| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ПРАВОЗДАТНІСТЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (49.2 Kb) ] | 30.06.2017, 18:31 |
| Актуальність теми. У звязку із сучасною геополітичною ситуацією та враховуючи ті демократичні процеси, що зараз відбуваються в суспільстві , розуміння правоздатності , саме як необхідної передумови здійснення субєктивних прав набуває поступово іншого значення, ніж воно мало зокрема у радянські часи, коли поширеною буда думка про те, що правоздатність набувається не від природи, а встановлюється законом і таким чином є суспільною властивістю. А тому, зміна поглядів на саму природу правоздатності зумовила й зміну усвідомлення цього інституту загалом, його певної адаптації до сучасних демократично-правових засад західної цивілістики. Серед вітчизняних вчених-науковців, предметом розгляду яких були питання здійснення субєктивних цивільних прав та правоздатності загалом, зокрема можна виділити праці Братуся С. Н. , Агаркова М. М. , Стефанчука М. О.Грибанова В.П, Халфіної Р. О. та інших, які відповідно стали методологічною основою курсової роботи. Метою роботи є загальна характеристика та аналіз сутності інституту правоздатності в Україні, вивченні його особливостей а також специфіки розвитку на сучасному етапі. Завдання полягають у : 1) дослідженни правової природи правоздатності; 2) розгляді та порівнянні правових концепцій, які існували у юридичній літературі радянських часів та у сучасній правовій доктрині; 3) визначення характерних рис і ознак правоздатності; 4) деталізація питання щодо виникнення та припинення правоздатності; 5) виявлення особливостей цивільної правоздатності юридичних осіб; 6) порівнянні правових концепцій, що існували у радянській час і зараз; Варто зазначити, що саме правоздатність є важливим елементом у забезпеченні та наданні кожній фізиній особі можливості на здійснення її фізичних прав та обовязків, і хоча у законодавствах різних країн це право трактується по-різному, вже його наявність та способи реалізації свідчать про високий рівень правової культури. А тому правоздатність варто досліджувати не тільки в контесті тих змін, що відбуваються на території нашої країни, але й враховуючи особливості зарубіжної цивілістики, аби забезпечити ефективне функціонування цього інституту а також розвиток у відповідності з потребами сьогоденного життя. До того ж існує ряд питань в межах цього інституту, які й досі не мають свого однозначного вирішення та породжуться все нові і нові дискусії, які в контексті цієї теми варто розглянути та дослідити, а саме це проблеми повязані з неоднозначним тлумаченням виникнення правоздатності, а також із правоздатністю окремих категорій субєктів, наприклад фізичних осіб підприємців, особливістю виключної правоздатності юридичних осіб. Розділ 1. а) Поняття та ознаки правоздатності Кожна особа у своєму житті володіє певним обсягом прав та обовязків, які визначають її роль і місце у суспільстві а також можливість виступати учасником правовідносин. Однак, важливим є не тільки наявність цього права а й можливість його реалізації, тобто здійснення самих субєктивних прав. Так, аналізуючи чинне законодавство та доктрину цивільного права на предмет динаміки субєктивного цивільного права, М.О. Стефанчук обгрунтовано доводить, що здійснення субєктивних цивільних прав можливе та повинно відбуватися за таких основних умов:1) особа повинна бути наділена необхідною цивільною правоздатністю; 2) особа повинна бути наділена необхідних обсягом цивільної дієздатності; 3)поведінка щодо здійснення своїх цивільних прав повинна відповідати принципам здійснення субєктивних цивільних прав. [1.] Тому, в межах даної теми, варто зосередити увагу саме на першій основній умові, яку в науковій літературі прийнято називати “абстрактною можливістю”, адже наявність прав ще не означає їх реалізацію. Загалом, поняття “правоздатності фізичної особи” є категорією винятково юридичною, яка відповідно до ст. 25 Цивільного Кодексу України означає здатність фізичної особи мати цивільні права та обовязки. Однак, незважаючи на те, що це поняття є досить простим і зрозумілим, юридичний зміст цивільної правоздатності у доктрині цивільного права обгрунтовується по-різному, і тому серед усіх існуючих підходів варто виокремити декілька концепцій. Першою є концепція, висунута науковцем М. М. Агарковим у 1940 році у своїй праці “ Обязательство по советскому гражданскому праву”- теорія динамічної правоздатності.[2.] На його думку: “ неправильно уявляти собі правоздатність статично та вважати, що в будь-який момент особа може виявитись субєктом будь-якого цивільного правовідношення...правоздатність повинна розумітись динамічно” . Отже, суть суть цієї концепції полягає в тому, що зміст правоздатності залежить не тільки від її державного визнання, але й від того, якими правами володіє сама особа і в яких фактичних відносинах перебуває з іншими субєктами. До іншої точки зору розуміння поняття правоздатності схилялися науковці, які вважали, що правоздатність має характер субєктивного цивільного права. Одним із таких вчених був Братусь С. Н. , який вважається засновником “статистичної правоздатності”, де правоздатність – це право бути субєктом прав і обовязків, а її зміст повністю залежить від її державного визнання, а не від відносин її носія з іншими особами.[3.] І хоча у відносинах з іншими субєктами формуються конкретні правомочності та обовязки, склад яких залишається незмінним для кожної окремої правосубєктної особи, однак правоздатність є не конкретні права та обовязки, а абстрактна і загальна передумова володіння ними. Такий радянськый вчений, як Кучинський В. А. писав, що “являючи собою якби “право на право” правоздатність тим не менше залишається лише властивістю, але такою, без якої особа не може вважатися субкєтом права.”[4.] Ще одна цікава позиція виходить з того, що правоздатність слід визначати як особливі правовідносини, що виникають між особою і державою. Прихильником цієї теорії є М. Г. Александров, який дотримувався думки про те,що правоздатність ніщо без держави, яка визнає за собою певні правові можливості, а також М. П. Карпушин, який зазначав, що правоздатність-це елементарне та первинне правовідношення, яке подібне до правовідношення власності та деяких інших абсолютних правовідносин, де зобовязаними стосовно правоздатної особи виступають інші особи.[5.] Але все ж таки ,незважаючи на велику кількість концепцій, можна дійти висновку, враховуючи визначення дане в Цивільному кодексі, що сучасне цивільне законодавство дотримується все ж таки положень статистичної теорії. При розгляді цивільної правоздатності варто звернути особливу увагу на її ознаки, адже саме завдяки ним розкривається повний зміст цього поняття. Отже, до характерних рис правоздатності варто віднести: 1) рівність, яка впершу чергу грунтується на рівні Конституції України, де в ст 24 зазначено, що громадяни мають рівні права незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, а також забезпечена відповідною статтею 26 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обовязки. Варто також зазначити, що правоздатність не залежить від фізичного чи психічного стану людини, від того, чи здатна вона її здійснювати , тобто і новонароджений, і душевнохворий мають цивільну правоздатність так само, як і інші люди, оскільки вони можуть стати суб'єктами права власності, спадкування, користування житловим приміщенням та інше. Таким чином, можна говорити про те, що цивільною правоздатністю однакою мірою наділені всі фізичні особи, хоча це і не означає, що обсяг конкретних субєктивних прав кожної особи є рівним обсягу прав іншої такої особи, адже сам обсяг можливостей мати такі права є рівним незалежно від конкретного обсягу прав і обовязків певної особи. Однак Р. О. Стефанчук зазначає, що аналіз чинного законодавства дає підстави стверджувати, що інколи закон відходить від принципу рівності обсягу правоздатності фізичних осіб; це може мати місце при встановленні можливості мати деякі із особистих немайнових прав, які є складовою змісту загальної цивільної правоздатності, залежно від статевої належності фізичної особи: так , наприклад, лише жінка має право на штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує (ч. 6 ст. 281 ЦК України). Інколи наявність окремих особистих немайнових прав фізичних осіб ставиться в залежність від громадянства фізичної особи : зокремв тільки громадянин України має можливість мати право на безперешкодне повернення в Україну ( ст. 313 ЦК України). [6.] Але все ж таки більшість вчених підтримують думку, що кожна фізична особа має рівний обсяг правоздатності, хоча й існують певні винятки; 2)невідчуджуваність, яка зумовлена тим, що від неї не можна відмовитись ніяким чином : ні добровільно, тобто через відмову, ні примусово, шляхом позбавлення. ЇЇ також не можна передавати іншим особам. Саме ця ознака гарантує кожній особі невідємність цього права, та його правовий захист і гарантію. 3) необмежуваність. Відповідно до ст 27 ЦК : “ правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обовязки, є нікчемним. Також закон забороняє обмеження правоздатності також на підставі правових актів Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Є лише деякі випадки, передбачені Конституцією України, а саме статтею 64 в яких допускається обмеження правоздатності, а саме: в умовах надзвичайного або воєнного стану; як покарання за вчинений злочин, річому особа за вироком судуможе бути позбавлена не правоздатності в цілому, а тільки здатності мати окремі права(обіймати визначені посади,займатися підприємницькою діяльністю, тощо). Особливістю є і те, що незалежно від будь-яких обставин не можуть бути обмежені такі особисті немайнові права, як право на життя, свободу та особисту недоторканність, повагу до гідності, що свідчить про те, що в будь якому випадку основоположні права і свободи фізичної соби гарантуються та захищаються державою. б) Момент виникнення правоздатності. Для розкриття сутності цивільної правоздатності досить важливе значення мають два юридичні факти – момент її виникнення і припинення, однак при визначені початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань. Зокрема деякі з них полягаю у визначенні самого моменту виникнення правоздатність, адже цю подію можна трактувати по-різному. Загальноприйнято вважати, що момент виникнення прав і обовязків слід повязувати з моментом народження дитини, адже це положення закріплює й ч. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України, але у цивілістичній літературі факт народження дитини оцінюється неоднозначно, що свідчить про те, що це питання заслуговує детальнішого розгляду. Отже, такий науковець, як Л. Еннекцерус стверджує, що правоздатність виникає з моменту кінця народження, тобто дитина, знаходячись в утробі матері не є субєктом права.[7.] Дореволюційні ж цивілісти зауважували, що дитина не повинна бути мертвонароджною.[8.]. Інколи до цього переліку додають також наявність фізіологічних ознак людини, тобто відсутність паталогій. І хоча кожен з цих поглядів має право на існуванння, але все ж таки більшість вітчизняних цивілістів, наприклад таких як Суханов стверджують, що життєздатність для виникнення правоздатності значення не має: сам факт появи дитини на світ означає, що у неї виникла правоздатність, навіть якщо вона була живою лише декілька хвилин або навіть секунд. [9.]Наступним питання що постає є : “ Що слід вважати моментом народження? ” Для вирішення цієї проблеми існує також декілька підходів, однак на мою думку для зясуваняя цього питання варто звернутися до Наказу Міністерства охорони здоровя України від 29 березня 2006 року № 179, а саме в Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, в якій досить детально дається розяснення саме “ моменту” народження. Там зазначено, що живонародження - вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м'язів. Тобто, визначення моменту народження треба визначати відповідно до данних медецини. Ще одним питанням, що потребує однозначного вирішення є правове становище зачатої, але ще не народженої дитини( плода, ембріона, зародка, людського субстрату), яке поставало перед юристами ще з давніх часів. У правовій доктрині протягом всього часу існування інституту охорони прав зачатих, але ща не народжених дітей (насцитурусів) триває дискусія, яка до сих пір не знайшла свого однозначного вирішення, хоча останнім часов у юридичній літературі обговорення цього питання пожвавлюється. Закон в свою чергу закріплює певний захист прав ще ненародженої дитини, про що свідчить відповідно ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу, де зазначено, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Так і стаття 1222 ЦК вказує серед спадкоємців також осіб, які були зачаті ще за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Варто схилитися до тієї думки, що між цими нормами існує видимість колізії, яка може бути усунена шляхом розмежування понять “правоздатність” та “охорона прав фізичнох особи”, де правоздатність виникає тільки з моменту народження, а до моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер, йдеться мова лише про охорону прав такої дитини. Проте існує необхідність вирішення питання правового статусу : чи є зачата, але ще не народжена дитина субєктом права, і, відповідно, чи має вона правоздатність? На думку Н. Бесєдкіної : “видається, що дитина що ще не народилась і та, що народилась – це лише стадії розвитку однієї і тієї ж людини. Відповідно, до ненародженої дитини допустимо відноситися як до природної фази розвитку людини, яка починається в період розвитку плоду в утробі матері і завершується стадією досягнення повноліття.” [10.] Медецина ж в свою чергу каже, що життя дитини починається з моменту зачаття, однак стійкого правового захисту прав ембріона ще досі не вироблено, про що свідчить той факт, що в деяких країнах світу відбуваються втручання лікарів у безпосередній розвиток ембріона з метою зміни статі, зовнішності, а також впливу на розумові здібності. Однак ці дії варто вважати неприйнятними, адже і на міжнародному рівні існує ряд документів, що засвідчують неприпустимість такого втручання. Так, у Конвенції , підписаної у Овєдо у 1977 році “Про права людини в біомедицині” зазначається, що “ використання медичних репродуктивних технологій з метою селекції майбутньої статі дитини не дозволяється, за винятком випадків, коли необхідно уникнути серйозного спадкового захворювання, повязаного зі статтю” (ст.14), “вирощування ембріонів людини для дослідницьких цілей забороняється” (ст.18). Взагалі серед існуючих концепцій слід виділяти ті, що є схильними до підтримки ембріональної концепції, згідно з якою життя починається з моменту запліднення, ті, що ствреджують, що існування зародка не має жодного значення для суспільства як такого, якщо воно в кіцевому своєму результаті не закінчиться народженням(натусіальна концепція), і вреші-решт ті, які вважають, що початком життя слід вважати не момент народження, а досягнення плодом в утробі матері певного етапу розвитку. На мою думку варто слід підтримати думку, яка виникла ще у Стародавньому Римі, де юристи стверджували, що зачату дитину слід прирівняти до субєкта права і тим самим наділити її правоздатністю. А отже, зачата дитина визнавалася умовно правоздатною, в тих випадках, коли це відповідало її інтересам, що засвідчує відома римська юридична формула infanc conceptus pro nato habetur, quo ties commodis ejus agitur ( зачата дитина розглядається як така, що народилася, оскільки справа стосується її вигоди)[11.]. Цю ж концепцію було підтримаю й законодавством різних країн, а саме: Греції, Австрії, Швейцарії, де зазаначено, що дитина умовно може вважатися народженою з моменту зачаття. А тому у своїй праці “Проблема правового становища зачатої, але ще ненародженої дитини в цивільному праві” Т. В. Водопян приходить до висновку, що : “Безперечно ненароджена дитина не може бути субєктом права у класичному розумінні. Проте для можливості визначення її правового статутсу та захисту прав людини можна визнати умовну правоздатність за зачатою дитиною, адже вона є людиною і не слід порушувати норми про рівність всіх осіб мати права та обовязки. Проте, аби уникнути непотрібних складнощів, які б виникли при визнанні правоздатною зачатої дитини, яка потім не народилася чи народилася мертвою, і, таким чином, її існування не мало юридичного значення, найбільш вдалим є закріплення норми : “людина, якщо вона народилася живою, є правозданою з моменту зачаття”.[12.] в) Припинення правоздатності. Досить логічним є той факт, що правоздатність, яка виникає з моментом народження, повинна припинятися одночасно зі смертю особи, що відповідно і передбачено ч. 4 ст. 25 ЦК: “Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у моммент її смерті”. Про на практиці важливим є встановленя точного моменту смерті. Отже, в медицині прийнято розрізняти клінічну смерть, яка являє собою зупинення роботи певних органів з відновленням їх функціонування в майбутньому, а також біологічну смерть, яка свідчить про зупинення роботи всіх органів як незворотній процес. І, оскільки, зміст біологічної смерті потребує свого уточнення, варто взяти до уваги Наказ Міністерства охорони здоровя України №821 від 23.09.2013 “Про встановлення діагностичних критеріїв смерті мозку та процедури констатації моменту смерті людини” , де зазначено, що “Цим нормативно-правовим актом визначено діагностичні критерії смерті мозку, процедуру констатації моменту смерті людини та регламентовано дії лікарів відділень реанімації, нейрореанімації та інтенсивної терапії закладів охорони здоров’я стосовно осіб, які перебувають у цих відділеннях або надходять до них та у яких є клінічні передумови щодо діагностики смерті мозку, та констатацію моменту смерті людини на підставі смерті її мозку. Смерть мозку - повна і незворотна втрата головним мозком людини всіх його функцій, що реєструється на фоні працюючого серця та примусової вентиляції легень.” Тому в цивільному законодавстві момент припинення правоздатності повязують саме з біологічною смертю. І хоча питання припинення правоздатності загалом не викликає великих дискусій, однак суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою існують. Оскільки ст. 47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюється до правових наслідків, які настають у разі смерті особи, виникає питання, чи припиняється у цьому випадку правоздатність? Треба виходити з того, що ошолошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумцію її смерті у місці прожівання фізичної особи.[13.] Передусім, такий висновок ґрунтується на тлумаченні правоздатності, як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого субєкта публічного права. Такий висновок має основою також тлумачення ст. 25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи. Тому варто прийти до висновку, що в основі визначення моменту виникнення та припинення правоздатності лежить все ж таки медецинська категорія, яка дає конкретне пояснення цим двум явищам, адже саме від цього залежить, наявність або відсутність у особи прав та обовязків. Розділ 2 а) Особливості правоздатності фізичних осіб-підприємців. Відповідно до статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи. Як бачимо, вказана стаття Закону залишає поза увагою таку численну групу учасників цивільних відносин як фізичні особи - підприємці, які у сукупності теж охоплюються поняттям "фізичні особи", але в силу свого статусу мають певні відмінності у правовому регулюванні їх відносин. При цьому, правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи - підприємця. У зв'язку з цим, постає питання: яке місце у сфері правовідносин займає фізична особа - підприємець та які норми законодавства слід до них застосовувати: норми, що регулюють відносини фізичних осіб, чи норми, які регулюють відносини юридичних осіб? По-перше, варто зазначити, що підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто, підприємцем є фізична особа - громадянин. В свою чергу, ст. 42 Конституції України передбачено, що кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право також закріплено і в статті 50 Цивільного кодексу України, де разом з тим зазначається, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. А тому, варто прийти до висновку, що громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - "підприємець". | |
| Просмотров: 667 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |