| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Проблема метафори в сучасній лінгвістичній традиції
| [ Скачать с сервера (221.5 Kb) ] | 06.07.2017, 12:02 |
| Вступ Однією з ключових проблем мовознавства завжди була й лишається метафора - фігура значно більша, ніж троп. І справа тут не стільки в надзвичайно широкій амплітуді функціональності метафори, скільки в її засадничій причетності до структури й змісту свідомості, мислення, пізнання, розуміння, інтерпретації, тобто в спроможності виражати відношення між суб’єктом і об’єктом, в евристичних і суґестивних можливостях моделювати дійсність, в схильності перетворювати світ предметів у світ смислів. Давньогрецький філософ і учений Арістотель був першим, хто розглянув в своїх працях поняття метафори. Метафору він тлумачить як бачення одного об'єкта через інший, і в цьому значенні метафора є одним із способів репрезентації знань у мовній формі. В останні десятиліття з`явилися праці, в яких помітна тенденція вибудува- ти цілісну, єдину теорію метафори, що поєднувала б філософський, психо- логічний, літературознавчий, лінгвістичний підходи до такого явища, як метафоричне, переносне вживання слів. Проте кожна з наукових галузей має свій окремий апарат дослідження, свої конкретні методи, що зумовлюють розгляд названого мовного явища в певному теоретичному аспекті. Лінгвістичний підхід до вивчення метафори пов`язаний з напрацюваннями в галузі семасіології, ономасіології, когнітології, етнолінгвістики тощо. В україністиці вивчення поетичних метафор має свою історію. Насамперед ідеться про метафоричні конструкції, що функціонують у поетичних текстах, виявляючи особливості світобачення, моделювання світу, творення індивідуальної мовної картини світу, а також відбиття в поетичній мові характерних соціальних, художньо-естетичних цінностей суспільства (Л. Пустовіт, В.Калашник, Л.Шевченко, Н.Слухай, О.Тищенко, Л. Кравець та ін.). Дослідження мовної образності на різних часових відтинках розвитку художнього стилю безпосередньо пов`язане з вивченням загальних тенденцій розвитку літературної мови. Закономірно, що особлива роль у розвитку літературної мови належить письменникам-мовотворцям. На основі наявних лексичних джерел літературної мови вони формують індивідуальний словник, засвідчують існування авторського стилю. Актуальність курсової роботи зумовлена потребою дослідити мовотворчу діяльність Анатолія Мойсієнка, виявлену в тенденціях продукування індивідуально-авторських метафор і використання інтелектуальних можливостей української літературної мови. Структурно-семантичний аналіз поетичної метафори дає змогу висвітлити не лише специфіку поетичного осмислення світу автором, а й засвідчити можливості мови в розвитку семантики лексичних одиниць, взаємодії прямого, переносного й образного слововживання як вияву динаміки поетичного словника літературної мови. Дослідженням ідіостилю Анатолія Мойсієнка займались такі науковці, як Анастасія Білозуб, Микола Жулинський, Олександр Яровий, Микола Славинський. Об’єктом дослідження стало поетичне мовлення Анатолія Мойсієнка. Предмет дослідження – метафоричні структури поетичної мови А. Мойсієнка. Джерельною базою дослідження стали поетичні текстові фрагменти, які містять метафоричні одиниці (близько 200 метафор). Було опрацьовано такі збірки поета : «Приємлю», « Віче мечів», «Нові поезії», «Вибране». Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити сутність метафори, історію вивчення метафоричної лексики, морфологічні, структурно-синтаксичні та стилістично-функціональні можливості метафори у творчості Анатолія Мойсієнка. Мета роботи передбачає розв`язання таких завдань: проаналізувати поняття метафори; простежити історію дослідження метафори від найдавніших часів до сьогодення; зібрати та класифікувати метафори в А. Мойсієнка, диференціювати традиційні поетичні та індивідуальні авторські метафори; виявити стилістичне функціонування метафоричних структур у тексті. Методи дослідження. У курсовій роботі використано описовий метод; метод структурно-семантичного аналізу метафоричних конструкцій; порівняльний метод різних за структурою метафоричних сполучень. Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та додатків. Обсяг роботи складає 40 ст. У першому розділі розкривається поняття метафори згідно з тлумаченнями різних дослідників (лінгвістів, літературознавців), історія вивчення метафори, класифікації, які існують на сьогодні та функції метафоричної лексики. У другому розділі ми розкриваємо сутність метафори на конкретних прикладах із творчості Анатолія Мойсієнка , класифікуємо метафори згідно з морфологічним та семантичним принципами. Враховуємо також семантичне навантаження метафори в тій чи іншій поезії та функції, які вона виконує в оригінальному мовленні митця. РОЗДІЛ I. Проблема метафори в сучасній лінгвістичній традиції 1.1.Тлумачення терміна «метафора» Метафора –найпродуктивніший креативний засіб збагачення мови, вияв мовної економії, семіотична закономірність, що виявляється у використанні знаків однієї концептуальної сфери на позначення іншої, нерідко уподібненої їй в якомусь відношенні[38,388]. Необхідною умовою розуміння метафори (її адекватної інтерпретації) є певний рівень мислення суб'єкта, який сприймає метафору [36, 111]. Існують три підходи до визначення метафори [40,36]. За прагматичним підходом (Дж.Серль, Д.Девіон), у метафорі допускають наявність лише одного, навіть буквального значення, асоційованого зі словом, фразою або реченням; троп зводиться до порівняння, яке маскує відоме висловлення в іншій формі на підставі схожості між ними. Прихильники іншого розуміння метафори (Дж. Лейкофф, П.Тагард та ін.) наголошували на субстанційному її значенні. Метафора трактується не як динамічна, а як жорстко сконструйована структура, яка може бути замінена буквальним смислом. Представники третього підходу розуміння метафори вбачають у ній мисли- тельну операцію над деякими мовними одиницями, принципово відмінними від буквальних, завдяки чому відкривається нове значення, що не завжди збігається з його значенням у буквальному розумінні. Новий сенс є наслід- ком взаємодії двох потоків думки в межах одного слова (чи вислову). Існуючі концепції метафори М.В. Куглер [23] розділяє на теорії заміщення і теорії предикації. Обидва підходи доповнюють один одного. Перша група теорій метафори розглядає її в якості формули заміни слова, лексеми, концепту, імені (номінативної конструкції) або "уявлення" іншим словом, лексемою, концептом, поняттям або контекстуальною конструкцією. Друга група теорій стосується методичної ідеї "семантичної аномалії" або "парадоксальної предикації". Таке трактування метафори робить акцент на прагматиці метафоричного конструювання, мовної або інтелектуальної дії, акцентує функціональний сенс використовуваного семантичного зближення або об’єднання двох значень. При всій різноманітності тлумачень метафори всі вони походять з арістотелівського визначення про метафори як перенесення поетичного імені або з роду на вид, або з вида на рід, або з вида на вид, або за аналогією. На думку дослідника О.Веселовського, «…кожне слово було колись мета- форою, яка однобічно-образно виражала ту рису чи властивість об'єкта, яка уявлялася найхарактернішою, показовою для його життєвості...» [9] В. Виноградов явище метафори пов’язує із поняттям валентності слова, «валентним співвідношенням слова називається здатність слова входити до комбінацій з іншими словами, його потенційна граматична, семантична лексична здатність пов’язуватися з різними класами слів» [11, 250]. Метафору, з погляду гносеології, можна визначити як ментальну операцію, як спосіб пізнання, категоризації, концептуалізації, оцінки і пояснення світу. У процесі пізнання ці складні безпосередні неспостережувані розумові простори співвідносяться через метафору з більш простими або з конкретно спостережуваними розумовими просторами . 1.2 Історія термінотворення та терміностановлення Перші спроби з`ясування специфіки метафори характерні для давньоіндій- ського вчення про дгвані, міркувань Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Проте вважається, що вперше метафору використав як спеціальний риторичний прийом «батько красномовства», знаменитий афінський оратор Ісократ у творі «Еварог». Арістотель визначав метафору як перенесення імені з одного об’єкта, позна- чуваного цим іменем, на якийсь інший об’єкт. «Складати гарні метафори, - писав він, - значить помічати подібність». Згадуючи про окремі інші стилістичні фігури, Арістотель сам зводить їх до поняття метафори: «Вдалі гіперболи – також метафори» [3, 198]. Дослідниця С. В. Мєлікова-Толстая зазначає: «Під терміном «метафора» збирається у цей ранній час більша частина тих мовних явищ, які пізніше позначаються ще незнайомим тоді терміном «троп» [3, 166]. Таким чином, в еліністично-римській риторичній системі вже наявне поняття тропа, і метафора розглядається як один з його видів. Однак між риторами ведуться суперечки про диференціацію та систематичність тропів, і метафора продовжує бути дуже широким, родовим поняттям. Наприклад, Квінтіліан, називає одним з видів метафори «перенос значення з цілого на частину і з частини на ціле» [3, 232], тобто синекдоху. Увагу метафорі приділено й у трактатах «Дотепність, або Мистецтво ви- шуканого розуму» (1642) Б. Грасіана, «Підзорна труба Арістотеля» (1653) Е. Тезауро та в художній практиці бароко, коли вона домінувала у творчому дискурсі напряму. Використання обох планів смислової структури метафори висвітлював Митрофан Довгалевський («Сад поетичний»), доповнюючи барокове її розуміння класицистичним. У XIX столітті здійснене поглиблене вивчення специфіки метафори, зумовлене розвитком порівняльного мовознавства й літературознавства, а також поетики. О. Потебня, А.Бізе, К. Вернер та ін. досліджували її ґенезу, представники формальної школи –її структурні та функціональні особливості. Перегляд знань про метафору характерний для початку 70-х років XX ст. на теренах постмодернізму, коли вона вийшла за межі письменства, заповнивши простір філософії. Так, Ж. Дерріда, розглядаючи метафору як сліпу пляму фі- лософії, якої позитивісти постійно намагалися позбутися для досягнення чіт- кості суджень, дійшов висновку, що вона була власне філософським концепт- том. Дискусійною проблемою семасіології та лінгвістичної семантики є пояс- нення механізму метафори, який розглядається в різних аспектах [38 ,388-391]. У логіко-філософському аспекті метафора трактується як мисленнєва операція неістинного, фіктивного позначення шляхом поєднання двох думок про різні предмети, ознаки, ситуації переважно шляхом виокремлення певного суміжного поняття. У психологічному аспекті підкреслюється насамперед важливість психоло- гічного підґрунтя метафори –уявлень людини –і її намагання визначити не- відоме через відоме, відтворивши схожість зовнішніх рис. У лінгвістичному аспекті пояснення механізму метафоризації здійснюєть- ся на підставі семної динаміки: при метафоризації відбувається згасання ін- тегральної семи у структурі значення слова, яка поступається місцем дифе- ренційній чи потенційній семам. Найсучасніше поняття механізму метафори здійснюється в когнітивному аспекті. У метафорі вбачають ключ до розуміння основ мислення та процесів створення не тільки національно-мовного світобачення, а і його універсаль- ного образу. Дослідники вважають, що першим поняття «когнітивної мета- фори» увів представник психологічного напряму інтеракційної теорії М.Блек, який назвав когнітивною таку метафору, що не виконує орнамен- тальної й експресивної функції. У сучасній лінгвокультурології й етнопсихолінгвістиці метафора розглядається як культурний і субкультурний феномен мови, який фіксує чинники й закономірності переінтерпретації культурних кодів певного етносу або групи, а також визначає його спосіб і стиль мислення про світ дійсності [38,392]. Дуже цікавий і, на нашу думку, неординарний підхід до розуміння метафори висловили одночасно два російських критики – К. Кедров і М. Епштейн. Виникнення цього напрямку –метаметафоризму можна датувати досить точно: 1983 –початок 1984 року. Головним теоретиком метаметафори є К. Кедров, невеличка поема якого "Комп’ютер любові" може розглядатися як художній маніфест метаметафоризму, тобто густої, насиченої, тотальної метафори, в порівнянні з якою звичайна метафора повинна виглядати частковою і нерішучою. У своїх тезах про метареалізм (метафоричний реалізм) вони говорять про існування "метареальності", тобто реальності, що відкривається за метафорою, на тому ґрунті, куди метафора переносить свій сенс. Кедров і Епштейн ввели поняття "метаболи". Якщо метафора ділить світ на порівнюване і те, з чим порівнюють, то метабола –це цілісний світ, що не ділиться надвоє, але відкриває в собі множину вимірів. Метафора –це готовність повірити в чудо, а метабола –здатність його осягнути. 1.3. Співвідношення метафори з іншими тропами Намагаючись дістатися суті метафори, дослідити її природу і механізм такого продуктивного процесу, як метафоризація, вчені висловлюють різні думки стосовно того, як метафора співвідноситься з іншими тропами. Т. А. Єщенко у праці «Функціональна трансформація метафор у поетичному мовленні» зазначає, що «незважаючи на поліаспектність підходу до проблеми метафори, є вкрай мало лінгвістичних студій, в яких актуалізується питання взаємодії метафори з іншими тропами» [17, 165]. У дослідженні автор торкається проблем взаємодії метафори з такими тропами, як порівняння, епітет, метонімія. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета і порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі таку ознаку. На відміну від Арістотеля, який заявляв, що "порівняння – розгорнута метафора", теорія порівняння розглядає метафору як скорочене порівняння, акцентуючи увагу на відношенні подібності, що лежить в основі метафори, а не дії заміни (субституції) як такої [18, 18]. Ще одним тропом, який, як і метафора, може мати компаративну природу, є епітет. Однак не можна визначити його як різновид метафори, оскільки далеко не кожен епітет є метафоричним (його основу може становити метонімія). Більше того, «у широкому розумінні епітет є не лише метафорою чи метонімією, а й будь-яким емоційно-оцінним й експресивним атрибутом» [8, 145]. Н.Арутюнова висловлює думку про те, що в метафоричному висловленні можна бачити не лише скорочене порівняння, а й скорочене протиставлення. Дослідниця наголошувала на тому, що людина не стільки відкриває схожість, скільки створює її, а особливості сенсорних механізмів та їхня взаємодія із психікою дають змогу людині зіставляти те, що не можна зіставити і порівнювати те, що не можна порівняти. Метафора і метонімія є репрезентантами двох аспектів мови, двох видів мовних операцій, на яких наголошував Р. Якобсон (комбінація та селекція). З ними співвідносні встановлені вченим два головних типи афазії, пов’язані із руйнуванням асоціацій за суміжністю й за схожістю, що проектується на функціональну асиметрію лівої та правої півкуль головного мозку людини. Інші тропи ґрунтуються або на метафорі, або на метонімії, хоча можливе і сполучення цих двох принципів в одному тропі. Отже, метафора є базою для цілої низки тропів – компаративних, в основі яких лежить порівняння, зіставлення двох сутностей. Співвідношення метафори з ними становить окрему сферу дослідження у поетиці. Поступове варіювання асоціативного поля метафори дозволяє говорити про семантичне зближення метафори і міфу. На такому зв’язку наголошує О. Фрейденберг, пов’язуючи метафору з давніми ритуалами прийняття їжі, семантикою жертвоприношення, смерті, відродження, однак те, що метафора і міф близькі за своєю семантичною суттю ще раніше стверджували О. Веселовський [9], О. Потебня [28]. Мова міфологічного періоду була наскрізь метафоричною, тому метафора мала світоглядне значення у розумінні світу, була відображенням реальності на певному етапі сприйняття. Метафору і символ диференціює смислова насиченість. У символі на перший план висувається референтний, а не семантичний аспект. Метафора найчастіше виконує характеризуючи функцію, а символ –дейктичну . 1.4 Функціональне навантаження метафори Щодо функціонального навантаження метафори, то теоретик літератури Києво-Могилянської академії М. Довгалевський визначав такі функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження. Метафорі властива тропеїчна функція. Троп – стилістичне перенесення назви, використання слова в переносному значенні для досягнення більшої художньої виразності. Цікавими є твердження щодо даної проблеми Д. С. Кобилкіна про те, що функція метафори полягає в передачі цілісності образу, «який, якщо можна так сказати збирає міф. Міф і метафора виконує абсолютно одну і ту ж функцію, тільки міф її виконує для картини світу, а метафора дозволяє знайти це для тієї або іншої галузі, полягання або явища» [19]. Як засіб посилення виразних якостей словника художньої мови метафоризація є найбільш ефективним і продуктивним експресивним виявом художньої літератури – і прози, і поезії. Неповторна індивідуальність образів, що виникають в метафоричних сполученнях, а також практично необмежена сполучуваність слів роблять метафоризацію невичерпним джерелом створення експресії. Х. Ортега і Гассет виводить функцію метафори – пізнання (гносеологічну) [27, 100]. Вона полягає в новому враженні, оновленні сприйняття й заснована на глибокій внутрішній подібності. Пізнання лежить уже в самій основі образу. Його динаміка досягається по різному, наприклад, за допомогою персоніфікації, яка є головною стихією метафори. Причому найчастіше це здійснюється через звичну і непомітну персоніфікацію дії, дієслова, що відразу робить картину живою. Метафора виконує також концептуальну функцію. Концептуальна метафора — це використання переносних значень слів для вираження непредметні смислів в науковій і суспільно-політичної промови, наприклад, поле експерименту, фундамент держави, коло понять. Метафору в поетичному тексті Г. Блум називає захистом від буквального значення слова –різновиду смерті творчої особистості. Страхом творчої смерті вмотивовує дослідник несвідоме прагнення поета до оригінальної тропеїчної образності, бо саме через неї той чи той митець відокремлює себе від інших поетів .Таким чином, метафора служить засобом індивідуального вираження творчої суті митця Метафора виконує ще безліч інших функцій: репрезентативну, образно-наочну, передбачувану, орнаментальну і т.д. 1.5 Класифікації метафори Залежно від властивостей і функцій метафори виділяють різні її класифікації: 1) За мовним рівнем (лексичні, фразеологічні та граматичні метафори); 2) За стилістичним рівнем (індивідуально-стильові (індивідуально-авторські) та загальностильові (загальномовні); 3) За структурою (прості та розгорнені/прості та складні (метафоричні конструкції), а також складені/композиційні); 4) За подібністю (місце розташування, колір, зовнішній вигляд; фізіологічні та психологічні враження); 5) за напрямами розвитку (залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів) виділяють чотири типи метафор, побудованих на: 1) заміщенні живого живим; 2) заміщенні неживого неживим; 3) заміщенні неживого живим. Такий тип метафори називають уособленням, або персоніфікацією (постає тоді, коли конкретним художнім образом (персоною) представляють абстрактне поняття, або бачать в образі персону); 4) заміщення живого неживим; 6) за граматичними характеристиками (частини мови та синтаксичні особливості) [7]; 7) номінативна метафора (вушко голки, ніжка келиха, береги зошита) спирається на одну чи декілька зовнішніх ознак подібності між двома предметами, а тому вона наочна і легко інтерпретується. Концептуальна й образна метафори (поле діяльності, сфера інтересів, плоди творчості; гострий на язик, тонкий гумор, високі почуття), як правило, засновані не на конкретних, спостережуваних ознаках явищ, а на змістах, виведених з базової концептуальної структури шляхом ментальних процедур; 8) за способом становлення й існування метафор: фіксовані, образні (оригінальні) – спонтанно створені вирази, образи з непрямим значенням; концептуальні, пізнавальні метафори визначають як перенесення інформації з однієї концептуальної сфери знань, що містить у собі інформацію про предмет, явище, подію, яка використовується на позначення предмета чи явища, в іншу сферу знань; онтологічна метафора – метафора, в якій абстракція, як, наприклад, подія, діяльність, емоція, або ідея, представлені як що-небудь конкретне: об'єкт, субстанція, ємність, або особа-суб’єкт; 9) за способом реалізації принципу порівняння(зіставлення) в метафорі. Зокрема, Ю.І. Левін виділяє три типи метафори: метафори-порівнян- ня, де описуваний об `єкт прямо зіставляється з іншим об `єктом, ме- тафори-загадки, де описуваний об `єкт заміщений іншим, і метафори, що приписують одному об `єктові властивості іншого[24, 457-463]. 10) за характером семантичних процесів, які відбуваються при метафо- ризації( типологія В. Гака): повне метафоричне перенесення: двобіч- на метафора( голова-казанок), однобічна семантична метафора( ніж- ка стільця), однобічна ономасіологічна метафора(волинити), і част- кове метафоричне перенесення (зубець виделки). Розділ II. Явище метафоризації у поетичних текстах Анатолія Мойсієнка 2.1 Метафори у творчості Анатолія Мойсієнка Узагальнюючи визначення поняття метафори згідно з трактуваннями різних учених, слід зазначити, що це один із найбільш уживаних, важливих і популярних тропів, що полягає в перенесенні ознак, певних особливостей, характеристик за принципом подібності з одного предмета, особи, явища на інші. Таким чином, це слово, зворот, речення, в якому завжди присутні буквальне значення (денотативне) і переносне (конотативне). Справедливо зазначає Бацій І. С., що «...слова набувають значного експресивного забарвлення завдяки метафоризації мови, як одного із засобів художнього увиразнення лексики» [5, 45]. Творчість Анатолія Мойсієнко відзначається неповторним індивідуальним стилем, самобутністю, ускладненістю образотворення, метафоризацією думки. За висловом Євгена Гуцала, «Анатолій Мойсієнко – поет не зі самоспонукання до творчості, не з нав’язливого самопримусу бути поетом, а від природи своєї, а за станом душі... за манерою письма – образний, метафоричний…» [31] Мова його поезій відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами. «Приваблює намагання автора знайти не трафаретні, необмуляні словосполуки, спробувати сили в царині ново- творів» -зазначає М. Славинський . Анатолій Мойсієнко часто вдається до індивідуального словотворення, зокрема, використання креативних метафор, неологізмів. Зокрема, у його творчості зустрічаються такі авторські новотвори: «громокрона», «сподумувані», «оночетворене», «синьоперо», «сизогриво», «чорнохмарно», «зорепил», «чорногруддя», «зоряно-пливка», «травневохвильна». Індивідуально-авторські метафори народжуються імпульсивно в поетичному мисленні. Вони несподівано відкривають читачеві нову семантику слова і загалом знайомлять його з авторським досвідом, спостережливістю, з індивідуальним баченням світу. | |
| Просмотров: 2823 | Загрузок: 86 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |