| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Правові та політичні ідеї Київської Русі
| [ Скачать с сервера (112.9 Kb) ] | 01.05.2017, 14:59 |
| ВСТУП Історичні витоки української суспільно-політичної думки тісно пов'язані з процесами утворення, становлення та розвитку Київської Русі, яка протягом ІХ–ХІІІ ст. уособлювала один із найяскравіших політичних феноменів тогочасного європейського світу, започаткувала державницько-політичні традиції українського народу. В період формування феодального суспільства в Київській Русі, починає розвиватись державність, право, формуються політичні погляди, наука, література, історія та філософія. Особливістю політичної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних умовам форм організації влади, інших політичних інститутів і норм політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток політичної та правової думки. Разом з християнським вченням в Київську Русь проникають нові політичні поняття, за допомогою яких осмислювались актуальні питання суспільного життя: об'єднання земель і зміцнення державності Русі. Предметом тогочасних політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади, відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо. Проникнення у світогляд і свідомість християнської моралі, безперечно, ставало визначальним в проповідях філософів, літописців. Переважно історики, філософи намагаються усвідомити моральний світогляд християнства, розкрити джерела і передумови становлення державності Київської Русі. Зародження й розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. Основне завдання роботи - з'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії становлення національної суспільно-політичної, та іх відображення у правовій системі Київської Русі. 1.Історичні джерела права та політичної думки періоду Київської Русі. Для цілей аналізу суспільно-політичних та правових ідей Київської держави служать багаточисельні писемні джерела - літописи, политико-релігійні трактати, збірки і зведення законів і ін. Серед них особливо важливе значення мають: "Повість минулих літ", "Слово про закон і благодать" Іларіона, "Руська правда", "Ізборник Святослава", "Слово о полку Ігоревім", "Повчання Володимира Мономаха" і ін. У давньоруській державі були поширені звичаєве право, договори Русі з Візантією, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська Правда. Серед них домінували норми, що виникли на основі звичаїв. У літописах і повідомленнях зарубіжних авторів містяться дані про звичаї східних слов’ян ще до утворення Київської Русі . Вони регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.). У процесі становлення класового суспільства, звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов’язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. Важливими джерелами політичної думки та права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944, 971 рр. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають , що в них відбиті норми не тільки давньоруського звичаєвого права, а й “Руський закон”. В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. Отже, з аналізу договорів Русі з Візантією видно, що в Київській державі на момент підписання угод був досить високий рівень правової культури. Русько-візантійськи угоди є унікальним матеріальм, що дає можливість простежити перехід від словянських звичаїв нормативного характеру до правових норм, зафіксованих в першому руському кодексі. Серед джерел давньоруського права та політичної думки чільне місце посідає княже законодавство (договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти й уроки). Договори князів між собою містили зобов’язання, пов’язані зі спільною обороною від зовнішнього ворога, утримання від дій проти сторін, які уклали угоду тощо. Договори (“ряди”) князів з народом укладалися, як правило, на віче, щоб контролювати діяльність князя, і спиралися на звичаї та традиції старовини. Тексти договорів не збереглись, але про них згадується в літописах. Княже законодавство як джерело права з'являється на Русі у Х в. Окреме місце серед пам'яток княжого законодавства займають церковні устави. Устави — це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися питань цивільного, сімейного, спадкового, опікунського, кримінального права. Їх збереглося шість. Найважливіші серед них: церковний устав Володимира та церковний устав Ярослава. Вони мали велике значення перш за все для церковного судочинства. Але найбільше значення серед правових пам'яток Київської Русі має Руська правда. Окреме місце серед джерел політичної думки та права займає церковне законодавство. Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання княжих церковних уставів. Відомі церковні князівські устави Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Таким чином - писемні пам’ятки Київської Руси є невичерпними джерелами тогочасної політичної та правової думки, що розглядають найважливіші проблеми - походження держави, виникнення правлячої династії, єдність і протиріччя політичної влади, форми організації влади, можливість і необхідність обмеження влади великого князя за допомогою дружини, ради, бояр, взаємовідносини між церквою і державою. 2. Політико-правова думка Київської Русі. Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів. Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави. У VII–VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої слов’янської держави — Русі зі столицею в Києві. У ХІ–ХІІ ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного розвитку. Її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке 988 р. — за правління князя Володимира Великого — стає державною релігією. Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов’янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру. У ІХ – Х ст. відбувся процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв’язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільна-політична думка. Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об’єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності та незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою. Нові політичні поняття, які з’явилися на слов’янських землях з християнським ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої політики і т. ін. Особливо уважно аналізувалися такі категорії, як істина, правда, закон, благодать та ін. Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась під впливом політично-правової доктрини Візантії . Це знайшло відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша — “богоугодного володаря” (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини “династичного панування”. Вона стверджувала правомірність домінування в державі “духовного проводу”. Друга — концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К. Смолятич). На думку сучасних дослідників , політична думка Київської Русі – це первісні політичні уявлення, ідеї та вчення представників стародавньої східнослов'янської держави – пращурів українців. До оригінальних історико-політичних творів давньоруського періоду слід віднести насамперед: «Повісті минулих літ» літописця Нестора, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора, «Слово про закон і благодать» Іларіона; «Поучення Володимира Мономаха»; «Слово Данила Заточника». В них висвітлено важливі політико-правові проблеми Київської Русі: походження держави; умови виникнення правлячої династії; єдність і суверенність політичної влади; організація оптимальної форми правління; законність реалізації вищих владних повноважень; взаємовідносини великого князя та його васалів, світської та церковної влади. 2.1. Політико-правова проблематика у «Слові про закон і благодать» Іларіона. «Слово про закон і благодать» – це практично перший політичний трактат Давньоруської держави богословською мовою . У ньому послідовно викладено концептуально оформлені політико-правові ідеї, які відбивали суспільно-політичну свідомість правлячого стану тогочасного давньоруського суспільства. На думку Н. Полонської-Василенко, «Слово про закон і благодать» – це визначний документ гуманізму . Дослідники вважають, що «Слово про закон і благодать», яке дійшло до нас у багатьох списках та редакціях, було написане між 1037 та 1050 роками, тобто в період, коли Іларіон ще не став Київським митрополитом. Ймовірно, що саме факт авторства зазначеного правничо-політичного твору в певний спосіб уплинув на остаточне рішення Ярослава поставити саме Іларіона на чолі давньоруської митрополії. Зважаючи на особисті якості Іларіона, його освіченість, високу морально-релігійну вимогливість до себе й до інших великий князь Ярослав у 1051 році самостійно, без участі візантійського патріархату, якому була підпорядкована давньоруська митрополія, висунув Іларіона на сан митрополита. Це було безпрецедентною подією в історії Київської Русі, оскільки вперше русина, який очолив руську церковну ієрархію, на найвищий духовний чин висвятив собор місцевих єпископів у храмі Святої Софії. Проблематика «Слова», запропонована Іларіоном, відтворює злободенні політичні ідеї давньоруського суспільства. Назва твору, яка в найпоширенішій своїй редакції складається з трьох частин, має багатозначний характер: «О законе Моисеем даннем и о благодати и истине Иисус Христом бывши и како закон отиде. Благодать же и истина всю землю исполни и вера во вся языки простреся и до нашего языка русского и похвала кагану нашему Владимиру от него же и крещены быхом и молитва Богу от всея земля наша. Господи благослови» . Назва твору вказує на те, що Іларіон мав намір висвітлити три великі проблеми: з'ясувати співвідношення між законом та істиною, позитивно оцінити діяльність Володимира та організоване ним хрещення Русі, а також здійснити похвалу Богу з метою забезпечення стабільного розвитку країни. У першій частині «Слова» автор з філософсько-політичних позицій намагається розкрити сутнісне значення термінів «закон» та «істина», сприймає її як певний абсолютний ідеал досконалості, що має універсальне значення для всіх часів і народів. Звернення Іларіона до слова «закон» передбачає розуміння його як у теологічному, так і в юридичному значенні. Автор «Слова» чітко розрізняє закон, який за допомогою заборон регулює поведінку людини в суспільстві, та істину, що виявляється у високому моральному стані людини. Закон та істина у трактуванні Іларіона не тільки не суперечать, а й взаємодоповнюють одне одного. Істина в його інтерпретації сприймається людством завдяки закону, а не всупереч йому. Важливе місце в «Слові» посідає також аналізування Іларіоном політичних проблем, пов'язаних із з'ясуванням історичних витоків сутності та засобів реалізації влади. Джерелом походження владних повноважень у державі Іларіон визначає, наприклад, божественну волю, а його носієм – князя, якого оголошує спадкоємцем небесного царства. Владні повноваження він отримує виключно за принципом спадкової наступності. Рівень політичної влади в країні Іларіон пов'язує з наявністю освіченості та поширенням у ній книжних знань. Як і грецькі мислителі, Іларіон надає великого значення вихованню майбутнього правителя та підготовці його до занять політичною діяльністю. Майбутній верховний правитель, народжуючись у благородних батьків, з раннього дитинства за допомогою системи виховання готується до державницько-політичної діяльності, до виконання свого високого обов'язку перед людьми та Богом. Іларіон вважає, що саме таке походження влади, яке не припускає насильства та узурпації, є правильним і легітимним. Висвітлюючи форми політичного правління, особливості методів та способів здійснення влади, Іларіон чітко визначив свою позицію в розумінні єдинодержавності як єдиної суверенної влади в межах всієї підвладної князю землі. Проте, на його думку, єдинодержавна влада має бути міцною завдяки «мужності та смислу» й опиратися на закон. Великий князь зобов'язаний бути щедрим стосовно до своїх підданих, постійно піклуватися про бідних та немічних громадян. Автор «Слова» підкреслює також, що управління країною вимагає від верховного управителя самовідданої діяльності, спрямованої на досягнення вищої мети держави – забезпечення інтересів усіх підданих. Важливим напрямком діяльності князя, як вважає Іларіон, є виявлення милосердя, полегшення ним для населення податкового тиску і звільнення від важких форм фізичної експлуатації. Правосуддя має здійснюватися в державі лише за законом, проте милостиво: «мало казни, много милуй». Крім засобів прямого юридичного впливу, Іларіон радить використовувати також і моральні форми впливу на людину, віддаючи перевагу помилуванню перед суворим покаранням, яке суперечить самій природі людини. Висвітлюючи основні напрями та принципи діяльності великих князів, Іларіон фактично виробив ті морально-етичні критерії, яким мав відповідати верховний властитель християнського типу. Створивши теоретично ідеальний образ правителя, Іларіон намагався відшукати відповідні риси у тодішніх київських князів. У «Слові» митрополит Іларіон, зокрема, прославляє великого князя Володимира, який запровадив на Русі християнство, зупиняється на його особистих морально-духовних рисах. Дуже прихильно відгукується митрополит і про князя Ярослава, який, продовжуючи державницьку лінію Володимира, намагався запобігти внутрішнім чварам й утверджував у давньоруському суспільстві мир і політичну стабільність. «Якщо будете жити в любові, – підкреслював великий князь, – Бог буде при вас і дасть вам перемогу над ворогами; а як будете жити ненависно, в суперечках, то й самі загинете і стратите землю ваших батьків та дідів, яку вони здобули великим трудом» . Розповідаючи про діяльність Ярослава як наступника Володимира, Іларіон схвалює його значні досягнення в культурному будівництві, поширення книжної освіченості, в результаті якої, на думку митрополита, повсякденне побутове мислення досягло рівня високих духовних абстракцій. Ярослава з повним правом називають фундатором книжності й ученості на Русі. За свідченням літописця Нестора, він зачитувався книгами «і вдень, і вночі». За часів князювання Ярослава зміцніла давньоруська держава, інститути політичної влади, владні відносини дедалі більше набували легітимного, унормованого характеру. Слід також звернути увагу на те, що князя прозвали в народі Мудрим за створення книги «Руська правда», в якій були зведені воєдино панівні тих часів звичаї і закони. З правничо-політичної точки зору, цей документ мав непересічне значення, оскільки утверджував Київську Русь як цивілізоване суспільство, державу європейського типу. Варто також зазначити, що Ярослав з метою запобігання міжусобній боротьбі запропонував принцип старшинства в розподілі влади між синами. Відповідно до їхнього віку вони отримували міста більшого чи меншого політичного значення. У своєму політичному памфлеті Іларіон виступає як прибічник одновладдя, великокнязівського централізму, монархічної ідеї, в якій він убачав основну запоруку єдності й сили держави, її територіально-політичної цілісності. Вказуючи на значення християнства для консолідації країни, Іларіон наголошував, що церква повинна служити державі, володарю, а не навпаки. Таким чином, юридичні і політичні ідеї, відображені у «Слові...», стали для вітчизняної правової думки основою розуміння закону, законності, правди, справедливості, ідеалів державного устрою, та взірцевого правління, як прибічник монархічного принципу правління у єдинодержавності він вбачав запоруку єдності і сили держави, її територіальної цілісності, прославляв тих князів, які принесли славу руським землям, закликав до єдності Русі, зміцнення держави для збереження і примноження її багатств, незалежності всієї Русі, розвитку освіти. Іларіон не довго посідав митрополичу кафедру в Києві. Після смерті 1054 року великого князя київського Ярослава Володимировича літописці перестають згадувати про нього. Немає однак і згадок про смерть митрополита. Ряд дослідників вважає, що втративши підтримку світської влади за наступника Ярослава Іларіон склав з себе сан і став ченцем Києво-Печерського монастиря, прийнявши ім’я Никон. Саме Никона вважають одним з основоположників літописання в Київській Русі, чиї ідеї справили значний вплив на авторів найбільш відомого літопису того часу — "Повісті минулих літ". 2.2. Політичні ідеї літопису “Повість врем’яних літ”. "Повість минулих літ" була написана близько 1113 року на основі ряду ранніх літописних зводів монахом Києво-Печерського монастиря Нестором на замовлення тодішнього київського князя Володимира Мономаха. Однак ідейна платформа первісної редакції літопису чимось не задовольнила Мономаха і він віддав літопис на переробку ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Однак останній не закінчив переробку літопису. Вважається, що остаточну доробку "Повісті минулих літ було зроблено під наглядом сина Володимира Мономаха Мстислава Володимировича . Однією з головних ідей "Повісті..." є обґрунтування легітимності династичної влади роду Рюриковичів. Саме для цього в літопис вводиться розповідь про закликання слов’янськими племенами, що жили в районі Ладоги на княжіння норманського конунга Рюрика з братами. Правдивість цієї оповідки неодноразово піддавалась сумніву істориками, хоча й мала значну кількість прихильників. У всякому разі вона була досить зручною для правлячої династії, оскільки проблема походження права роду Рюриковичів на княжіння "виносилась" поза межі Київської Русі "за Варяжське море" і підкріплювалась "добровільністю закликання". При цьому правлячий рід не пов’язував свого походження з місцевими язичницькими богами і навіть не потребував доведення того, що засновник роду був "простим перевізником". Як зазначає О. П. Толочко "Вивести Рюриковичів "за межі" суспільства було головною метою культивованої в XI сторіччі "норманської теорії" іноземного походження правлячої династії" . Політичне значення цієї легенди полягало в ідеологічному забезпеченні необхідності припинення суперечок між князівськими родами за право старшинування, а також у підвищенні авторитету нащадків Рюрика — київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на слов’янських землях. Однак, крім "обслуговування" вузькогрупових інтересів князівського роду автори "Повісті минулих літ" не ігнорують і питань, що мали стратегічно важливе значення для всієї держави. Найпершим серед цих питань є вирішення проблеми доведення політичної рівності Київської Русі з сусідніми країнами і, в першу чергу, з Візантією. При цьому автори "Повісті..." використовують дещо інший набір аргументів ніж Іларіон . Вибудовуючи свою концепцію вони відносять появу слов’янських племен на історичній арені до біблійних часів будівництва вавілонської вежі, коли за християнськими уявленнями і почалося окремішнє існування народів, та поділу Землі між синами Ноя після всесвітнього потопу. В епоху середньовіччя питання про древність роду було далеко не другорядним у вирішенні суперечок політичного характеру і використовувалось як вельми переконливий аргумент. "Повість минулих літ" в обстоюванні певних пріоритетів розвитку політичного життя Київської Русі не лише повторює і розвиває ідеї висловлені митрополитом Іларіоном, але, в окремих моментах, прямо суперечить йому. Якщо для Іларіона однією з провідних тез було відстоювання князівського єдиновладдя, то написана в інших суспільно-політичних умовах "Повість...", навпаки, давала ідеологічну санкцію удільно-династичному князюванню і феодальній роздробленості держави яку закріпила угода укладена на з’їзді князів 1097 року у м. Любечі. Для цього, в самому початку твору відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя . Єдність держави тепер уже забезпечується не єдиновладдям великого князя Київського, а в духовній єдності, що забезпечується церквою як соціальним інститутом і організацією. На думку Салтовського О.І. «такий підхід до розуміння співвідношення церковної і світської влади не відповідає візантійсько-православним канонам, а перегукується… з ідеями католицизму з його претензіями на вищість римських пап не лише в церковному, але й світському житті. Адже з прийняттям Київською Руссю християнства східного, візантійського обряду боротьба різних центрів християнства за вплив на неї не припинився». При цьому літописець зовсім не підтримує князівські міжусобиці, навпаки він вважає їх однією з найголовніших причин всіх бід Київської держави. Говорячи про смерть Ярослава Мудрого він відтворює найголовніше з його політичного заповіту нащадкам:"... А ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька і одної матері. І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно" . Початок занепаду Київської Русі літописець пов’язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями Ярослава Мудрого, які, на його думку, були проявом диявольського спокутування князів та наслідком гріхів християн. «Повість...» переповнена описами міжусобних війн між князями та тими спустошеннями, які вони принесли – «І почне брат брата колоти, І загине земля Руськая,І вороги наші, половці, прийдуть І візьмуть землю Руськую» . "Повість минулих літ" – видатна пам'ятка історії, права, політичної думки, філософії, яка стоїть на грані двох суспільних укладів - патріархально - общинного, який уже відійшов та нового - феодального . Вона належить до тієї епохи, в якій чітко видно характерні риси феодалізму, але ще живі і старі традиції давньоруської держави. Вже втрачена політична єдність руської землі, уже обособилися Новгород, Полоцьк, Галицько - Волинська земля, але ще діє єдність Русі. Міцніють нові феодальні напівдержави - князівства, проте ще зберігаються традиції єдиної Київської держави. Феодальна роздрібленість була неминучим етапом в історичному розвитку Русі. В кінці ХІ ст. почався розпад Київської держави і ріст обласних центрів, що мав першочергове значення для розвитку Русі у ХІІІст. Розуміння єдності Русі, можливо ще більше відчувалося тоді, коли могуча соціально-економічна та політична держава Володимира відійшла в минуле, хоча ще і збереглося відчуття Руської землі як єдиного цілого. Таким чином, "Повість минулих літ" пов'язала історію Руської держави зі світовою історією, надавши їй центральне місце серед історій європейських країн. "Повість минулих літ" повинна була нагадувати князям про славу і велич Руської землі, про мудру політику їх попередників, про святу єдність Руської землі незважаючи на те, що „рукою літописця керували політично - правові погляди та мирські інтереси." 2.3. Політична програма Володимира Мономаха Складовим елементом "Повісті минулих літ" є включене в неї повчання Володимира Мономаха, в якому сформовано уявлення про ті чесноти, якими повинен володіти князь, що якнайкращим чином виконати свій обов’язок перед Богом і своїми підданими. Як зазначає В. С. Горський "На понятті "честі" грунтується образ князя, княжого дружинника у межах дружинної моралі, оспівуванню якої присвячено "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" та ряд інших творів тієї пори" . «Повчання» написане у формі заповіту – звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. Акцентуючи увагу на понятті честі Мономах — останній князь, якому вдалося, хай і на не тривалий період, подолати феодальну роздробленість держави і об’єднати амбітних князів під своєю владою, визначав найбільшим гріхом, недопустимим для правителя, порушення клятви, що неодноразово приводило до сутичок і братовбивчих війн: "Якщо ж ви будете клятву давати братам чи будь кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому й кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, порушивши [клятву], не погубили душі своєї... А понад усе — гордині не майте ні в серці, ні в розумі..." . | |
| Просмотров: 877 | Загрузок: 22 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |