| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Правове регулювання племінної справи у сільському господарстві
| [ Скачать с сервера (62.8 Kb) ] | 22.07.2017, 11:47 |
| ВСТУП Актуальність теми. За даними державної служби статистики України, у січні – березні 2014 року в Україні вироблено 848,6 тис. т м’яса, що на 8 % більше, ніж у відповідний період 2013 року, 2129,8 тис. т молока, виробництво якого зросло приблизно на 2 % та 4766,8 млн. штук яєць, що на 6,5 % більше, ніж у 2013 році. У січні 2014 року було експортовано живих тварин та продуктів тваринного походження на 74 701 400 дол. США, що складає 1,7 % від загальної кількості експортованих товарів. Однак, у той самий період імпорт вказаних товарів майже вдвічі переважає експорт. Як бачимо, тваринництво є однією з провідних галузей сільського господарства, що виробляє незамінну продукцію для життєдіяльності людини й суспільства. Разом з тим, зростання продуктивності тваринництва й підвищення його якості можливі лише за рахунок сталого розвитку селекції та племінної справи. Отже, забезпечення належного правового регулювання відносин у сфері племінної справи у тваринництві має важливе значення. Чинні Закони України «Про племінну справу у тваринництві», «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин» визначають лише загальні засади діяльності в цій галузі. Конкретизація низки питань здійснюється на підзаконному рівні, проте окремі види відносин у племінному тваринництві залишаються неврегульованими. Наукова розробленість. Методологічним підґрунтям даної роботи стали праці таких учених, як В.І. Андрейцев, І.А. Біленчук, Е.Я. Борисенко, Ю.Л. Бошицький, С.Ф. Василюк, О.М. Вінник, О.В. Гафурова, А.П. Гетьман, В.М. Єрмоленко, В.П. Жушман, С.П. Кацубо, С.С. Ковальова, М.І. Козир, В.К. Колпаков, Н.Г. Кузьміна, Т.В. Курман, В.Ю. Лебєдєв, В.І. Левченко, М.І. Малишко, С.І. Марченко, М.І. Матузов, Н.Р. Нижник, О.Ю. Піддубний, О.О. Погрібний, В.І. Семчик, Л.О. Святченко, О.Ф. Скакун, А.М. Статівка, В.Ю. Уркевич, Я.М. Шевченко, Ю.С. Шемшученко, Н.А. Шингель, В.В. Шовкун, А.Ю. Якімов, В.З. Янчук, та ін. Мета і завдання дослідження. Метою є з’ясування сутності і змісту, загальних засад і особливостей правового регулювання племінної справи у тваринництві, формулювання висновків і рекомендацій з удосконалення чинної нормативно-правової бази з питань племінного тваринництва. Для цього необхідно виконати наступні завдання: – з’ясувати та розкрити поняття «племінна справа у тваринництві»; – розглянути історико - правові аспекти розвитку племінної справи у тваринництві; – визначити особливості здійснення виробничо-господарської діяльності в досліджуваній галузі та її правової регламентації; – охарактеризувати суб’єктно-об’єктний склад правовідносин у сфері племінної справи у тваринництві; – розкрити питання відповідальності за порушення законодавства в розглядуваній царині; – сформулювати пропозиції з удосконалення чинного законодавства України в галузі племінної справи у тваринництві. Об’єктом дослідження стали суспільні відносини, пов’язані з відтворенням поголів’я сільськогосподарських тварин. Предметом дослідження виступають нормативна база, доктринальні підходи й практика правозастосування у сфері правової регламентації племінної справи у тваринництві. Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети використовувалися загальнонаукові (формально-логічний, системно-структурний) та спеціально-наукові методи (історико - правовий, порівняльно-правовий, формально-юридичний). Розділ 1. Загальні засади організації племінної справи у сільському господарстві 1.1. Поняття та зміст племінної справи у сільському господарстві Термін «тварини» на законодавчому рівні визначається як біологічні об’єкти, що належать до фауни: тварини сільськогосподарські, домашні, дикі, в тому числі домашня й дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові , а також як ссавці, свійська птиця, птахи, бджоли, комахи, риби, ракоподібні, молюски, жаби, амфібії і рептилії . У даному дослідженні основна увага зосереджена на свійських тваринах, із групи яких виокремлюють декілька видів так званих сільськогосподарських тварин - тварин, що утримуються та розводяться людиною для отримання продуктів і сировини тваринного походження . До них зазвичай відносять велику рогату худобу, коней, верблюдів, віслюків, свиней, овець, кіз, кролів, свійську птицю (гусей, качок, курей, індиків, цесарок) та ін . Тваринництво, у свою чергу, – це сукупність споріднених галузей сільського господарства, що займаються розведенням сільськогосподарських свійських тварин для виробництва продуктів харчування (молока, м'яса, яєць, меду та ін.) і сировини для обробної промисловості (м'яса, вовни, шкіри, пуху тощо). Тваринництво дає живу тяглову силу (коней, волів та ін.) і основне органічне добриво (гній). В Українському радянському енциклопедичному словнику термін «тваринництво» тлумачиться як розведення сільськогосподарських тварин і включає м’ясне й молочне скотарство (велику рогату худобу), свинарство, вівчарство, птахівництво, козівництво, кроликівництво, конярство, верблюдівництво, оленярство, звіроводство, собаківництво, бджільництво й шовківництво . Воно поділяється на тваринництво племінне, що займається розведенням тварин для племінних цілей і для масового поліпшення всього поголів’я худоби, і продуктивне, що займається розведенням тварин для одержання тваринницької продукції . Отже, як зазначає В.В. Шовкун, залежно від основного призначення тварини можуть бути племінними й користувальницькими. Перші використовуються для отримання й ремонту молодняка, для підтримання стада. Вони бувають як чистопородними, так і помісними й навіть гібридними. До племінних відносять не всіх чистопорідних тварин, а лише тих із них, які за своїми якостями відповідають цілям їх розведення й мають племінне призначення. Другі призначені головним чином для одержання від них продуктів харчування або сировини для легкої й переробної промисловості . Крім того, в багатьох випадках одна й та ж тварина служить і як продуктивна (користувальницька), і як племінна. Якраз для виведення племінних тварин існує така сфера діяльності як племінне тваринництво. У спеціальній літературі відмічається, що останнє покликано забезпечити відтворення тварин племінних з метою вдосконалення продуктивних властивостей сільськогосподарських, які розводяться, а також збереження генофонду малочисельних й зникаючих порід . У законодавстві термін «племінна справа» визначається як система зоотехнічних, селекційних та організаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин . Спробуємо проаналізувати сутність категорії «племінна справа» за допомогою структурно – системного аналізу окремих складових її визначення. Система розуміється як сукупність, множина взаємопов’язаних елементів, водночас відокремлена від середовища і взаємодіюча з ним як єдине ціле. Заходи визначаються як певна сукупність робіт у відповідній сфері. Зоотехнічний аспект племінної роботи полягає у тому, що основний зміст розділу зоотехнії про розведення сільськогосподарських тварин складають питання якісного вдосконалення і кількісного зростання поголів'я домашніх тварин, а також пошуки і вивчення нових шляхів впливу людини на свійських тваринах. Поліпшення племінних якостей і продуктивності (м'ясної, молочної, яєчної, шерстної та ін.) існуючих порід тварин і виведення нових порід досягаються племінною роботою (відбір, підбір тварин, внутрішньопорідне розведення, схрещування, гібридизація і ін.), теорію і практику якої і розробляє наука зоотехнія. Найпростішою формою племінної роботи є масовий відбір у тваринництві, при якому тварин оцінюють і відбирають їх на плем’я за зовнішніми ознаками (за екстер’єром) і продуктивністю . Чистопородне розведення здійснюється за допомогою водного, відтворювального й частково поглинаючого схрещування. Головною метою племінної справи є виведення породи, що у зоотехнії розуміється як цілісна група свійських тварин одного виду, спільного походження, що характеризується специфічними морфологічними й корисними для господарства якостями та певними вимогами до умов життя, що передаються потомству, відрізняють її від іншої подібної групи . У аграрно – правовій доктрині обґрунтовується позиція розмежування селекційної і племінної справи. Селекцією пропонується вважати цілеспрямовану творчу діяльність фахівців, спрямовану на створення групи племінних тварин (породи, порідного типу, лінії, родини тощо), яка має нові генетичні ознаки і стійко передає їх потомству . Деякі дослідники селекційну діяльність визначають як сукупність майнових й немайнових відносин зі створення, використання і правової охорони селекційних досягнень. Ця діяльність є науково-технічним підґрунтям розвитку 2-х основних галузей сільського господарства – тваринництва й рослинництва . Народногосподарське значення селекції полягає саме в поширенні корисних властивостей певної групи тварин, одержаних у цьому процесі, на всю територію країни і в підтримці прояву цих якостей протягом максимального періоду часу. Виведена в результаті цього нова порода використовується для поліпшення племінних і продуктивних властивостей тварин нових порід, порідних типів, ліній, родин. Крім того, покращання якостей інших порід здійснюється шляхом застосування племінних (генетичних) ресурсів поліпшуючих порід: сперми, ембріонів, яйцеклітин, інкубаційних яєць, що мають племінну (генетичну) цінність . Результатом селекційної роботи, відповідно до ст. 1 Закону «Про племінну справу у тваринництві» (надалі – «Закон»), є селекційне досягнення - створена в результаті цілеспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, породний тип, лінія, родина тощо), що має нові генетичні ознаки, які стійко передає потомству, та за показниками продуктивності перевищує попередні типи тварин . В.Ю. Лебєдєв виділив такі загальні критерії охороноздатності селекційно-племінного досягнення: а) наявність біологічного рішення; б) абсолютна світова новизна; в) позитивний ефект щодо вихідного матеріалу й аналогів; г) істотні відмінності . З приводу такого складника племінної справи у тваринництві, як організаційно-господарські роботи щодо тварин, зазначимо, що з аналізу положень Закону до них можна віднести: а) організацію господарської діяльності у сфері племінної справи у тваринництві, в тому числі ліцензування окремих її видів; б) вимоги до роботи з племінними (генетичними) ресурсами; в) державне управління й державний контроль у галузі племінної справи у тваринництві. Таким чином, на основі вищевикладеного можна сформулювати наступне розширене визначення племінної справи у тваринництві: це сукупність (множина) взаємопов’язаних заходів (робіт) – зоотехнічних (зокрема, масовий відбір у тваринництві, схрещування просте промислове, перемінне й поглинаюче, водне, відтворювальне, частково поглинаюче тощо, чистопорідне розведення), селекційних (цілеспрямована творча діяльність фахівців щодо створення нових порід тварин) та організаційно-господарських (організація господарської діяльності у сфері племінної справи у тваринництві, в тому числі ліцензування її окремих видів, вимоги до роботи з племінними (генетичними) ресурсами, державне управління й державний контроль у цій галузі), спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей сільськогосподарських тварин, результатом яких в окремих випадках є селекційно – племінне досягнення. При цьому, зоотехнічні заходи виступають науково – методологічним підґрунтям племінної справи, селекційні – становлять масив конкретних творчих дій фахівців зі створення нових порід тварин, а організаційно – господарські заходи опосередковують державне регулювання племінної справи у сільському господарстві. 1.2. Ґенеза правового регулювання племінної справи у сільському господарстві Одомашнення диких тварин стало основою для розвитку тваринництва. Епоха неоліту ознаменувалася спочатку прирученням собаки, потім свині, вівці, кози й великої рогатої худоби. Значно пізніше були приручені також коні. У державах східних слов’ян тваринництво розвивалося швидшими темпами, ніж у Західній Європі. У Стародавній Русі в VI–IX століттях рівень ведення скотарства був вищим, ніж в інших народів. У Київській Русі (IX – початок XII ст.) на польових роботах уже використовувалася велика рогата худоба. Проте основою селянського господарства тривалий час залишалися коні. Про розвиток конярства в Київській Русі можна судити по даних літописців, які вказують, що коней завозили як із Заходу, так і зі Сходу, і вони були «милостные, сумные и поводные». Коні на Русі цінувалися дуже високо. Так, у XI ст. князь Ярослав Мудрий видав збірку законів, де приписувалося винному у вбивстві чужого коня сплатити до казни 12 грн. і ще 1 грн. постраждалому (за вбивство селянина сплачувався штраф лише 3 грн). У 1511 р. цар Федір Іоанич видав указ про заснування Конюшеного наказу й Конюшеної казни. На початок XVII ст. кінні заводи займалися переважно виведенням верхових порід коней, призначених для царського двору. У 1629 – 1676 рр. в царських конюшнях трималося до 50 тис. коней, 40 тис. з яких були призначені для воїнів і царської свити, 3 тис. були запасними, цар та його родина для своїх потреб використовували 200 коней . Початок діяльності з покращання племінних і продуктивних якостей великої рогатої худоби покладено в період царювання Олексія Михайловича (середина XVII ст.), яким було видано укази про придбання за кордоном для палацових вотчин племінних тварин і про запрошення спеціалістів з організації й ведіння племінної роботи у тваринництві. Продовжив цю справу Петро І, який у 1705 р. видав указ про ліквідацію Конюшеного наказу, а всі його справи були передані у відання Наказу Великого палацу. Новим його указом від 16 січня 1712 р. відкрилися кінні заводи в Азовській, Казанській та Київській губерніях Росії. Саме в епоху Петра I галузь великої рогатої худоби стала розвиватися як кількісно, так і якісно, більше уваги приділялося вдосконаленню продуктивних і племінних якостей місцевої худоби. Із цією метою поліпшувалися й умови годування й утримання тварин, завозилися з інших країн бики-виробники . Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в Росії виведено всесвітньо відомого орловського рисака. Вдалому розвитку конярства сприяло створення спеціальних товариств, організація іподромних випробувань і ведіння племінних книг. Так, племінна книга орловського рисака бере свій початок з 1839 р. У 70-ті роки XIX ст. у європейській частині Росії нараховувалося 138 найбільш відомих приватних племінних господарств великої рогатої худоби, з яких у Московській губернії – 12, Петербурзькій – 10, Тульській – 8, Ярославській – 5, Полтавській – 5, Нижегородській – 3. Розвитку тваринництва і якісному покращанню молочної худоби сприяли кооперативні об’єднання – контрольні союзи (товариства), тваринницькі товариства, маслоробні й сироробні артілі. Перше контрольне товариство в Росії організовано в 1905 р. в Петербурзькій губернії при Північному сільськогосподарському товаристві. Річні звіти таких товариств свідчили про високу продуктивність тварин, що викликало інтерес до племінної роботи й організацію племінних книг (перша така книга започаткована Товариством балтійських тваринників у 1885 р. потім Курська – у 1903 р. та ін.) Значний поштовх племінній роботі із селянською худобою надали Всеросійська виставка тварин, організована в 1910 р. в Петербурзі Північним сільськогосподарським товариством і З’їзд (під час виставки) з питань масового покращання селянської худоби. На виставці вперше були широкого представлені тварини руських порід, а також наведені дані про їх продуктивність . Незважаючи на стрімкий розвиток племінної справи, значної шкоди цій сфері діяльності завдали Перша світова війна й Жовтнева революція 1917 р. У декреті РНК «Про племінне тваринництво» від 19 липня 1918 р. зазначалося, що всі племінні тварини нетрудових господарств без будь-якого викупу оголошуються загальнонародним надбанням РРФСР. Цей документ передбачав організацію племінних заводів і розсадників племінних тварин, забезпечення їх грубими й концентрованими кормами . Варто погодитися з С. Ковальовою, що визначальну роль у становленні племінної справи саме на території сучасної України відіграв декрет Раднаркому України від 7 березня 1919 р. про збереження племінного тваринництва. Адже на той час юрисдикція РНК РРФСР не поширювалася на Україну і практично всі підзаконні положення, інструкції й циркуляри Наркомзему України щодо розвитку племінної справи тієї доби мали своєю підставою не російський, а власний (березневий 1919 р.) декрет про охорону племінного тваринництва . | |
| Просмотров: 542 | Загрузок: 15 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |