Вступ Актуальность теми дослідження: на данний час Україна знаходиться на етапі впровадження у практику нормативно регламентованих положень у сфері адміністративного судочинства. Конституція надає всі можливості для створення дійсно демократичної та незалежної судової системи, яка в свою чергу забезпечує захист прав людини на державному рівні. Сьогодні проблеми становлення і розвитку адміністративного процесу, адміністартивного судочинства як складової адміністративного процесу є предметом активних дискусій. Питанням адміністративного судочинства значну увагу приділяли такі вчені як Н.Саліщева, В.Сорокін, Ю.Козлов. Нові тенденціі відображені у працях В.Авер`янова, А.Селіванова, В.Тищенко. Переломним етапом у становленні адміністративного судочинства в Україні стало прийняття 6 липня 2003 року кодексу адміністративного судочинства. Згідно ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства та міжнародних договорів [2]. Ст.55 Конституції України проголошує право особи на судовий захист прав і свобод, в тому числі право на оскарження до суду незаконних дій і рішень органів державної влади і місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб:право на розгляд своеї справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких дана справа віднесена за законом, право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги, в тому числі право користуватися послугами адвоката з моменту затримання, арешту [1]. Об`єкт дослідження курсової роботи є суспільні відносини,які виникають між Предмет дослідження – суб`єкти адміністративного процесу. Метою курсової роботи є дослідження особливостей правового статусу суб`єктів адміністративного процесу. Мета роботи передбачає виконання таких завдань: -визначити теоретичні засади дослідження правового статусу суб`єктів адміністративного процесу; -здійснити аналіз правового статусу учасників адміністративного процесу; Практичне значення. Практичне значення курсової робти полягає в можливості застосування матеріалу роботи при підготовці семінарських занять, а також використання матеріалу у подальшій науковій роботі.
Розділ 1. Загальна характеристика суб`єктів адміністративного процесу Виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління відіграє важливу роль у житті суспільства, опосередковує порядок розв'язання широкого кола індивідуально-конкретних справ органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, адміністрацією підприємств, установ, організацій. Значною мірою ці справи зачіпають інтереси громадян, нерідко незалежно від їх бажання. Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу [4]. Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки. Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені суб'єкти. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності. Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети. Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними [7]. Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу. Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних фактичних даних і конкретних обставин. Важко уявити розв'язання цього завдання без використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки, досягнень науково-технічного прогресу. Про це свідчить та обставина, що в числі учасників справ про адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура, як експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі людської діяльності. І, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те, що адміністративно-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності [4]. Специфічними є мета й завдання адміністративного процесу. Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети. Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах [9]. Поряд із реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів. Суб’єкти адміністративного процесу – це носії прав і обов’язків з реалізації процесуальної діяльності у сфері публічного управління, які здатні надані права щодо процесуальної діяльності реалізовувати, а покладені обов’язки щодо процесуальної діяльності виконувати. Відповідно до ст.47 Кодексу адміністративного судочинства України особами які беруть участь у справі є сторони треті особи, представники сторін та третіх осіб. У цій статті сформульований чіткий перелік осіб які беруть участь у конктретній адміністративній справі або можуть брати участь у справі,а також розкривається в загальних рисах поняття "особи, які беруть участь у справі" [2]. Враховуючи зазначені правові приписи, а також загальну класифікацію субєктів адміністративно-процесуальних відносин, яка наявна в доктрині адміністративного судочинства України, необхідно зазначити, що однією із груп суб`єктів указаної класифікації є особи, які беруть участь у справі. Аналізуючи ст.47 Кодексу адміністративного судочинства України слід зазначити, що законодавець зробив хорошу справу, закріпивши в ній перелік осіб, які становлять зміст поняття "особи, які беруть участь у справі".Отже, з огляду на класифікацію суб`єктів адміністративно-процесуальних відносин,учасниками адміністративного процесу є особи, які задіяні у розгляді справи і частина з них - це особи, які беруть участь ц справі. В контексті зазначеніх осіб необхідно чітко окреслити, що традиційно сам суд не віднесено до складу учасника адміністративного процесу, оскільки він лише здійснює судочинство [3]. Комаров В.В. наголошує на тому, що КАС України від 6 липня 2005 року по суті став «дублюючим» законодавчим нормативно правовим актом по відношенню до ЦПК України від 18 березня 2004 року. Адміністративне судочинство в цілому по суті сприйняло цивільну процесуальну форму здійснення правосуддя зі всіма її атрибутами – процесуальними провадженнями, процесуальними стадіями, процесуальними режимами та інститутами [3]. Смітюх А. вважає «процесуальні кодекси нового покоління» такими, що у цілому демонструють високий рівень юридичної техніки. Автори ЦПК України від 18 березня 2004 року № 1618-IV та КАС України від 6 липня 2005 року № 2747-IVнамагалися діяти в одній системі координат, через що кодекси побудовано на схожих засадах, багато норм дубльовані або викладено подібним чином [4]. Матвійчук В.К. та Хар І.О. вважають, що одним з найважливіших питань організації адміністративного судочинства є встановлення складу та процесуального положення учасників адміністративного судочинства [6]. Для визначення ролі кожної групи учасників у розгляді адміністративної справи судом і кола їхніх процесуальних прав та обов’язків важливе значення має класифікація учасників адміністративного процесу . «Узагальнюючи положення КАС України (Глава 5 Розділ ІІ), які закріплюють повноваження учасників адміністративного процесу, та виходячи з положень сучасної процесуальної науки можемо зробити висновок, що – відмічає Бевзенко В.М., думку якого розділяють Комзюк А.Т. та Мельник Р.С., – всі вони класифікуються на такі види: 1) суб’єкти, які здійснюють адміністративне правосуддя: а) місцеві (окружні) адміністративні суди – суди першої інстанції; б) апеляційні адміністративні суди – суди другої (апеляційної) інстанції; в) суд касаційної адміністративної інстанції, суд третьої інстанції – Вищий адміністративний суд України. 2) суб’єкти, які беруть участь у справі: а) з метою захисту власних прав, свобод та інтересів (сторони – позич та відповідач; треті особи) (ст. 47 КАС України); б) з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб (представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні) 3) суб’єкти, які сприяють здійсненню правосуддя (особи, які є іншими учасниками адміністративного процесу): секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач» [4, 6]. Ківалов С.В. та Картузова І.О. виходячи з положень глави 5 КАС України дійшли висновку, що законодавець провів поділ на групи учасників адміністративного процесу за підставою наявності в них юридичної заінтересованості у результатах розв’язання адміністративної справи: – особи, які заінтересовані в результаті розгляду справи; – особи, які не мають юридичного інтересу у результатах вирішення адміністративної справи [3]. Перша група визначена законодавцем як «особи, які беруть участь у справі», а друга – як «інші учасники адміністративного процесу». Особи, які беруть участь у справі, реалізують надані їм процесуальні права та обов’язки в адміністративному процесі для того, досягти певного правового результату, в якому вони заінтересовані. Саме ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісно відрізняє осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників адміністративного процесу. Характер юридичної заінтересованості в адміністративній справі не є однаковим для всіх осіб, які беруть участь у справі. Деякі з них мають матеріально-правовий інтерес у результаті справи, це – сторони та треті особи; інші – процесуально-правовий інтерес, це – представники сторін та третіх осіб. Александрова Н.В. та Куйбіда Р.О. наголошують на тому, що процесуальне становище інших учасників адміністративного процесу (секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач) в адміністративному судочинстві не має суттєвих відмінностей порівняно з цивільним судочинством. Інших учасників адміністративного процесу за роллю у судочинстві умовно можна поділити на дві групи: 1) особи, які обслуговують адміністративне судочинство (секретар судового засідання, судовий розпорядник, перекладач); 2) особи, які сприяють розгляду справи (свідки, експерти,спеціалісти) [7] «Але навіть з огляду на те, що ці особи мають різний статус в адміністративному процесі свідчить про те, що їх неможна об’єднати до групи «інші учасники адміністративного процесу», а потрібно було б приєднати до «осіб, які беруть участь в адміністративному процесі», «іншими учасниками адміністративного процесу», і віднести до «суб’єктів адміністративного процесу зі спеціальним статусом». На відміну від свідків, експертів, та перекладачів, секретар судового засідання та судовий розпорядник є обов’язковими суб’єктами адміністративного судочинства і вони належать до структури суду», – зазначили Матвійчук В.К., Хар І.О. Наявність заінтересованості як підстави поділу учасників адміністративного процесу було закладено у проекті Адміністративного процесуального кодексу України від 10 вересня 2002 року № 1331-1 внесений народними депутатами України Мойсиком В., Онопенком В., Бандуркою О., Круцьом М. В указаному проекті «Розділ III Учасники судового процесу» складався з: - «глава 10 - Учасники судового процесу та їх представники», що у «частині першій статті 79 Учасники судового процесу» передбачала учасниками судового процесу сторін адміністративного судочинства, третіх осіб, законних представників сторін і третіх осіб, а також представників та інші заінтересованих у справі осіб; - «глава 11 - Інші учасники судового процесу» , що у «статті Особи, які є іншими учасниками судового процесу» передбачила іншими учасниками судового процесу секретаря судового засідання, судового розпорядника, експерта, спеціаліста, перекладача та свідків [3]. Коліушко І.Б. та Куйбіда Р.О. зазначили, що на жаль, з точки зору юридичної техніки такий поділ не є вдалий, оскільки, коли в подальшому у проекті вживається «учасники судового процесу», то не завжди зрозуміло, чи маються на увазі власне учасники судового процесу, чи також й інші учасники . Альтернативну підставу поділу учасників запропонував народний депутат України III скликання Коліушко І.Б. у проекті Адміністративного процесуального кодексу України від 4 лютого 2002 року № 9024 («Глава 4. Учасники адміністративного судочинства» «стаття 31. Склад учасників адміністративного судочинства»). За роллю у судовому процесі учасників адміністративного судочинства доцільно поділити на три групи: 1) особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб); 2) особи, які сприяють розгляду справи (свідки, експерти, спеціалісти); 3) особи, які обслуговують судовий процес (перекладач, секретар судового засідання, судовий розпорядник). На думку Коліушко І.Б., – «така класифікація має не тільки теоретичне значення. Вона спрощує виклад нормативного матеріалу і визначення правового статусу кожної з груп учасників» [2]. Вище запропоновані сучасними дослідниками підстави класифікації учасників адміністративного процесу роблять акцент на окремих аспектах проблеми визначення правового статусу таких учасників, частково вирішують питання місця й ролі кожного із учасників у механізмі відправлення судом правосуддя та не враховують специфіку юрисдикційного органу до компетенції якого КАС України віднесено розгляд й вирішення адміністративних справ. Для визначення ролі кожної групи учасників у розгляді адміністративної справи судом і кола їніх процесуальних прав та обов"язків важливе значення має класивікація учасників адміністартивного процесу(йдеться про ті суб"єкти,які беруть участь в адміністартивній справі та інших учасників адміністративного процесу). У Кодексі адміністративного судочинства України така класифікація проведена наявністю заінтересованості у результатах вирішення справи. Отже, одним з найважливіщих питань організації адміністративного судочинства є встановлення складу та процесуального положення учасників адміністративного процесу в контексті ст.47 цього Кодексу [2]. Учасником адміністративного процесу є особа, яку чинним законодавством України наділено процесуальними правами та обов`язками в сфері розгляду адміністративних справ адміністративними судами. Класифікацію учасників адміністративного процесу здійснюють за різними критеріями. Як було вже зазначено, законодавець провів поділ учасників адміністративного процесу за підставою наявності в ніх юридичної зацікавленності у результатах розв`язнення адміністративної справи - особи, які беруть участь у справі. Такі особи реалізують надані їм права та обов`язки в адміністративному процесі для того, щоб досягти певного правового результату. Таким чином сама ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісно відрізняє осіб, які беруть участь у ній, від інших учасників адміністративного процесу. Але треба зазначити,що за характером інтересу деякі х них мають матеріально-правовий інтерес в результаті справи- це-сторони та треті особи, інші мають процесуально-правовий інтерес-це представники сторін та третіх осіб. Сторонами в адміністративному судочинстві, з одного боку ,є особа, яка вважає, що її право,свободи чи правовий інтерес у галузі публічно правових відносин порушено і звертається до адміністративного суду за захистом цьогго права, а з іншого боку особа, котроа , як вважає заявник, порушила свободу чи правовий інтерес і повинна усунутице порушення чи компенсувати заподіянну шкоду. Отже, в кодексі Адміністративного судочинства визначено, що сторогамив адміністративній справі є позивач та відповідач. Позивач-особа, яка вважає,що її право, свободи чи інтреси в сфері публічно-правових відносин були порушені. В свою чергу, відповідач-особа, яка на думку позивача порушила його право, свободу чи інтерес і повинна усунути це порушення. Позивачами в адміністративній справі можуть бути: 1) громадяни України, громадяни іноземної держави чи особа без громадянства; 2)підприємства,установи,організації6що не суб"єктами владних повноважень; 3)органи державної влади,інші державні органи,органи влади АРК органи місцевого самоврядування6їх посадові і службові особи,інші суб"єкти(зокрема суб"єкти владних повноважень). Відповідачем у адміністративній справі може бути суб"єкт владних повноважень. В окремих випадках, відповідачами можуть бути також й інші суб`єкти, зокрема фізичні чи юридичні особи, які не єсуб"єктами владних повноважень. Фізичні чи юридична особа, а саме позивач може бути одночасно відповідачем разом й суб"єктом владних повноважень за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. До осіб, які беруть участь у справі можуть належати і треті особи, на чиї права, свободи та інтереси може вплинути судове рішення [2]. Треті особи - суб'єкти адміністративних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену справу в адміністартивному суді для захисту особистих субєктивних прав. Як і сторони, треті особи заінтересовані в результатах розгляду судом справи. Пояснюється це тим, що на їх правове становище можуть вплинути наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами. Залежно від вступу в процес у справу треті особи поділяються: 1)треті особи які заявляють самостійні вимоги; 2)треті особи які не заявляють самостійних вимог. Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, називаються суб"єкти адміністративних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену адміністративну справу пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб’єктивні матеріальні права чи інтереси. Третіми особами, які не заявляють самостийних вимог на предмет спору є суб'єкти адміністративних процесуальних правовідносин, які беруть участь у процесі в адміністративній справі на стороні позивача чи відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів. Крім того, до осіб які беруть участь у справі, належать представники сторін та третіх осіб [5]. Представництво є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист, гарантований Конституцією України та Законамі України,забезпечує участь громадян і організацій,надає їм можливість використовувати юридично-грамотних осіб для ведення адміністративних справ в адміністративному суді та захисту своїх суб'єктивних справ та інтересів. У Кодексі адміністративного судочинства України передбачено право громадян вести свої справи в суді особисто або через представника [4]. Розділ 2. Адміністративно-процесуальний статус громадянина Серед усіх категорій учасників судового адміністративного процесу більш докладно піддано аналізу проблеми адміністративної процесуальної правосуб’єктності осіб, які беруть участь у справі, і, в першу чергу – громадян України. Адміністративно-процесуальний статус громадянина слід розглядати в широкому й вузькому значеннях, які співвідносяться між собою як ціле й частина. У вузькому значенні це сукупність юридичних якостей, якими громадянина наділяє держава. Насамперед це права й обов'язки. Ставлення держави до громадян у сфері адміністративного права і процесу виражається також через інші юридичні категорії, наприклад правових гарантій прав, свобод і обов'язків громадян. Інакше кажучи, все, що законодавчо оформляє становище громадянина в суспільстві, опосередковує види зв'язків і відносин між державою і громадянином, слід розуміти як правовий статус громадянина у широкому значенні. Отже, у вузькому значенні адміністративно-процесуальний статус громадянина — це сукупність врегульованих адміністративно-процесуальними нормами правових можливостей громадян як носіїв суб'єктивних прав і обов'язків щодо участі в адміністративно-процесуальній діяльності. У широкому значенні адміністративно-процесуальний статус громадянина — це сукупність усіх закріплених в адміністративно-процесуальних нормах правових засобів, з допомогою яких визначається становище громадянина в адміністративному процесі. Доцільно виділити наступні види адміністративно-процесуального статусу громадянина: - загальний адміністративно-процесуальний статус громадянина, характерний для всіх видів проваджень; - особливий (спеціальний) статус, характерний для конкретних проваджень; - одиничний адміністративно-процесуальний статус для конкретного учасника процесу за конкретних обставин. Реалізація одиничного статусу громадянина пов'язана зі стадіями, етапами проваджень та окремими процесуальними діями. Ілюструючи це положення, скажу, наприклад, що абсолютно для всіх громадян, котрі беруть участь у процесі, законом передбачено право на одержання інформації, на конституційному рівні закріплено право на оскарження в суді дій посадових осіб. Зазначені права характерні для всього адміністративного процесу, а отже, вони можуть бути віднесені до загального адміністративно-процесуального статусу громадянина, аналізуючи який, ми натрапляємо на особливий процесуальний статус. Так, у провадженні у справах про адміністративні правопорушення спостерігаємо сукупність процесуальних прав і обов'язків, характерних для цього провадження і закріплених законодавцем у самостійному розділі КпАП. Зміст адміністративно - процесуального статусу: Зміст адміністративно-процесуального статусу громадянина складається з кількох елементів, які органічно взаємодіють. Слід виділити наступні елементи: 1) Адміністративно-процесуальні права належать до виду суб'єктивних прав громадян. Через механізм суб'єктивних прав реалізується ширша за змістом категорія “права людини і громадянина”. Адміністративно-процесуальні права громадян можуть бути поділені на групи (види). Залежно від стадії адміністративного процесу це: - права, пов'язані з можливістю порушення адміністративного процесу з ініціативи громадянина (зокрема, право на одержання конкретної інформації в компетентних органах, право на подання заяви тощо); - права, пов'язані з поінформованістю громадянина про причини та цілі залучення його до адміністративного процесу, порушеного з ініціативи інших суб'єктів. Зокрема, це права на ознайомлення з матеріалами справи, на отримання роз'яснення підстав застосування до нього примусових чи адміністративно-попереджувальних заходів; - права, які дають можливість громадянину впливати на хід і результати адміністративного процесу. Як найчисленніша група, адміністративно-процесуальні права найбільш повно закріплені законодавцем, хоча більшою мірою це стосується юрисдикційних проваджень. Наприклад, права давати пояснення, представляти докази, заявляти клопотання тощо; - права, пов'язані з можливістю оскарження громадянином дій і рішень компетентних органів та посадових осіб. Залежно від можливості особистого здійснення громадянином адміністративно-процесуальних прав можна виділити: - права, які громадянин реалізує самостійно; - права, реалізацію яких згідно із законом громадянин делегує іншим особам (законним представникам). Нарешті, за способом дії слід виділити: - адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину треба зробити певні дії, наприклад заявити клопотання про надання йому перекладача; - адміністративно-процесуальні права, для реалізації яких громадянину немає необхідності реально діяти (наприклад, право на розгляд заяви в установлений законом конкретний термін). Адміністративно-процесуальні права другого виду, як правило, не закріплені в нормативно-правових актах. У більшості випадків вони випливають із процесуальних обов'язків інших суб'єктів адміністративного процесу. Очевидно, що співвідношення адміністративно-процесуальних прав громадян і відповідних їм обов'язків компетентних органів та посадових осіб є найважливішим фактором реальності й дієвості арсеналу процесуальних прав особистості. 2) Адміністративно-процесуальні обов'язки громадян є найважливішою складовою їхнього правового статусу. Вони тісно пов'язані із суб'єктивними правами громадян, проте є самостійною правовою категорією. Адміністративно-процесуальні обов'язки можуть встановлюватися не тільки державою, її органами, а й іншими уповноваженими суб'єктами [9]. На відміну від адміністративно-процесуальних прав обов'язки менш детально регламентовані чинним законодавством. Перелік адміністративно-процесуальних обов'язків громадян досить короткий, конкретні вказівки на них містяться переважно в нормах, які регламентують порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення. Ці обов'язки стосуються громадян, котрі беруть участь у провадженні як особи, притягувані до відповідальності, чи як такі, що сприяють здійсненню провадження (свідок, експерт, перекладач). Спільним для всіх цих осіб обов'язком є явка на виклик органу, який здійснює провадження справи. Інші процесуальні обов'язки передбачені для свідка, експерта, перекладача й зумовлені їх роллю в процесі. Деякі адміністративно-процесуальні обов'язки формулюються законодавцем у вигляді різних умов. На обсяг адміністративно-процесуальних обов'язків громадян впливає низка факторів, через які вони стають учасниками проваджень і носіями специфічних адміністративно-процесуальних обов'язків. До таких факторів, наприклад, належать: - наявність підопічних. Виступаючи як опікуни або піклувальники, громадяни набувають адміністративно-процесуальні обов'язки, пов'язані з виконанням специфічних функцій у цій ролі; - володіння або користування в установленому законом порядку об'єктами власності (житловим будинком, автомобілем, катером тощо). Так, власник автомобіля або особа, котра користується автомобілем за дорученням, повинні виконувати конкретні адміністративно-процесуальні обов'язки при реєстрації автомобіля в ДАІ, проходженні технічного огляду тощо; - проведення певного роду діяльності. Так, громадяни, котрі виступають як приватні підприємці, несуть адміністративно-процесуальні обов'язки у сфері одержання ліцензій на проведення підприємницької діяльності, у сфері стосунків із податковими органами тощо. Адміністративно-процесуальні законні інтереси громадянина виникають у зв'язку з адміністративно-процесуальною діяльністю. Вони посідають окреме місце у складі адміністративно-процесуального статусу громадянина, безпосередньо стосуються адміністративно-процесуальних суб'єктивних прав і обов'язків, але не збігаються з ними. Громадяни як суб'єкти адміністративного процесу мають досить широкий діапазон інтересів, проте не всі з цих інтересів можуть бути законними. Так, навряд чи можна визнати законним інтерес громадянина, пов'язаний із приховуванням окремих фактів, які можуть, на його думку, негативно вплинути на бажане для нього рішення у конкретній справі. Тому тут треба чітко визначити, що законними слід визнавати ті процесуальні інтереси громадянина, які, хоч і пов'язані з його суб'єктивними процесуальними правами й обов'язками, але дозволяються державою і не обмежують при цьому інтересів інших суб'єктів процесу. Існують різні рівні законних інтересів громадян. Так, можна говорити про загальні законні інтереси громадян — учасників адміністративного процесу (досягнення юридично значущого результату, ухвалення законного й обґрунтованого рішення в справі) і окремі, або персоніфіковані (інтерес громадянина у встановленні конкретних фактів, які доводять його невинуватість у вчиненні адміністративного правопорушення або обґрунтовують його позицію в зв'язку із зверненням до компетентного державного органу). Іноді законні інтереси пов'язані не тільки із суб'єктивними адміністративно-процесуальними правами й обов'язками громадян, а й з конкретними процесуальними обов'язками відповідних органів та посадових осіб, з положеннями, які регламентують порядок певних дій. Наприклад, можна говорити про наявність законних адміністративно-процесуальних інтересів громадянина у зв'язку з обов'язком відповідальних посадових осіб здійснювати особистий прийом громадян. Реальна в цьому випадку й наявність законних інтересів у зв'язку з положеннями, що регламентують порядок проведення особистого прийому. Незважаючи на активне використання, категорія законних інтересів дотепер не одержала законодавчого визначення. Чітке тлумачення законодавцем поняття законних інтересів у сфері адміністративного процесу сприяло б повнішій реалізації громадянами свого адміністративно-процесуального статусу, а також вдосконаленню правозастосовчої діяльності відповідних державних органів. У правовідносинах щодо захисту прав, свобод, законних інтересів у судовому адміністративному процесі громадянин України бере участь як позивач або третя особа. Пунктом 8 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що позивач – особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Він діє на захист своїх порушених прав, свобод, законних інтересів. Крім громадян України, позивачем у справі можуть бути іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень. Саме ці перелічені у ч. 2 ст. 50 КАС України особи є набувачами права звернення до адміністративного суду. Вступити у справу у будь-який час до закінчення судового розгляду можуть треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Треті особи можуть також вступити у справу на стороні позивача або відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду у випадку, коли вони не заявляють самостійні вимоги [3].
|