| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Принцип поділу влад: поняття та реалізація
| [ Скачать с сервера (55.8 Kb) ] | 22.07.2017, 11:57 |
| Вступ Актуальність даної теми має серйозне теоретичне підґрунтя. Справа в тому, що сьогодні є всі підстави казати про існування декількох підходів до тлумачення принципу поділу державної влади. В результаті чого в межах юридичної науки і безпосередньо таких її галузей як теорія держави і права та конституційне право спостерігається ситуація відсутності єдиної і цілісної концепції в інтерпретації теорії поділу влади, а також визначенні основних способів її реалізації в сучасних умовах державно-правового розвитку. Є об’єктивна потреба у більш ретельному дослідженні проблематики поділу державної влади, оскільки її реальна організація в різних країнах дозволяє виділити одразу ж декілька можливих варіантів (моделей) реалізації класичної теорії поділу влади із наголосом чи на тезі про “ поділ ” влади, чи на вимозі “взаємодії ” лише функціонально відмінних частин однієї й тієї ж цілісної і неподільної . З допомогою розподілу влади правова держава організовується та діє правовими засобами. Разом з тим принцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом функцій та компетенції, скільки механізмом їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення. До питань, які вимагають вирішення можна віднести: висвітлення й характеристика основних аспектів пов’язаних з формуванням і розвитком теорії поділу влади, демонстрація основних концептуальних підходів до її тлумачення; аналіз специфіки розвитку теорії поділу державної влади в європейсько-континентальній традиції в порівнянні з традицією американського конституціоналізму; визначення конституційних гарантій забезпечення поділу державної влади в сучасній державотворчій практиці, а також способів конституційного закріплення цього принципу; аналіз повноважень та функцій гілок влад; Об’єктом є процес еволюції теорії поділу влади, його законодавче закріплення, конституційно-юридичне гарантування та інституційне забезпеченням принципів поділу, балансу і взаємодії гілок державної влади. Предметом дослідження є зміст теорії поділу влади, її теоретико-правові основоположення, визначальні методологічні підходи до її інтерпретації запропоновані класичною і сучасною юридичною наукою. Методологічну основу роботи складає комплексний підхід до аналізу теорії поділу державної влади, її розвитку, практики реалізації та способів конституційно-правового забезпечення в сучасних демократичних державах світу. Залучено насамперед діалектичний метод дослідження, який ґрунтується на виявленні внутрішньої сутності явищ через характеристику динаміки їх розвитку та зовнішніх проявів. Основу роботи складають наукові дослідження у галузі теорії та історії держави і права та конституційного права. Серед спеціальних методів дослідження було залучено такі як: історико-логічний, історико-правовий, формальний. Спираючись на адекватне використання історико-правового методу було вирішено завдання висвітлення процесів становлення і розвитку теорії поділу державної влади починаючи від класичного періоду науково-теоретичних розшуків представників політико-правової думки Нового часу і закінчуючи найсучаснішими концепціями, в яких розв’язуються проблеми поділу влади й взаємодії окремих владних гілок. Саме завдяки історико-правовому методу було вказано на політико-правові ідеї, що сприяли формуванню класичної теорії поділу влади. Нормативну базу дослідження складають Конституція України, конституції та інші нормативно-правові акти зарубіжних держав. Водночас використовувались результати теоретичних досліджень представників вітчизняної й зарубіжної юридичної та політичної науки, які успішно й плідно працюють в галузі конституційного права, теорії й історії держави і права, теорії політичних інститутів і процесів, теорії демократії, теорії управління, історії політичної і правової думки. Розділ 1. Виникнення та розвиток теорії розподілу влади 1.1. Класична теорія розподілу влади. Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та їх послідовники Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині 18століття і була пов'язана, перш за все, з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції була пов'язана з ім'ям Ш. Монтеск'є, людини, відомої не тільки в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності,що розумів проблеми неефективного функціонування державних органів (Монтеск'є займав чільне становище президента бордоського парламенту - судової установи). У своїй фундаментальній праці "Про дух законів "(1748г.) Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових установлень кількох держав."Свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують одна одну " . Як видно, ціль теорії – створення безпеки громадян від свавілля і зловживань влади, забезпечення політичних свобод. Звичайно ж, теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона стала логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в 17 столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії формування правової держави. Взагалі, принцип поділу влади має дуже важливе значення для правової держави, так як "реалізація цього принципу виступає одним з конституційно-організованих проявів політичного плюралізму в державній сфері, здатного забезпечити таке необхідне для цивілізованого громадянського суспільства правління правового закону та неупереджене правосуддя. " Розглянемо детальніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є). По-перше, існує три види влади:законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розподілені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органу сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а отже,свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена для здійснення певних функцій держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у вигляді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян ...". "Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів,що встановлюються законодавчою владою "." Завдання суддів у тому, щоб рішення та вироки "завжди були лише точним застосуванням закону. Судова влада карає злочини і дозволяє зіткнення приватних осіб. "Однак, "хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютну відокремленість, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодію один з одним, що здійснюється в межах їх повноважень ". По-друге, має діяти система стримувань і противаг,щоб влади контролювали дії один одного. "Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права,яке в кінцевому рахунку відображає компроміс зіштовхуючихся інтересів різних соціальних шарів і сил ... За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государя стримує від свавілля законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето на рішення законодавчих зборів, встановлює регламент його роботи і розпускає збори ..." . Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний і ефективний механізм "стримувань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш. Монтеск 'є, проте вже в його роботах були закладені основні принципи і інститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з наведених цитат). У наш час,як правило, "законодавча влада обмежується референдумом,президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім її обмеженням є двопалатна побудова Парламенту "." Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером що видаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішня розділеність між Президентом і Урядом, федеральної і регіональною владою. Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішнє розділення втілюється в тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюється коло повноважень прокуратури, вводяться системи спеціальних судів, мирових суддів ". Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Перш за все, слід згадати праці Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що "законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу " . Після цього теза про єдність влади використовувався різними силами. При цьому слід зазначити, що мова йде не тільки про владу певної соціальної спільності, навіть якщо це компроміс різних класів, спільно здійснюють політичне панування, політичне керівництво суспільством,але і про певною мірою організаційної єдності: всі органи держави проводять в кінцевому рахунку спільну політичну лінію, яка визначається носієм реальної влади, і як правило, будуються по вертикалі. ". Також в цьому документі знайшла своє відображення система "стримувань і противаг": були передбачені і процедура імпічменту, і відкладене вето президента, і багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права. Джеймс Медісон - четвертий президент США, що грав значну роль у створенні Конституції,стверджував: "Концентрацію всієї влади - законодавчої, виконавчої та юридичної - в одних руках ... можна з повним правом вважати визначенням тиранії " 1.2 Сучасні концепції теорії розподілу влади Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм. Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США. Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від самих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому. Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту. В цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влад або влади, а про розділення, поділ владних функцій між вищими органами держави. Тим самим формулу “розподіл влад” можна без особливих застережень замінити на формулу “розподіл державних функцій”. Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влад, які служать основою для створення загальних гарантій демократичної організації суспільства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хоча не слід заперечувати їх характер як юридичної цінності. Реалізація на практиці відповідних ідей створює той стрижень, який покладений в основу конституційного механізму здійснення влади, складовими якого є вищі органи. Розділ 2. Розподіл влади: сутність та структура 2.1. Законодавча влада та її органи Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни. Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва. Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту: представницьку, законодавчу, фінансову, засновницьку, контрольну. З точки зору теорії держави, законодавчі органи будь-якої з держав характеризуються наступними загальними ознаками, які конкретизуються національним законодавством та відображають особливості певної держави. 1. Представницький характер органів законодавчої влади означає виборність останніх. На їх основі народ передає владу своїм представникам і уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. 2. Первинний характер законодавчих органів зумовлюється їх важливістю у апараті держави як представника народу. 3. Верховенство — це забезпечення повновладдя народу та наявність сумісних і політико-юридичних обмежень законодавчої влади, викликаних залежністю від волі виборців. 4. Це делегована колегіальна влада, якій народ передає частину повноважень, рішення у межах якої приймаються після обговорення відповідного питання шляхом голосування. Характерними рисами також є: наявність спеціальних функцій, основними серед яких є фінансова, що реалізується у праві щорічного затвердження державного бюджету країни та контролю за його виконанням; розпорядчі, пов'язані з формуванням вищих виконавчих та судових органів; контрольні повноваження, які стосуються роботи уряду, посадових осіб виконавчої влади та можливості давати політичну оцінку діяльності політичних лідерів і структур; поєднання єдиноначальності та колегіальності означає можливість керівництва парламентом одноособово головою, який представляє парламент у взаємовідносинах з іншими органами, керує обговореннями, координує роботу внутрішньопарламентських органів. Попередній розгляд питань здійснюється у комісіях, які можуть мати постійний або тимчасовий характер; наявність законодавчих повноважень, що здійснюються у процесі прийняття законів як актів вищої юридичної сили, внесення змін та доповнень до останніх і тлумачення їх положень; професійний характер визначається діяльністю парламентарів на постійній основі, що зумовлює значні вимоги до неї, звітуванням парламентарів перед виборцями та наявністю відповідальності за неналежне виконання покладених обов'язків; наявність спеціального статусу, який характеризується виключними повноваженнями, що закріплені конституційно та надають можливість вирішувати найважливіші для суспільства питання; наявність процедурного порядку роботи, що зумовлюється сесійною діяльністю парламенту відповідно до Регламенту, який закріплює особливості та стадії законодавчого процесу. Таким чином, законодавча влада — це відокремлена гілка влади, що має представницький характер та виключні повноваження на прийняття законів. 2.2. Глава держави та уряд, як представники виконавчої влади Виконавча влада - це вторинна, підзаконна гілка державної влади, що має універсальний характер, спрямована на виконання законів та інших актів законодавчої влади шляхом здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень. Орган виконавчої влади становить собою організацію - колектив людей державних службовців, який сформований шляхом їх призначення або конкурсного відбору на посаду для здійснення конкретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. В рамках колективу даного органу поміж структурними підрозділами і службовцями розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу, встановлені та розвиваються різні організаційно-правові зв'язки. Усе це спрямоване на забезпечення ефективної діяльності органів виконавчої влади. Органи виконавчої влади багато в чому відрізняються від органів законодавчої та судової влади - своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів та взаємовідносинами між різними органами, складом службовців та порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень. Органи виконавчої влади істотно відрізняються від підприємств, об'єднань, установ, організацій, в тому числі й державних. Головне, чим відрізняються органи виконавчої влади від підприємств, об'єднань, установ і організацій, є те, що перші мають державно-владні повноваження, вони керують об'єктами, до числа яких входять і самі підприємства, об'єднання, установи, які знаходяться ззовні їх, виступають від імені держави; а підприємства, об'єднання, зайняті господарською діяльністю, установи - соціальним обслуговуванням, організації (будівельно-монтажні, житлово-експлуатаційні, шляхові та ін.) будують або експлуатують виробничій інші об'єкти. Загальнотеоретична характеристика цих органів пов'язується з необхідністю визначення їх специфічних ознак: — виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах має неоднакову назву (Рада міністрів у Італії, Адміністрація президента у США, Уряд в Росії, Кабінет Міністрів в Україні, Федеративна рада — у Швейцарії, Кабінет — у Японії); — основною функцією виконавчої влади є виконання законів шляхом конкретизації їх положень у підзаконних актах та їх реалізації; — органи виконавчої влади приймають підзаконні нормативно-правові акти на основі, на виконання і відповідно до законів; — органи виконавчої влади є підзвітними представницьким органам влади; — вони є системою органів, які знаходяться у ієрархічному підпорядкуванні (в Україні цю систему складають вищі, відомчі та місцеві органи виконавчої влади); — виконавча влада передбачає чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість та відповідальність; — важливим напрямом діяльності виконавчих органів є здійснення розпорядчих повноважень із визначення внутрішньої структури органів виконавчої влади; — органи виконавчої влади приймають індивідуальні акти, що конкретизують загальні норми до певного випадку чи суб'єктів та поширюються на управлінську сферу; — наявність у виконавчих органів права на видання актів делегованого законодавства та права законодавчої ініціативи; — наявність у системі виконавчих структур місцевих органів влади, які формуються шляхом призначення центром або ж обираються органами місцевого самоврядування. 2.3. Третя гілка влади – судова влада На відміну від Ш.Л. Монтеск’є, який розглядав судову владу як засіб стримання законодавчої та виконавчої влади, Ж.-Ж Руссо більш глибоко розглянув аспекти „третьої” влади, хоча і не використовував цього терміна в своїй праці „Об общественном договоре” (1762). Руссо одним з перших виділив роль суду як гаранта недоторканості свободи людини. Він писав про право затриманого на оскарження в суді арешту. Сьогодні цю концепцію називають класичною. І до теперішнього часу вона є предметом вивчення, оскільки співвідношення економічних, політичних сил у суспільстві постійно змінюється, ускладнюється процес управління державою. Судова влада є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень по здійсненню правосуддя, тлумаченню норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціальних органів – судів. Поняття судової влади містить два основні компоненти: • цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи(суди); • ці органи наділені тільки їм притаманними повноваженнями. Судову владу реалізують через: • здійснення правосуддя; • конституційний контроль; • контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і посадових осіб; • формування органів суддівського самоврядування; • роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства; Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов’язані з розглядом справ. Це організаційні та інформаційно – аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, вирішення скарг позивачів, відповідачів, обвинувачених, адвокатів, направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації). Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів. Судова влада, як самостійна й незалежна гілка державної влади, має свої ознаки, які розкривають її поняття, допомагають відокремити її від інших гілок державної влади. До цих ознак належать: 1. Судова влада здійснюється виключно спеціальними державними органами–судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. 2. Суди є правозастосовчими органами. Вирішення судом справи означає, що суд застосовує норми матеріального права (кримінального, цивільного, адміністративного та ін.) до конкретного правовідношення, яке було предметом розгляду в судовому засіданні та виносить на їх основі мотивоване рішення . 3. Судова влада здійснюється на основі та в чіткій відповідності з вимогами процесуального закону. Саме процесуальний закон детально регламентує порядок розгляду справ в суді, гарантує дотримання прав та законних інтересів усіх учасників судового засідання. 4. Участь представників народу в здійсненні правосуддя – важлива риса судової влади. 5. Владний характер повноважень суду. Вимоги та розпорядження суддів при здійсненні ними своїх повноважень обов’язкові для усіх державних органів, організацій, інших юридичних осіб, громадян. | |
| Просмотров: 905 | Загрузок: 22 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |