| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Правовий статус континентального шельфу
| [ Скачать с сервера (282.9 Kb) ] | 04.04.2017, 07:52 |
| Аналіз правового статусу морських територій набирає все більшого значення у сучасних умовах поширення діяльності суб’єктів міжнародного права у Світовому океані: видобутку газу та нафти, розробки родовищ заліза та марганцю. Зокрема, особливий інтерес становить вивчення простору, що не входить до державної території прибережної держави, але на який розповсюджуються її окремі суверенні права; до такого простору належить, зокрема, і континентальний шельф. Актуальність вивчення континентального шельфу у міжнародно-правовому аспекті полягає у винятковій необхідності забезпечення реалізації суверенних прав прибережної держави на континентальний шельф і безперешкодного здійснення прав і свобод інших держав у відкритому морі, наприклад, свободи судноплавства, рибальства, наукового дослідження континентального шельфу. Таким чином, дана тема має не лише теоретичне, але й важливе практичне значення для суб’єктів міжнародного права та світової спільноти загалом. Об’єктом дослідження є правовий статус континентального шельфу. В якості предмета дослідження виступає континентальний шельф як інститут міжнародного морського права. Метою дослідження, виходячи з його теми, є розкриття змісту правового статусу континентального шельфу. Положення курсової роботи засновані на аналізі доктрини міжнародного публічного права, норм загального та договірного права, національного законодавства України. Для досягнення поставленої мети слід обрати оптимальну логіку дослідження, тому обрано наступні завдання: - дослідити загальні відомості щодо поняття «континентальний шельф» у його первинному значенні, звернувшись при цьому до аналізу відповідних природознавчих матеріалів, досягнень теоретичних розробок географії та геодезії; - з'ясувати правову природу поняття «континентальний шельф», вказавши при цьому на його відмінності від поняття в первинному значенні; - дослідити основні ознаки й особливості континентального шельфу як інституту міжнародного морського права; - дослідити питання визначення меж континенатльного шельфу як неодмінної умови закріплення його правового статусу; - вивчити та проаналізувати історичне підґрунтя виникнення та розвитку правового статусу континентального шельфу в міжнародному праві; - дослідити сучасний правовий статус континентального шельфу Світового океану на основі чинних на сьогоднішній день положень відповідних міжнародно-правових актів, а також висвітлити питання імплементації норм зазначених актів; - здійнити спробу розробки проекту Загальних положень Закону України «Про континентальний шельф»; - окремо розглянути проблему делімітації шельфу між державами з протилежними чи сумісними берегами. Для виконання завдань досліджено відповідні джерела, вказані в списку наприкінці роботи, у тому числі і оригінальні міжнародно-правові акти. Аналізуючи науково-теоретичну базу дослідження, слід зазначити, що обрану тему досліджували у своїх працях такі науковці, як І. Авраменко, Г. Анцелевич, С. Бурас, А. Висоцький, С. Гландін, В. Гуцуляк, С. Молодцов, Е. Свиридов, В. Сокриркін, О. Шемякін, В. Шестопалов та інші. На сьогоднішній день на території України дана тема ґрунтовно досліджується одеською школою морського права. Разом з тим, це не означає, що вже вичерпано її науковий потенціал, оскільки спеціальної літератури (окрім розрізнених статей чи тез) на дану тему, тобто ґрунтовних досліджень правового статусу континентального шельфу, і досі немає. У роботі використовувалися наступні методи дослідження: історичний, логічний, метод аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення і систематизації. Наукова новизна даної роботи полягає у комплексному аналізі доступної джерельної бази щодо правового статусу континентального шельфу, наведенні посилань на відповідні джерела та представлення їх списку, що має сприяти подальшому дослідженню даної проблеми, а також, безумовно, у спробі самостійно розробити проект Загальних положень Закону України «Про континентальний шельф», що є практично доцільним і обґрунтованим. Структура роботи зумовлена її завданнями та включає в себе вступ, чотири розділи, висновки, перелік використаних при написанні джерел та додатки. Розділ І Поняття та правова природа континентального шельфу 1.1 Загальні відомості про континентальний шельф Для розуміння об’єкту дослідження слід проаналізувати не лише міжнародно-правовий його аспект, а й загальне розуміння континентального шельфу. Оскільки це, перш за все, географічна категорія, то доцільно, на мою думку, розкрити його зміст з точки зору географії, а, якщо точніше, то з точки зору теоретичних напрацювань геологічної науки. У цьому розумінні континентальний шельф, або ж материкова обмілина – це підводне продовження материка до геоморфологічної лінії переходу його в крутий схил. Ця лінія, тобто зовнішня межа (кордон) континентального шельфу, проходить на різних глибинах, від 50 метрів і нижче [23, 3]. Таким чином, континентальний шельф визначається як фактично затоплена морем частина території материка [16, 115]. Відповідно до визначення Міжнародної комісії з номенклатури форм дна океану, шельф – це зона, яка простягається навколо континенту від лінії найнижчої води до глибин, на яких крутизна підводного схилу різко збільшується. Разом з тим, ряд вчених висловлює позицію, що таке визначення є неповним, адже не бере до уваги геоструктурні ознаки різноманітних видів шельфів (наприклад, шельфа підводних платформ, шельфа складчастих областей, шельфа острівних дуг тощо) [11, 143]. Середня ширина зони шельфів – близько 42 миль (78 км), при чому мінімальна – менше 1 милі, а максимальна – більше 800 миль (1500 км). Для прикладу, Баренцеве море має континентальний шельф, що складає все його дно і простягається на ширину, що приблизно дорівнює ширині Європи з півночі на південь. Між зовнішньою межею шельфу та глибоководною областю океану розташовується континентальний (материковий) схил. Ширина цього схилу в середному складає 10-20 миль (18-37 км), а його нахил – близько 4°. Але нерідко зустрічаються континтальні схили, що мають 25°, а іноді навіть 45°, крутизни [Див. Додаток А]. Також у шельфовій зоні нерідко присутні каньйони, впадини та підводні височини. Загальна площа континентального шельфу Земної кулі складає приблизно 20% площі суходолу, а їх геологічна подібність дає підстави вважати, що шельф має не менше 20% мінеральних запасів від величини запасів на суходолі [15, 23]. Окрім того, часто континентальний шельф має родовища нафти та газу, які зазвичай є значно багатшими, ніж ті, що знаходяться на суходолі. Вже в кінці 60-х років, за приблизними оцінками, видобуток нафти і газу на шельфі Світового океану складав відповідно 20 і 10 відсотків від усього видобутку [21, 3-4] На сьогоднішній день видобуток нафти з шельфу складає одну четверту, а газу – одну десяту всього видобутку [12, 204-205]. Наведені показники та факти і є причиною зацікавленості держав світу у здійсненні певних прав щодо континентального шельфу. Вже на перших етапах експлуатації багатств дна Світового океану виникла необхідність створення правового статусу області континентального шельфу, про що детальніше буде сказано в наступних розділах. Таким чином, у даному підрозділі було коротко описано геологічний та географічний зміст поняття континентального шельфу. Відповідно до даних наук, континентальним шельфом є продовження материкової земної кори під водною товщою і є тотожною за своєю геоморфологією та іншими ознаками з континентом. В свою чергу, міжнародно-правова наука закріплює за терміном «континентальний шельф» відмінне від природознавчих наук значення, що розкривається у наступному підрозділі. 1.2 Юридичне поняття континентального шельфу Власне термін «континентальний шельф» виник у так званий «доконвенційний» період, і його атором прийнято вважати шотландського вченого Х. Р. Мілла. Введення цього поняття у правовий простір відбулося ще на початку ХХ ст., одним з перших його застосував уряд Росії у своїй ноті від 19 вересня 1916 р., потім повтореній у меморандумі Народного комісаріату закордонних справ СРСР, адресованому всім державам світу, від 4 листопада 1924 р. Г.В. Чичеріним. Тому некоректно стверджувати, що юридичне поняття континентального шельфу виникло лише після Женевської конвенції. Окрім наведених фактів, воно також вживалося у прокламаціях Президента США Г. Трумена у 1945 р. [6; 7]. Як зазначає С. В. Гландін, норма-звичай про належність континентального шельфу прибережній державі склалася ipso facto до прийняття будь-яких нормативних актів [10]. Натомість, норми та принципи, що зарегламентували використання та дослідження континентального шельфу саме як інституту міжнародного морського права, вперше дійсно були закріплені тільки 29 квітня 1958 р. у Женевській конвенції про континентальний шельф («Конвенція ООН про континентальний шельф»). У ст. 1 Конвенції про континентальний шельф 1958 року вказується, що «для цілей даної конвенції термін «континентальний шельф» використовується у значенні (а) дна і надр підводних районів, що прилягають до берегу, але знаходяться за межами територіального моря і сягають глибини в 200 миль, або більше – до тих меж, де глибина вод, що покривають їх, дозволяє експлуатувати природні ресурси вказаних районів; (б) у значенні дна і надр таких підводних районів, що прилягають до берегів островів» [1]. Таке визначення континентального шельфу не відповідало тогочасним реаліям, породило певну правову невизначеність, однією з причин даного явища була суттєва невідповідність між наявними досягненнями науки та техніки та поставленими цілями. Це породило низку правових питань і зумовило необхідність перегляду вищеназваних тверджень. Відповіддю на ці питання стала Конвенція ООН з морського права 1982 року, в якій визначення континентального шельфу є якісно вдосконаленим. Згідно з цією Конвенцією, континентальний шельф прибережної держави включає в себе дно та надра підводних районів, які простягаються за межею територіального моря і є натуральним продовженням її території до зовнішнього краю підводної частини материка, або до 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, де край материка не досягає цієї відстані [2]. З визначення стає зрозуміло, що Конвенція 1982 року зовсім інакше підходить до визначення меж континентального шельфу, але в частині, що не стосується меж шельфу, дані Конвенції одностайні і визначають юридичний континентальний шельф як дно та надра геологічного континентального шельфу та інших підводних районів. Звідси випливає, що юрисдикція прибережної держави щодо свого континентального шельфу не поширюється на води над дном, які є або виключною економічною зоною (має особливий правовий режим, який надає прибережній державі певні виключні права стосовно водного простору між територіальним морем і 200 морськими милями, що відразовуються від вихідних ліній), або іноді відкритим морем, що простягається за межі виключної економіної зони. Ця юрисдикція також не може поширюватися і на повітряний простір над відповідними водними районами. Відповідно до цих визначень, юридичне поняття континентального шельфу включає в себе, окрім самого шельфу, прибережні райони морського дна, де, разом з тим, континентального шельфу у прямому сенсі (у геологічному розумінні) немає, а також райони морського дна за межами континентального шельфу. Крім того, якщо з географічної точки зору шельф починається від берегу моря, то з юридичної – від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно та його надра в межах територіального моря входять до складу державної території прибережної держави [8, 120-121]. Отже, з міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом в загальних рисах розуміється морське дно, включаючи його надра, що простягається від зовнішньої межі територіального моря до фіксованих міжнародним правом меж, над якими прибережна держава здійснює суверенні права в цілях розвідки та розробки його природних ресурсів [12, 115]. 1.3 Основні ознаки континентального шельфу як міжнародно-правової категорії та проблема визначення його меж У сучасному розумінні континентального шельфу тісно пов'язані три ознаки, що дають у сукупності можливість і правову підставу чіткого визначення зовнішнього кордону континентального шельфу прибережної держави і її прав на нього. По-перше, континентальний шельф має тісний зв'язок із фізичним фактом природного продовження сухопутної території прибережної держави. На це було звернено увагу, зокрема, у 1969 р. у рішенні Міжнародного суду ООН у справі про континентальний шельф у Північному морі. По-друге, існує залежність континентального шельфу як правової категорії від геоморфологічного явища зовнішньої межі підводної окраїни материка. По-третє, важливою ознакою є критерій дистанції у визначенні континентального шельфу, котрий дозволяє прибережній державі, незалежно від наявності природного продовження її сухопутної території у фізичному розумінні, поширювати свою юрисдикцію на континентальний шельф шириною до 200 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Щодо проблеми визначення меж континентального шельфу, то це досить важливе питання, що має суттєву практичну цінність. Женевська конвенція встановила два критерії для визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Це, по-перше, глибина (200 м), а по-друге, технічна доступність [8, 118]. В той же час деякі дослідники виділяють і третій критерій - прилягання шельфу до узбережжя [16]. Варто зазначити, що континентальний шельф за своєю геофізичною природою та характеристиками не є однаковим на всій Земній кулі. В деяких місцях він дуже широкий, крутизна його схилу невелика, а води, що покривають його, мають невелику глибину. Державам, що мають такий шельф, наприклад Аргентині, вигідно використовувати критерій глибини при визначенні свого шельфу. Інші держави (наприклад, Чилі, Перу, Іспанія) мають дуже вузький шельф, оскільки майже відразу проходить різкий обрив на великі глибини. Таким чином, для таких держав застосувати критерій глибини невигідно [8, 118]. Критерій глибини свідчить про геологічне походження юридичного визначення терміна «континентальний шельф». Глибина 200 м була згадана в зв'язку з тим, що геологічно, як правило, шельф закінчується саме на цій глибині, а далі йде різкий ухил морського дна і починається континентальний схил [17, 159]. Стосовно другого критерію – технічної доступності, то його застосування є, безсумнівно, вигідним для розвинутих держав, які мають змогу використовувати найновіші наукові розробки та технології, що дозволяють здійснювати видобування корисних копалин на глибинах, що значно перевищують 200 м. Проте, такий критерій не може влаштовувати ті держави, технічні можливості яких є обмеженими [8, 118-119]. Цей критерій був включений до статті 1 Конвенції 1958 року з метою встановити певний компроміс між тими країнами, які виступали за фіксовану зовнішню межу шельфу, і тими, які не бажали визначенності у цьому аспекті. Очевидно, що критерій «технічної доступності» позбавлений юридичної визначеності стосовно зовнішньої межі континентального шельфу. Це давало привід до розширеного тлумачення деякими державами юридичного поняття континентального шельфу. Вони вважали, що на основі положення статті 1 Конвенції 1958 року все дно Світового океану може бути поділене між прибережними державами. Дана ідея позбавлена будь-якого підґрунтя з точки зору положень Конвенції про континентальний шельф, de facto вона направлена на перегляд більшості інститутів міжнародного морського права і, перш за все, на ліквідацію принципу свободи відкритого моря [16, 239]. Щодо критерію прилягання континентального шельфу до берегу, слід зазначити, що вже в перших рядках ст. 1 Конвенції 1958 року, де йде мова про термін «континентальний шельф», вказується, що він застосовується до «дна і надр підводних районів, що прилягають до берегу». Це пряма вказівка на геологічне походження терміну «континентальний шельф». Але далі в статті підкреслюється, що, хоча райони континентального шельфу і прилягають до берегу, однак вони знаходяться за межами територіального моря. Логічно припустити, що Комісія мала б сформулювати ст. 1 в наступному вигляді: «Термін «континентальний шельф» вживається стосовно поверхні та надр морського дна підводних районів, що знаходяться поза зоною територіального моря». Порушене таким чином питання підтверджує, що Комісія невипадково використала саме термін «прилягання». В літературі часто намагаються обійти положення статті 1 Конвенції, що вказує на характер прилягання районів континентального шельфу. Даний термін має винятково важливе значення для розкриття юридичного поняття континентального шельфу, а також для встановлення його зовнішньої межі. Так, «прилягання» вказує на геолого-географічне походження юридичного визначення терміна «шельф», по-друге, підкреслює ступінь близькості районів континентального шельфу по відношенню до берегу держави і, по-третє, констатує очевидність того, що держави мали на увазі помірну (не більше 12 миль) ширину територіальних вод, за якою починається континентальний шельф і виникає правове поняття континентального шельфу [16, 238-239]. Таким чином, з вищенаведеного випливає, що визначення континентального шельфу, згідно Конвенції 1958 року, мало у собі певні протиріччя та недоліки. Для того, аби вирішити їх, Конвенція 1982 року вводить компромісне рішення, про яке вже згадувалося у підрозділі 1.2: континентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно та надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря на усьому протягу природнього продовження його сухохопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань [8, 119]. Тобто, підводна околиця материка включає в себе продовження континентального массиву прибережної деражави, що знаходяться під водою, і складається з поверхні та надр шельфу, схилу та підйому. Вона не включає ложе океану на великих глибинах, в тому числі його океанічні хребти та надра. Звідси випливає, що межа в 200 миль не є випадковою. Ширина континентального шельфу відміряється від тих вихідних точок та ліній, від яких відміряється ширина територіального моря [17, 120]. У випадку, якщо околиця материка простягається більше, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, то континентальний шельф прибережної держави не може простягатися далі, ніж 350 морських миль від вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500-метрової ізобати (лінія, що поєднує точки з однаковою глибиною) [8, 119]. Бачимо, що, окрім вихідних ліній, Конвенція 1982 року звертається і до океанографічного поняття, яким є ізобата. В юридичному сенсі, згідно з даною Конвенцією, 2500-метрова ізобата є межею між материковим схилом та ложем океану, на яке не поширюється правовий статус континентального шельфу [17, c. 120]. Таким чином, в залежності від ширини власне морського шельфу, є три можливих варіанти визначення зовнішньої межі юридичного континентального шельфу: 1) ширина шельфу = < 200 морських миль (які відраховуються від вихідних ліній) – шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані в 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній; 2) 200 морських миль < ширина шельфу < 350 морських миль (які відраховуються від вихідних ліній) – шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані не далі, ніж 350 морських миль від вказаних вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500-метрової ізобати; 3) ширина шельфу > 350 морських миль (які відраховуються від вихідних ліній) – шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить не далі, ніж 350 морських миль від вказаних вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500 метрової ізобати [8, 119-120]. Тобто, у випадку, якщо підводна околиця материка простягається далі, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, у прибережної держави є вибір: зовнішня межа континентального шельфу має знаходитися не далі 350 морських миль від названих вихідних ліній, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати [3, 35]. Таким чином, схема визначення меж континентального шельфу певної держави у випадку, якщо підводна околиця материка простягається далі, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, є такою: 1) відповідна прибережна держава надає дані про кордони континентального шельфу, що знаходяться за межею 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, до Комісії з питань кордонів континентального шельфу, яка створена у виконання положень Додатку ІІ до Конвенції 1982 року на основі забезпечення справедливого географічного представництва (комісія складається з 21 члена, які є спеціалістами в області геології, геофізики чи гідрографії, які обираються державами-учасницями Конвенції з числа своїх громадян); 2) Комісія дає прибережній державі рекомендації з питань, що стосуються установлення зовнішніх кордонів їх континентального шельфу; 3) прибережна держава на основі вказаних рекомендацій встановлює межі шельфу, що є кінцевими та загальнообов'язковими [8, 120]. Надання цих даних є обов'язком такої держави, який випливає з положень Конвенції 1982 р., і це надання має бути здійснене якомога швидше, але в будь-якому разі в межах 10 років після вступу в силу Конвенції 1982 року для цієї держави [29, p. V]. 4) прибережна держава здає на зберігання Генеральному секретарю ООН карти та відповідну інформацію, включаючи геодезичні дані, що перманентно описують зовнішню межу його континентального шельфу; 5) Генеральний секретар належним чином публікує отриману інформацію [17, 120]. Отже, в даному підрозділі було наведено основні ознаки континентального шельфу та висвітлено проблему визначення меж континентального шельфу, якою вона постає зі змісту Конвенції 1958 р. і з положень Конвенції 1982 р. Також наведено правовий аналіз положень, самостійно виведено схему визначення меж континентального шельфу певної держави у випадку, якщо підводна околиця материка простягається далі, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній. Отже, у даному розділі був розкритий зміст поняття континентального шельфу з геологічної та юридичної точки зору, проаналізовано відмінності між ними, досліджено ознаки континентального шельфу та детально проілюстровано можливі варіанти юридичного встановлення меж континентального шельфу. Розділ ІІ Правовий статус континентального шельфу: історичний аспект, динаміка розвитку У даному розділі буде розглянуто, в першу чергу, історію виникнення правового статусу шельфу як інституту міжнародного морського права та його розвиток і модифікацію до прийняття Женевської конвенції 1958 року, також будуть коротко викладені умови, за яких Комісія міжнародного права працювала для підготовки проекту Конвенції 1958 року, а також деякі відомості про передумови прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року. Певний період часу – до 1945 року, свобода відкритих морів означала, окрім іншого, що кожна країна мала право експлуатувати дно і надра у районах відкритих морів. Цим правом наділялися усі держави і жодна з них не могла заявити про виключні права на частину дна чи надр відкритих морів. Як зазначає С. В. Гландін, перший прецедент договору про поділ континентального шельфу стався у 1942 році, коли Великобританія від імені Трінідаду уклала з Венесуелою договір стосовно підводних районів затоки Парі. За цим договором сторони поділили морське дно затоки на два сектори, що примикають до їхніх узбереж, і визнали права одна одної на відповідний сектор. При цьому на сектори не поширювався суверенітет ні прибережних держав, ні будь-яких інших. Таким чином, ще до створення самого інституту континентального шельфу, відбулося підписання договору про його делімітацію [10, 29]. Разом з тим, варто зазначити, що спочатку правове регулювання континентального шельфу носило внутрішньодержавний характер. Чи не першим національним актом стосовно континентального шельфу була Прокламація президента Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній підкреслювалося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибережної держави під водою, оскільки виявлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. Також зазначалося, що ефективна розробка шельфу можлива лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в Прокламації нічого не говорилося про межі континентального шельфу. Суміжна інформація вказувалася лише у прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дому: «континентальним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, що прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (близько 200 метрів) [6]. Опублікування Прокламації США було сприйнято значним числом держав як сигнал до поділу не тільки природних морських ресурсів шельфу, але і самого шельфу і його вод, що покривають. Прийняття Прокламації спричинило те, що юридичний термін «континентальний шельф», таким чином, увійшов у законодавчу практику прибережних держав. Щодо причин прийняття Прокламації, то у самому її тексті на перше місце висувався економічний аргумент, згідно з яким усе людство в найближчий час буде потребувати нових джерел нафти та інших мінеральних ресурсів. Цікаво відмітити, що, на відміну від США, багато країн Латинської Америки в якості економічного аргументу в першу чергу вказували на інтереси, пов’язані з риболовством, а не з мінеральними ресурсами [20, c. 410]. Згаданий акт викликав швидку ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом десяти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Республікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакистаном, Гондурасом, Чилі, Португалією і деякими іншими державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами [22, 45]. Крім односторонніх заяв, в 1952 році в Сантьяго на першій Конференції з експлуатації та збереження морських ресурсів південної частини Тихого океану Перу, Чилі та Еквадор підписали, а після цього ратифікували, спільну Декларацію про морську зону. У 1955 році до цих держав приєдналася Коста-Ріка, підписавши Декларацію. Однак цей документ так і не був ратифікований президентом цієї країни. Ті держави, які ратифікували Декларацію про морську зону, оголосили відстань у 200 морських миль від своїх берегів зовнішньою межею континентального шельфу. При цьому суверенітет поширювався і на води, що знаходилися у цих межах. У 1956 році до вищезгаданих держав, що заявили про свої територіальні права на морську зону в 200 морських милях, приєднався Сальвадор. З претензіями на континентальний шельф виступали не лише країни Американського континенту, але також Пакистан (1950 р.), Індія (1955 р.), Ізраїль (1953 р.). Таким чином, ціла низка держав стала розглядати континентальний шельф як об’єкт територіального привласнення, поширюючи на нього свій суверенітет. Після виникнення проблеми континентального шельфу з’явилася ціла низка різноманітних правових концепцій: теорія «ефективної окупації», концепції «res nullius», «res communis» та інші. Суть більшості з них зводилася до обґрунтування прав прибережної держави на природні багатства континентального шельфу [16, 234-236]. Концепція «res nullius» і «res communis» не підходили для обґрунтування претензій на континентальний шельф, тому що останній на основі цих концепцій «мав би бути визнаним чи таким, що знаходився в спільному володінні всіх держав, чи доступним для користування і навіть захоплення будь-якою державою, але в жодному разі не під «суверенітетом» чи «юрисдикцією і контролем» лише прибережних держав [16, 236]. Цікаво відзначити, що французький юрист Йепес, розглядаючи проблеми правового режиму континентального шельфу, заявив, що склалася звичайна «регіональна» норма міжнародного права, яка надала прибережній державі права на континентальний шельф. Ряд вчених не погоджувався з цим твердженням, зокрема, зазначалося, що «прокламації» і «декларації» відносно доктрини континентального шельфу не є абсолютно ідентичними ні за формою, ні за змістом. Також почали з’являтися думки про пом’якшення «класичного принципу свободи відкритого моря», і про те, що цей принцип не може розглядатися як «непорушна догма». Що ж до думки радянських вчених з цього приводу, то вони відмічали певну непослідовність юристів країн Заходу у тому, що останні при формулюванні претензій прибережних держав щодо континентального шельфу почали відмовлятися від своїх поглядів, за допомогою яких вони намагалися вирішувати територіальні проблеми до виникнення проблеми континентального шельфу на міждержавному рівні. Ані теорія «ефективної окупації», ані концепції «res nullius» та «res communis» не підходили для обґрунтування прав прибережної держави на континентальний шельф. Згідно теорії ефективної окупації, будь-яка вперше відкрита частина земної кулі може бути визнана територією тієї чи іншої держави , якщо держава дійсно заволоділа цією територією і фактично здійснює над нею свою фактичну владу. Також радянські юристи підкреслювали той факт, що жоден з зарубіжних авторів не навів достатніх юридичних обґрунтувань прав прибережної держави на континентальний шельф. Варто зазначити щодо теорії ефективної окупації, що з її точки зору односторонні акти прибережних держав у відношенні свого континентального шельфу не мали юридичної сили. Таким чином, у зв’язку з низкою зазначених вище причин, питання про регламентацію даної проблеми набуло термінового характеру. Виникла необхідність прийняття міжнародно-правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Вирішення цього завдання було покладено на Комісію міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950 рік), 3-й (1951 рік), 5-й (1953 рік) і 8-й (1956 рік) сесіях. Перед Комісією постало завдання виробити юридичне визначення континентального шельфу з урахуванням певних геологічних і геоморфологічних чинників. При цьому важливо було забезпечити юридичну рівність прибережних держав стосовно як їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків. У так званому попередньому проекті Конвенції про шельф в 1951 році висловлювалася думка про те, що прибережна держава має здійснювати контроль та юрисдикцію в цілях розвідки його природних ресурсів. При цьому Комісія не висловлювалася ні за суверенні, ні за виключні права, намагаючись таким чином уникнути будь-якої інтерпретації, спрямованої проти принципу свободи відкритого моря і повітряного простору над ним. Разом з тим, у своїх коментарях до даного проекту Комісія підкреслювала, що, не згадуючи про суверенітет прибережної держави на морське дно та його надра, вона в той же час хотіла би підкреслити виключний характер прав держави. Така позиція у значній мірі співпадала з положеннями Прокламації США в частині, що стосувалася природи прав прибережної держави [7]. Згодом, під тиском представників країн Азії та Латинської Америки, які вимагали визнання суверенітету держави на континентальний шельф, Комісія замінила в своєму проекті слова «контроль та юрисдикція» словами «суверенні права», разом з тим, підкресливши в коментарі, що останні не можуть бути трактовані як такі, що є рівнозначними суверенітету як такому. Представники ряду держав, зокрема, Швеції, Новегії, Данії, США та інші критикували поняття «суверенні права» на шельф, вказуючи, що воно є двозначним і на практиці означатиме повний суверенітет [9, 149]. Окрім того, представник Італії різко висловлювався проти визнання суверенітету держави на шельф. Він заявив, що не існує суверенних прав там, де немає суверенітету. Така позиція не позбавлена сенсу. Також дипломат вказував, що територіальний суверенітет є повна та виключна влада держави, що здійснюється на державній території і не допускає жодного обмеження. Те ж саме відноситься і до морської поверхні, яка ні фізично, ні геологічно не може бути прирівняна до суходолу [24, 6]. Потім представник Італії наголосив на наявності загальної точки зору відносно того, що прибережна держава вправі здійснювати обмежені права стосовно шельфу за умови збереження свободи навігації та риболовства в водах, що покривають його. На його думку, недоцільно згадувати ні про повний суверенітет, ні про «суверенні права», а слід вести мову лише про право користування різноманітними ресурсами континентального шельфу [16, 241-242]. Така позиція – підтримка «права користування», а не «суверенних прав», хоч вона і є дуже близькою до суті реальних прав прибережних держав, не знайшла свого відображення ані в Конвенції 1958 року, ані в Конвенції 1982 року, а потім і сам представник Італії відмовився від неї та підтримав формулювання, яке Комісія міжнародного права включила до свого проекту в 1951 році. Воно передбачало контроль та юрисдикцію прибережних держав над континентальним шельфом. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання. Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простирається від зовнішньої межі територіального моря до встановлених міжнародним правом меж, над яким прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розроблення його природних багатств. Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основі яких лежать відповідні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав, норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують які-небудь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав в галузі використання ресурсів континентального шельфу, що передувала прийняттю конвенції, була занадто обмежена і не носила загального характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнародно-правову норму в даному питанні. У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у прогресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над континентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств. | |
| Просмотров: 759 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |