземній валюті важливо також керуватися міжнародною практикою, оскільки деякі форми розрахунків (наприклад, документарний акредитив) є не зовсім поширені в Україні. Разом з тим, аналізуючи всі гарантії, які надають відповідні форми розрахунків, можна виявити багато позитивних аспектів як для експортера, так і для імпортера. Водночас слід зазначити, що вітчизняна законодавча база поки що йде по шляху уніфікації міжнародних норм, що не можна розглядати як ваду законодавства. Але разом з тим було б доцільно розробити законодавчі норми на рівні національного законодавства з урахуванням всіх особливостей проведення розрахункових відносин в Україні. При дослідженні питання порядку проведення розрахунків в іноземній валюті найбільш важливішими питаннями, які варто дослідити та які містять велику кількість проблем нормативного та правозастосовного характеру в аспекті неврегульованості певних сторін розрахункових операцій за зовнішньоекономічними контрактами, пов’язаного з процедурою проведення розрахунків. Досягненню оптимального поєднання приватних та публічних економічних інтересів сприятиме чітке врегулювання на рівні закону питань, пов’язаних зі строками розрахунків в іноземній валюті. Дискусійними залишаються питання доцільності законодавчого максимального терміну розрахунків та відповідності існуючим можливостям застосування відповідного строку до експортно-імпортних операціях між резидентами та нерезидентами. Також багато питань виникає щодо нарахування пені та застосування спеціальних економічних санкцій за прострочення законодавчо встановленого терміну розрахунків. Зокрема, важливими для дослідження залишаються питання підстав та порядку нарахування пені, підстав для звільнення від відповідальності у вигляді пені за прострочення терміну розрахунків в іноземній валюті, підстав та порядку застосування спеціальних економічних санкцій. В цілому, аналізуючи існуючі наукові дослідження в сфері розрахунків в іноземній валюті, слід наголосити на тому, що розрахунки в зовнішньоекономічній діяльності є однією з найважливіших умов контракту. Це обумовлено тим, що при здійсненні зовнішньоекономічних операцій учасники розрахунків зіштовхуються з валютними та податковими ризиками і на підставі цих ризиків повинні оцінювати можливість виконання умов зовнішньоекономічного контракту. У зв’язку з цим важлива роль у здійсненні організації обліку експортно-імпортних операцій полягає у правильному виборі та використанні найбільш ефективних форм міжнародних розрахунків, які б не тільки захищали від ризиків, що супроводжують зовнішню торгівлю, а й забезпечували надійність і належне виконання умов зовнішньоекономічних контрактів, мінімізацію витрат, сприяли б безперервному кругообігу готівкових коштів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Мета та завдання дипломного дослідження. Основною метою дослідження був комплексний аналіз чинного національного та міжнародного законодавства, судової практики та окреслення основних проблем, що виникають під час здійснення процесу розрахунків за експортно-імпортними операціями, а також визначення оптимальних шляхів їх подолання, враховуючи всі вади законодавчого та правозастосовного характеру. В цілому основними завданнями дипломною роботи можна визначити: аналіз чинних нормативно-правових актів, що здійснюють правове регулювання розрахунків в іноземній валюті; визначення на основі детального опрацювання законодавчих актів існуючих форм розрахунків, що притаманні для процедури здійснення міжнародних розрахунків в Україні та закордоном; проведення комплексного аналізу існуючих правових проблем, пов’язаних з безпосередньою процедурою здійснення розрахунків в іноземній валюті та визначення основних методів їх подолання; дослідження підстав і порядку застосування відповідальності до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначення основних проблем нормативного та правозастосовного характеру. Отримані результати дослідження. В процесі дослідження було визначено основні проблемні моменти процесу здійснення розрахунків в іноземній валюті, що пов’язані з строком проведення розрахунків за експортно-імпортними операціями, притягненням суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності до відповідальності за порушення порядку проведення розрахунків в іноземній валюті під час здійснення експортно-імпортних операцій. Проведене дослідження показало, що чинне законодавство, що регулює порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті має певні недоліки та прогалини в регулюванні. Зокрема, потребує вдосконалення порядок визначення максимального терміну розрахунків в аспекті дослідження доцільності запровадження диференційованих строків розрахунків, в залежності від характеру операцій та послуг, що є предметом зовнішньоекономічних контрактів. В аспекті проведеного аналізу порядку застосування відповідальності за порушення порядку розрахунків в іноземній валюті було визначено, що на законодавчому рівні не зовсім чітко та повно визначені основні підстави притягнення до відповідальності, у зв’язку з чим виробилася неоднозначна судова практика, яка в цілому часто суперечить позиції органів державної податкової служби. У зв’язку з чим визначено необхідність запровадження, шляхом внесення відповідних змін до законодавчих актів, чітких підстав і процедури застосування пені та спеціальних економічних санкцій за порушення порядку розрахунків в іноземній валюті. Розділ 1. Загальна характеристика розрахунків в зовнішньоекономічній діяльності. Підрозліл 1.1. Основні форми здійснення розрахунків в зовнішньоекономічній діяльності. Перш ніж надавати характеристику основним формам здійснення розрахунків в зовнішньоекономічній діяльності, слід визначитися з самим поняттям розрахунків в іноземній валюті. В літературі не виділяється як окрема категорія поняття «розрахунки в іноземній валюті». При дослідженні даного поняття науковці оперують терміном «міжнародні розрахунки». Міжнародні розрахунки охоплюють розрахунки по зовнішній торгівлі за товари і послуги, а також по некомерційних операціях, кредитах і руху капіталів між країнами. Разом із тим Цивільний кодекс України не дає визначення міжнародних розрахунків, не виділяє окремо міжнародні розрахунки та розрахунки у національній валюті та не дає чіткого розмежування засобів платежу та форм міжнародних розрахунків. Відповідно до частини 1 статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» [16] у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовуються як засіб платежу іноземна валюта та грошова одиниця України – гривня. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки в порядку, установленому Національним банком України. У зв’язку з цим, при дослідженні порядку розрахунків в іноземні валюті, будемо мати на увазі, що при розрахунку за експортно-імпортними операціями нерезидентів як засіб платежу використовуватиметься іноземна валюта. Проаналізуємо існуючі визначення міжнародних розрахунків, щоб дослідити їх основні характеристики та зрозуміти чи можна використовувати дане визначення як синонім до поняття розрахунків в іноземній валюті. Так, за визначенням М. Огійчука „міжнародні розрахунки – це система організації, регулювання та здійснення платежів за грошовими вимогами і зобов’язаннями у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, а також підприємствами та громадянами різних країн” [44, с.7]. Тобто автор виділяє міжнародні розрахунки як цілісну систему, яка регулює порядок погашення зобов’язань, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, але не зазначає, що це є взаємні платежі. За визначенням О. Береславської: „міжнародні розрахунки – це регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов’язаннями, які виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності” [4, с.9]. Таке визначення не виділяє міжнародні розрахунки як систему організації платежів, але водночас зазначає, що це є спосіб регулювання платежів [39,с.118]. На думку І. Губарєва «міжнародні розрахунки – це грошові розрахунки між суб’єктами господарювання і громадянами різних країн, які пов’язані з рухом товарно-матеріальних цінностей та послуг у міжнародному обороті [15, с.124]. А за визначенням С. Арутюнян „міжнародні розрахунки – це грошові розрахунки між установами, підприємствами, банками та окремими особами, пов’язані з рухом товарно-матеріальних цінностей та послуг у міжнародному обороті” [3,с.2]. На основі аналізу існуючих визначень поняття «міжнародні розрахунки» можна запропонувати наступне узагальнююче визначення, яке найбільш повно розкриває усі його сторони, а саме: міжнародні розрахунки – це система взаємних грошових розрахунків за експортно-імпортними операціями між громадянами і організаціями різних країн та самими країнами, що обумовлені міжнародними угодами та договорами, пов’язані з рухом товарно-матеріальних цінностей та послуг у міжнародному обороті та містять у собі економічні, політичні та інші вигоди. Основою для проведення міжнародних розрахунків є зовнішня торгівля, оскільки насамперед у ній виявляється відносно відокремлена форма руху вартостей у міжнародному обороті через розбіжності в часі виробництва, реалізації та оплаті товарів, а також завдяки територіальній розрізненості ринків збуту [59, с.4]. Міжнародним розрахункам притаманні специфічні особливості: 1) По-перше, вони відбуваються за умов незбігу періодів виробництва і реалізації товарів, віддаленості ринків збуту, що пояснюється географічною віддаленістю контрагентів – експортерів та імпортерів. Отже, міжнародні розрахунки віддзеркалюють відокремлену форму руху вартостей у міжнародному обігу. 2) По-друге, у виконанні міжнародних розрахункових операцій застосовуються міжнародні розрахункові одиниці, валюти провідних країн; [73, с. 18]. 3) По-третє, специфікою відносин, які виникають у процесі проведення розрахунків за зовнішньоекономічними операціями є те, що їх правова регламентація здійснюється не лише різними за своєю природою і юридичною силою правовими актами національного права, а й нормами міжнародного права, які містяться у визнаних Україною міжнародно-правових актах [6, с.8]. На думку А. Іванського ототожнення таких категорій як “міжнародні розрахунки" і “розрахунки у зовнішньоекономічній діяльності" хоча й є досить поширеним, але не є абсолютно обґрунтованим, оскільки, на його думку, перша категорія є більш широкою і поглинає другу, оскільки включає в себе не тільки платежі економічного характеру, але також і платежі неторгового характеру [ 25 c.9]. В цілому проаналізувавши вище зазначені визначення міжнародних розрахунків, можна прийти до висновку, що дана категорія цілком підпадає для характеристики такого поняття, як «розрахунки в іноземній валюті». Оскільки існуюча законодавча база дає можливість побачити, що ознаки міжнародних розрахунків, які виділяють вчені, цілком відповідають ознакам проведення розрахунків в іноземній валюті між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. Інша справа, що поняття міжнародні розрахунки може об’єднувати платежі неторгового характеру, але в більшій мірі передбачає здійснення платежів за договірними торговими відносинами економічного характеру. Важлива роль у здійсненні організації обліку експортно-імпортних операцій полягає у правильному виборі та використанні найбільш ефективних форм міжнародних розрахунків, які б не тільки захищали від ризиків, що супроводжують зовнішню торгівлю, а й забезпечували надійність і належне виконання умов зовнішньоекономічних контрактів, мінімізацію витрат, сприяли б безперервному кругообігу готівкових коштів [39, с.118]. Питання вибору найоптимальніших форм міжнародних розрахунків вивчали такі видатні українські вчені, як Ф. Бутинець, Т. Войтенко, Б. Івасів, І. Лукашкова, Л. Руденко, В. Сопко, І. Губарєва, М.Савлук, В.Домрачев, В.Богун, Л.Лунц, І.Бондаренко та багато інших. В літературі є багато визначень форм міжнародних розрахунків. Важливість правильного визначення даної категорії полягає в можливості в подальшому визначити чіткий перелік існуючих форм розрахунків в іноземній валюті, можливість їх класифікації, виділенні суттєвих ознак. Найбільш загальним визначенням форм розрахунків є визначення, яке наводиться в монографії М. Савлука. На думку автора, «форми розрахунків – це врегульовані законодавством країн-учасниць способи виконання грошових зобов’язань за зовнішньоторговельним контрактом» [59, с.80]. За визначенням О. Михасика «форми розрахунків являють собою сформовані міжнародною комерційною та банківською практикою способи оформлення, передачі та оплати товаророзпорядчих та платіжних документів, що здійснюються через банк». Для цього банки використовують свої закордонні відділення та кореспондентські відносини з іноземними банками. Такий механізм дозволяє здійснювати міжнародні розрахунки через банки-кореспонденти, зараховуючи зустрічні вимоги та зобов’язання без використання готівкової валюти [39, с.117]. У світовій практиці виділяють такі основні форми міжнародних розрахунків: банківський переказ, авансовий платіж, акредитив, інкасо, розрахунок за допомогою чеків, векселів, банківських платіжних карток. Всі ці форми розрахунків є безготівковими [36, с.232]. Безготівкові розрахунки – це система грошових розрахунків, що проводяться без участі готівкових коштів, тобто перерахуванням банком певної суми з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахуванням банками за дорученням платників коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів [ 61, с.110]. Безготівкові розрахунки є основною формою розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Їх правове регулювання здійснюється, зокрема, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», стаття 14 якого визначає загальні правила ведення розрахунків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. З її змісту випливає, що «розрахункове обслуговування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснюється на території України банком для зовнішньоекономічної діяльності України і уповноваженими комерційними банківськими та кредитними установами, а також іноземними і міжнародними банками, зареєстрованими у встановленому порядку на території України; суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності є вільними у виборі банківсько-кредитних установ, які будуть вести їх валютні рахунки та розрахунки з іноземними суб’єктами господарської діяльності, а також у користуванні їх послугами» [19.] Цивільним кодексом України у Главі 74 ЦК "Розрахунки" [75] закріплено загальні положення про безготівкову форму розрахунків, а також норми права, якими регулюються окремі види безготівкових розрахунків: із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, інкасових доручень та розрахункових чеків. Відповідно до частини 6 статті 344 Господарського кодексу України міжнародні розрахунки (розрахунки у зовнішньоекономічній діяльності) здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини. Тобто, за загальним правилом міжнародні розрахунки здійснюються у безготівковій формі. Для здійснення таких розрахунків використовуються комерційні (коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності) та фінансові (простий і переказний векселі, боргова розписка, чек) документи (частина 6 статті 344) [61, с. 123]. Отже, при розрахунках в іноземній валюті використовуються безготівкова форма розрахунків. Форми міжнародних розрахунків розділяють також на документарні (документарне інкасо, документарний акредитив) та недокументарні (авансовий платіж, банківський переказ). Від вибору платіжних умов угоди залежить рентабельність операції, строки та своєчасність розрахунків, страхування від валютних ризиків. У міжнародних розрахунках частіше використовують документарні форми розрахунків, які здійснюються у відповідності до Уніфікованих правил та звичаїв щодо документарного акредитиву та Уніфікованих правил з інкасо, які були розроблені Паризькою Міжнародною торговою палатою. В деяких випадках використання стандартизованих правил є недоцільним, тому контрагенти можуть обирати недокументарні форми розрахунків [15, с.6]. Необхідно відзначити, що комісійні банків при документарних формах розрахунків вищі, тому що при недокументарних формах розрахунків банк виконує тільки розрахункову функцію, а при документарних його роль значно збільшується. Так при інкасо він повинен контролювати надання, переказ товаророзпорядчих документів і видачу їх платнику відповідно до інструкцій довірителя, а при акредитиві – надання бенефіціару платіжного зобов'язання, яке реалізується при виконанні останнім основних умов, що містяться в акредитиві. За рахунок цього документарні форми розрахунків забезпечують виконання платежу для експортера, а для імпортера гарантують отримання вчасно замовлених товарів. Клієнти банку оцінюють рівень ризику операції та фінансові витрати на її проведення і приймають рішення щодо форми розрахунків. Документарний акредитив та документарне інкасо є найбільш складними формами розрахунків у міжнародній практиці як з погляду зовнішньоторговельних компаній, так і з позиції самих комерційних банків. Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті з застосуванням відповідних форм визначений в наступному розділі дипломної роботи. Банківський переказ є одночасно і найпоширенішою, і найризикованішою формою міжнародних розрахунків, оскільки неможливо відкликати здійснений банківський переказ коштів, які вже було зараховано на рахунок одержувача (бенефіціара) [ 24, с.14-15]. Здійснення банківського переказу можна умовно поділити на три етапи. Так, на першому етапі клієнт подає до банку, що його обслуговує, заяву (платіжне доручення) на переказ коштів зі свого рахунку в цьому банку на рахунок одержувача із зазначенням суми, валюти, призначення платежу, порядку сплати банківських комісій тощо. На другому етапі банк перевіряє правильність заповнення реквізитів заяви: найменування та банківські реквізити платника і бенефіціара, сальдо рахунку платника, право на переказ коштів в іноземній валюті, правильність зазначення «ланцюжка» проходження платежу через банки-кореспонденти та ін. На третьому етапі банк-кореспондент, відповідно до договору між банком і ним, надсилає нове повідомлення (або модифікує і відправляє отримане повідомлення) до наступного банку-кореспондента чи до банку-одержувача або зараховує кошти на рахунок одержувача платежу ( у випадку, якщо банк-кореспондент одночасно є банком-одержувача). Перевагою банківського переказу є швидке здійснення платежу (від одного до п’яти банківських днів), низька собівартість операції, а недоліком – наявність ризиків не поставки товарів при вже здійсненій оплаті або неотримання грошей при вже здійсненій поставці[17, с.14-15]. Щодо використання авансового платежу, то можна сказати, що це найбільш вживаніша форма розрахунків в Україні. Це пояснюється простотою використання такої форми та відсутності ризику щодо не оплати товару [24, c.14]. В навчальному посібнику М.Савлука надається наступне визначення авансового платежу: «аванс – це грошова сума або майнова цінність, яка передається покупцем продавцеві до відвантаження товару в рахунок виконання зобов’язання за контрактом» [59, c.64]. У світовій практиці авансові платежі використовуються, зокрема, якщо продавець не впевнений у платоспроможності покупця. В той же час, як зазначає Д. Зеркалов, дана форма розрахунків використовується клієнтами, які спираючись на свій досвід і великий попит на їх товари, наполягають на включення в договір купівлі-продажу товару умову про платіж авансом [22, с.13]. Переваги при використанні такої форми розрахунку має експортер. Це виражається у отриманні вільних обігових коштів до поставки товару, які можна використати на придбання сировини, покриття поточних витрат [24, с.21]. До очевидних недоліків цієї форми розрахунків належить комплексний ризик імпортера: ризик того, що експортер не доставить товар або доставить несвоєчасно і зовсім іншої якості чи специфікації [59, c. 65]. Найбільшим недоліком використання такої форми розрахунків є те, що при імпорті товарів підприємства відволікають обігові кошти з рахунку, що в подальшому перераховуються на рахунки іноземних підприємств [24, с. 15]. Якщо платіж здійснюється авансом, продавець повинен бути впевнений, що грошові кошти виплачені до відвантаження товару. Це особливо важливо тобі, коли чек, тратта чи інше платіжне доручення повинні бути сплачені не в країні продавця [22, с.32]. Чек – це безумовна пропозиція чекодавця платнику здійснити платіж зазначеної у чекові грошової суми чекодержателеві готівкою чи перерахуванням грошей на рахунок власника чека у банку. Чек дуже зручний для розрахунків тоді, коли платник побоюється віддавати гроші до отримання товару, а постачальник не хоче передавати товар до одержання гарантій платежу. Використання чека, як засобу платежу дає змогу заощаджувати на обігу готівки і прискорює платежі , оскільки всі чеки оплачують після подання. Виписаний чекодавцем документ повинен мати відповідне фінансове покриття на його банківському рахунку. Тому, чеки, які виписує клієнт банку, видають у межах суми, наявної на його поточному та інших рахункам, включаючи суми, які надійшли на ці рахунки в результаті надання банками кредитів. Як засіб платежу у зовнішніх операціях чек використовують при кінцевому розрахунку за товар і надані послуги, врегулюванні рекламацій і штрафних санкцій, погашенні боргу, а також у розрахунках з неторговельних операцій.[58, с.135] Розрахункові чеки використовуються в безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи, надані послуги). Чеки використовуються лише для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок отримувача коштів і за загальним правилом не підлягають сплаті готівкою [61, с.113]. Чек має багато спільного з векселем. Зокрема, у світовій практиці, аналогічно двом типам векселя, існує два типа чека – чек, оснований на Женевських чекових конвенціях, і чек, відомий англо-американській системі права, в якій чек розглядається як різновид переказного векселя [37, с. 12-13]. Зокрема, як і вексель, чек повинен мати певні реквізити та може бути переданий шляхом здійснення передавального надпису – індосаменту. При цьому індосант, чекодавець та інші зобов’язані особи стають солідарно зобов’язані перед чекодержателем. Крім того, платіж по чеку, як і вексельні платежі може забезпечуватися повністю або частково авалем. Разом з тим, на відміну від векселя, який може бути засобом кредиту, чек являється виключно платіжним засобом. Також чек пред’являється тільки в банк, при чому в той, де у чекодавця є кошти на рахунку і відповідно якими має право розпоряджатися чекодавець. Також чек і вексель відрізняється строками платежів тощо. Вексель широко використовується як у міжнародній, так і вітчизняній практиці. В цілому вексель – це цінний папір, що містить безумовне абстрактне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання терміну певну грошову суму власнику векселя (векселеутримувачу). При розрахунках за зовнішньоторговельними операціями використовуються простий («соло») і переказний вексель (тратта). Частіше застосовують переказний вексель, який є безумовною пропозицією трасанта (кредитора), адресованою трасату (боржнику) сплатити третій особі (ремітенту) в установлений термін означену суму. При виникненні такого грошового зобов'язання трасант виступає і кредитором щодо боржника (трасата), і боржником щодо ремітента. Просту форму грошового зобов'язання (прості векселі) при міжнародних розрахунках використовують значно рідше. Простий вексель виставляє не кредитор, а боржник (векселедавець), який бере зобов'язання сплатити кредитору певну грошову суму в обумовленому місці у визначений термін. Вексель складається за суворо встановленою формою, обумовленою національним законодавством. У сфері міжнародного платіжного обороту застосовуються норми національного і міжнародного права. Так, у 1930 р. в Женеві ряд країн прийняли «Однотипний вексельний закон», відповідно до якого було прийнято норми щодо обов’язкової форми векселів, реквізитів [58, с. 145]. Загальні засади емісії та здійснення операцій із застосуванням платіжних карток регулюються нормами Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 19.04.2005 за № 137 із змінами (далі — Положення №137), іншими законодавчими актами України [49]. Відповідно до Положення №137 встановлено порядок здійснення банками емісії платіжних карток, визначено операції, що здійснюються з їх застосуванням, і порядок розрахунків за цими операціями, а також установлено загальні вимоги до внутрішньодержавних платіжних систем, що створюються та функціонують в Україні. Визначено також особливості застосування платіжних карток внутрішньодержавних і міжнародних платіжних систем [73, c.113]. На території України застосовуються платіжні картки, емітовані членами внутрішньодержавних і міжнародних платіжних систем (резидентами та нерезидентами). Банк зобов'язаний у порядку, встановленому законодавством України, ідентифікувати клієнтів, які відкривають карткові та інші рахунки в банку, та держателів платіжних карток, які здійснюють операції з їх використанням за цими рахунками. Т. Кожухова пропонує вітчизняним експортерам перед вибором тієї чи іншої форми розрахунків врахувати низку факторів, які призведуть до зменшення ризиків та втрат: – економічна та політична ситуація в країні імпортера; – надійність та репутація банків контрагентів; – рівень попиту та пропозиції на предмет зовнішньоекономічного контракту; – досвід роботи у зовнішньоекономічній діяльності, ступінь довіри та тривалість взаємовідносин між контрагентами; – контрактна вартість поставки; – складність форми розрахунків та ступінь ризику при цьому; – можливість зміни умов розрахунків [26, с. 27]. Вибір оптимальних форм розрахунків зменшить ризики та витрати, пов’язані з платежами за експортно-імпортними операціями, виставленням претензій (рекламацій). При дослідженні питання щодо форм здійснення розрахунків слід прийти до висновку, що, аналізуючи досвід іноземних країн та норми міжнародних нормативно-правових актів, можна стверджувати про наявність великого вибору для сторін зовнішньоекономічного контракту. При чому аналіз кожної окремої форми дає змогу оцінити всі наявні майбутні ризики як для експортера, так і для імпортера та обрати найбільш оптимальний варіант для сприятливого розвитку договірних відносин. В цілому, як свідчить міжнародна практика, найбільші забезпечувальні гарантії передбачають такі форми міжнародних розрахунків, як документарний акредитив та документарне інкасо. Разом з тим, використання таких платіжних інструментів як банківський переказ, авансовий платіж, чек на інші форми розрахунків дають змогу провести операцію швидше та з меншими фінансовими затратами для сторін зовнішньоекономічного контракту. Але при цьому існують великі ризики як несплати за поставлений товар імпортером, так і не поставки товару експортером за умови його попередньої оплати [ 8, с.45]. У зв’язку з цим на законодавчому рівні слід чітко врегулювати на рівні закону порядок розрахунків в іноземній валюті за умови застосування всіх можливим дозволених законодавством форм. Оскільки суттєвим недоліком є на даний момент регулювання багатьох питань, що стосуються порядку розрахунків, міжнародними нормативно-правовими актами, загальнообов’язковість яких хоча й визнана в Україні, але ці акти не в повній мірі адаптовані відповідно до реалій нашого сьогодення. 1.2. Характеристика акредитиву та інкасо, як одних з основних форм розрахунків в зовнішньоекономічній діяльності Відповідно до чинних міжнародно-правових актів та практики, яка склалася в іноземних державах, найбільш гарантованою, ефективною і швидкою формою розрахунків як для продавця, так і для покупця є акредитив. Дана форма розрахунків виступає одночасно засобом для фінансування виробництва. Це пояснюється тим, що акредитив, як форма безготівкових розрахунків, гнучко дозволяє врахувати інтереси всіх сторін контракту, про що свідчать як можливість його переказу, так і можливість отримання платником кредиту при відкритті акредитиву. Крім того, право бенефіціара (продавця) визначити виконуючий банк зменшує потенційний для нього ризик несплати за відвантажений товар (виконані послуги), оскільки бенефіціар має достатньо інформації про цей банк [1, с.3]. Акредитив являє собою взяте на себе банком на прохання імпортера зобов’язання сплатити певну суму коштів бенефіціарові (експортерові) за умови, що останній надасть відповідно до умов акредитиву документи у вставлений часовий відрізок. У торговій угоді між експортером і імпортером банк, таким чином, виступає посередником [58, с.85]. | |
| Просмотров: 580 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |