| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Притулок як інститут міжнародного права
| [ Скачать с сервера (187.5 Kb) ] | 01.05.2017, 12:37 |
| Вступ Інститут притулку є досить древнім, як і феномен держави та права: відповідна практика відома з найдавніших часів існування людства. Право притулку - це право держави дозволити в'їзд і проживання на своїй території особі, яку переслідують на її етнічній батьківщині або в інших країнах за політичні, наукові, релігійні погляди чи діяльність. З часу становлення України, як незалежної, суверенної держави, була опублікова значна кількість робіт з досліджуваної проблематики. Серед усього розмаїття можна визначити наукові праці Ю. Бузницького, А. Бабенко, В. Колпакова, О. Кузьмені Яаішновської, В. Новіка, С. Пирожкова, О. Піскуна, І. Прибиткової, Ю. Римарені ЩГбдики, В. Трощинського, М. Шульги, П. Чалого, С. Чеховича, О. Шамшура В.Шаповала, які мають важливе значення для вдосконалення сучасного імміграційногопроцесу, зокрема у сфері надання притулку, визначення правового статусу іноземних громадян, осіб без громадянства та інституту деліктного права, що регулює відносині з цією категорією осіб. Необхідно відзначити, що до Другої світової війни жодна міжнародна організація не займалася узагальненням практики окремих держав щодо надання притулку. Нового звучання проблема визначення притулку набула після завершення Другої світової війни. Активне обговорення питань, які торкалися права притулку, відбувалося під егідою Організації Об'єднаних Націй. Інститут притулку став загальновизнаним принципом міжнародного права і отримав своє закріплення, передусім, у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., яка за своїм змістом не є юридично зобов'язальним документом, а проголошує гуманні та моральні принципи, на які можуть і повинні спиратися у своїй повсякденній практичній діяльності держави світу. Право притулку - це розроблений міжнародним співтовариством і схвалений ООН, МОМ та УВКБ ООН механізм захисту та охорони осіб, які переслідуються зі сторони своїх національних урядів та властей, від конкретних посягань на їх гідність, життя і честь, внаслідок чого виникає загроза природним і невід'ємним правам людини. Право притулку - де наявність умов і доказів, згідно з якими міжнародне співтовариство сприяє можливості уникнути різного роду переслідувань шляхом втечі від них, тобто зміни місця проживання, виїзду з тієї держави, де вони здійснюються та в’їзду на територію країни, що надає захист і охорону прав та свобод людини. Об’єктом дослідження є інститут притулку в міжнародному праві, а предметом дослідження норми міжнародного та національного права, що регулюють порядок надання притулку в тій чи іншій країні. Актуальність вивчення теми зумовлена наступним. Вимушена міграція стала сумною, проте невід’ємною складовою двадцятого століття, яке зарубіжні історики та письменники «охрестили» в своїх працях як «століття вигнанців, шукачів притулку», «століття біженців». Поряд з поняттям «біженці» на Заході досить часто використовувався термін «вирвані з корінням» (англ. – «uprooted»), який досить влучно відображає саму суть явища біженства, позначаючи осіб, які з ряду причин, але обов’язково всупереч власній волі, змушені були на тривалий час або назавжди залишити свою батьківщину та шукати притулку на чужині. Відсутність правового захисту біженців та осіб, які шукають політичного притулку з боку національних держав обумовила перенесення відповідальності за їх долю на міжнародну спільноту. Мета і завдання дослідження полягає у розкритті права притулку, як наявності умов і доказів, згідно з якими міжнародне співтовариство сприяє можливості уникнути різного роду, переслідувань шляхом втечі від них, тобто зміни місця проживання, виїзду з тієї держави, де вони здійснюються та в'їзду на територію країни, що надає захист і охорону прав і свобод людини. Для досягнення поставленої мети обрані такі завдання: - оцінити ступінь наукової розробки теми; - окреслити базові поняття міжнародного гуманітарного права, що стосуються притулку; - дослідити історію виникнення політичного притулку; - проаналізувати законодавство України, що стосується надання притулку. Методи дослідження ґрунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності та діалектичного розуміння історичного процесу. Відповідно до поставленої мети та завдань використовувалися загальнонаукові методи (аналізу, синтезу, класифікації), міждисциплінарні (статистичний метод), а також спеціально-історичні (проблемно-хронологічний, історично-порівняльний, ретроспективний та діахронний методи). 1. Право притулку рабовласницької епохи Право притулку було відоме вже прадавнім державам Сходу, Африки, Греції, Риму. Особи, які рятувалися від переслідувань, могли сховатися як усередині данної держави, так і в інших державах. Таким чином, право притулку епохи рабовласництва необхідно розглядати в двох аспектах - внутрішньодержавному і міжнародному. Зважаючи на те що стосунки між рабовласницькими державами носили випадковий характер, право притулку виступало переважно як інститут внутрішньодержавного права і приймало, як правило, релігійну форму. Притулок переслідуваним особам надавався в храмах, у священних предметів. Наприклад, в Палестині до X століття до н. э. притулок надавався в єрусалимському храмі. Для отримання недоторканості той, хто шукав захисту повинен був зійти на вівтар храму і взятися за роги жертовника. З Х століття до н. э. притулками у євреїв стали служити шість жрецьких і Левитських міст, а також Єрусалим. Але в цих містах могли сховатися лише особи, що вчинили вбивство з необережності. Раби, іноземці і боржники притулком в древній Палестині користуватися не могли. У грецьких містах-державах місцями притулків оголошувалися храми різних богів, їх статуї, вівтарі, околиці храмів і цілих міст(місцями притулків служили зазвичай міста, що були важливими центрами) . Одні місця притулків укривали усіх переслідуваних, інші - тільки осіб певної категорії. Під час воєн храми залишалися недоторканними, вони могли служити притулком і мирним жителям, і переможеним. Про недоторканість храмів нагадували оракули на початку війн. Недоторканість храмів гарантувалася і під час спортивних ігор. Раби користувалися притулком тільки в Афінах, де вони могли ховатися в храмі Тезея і храмі Діани. Але і афінський притулок для рабів був обмеженим. Він надавав рабам лише право на судовий розгляд. На суді раб повинен був довести, що його хазяїн жорстоко з ним поводився. Якщо факт жорстокого поводження визнавали доведеним, то раба продавали новому панові, а рабинь зазвичай залишали прислужниками при храмі Діани. Притулок не рятував від рабства. У давньому Римі притулком служили храми Діани, Юпітера, Ромула та ін., а також емблеми війни. В період імперії захист можна було отримати у статуї імператора. Як і в інших рабовласницьких державах, в Римі раби користувалися притулком тільки в деяких храмах(наприклад, в храмі Сервія) і тільки у разі жорстокого поводження з ними хазяїв . Чому саме релігійна форма притулку набуває в цей період головного значення? Більшість дослідників пояснюють це вірою людей в могутність і силу богів. Поняття про святість, недоторканість храмів, статуй і інших місць, на їх думку, не дозволяло завдати шкоди людині, яка шукає захисту у богів. Покарання такої особи може прогнівити його могутніх покровителів. Проте такий погляд страждає відомою обмеженістю, він ігнорує зв'язок релігії з державою і не враховує класового характеру самої релігії. Релігійна форма притулку, як і будь-який правовий інститут, носить класовий характер, служить панівному класу. Це виразно видно при розгляді стосунків церкви і держави в епоху рабовласництва. Інтереси церкви і держави тісно переплітаються: держава закріплює свої порядки за допомогою релігії, а релігія, у свою чергу, підтримується державою. Релігія в експлуататорському суспільстві завжди була вигідна панівному класу. У всіх народів положення релігійних культів освячували і закріплювали існуючі державні порядки: соціальну нерівність, експлуатацію, рабство. Обожнювання фігури імператора в древньому Римі призводить до того, що статуї імператора оголошуються священними і в місцях, де вони були встановлені, переслідувані особи могли знайти притулок. Це сприяло зміцненню імператорської влади, оскільки піднімало авторитет імператора, представляючи його захисником скривджених. У свою чергу, держава була зацікавлена в зміцненні впливу церкви на народні маси. Цьому слугувалоло і релігійне право притулку : адже воно зміцнювало віру в силу до могутність богів. Але ця форма притулку застосовувалася лише в тому ступені, в якому це було вигідно панівному класу. Святість храмів і інших притулків ніколи не заважала державі карати тих осіб, в покаранні яких вона була зацікавлена. Не рятували переслідуваного і храми релігійних культів, що не мали підтримки держави. Таким чином, не поняття про святість і недоторканість місць, не страх кари богів, а взаємна зацікавленість в цьому держави і церкви породжували право релігійного притулку. Поняття ж святості і страх кари богів, хоча і мали відносну самостійність, вже витікали з вказаного положення і всіляко рекламувалися представниками релігійного культу і держави. Крім того, не слід відкидати і той факт, що церква сама була зацікавлена в праві притулку як інструменті тиску на державу, як символі своєї влади. У рабовласницьку епоху існувала і інша форма притулку - територіальна. Територіальний притулок - інститут міжнародного права, що виражається в заступництві утікачеві з боку іншої держави, що давала йому притулок і захист від переслідування. Корені територіального притулку інші, чим у релігійного. Основа його - існування окремих самостійних держав і наявність розбіжностей між ними. Відмітимо, що в давніх державах притулок надавався як політичним, так і кримінальним злочинцям. Проте якщо між державами існували нормальні стосунки, то вказані особи, як правило, видавалися. Часто видача робилася під загрозою сили. Незважаючи на серйозну відмінність, обидві форми права притулку мали і одну загальну рису: і та, і інша володіли, безперечно, класовим характером. Притулок зазвичай надавався вільним, у відношенні ж рабів він фактично не застосовувався. Такий характер права притулку відповідав рабовласницькому ладу, при якому раб вважався річчю і не мав ніяких прав. Право територіального притулку було відоме народам давньої Індії. Зубожіння, політична ворожнеча призводили до втечі людей з однієї держави в іншу. Відмова прийняти людину, яка потребувала притулку, вважалася в Індії ганьбою. Характеризуючи практику надання притулку, індійський автор Хиралал Чаттерджи наводить слова, що містяться в одному з пам'ятників давньоіндійської літератури (Пурана) : "Сором на житті людини, яка не зробила честі тому, хто страждав, хто прийшов шукати захисту". Слід зазначити, про те, що притулок надавався тільки жителям індійських держав, тобто носило замкнутий, відособлений характер і існувало лише для вільних. Право територіального притулку широко застосовувалося і в стародавньому Єгипті. Під час царювання в Палестині царя Соломона в північних областях держави спалахнуло повстання. На чолі повстання стояв Ієровоам. Коли повстання було подавлене, Ієровоам біг в Єгипет, де користувався притулком у фараона Шешонка. Після смерті Соломона Ієровоам повернувся в Палестину і за підтримки Єгипту був проголошений царем Ізраїльського царства. У одному з прадавніх договорів - договорі 1296 року до н. э., укладеному між царем хеттів Хеттушилем III і єгипетським фараоном Рамзесом II, говорилося: "Якщо хто-небудь втече з Єгипту і піде в країну хеттів, то цар хеттів його не затримуватиме, але поверне в країну Рамзеса" . Це положення свідчить про те, що до укладення договору перебіжчикам надавався притулок, а їх видача стала передбачатися тільки після встановлення дружніх стосунків між двома державами. Територіальний притулок існував і в давній Греції. Так, наприклад, Афіни надавали притулок усім гнаним. Але особливу популярність за широке застосування права притулку здобуло місто Теос. Грецькі міста-держави укладали багато договорів з іншими державами з питань притулку і видачі злочинців. Найбільш ранні з них відносяться до 1496 року до н. э. Надавали притулок утікачам з інших країн і багато інших держав. В одному з цікавих літературних пам'ятників старовини, що дійшли до нас, - "Розповіді Сінухета" - говориться про долю однієї з єгипетських вельмож. Боячись переслідування, Сінухет біжить з Єгипту, довго поневіряється по різних країнах і нарешті отримує притулок в Сирії. Це джерело свідчить про те, що притулок був відомий народам вже в XX - XVIII століттях до н. э. 2. Право притулку феодальної епохи ( середньовіччя) Територіальний притулок отримав широке поширення в середні віки і характеризується такими рисами. Як і в рабовласницький період, він носить класовий характер, тобто існує в основному для представників панівного класу. Кріпосні селяни не мали права на притулок. Тільки окремі міста-держави, у боротьбі з феодалами що добилися певних прав, укривали збіглих селян від переслідування їх хазяїв. Право притулку і в середні віки залишається звичайним правом. Про його існування ми можемо судити по повторюваних актах надання притулку, а також по наявності угод про видачу. Сам факт укладення останніх, а також їх зміст свідчать про дію у феодальних державах звичайної норми, згідно якої надання притулку не вважалося актом неправомірним. Притулок отримували і кримінальні злочинці, і політичні утікачі. Їх правове положення на території протегуючої держави не було визначене. Це давало можливість видавати утікачів, коли це було вигідно для феодалів, і використати інститут притулку в політичних цілях. Причини, що змушували людей шукати притулку в інших державах, були найрізноманітніші. Так, зростаюча експлуатація вела до втечі селян , релігійний розбрат призводив до появи великого числа емігрантів. Приміром, переслідування іконо-шанувальників у Візантії при імператорах Льва Исавре і Константина V привели до масової втечі ченців(більше 50 тис.) в Західну Європу . Впровадження інквізиції в XVI столітті привела до нового потоку емігрантів з Італії та Іспанії. Безліч лютеран тікала в Німеччину, Швейцарію, Польщу, Англію. Кількість протестантів - емігрантів з Іспанії - було таке велике, що вони утворили в Лондоні і у Франкфурті іспанські громади. Боротьба за владу, за багатство також породжує еміграцію. Відомі безліч договорів, укладених в період середньовіччя, які регулювали порядок видачі осіб, що тікали з політичних мотивів. При цьому загальна тенденція така, що при дружніх стосунках між державами політичні емігранти видавалися, якщо ж стосунки були ворожими, то особи, що отримали притулок в одній з країн, зустрічали там привітний прийом і їх всіляко намагалися використати як знаряддя боротьби проти ворожої держави. Наприклад, ворожнеча між Візантією і Болгарією, породжена загарбницькими тенденціями Візантії, завжди давала можливість особам, що бігли з Болгарії, і претендентам на престол отримати притулок у Візантії. Проте якнайкраще висунену тезу ілюструють стосунки між Францією і Англією в XIV столітті. У 1303 році між Англією і Францією після тривалої боротьби був укладений союз. Тоді ж був укладений договір про видачу політичних злочинців. Але стосунки між цими державами незабаром ускладнюються, і договір про видачу перестає діяти. Політичні вороги Франції тепер знаходять притулок в Англії, а вороги Англії - у Франції. Так, наприклад, коли в 1336 році Філіп Валуа оголошує ворогом держави графа д'Артуа і забороняє своїм васалам давати йому притулок, то д'Артуа отримує притулок в Англії і Едуард III відмовляється видати его. У середньовічний період широко використовується і релігійна форма притулку. Право притулку було відоме і християнству, і буддизму, і мусульманству. У XI столітті в християнській церкві з'являються дві гілки - східна і західна, які розвивалися самостійними шляхами. Західна(Римська) церква отримала поширення в державах, де слабка була світська влада, і поступово зайняла дуже високе становище. У XII - XIII століттях вона стає всемогутньою і "найвищим законодавчим органом християнського світу". З посиленням влади церкви, з перетворенням її на великого феодала усі питання регламентації права притулку перейшли в руки глави церкви. Він визначав місця притулків, розширював або обмежував коло осіб, які могли користуватися цим правом. Папа Інокентій III в 1200 році відмовив в притулку грабіжникам; папа Григорій IX - вбивцям і особам, які завдали каліцтва; папа Григорій XIV - фальшивомонетникам тощо. Особи, які отримували право релігійного притулку, користувалися певним правовим режимом. Цей режим був різний в різних країнах. Але в основному до XVI століття церква дотримувалася такого правила: вона видавала світській владі усіх утікачів за умови, що вони не будуть засуджені на смерть і їм не заподіють тілесних ушкоджень. Це правило було закріплене в каноні "Inter alia", що містить лист папи Інокентія III шотландському королю. У 1591 році буллою папи Григорія XIV "Cum alias" вводиться інше положення: світській владі видаються лише ті злочинці, які не мали права на притулок, тобто ті, що вчинили "crimen exceptum". Питання про те, якого роду злочин скоїв утікач, вирішувала церковна влада. Зміцнення національних держав призводить до падіння могутності папи. Це негайно відбивається і на праві притулку. Цей привілей церкви спочатку обмежується в часі, а потім відміняється(у Швеції - в 1528 р., у Франції - в 1603 р., в Австрії - у 1776 р. тощо). Але католицька церква формально ніколи не відмовлялася від цього права, тому про право притулку говориться в кодифікації канонічного права 1917 року, в конкордаті 1929 року. Східна гілка християнської церкви, отримавши поширення в країнах з сильною світською владою, ніколи не займала таких сильних позицій, як римська церква. Тому і право притулку східна гілка християнської церкви вживала рідко і воно було дуже обмежене. Російській православній церкві з XII століття відомий цей інститут. Свідоцтвом цьому служать "Книги законія", в яких ст. 7 закону про страти встановлювала покарання за порушення притулку церкви. Про право притулку говорить і "Закон судний людям" . Місцями притулків на Русі служили церкви, монастирі, єпископські двори. Право релігійного притулку існувало в Московській державі навіть в XVII столітті. Релігійна форма притулку була відома і іншим світовим релігіям -буддизму та ісламу - і в тому або іншому ступені застосовувалася в усіх країнах. У мусульман вважалося священним і недоторканним місцем храм Кааба у Мецці. Уся область Мекки була місцем притулку : знаходячись на цій землі, ніхто не міг піддатися нападу, там отримував захист кожен переслідуваний . | |
| Просмотров: 509 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |