| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ПРАВОВА ОХОРОНА КОНСТИТУЦІЇ
| [ Скачать с сервера (49.9 Kb) ] | 22.07.2017, 22:47 |
| 1. Вступ Тема даної роботи має назву «Закон у системі джерел конституційного права». Актуальність даного питання пояснюється тим, що норми конституційного права зокрема, та й інших галузей загалом, повинні мати зовнішню форму об’єктивації, тому доцільним буде сказати, що існування джерел конституційного права обумовлюється об’єктивними чинниками, незалежними від волі суб’єктів правотворчості. Актуальність теми дослідження також визначається значенням, яке надається закону в правовій системі України в умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави, ознаками якої є пріоритет прав і свобод людини і громадянина, підпорядкованість держави інтересам людини й суспільства, соціально орієнтована ринкова економіка, політичний і економічний плюралізм, демократія і соціальна справедливість. Загальновідомо, що основним джерелом конституційного права будь-якої країни, де існує конституційний лад, є закон. Крім цього, законодавство було і залишається важливим і незмінним інструментом керівництва суспільством. Закон - це виданий у встановленому порядку акт за¬конодавчої влади держави, що містить правові норми, які регулюють найважливіші суспільні відносини і мають най¬вищу юридичну силу. Дуже важливим є визначення предмету законодавчого регулювання. Законом регулюються тільки ті суспільні відносини, яким властиві такі ознаки, як соціальна значущість, сталість і типовість. Більшість дослідників проблеми закону як нормативно-правового акту виділяють такі його ознаки, як: специфічний порядок його прийняття, нормативність положень закону, безпосереднє вираження ним волі народу. Основним і водночас найбільш поширеним критерієм класифікації законів є їх юридична сила. За цією ознакою виділяють три основні групи законів (можна сказати, три підсистеми): конституційні, органічні та звичайні закони. Що стосується Конституції України як Основного Закону, її аналіз дозволяє зробити висновок, що в нашій держані законодавчо передбачено лише три види законів: 1) звичайні закони, які приймаються більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (відповідно до ст. 92 Конституції України); 2) закони про внесення змін до Конституції України (розділ ХІІІ Конституції України); 3) закони, що містять опис державних символів України та порядок їх використання і приймаються не менш, як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (відповідно до ст. 20 Конституції України). Питання, пов’язані з аналізом місця закону в ієрархії нормативних актів не належать до числа обійдених увагою юридичною наукою. Проте переважна більшість праць, присвячених цим питанням, опублікована ще в радянський період нашої історії. Чимало теоретичних положень, сформульованих у той час, не втратили свого значення й понині. Питанням теорії юридичного закону, класифікації законів, колізій в системі законодавства присвячені роботи вчених радянської доби, а саме: С. Алексєєва, І. Воронкової, А. Гузнова, С. Зівса, Р. Лівшица, О. Лук’янової, А. Міцкевича, Л. Морозової, Є. Назаренко, П. Недбайла, В. Нерсесянца, І. Самощенка, М. Сільченка, Ю. Тихомирова, Л. Юзькова та інших. Певні аспекти теорії закону, в тому числі правового законодавства України, питання делегованого законодавства в своїх працях аналізували сучасні вітчизняні дослідники: С. Бобровник, М. Воронов, А. Грищенко, Ю. Грошовий, П. Євграфов, А. Заєць, М. Козюбра, А. Колодій, В. Котюк, Л. Кривенко, О. Лисенкова, О. Мурашин, А. Олійник, Н. Онищенко, В. Опришко, В. Петришин, С. Погребняк, І. Процюк, П. Рабінович, М. Сірий, В. Стретович, В. Тацій, М. Цвік, В. Шаповал, С. Шевчук, Ю. Шемшученко, В. Щебельський та інші. Об’єктом дослідження є закон як провідне джерело права України. Предметом дослідження є тенденції та перспективи функціонування й розвитку закону в системі нормативно-правових актів України в умовах формування демократичної, соціальної, правової держави. Метою дослідження був розгляд і аналіз законодавчої бази у контексті її приналежності до джерел конституційного права, виділення характерних особливостей законів, визначення місця і ролі нормативно-правових актів у даному аспекті. У даній курсові роботі будуть розглянуті питання типології, особливостей та значення законів у системі джерел конституційного права, класифікації та порядку прийняття законів в Україні. При дослідженні даної проблематики були використані різноманітні літературні джерела. Розділ 1. Поняття, класифікація та особливості законів у системі джерел конституційного права 1.1. Поняття, ознаки та юридична природа законів Як зазначає Г. Муромцев, категорія «джерела права» належить до категорій, які потребують поглибленої розробки. Це зумовлено тим, що радянський підхід до даного питання характеризувався обмеженістю та непослідовністю. Дослідження проблем джерел права велося, як правило, в рамках проблематики радянського права. При цьому, не зважаючи на визнану множинність джерел права у світі, в умовах радянської правової системи єдиним джерелом права визнавався нормативний акт. Тому поняття «система джерел права» зазвичай замінювалося поняттям «система законодавства» [6]. Звернення до історії інтелектуального осмислення людством поняття «закон» є не випадковим. Перед тим, як починати розгляд історії уявлень про закон, доцільно визначити етимологію цього слова. Згідно з етимологічним словником російської мови, під законом розуміється «межа, до якої можна дійти, або ж, як… початок порядку» 18, с. 279. Таке розуміння закону стосується будь-якого порядку – в природі, суспільстві і т. п. Що стосується закону в юридичному розумінні, то ним у всі часи позначався акт-документ, який містить юридичні норми, виконання яких забезпечує порядок у суспільстві. Закон відрізнявся від керівних у первісному суспільстві неписаних звичаїв тим, що він оформлювався в письмовому документі. Своєю письмовою формою він надавав загальнообов’язкового і всезагального значення правилам (нормам) права, які в ньому викладалися. У різних правових системах світу ідейно-практичне утвердження закону відбувалося не однаково, що в значній мірі залежало від ментальності народу, його правосвідомості, культури, пануючої релігії, матеріальних умов життя. Особливість становлення цих систем визначалася заміною звичаю одним з таких провідних джерел (форм) права: законом, правовим прецедентом або надалі розвивалися правові звичаї, моральні і релігійні норми. Не дивлячись на домінування в окремих правових системах прецеденту, релігійної норми, правового звичаю, в більшості країн світу протягом історії закон завжди був якщо не провідним, то обов’язковим субсидіарним джерелом права. До переваг закону як джерела права, яке замінило звичай, необхідно віднести: ясність і чіткість, а також однаковість для індивідуально-відмінних життєвих відносин; підвищену оперативність, яка полягає у здатності закону регулювати найважливіші суспільні відносини в динаміці їх розвитку; суворо визначений обсяг дії, як у просторі, так і в часі. Закон набирає авторитету в умовах, коли почали формуватися правові держави. Тут закон уже декларується як не тільки як довершений, із точки зору цивілізованості, письмовий акт-документ, який характеризується такими стійкими (у порівнянні з іншими актами держави) властивостями, як верховенство і вища юридична сила. Ці якості закону знайшли відображення і закріплення в багатьох міжнародно-правових актах. Поняття юридичної природи закону охоплює його юридичні властивості, юридичну силу, форму і види, межі і сферу дії у просторі, часі і за колом суб’єктів регульованих законом суспільних відносин. У вітчизняній юридичній науці, як і в історії світової думки, поняття закону і права як розділялися, так і об’єднувалися 7, с. 18-22. У вітчизняній правовій науці і практиці перевага закону перед іншими формами права у всі періоди розвитку не викликала сумніву, однак категорія «закон» не одразу була сприйнята як основна форма права. Хоча у «спадщину» від дореволюційної Росії, куди належала і Україна, залишилося визначення законодавства у буквальному значенні – тільки як сукупність законів держави 8, с. 186, і визначення закону лише як прояв волі законодавчої влади, про що свідчить Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона 17, с. 177. У міру ствердження верховенства вищого представницького органу влади змінювалося ставлення до законодавчих актів: закон став кваліфікуватися як найважливіший засіб управління 8, с. 3-9. Ю. А. Тихомиров, написавши монографію «Теорія закону» 13, проаналізував еволюцію закону і підкреслив його роль як найдовершенішої форми права, він ввів нові характеристики у визначення закону: «Закон як юридичний акт, що містить в юридичній формі характеристику закономірностей суспільного розвитку і регулює найважливіші суспільні відносини, безпосередньо виражає волю народу, прийнятий у встановленому порядку вищим органом державної влади чи шляхом референдуму і наділений вищою юридичною силою» 13, с. 26. У дослідження поняття «закон» вчені, як теоретики держави і права, так і вчені галузевих наук, внесли продуктивний вклад у 80-ті роки. Перевагою наукових розробок цього періоду є поступовий відхід від класового підходу до аналізу закону. У визначенні залишаються лише найсуттєвіші ознаки даного нормативно-правового акту. Наприклад, «Основи теорії держави і права», які вийшли в 1982 році за редакцією О. С. Піголкіна, містять ґрунтовне визначення закону: «Закон – це нормативний акт, прийнятий в особливому порядку вищим органом державної влади чи безпосереднім волевиявленням народу, наділений найбільшою юридичною силою і спрямований на регулювання основоположних суспільних відносин» 10, с. 157 Позитивними тут є ствердження про те, що закон приймається в особливому порядку, що він може бути прийнятий не лише вищим представницьким органом, але і шляхом референдуму. Також конкретизується вказівка на закон не просто як на акт вищого законодавчого органу, а як на нормативний акт, який завжди містить юридичні норми. Разом з тим треба мати на увазі, що поняття «закон» в окремих країнах має далеко не однаковий зміст. Це обумовлено відмінностями як у поширених там концепціях закону, так і законодавчій практиці, яка склалася. У країнах загального права (англосаксонської системи права), а також у країнах, які зазнали значного впливу його доктрини і практики, розрізняють закон у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні закон – це завжди акт парламенту (статут), який іменується act (Великобританія, Австралія, Канада, Індія, Нігерія). При цьому під парламентом зазвичай розуміють вищий представницький орган спільно з главою держави. Так, згідно з англійським конституційним правом парламент складається з монарха, палати громад і палати лордів. І законом у вузькому значенні слова визнається акт, який отримав схвалення усіх трьох інститутів. Законом у широкому розумінні визнається будь-яка норма писаного і неписаного права, яка підлягає судовому захисту. Згідно зі ст. 13 Конституції Індії 1950 року поняття «закон» (law) включає будь-який указ, припис, нотифікацію, звичай, які мають на території країни силу закону. Відповідно, у цьому значенні закон втрачає особливі, притаманні тільки йому ознаки й ототожнюється з більш широким поняття «законодавство». Вказана концепція і її практичне застосування підривають верховенство закону як найважливішого джерела конституційного права і призводять до розширення меж регулювання відповідних суспільних відносин непарламентськими актами, перш за все актами органів виконавчої влади [14]. Правильне розуміння закону має велике значення для науки і законотворчої практики країни, оскільки закон залишається найпростішим інструментом для організації правового майбутнього 9. 1.2. Типологія законів за юридичною силою, іншими критеріями класифікації; їх особливості і значення Закон як джерело конституційного права має багато різновидів, які можуть бути класифіковані на різних підставах (за юридичною силою, змістом, способом прийняття, територіальній сфері дії). Найзагальніший характер має класифікація законів за таким критерієм, як юридична сила. Вона містить такі різновиди закону: конституції, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони і надзвичайні закони [14]. У переважній більшості країн конституція представляє собою головний законодавчий акт держави. Вона розробляється і приймається на основі спеціальної особливо ускладненої процедури. Одна з головних юридичних ознак конституції – її верховенство. У випадку колізії норми конституції і норми будь-якого іншого законодавчого акту перевагу завжди має норма конституції. Конституція – це головний закон держави. Обумовлено це не тільки верховенством даного нормативно-правового акту в загальній системі джерел, це пов’язано також з тим, що саме в конституції фіксуються основні права і свободи, принципи суспільного і державного устрою. Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї національної системи права і часто визначають характер галузей, які її складають. У ряді новітніх конституцій спостерігається цікава тенденція – встановлення внутрішньої ієрархії норм самої конституції. В рамках законодавчого тексту виокремлюються положення, які підлягають особливому конституційному захисту, не підлягають перегляду чи для перегляду яких встановлюється більш складна процедура, ніж для інших статей чи розділів конституції [5]. Конституційно-правове регулювання значною мірою забезпечується законами, форми яких нерідко є різними. Звідси конституційне право можна назвати «правом законів», а нормативно-правові акти відповідного змісту, що офіційно визначені законами, треба вважати гловними джерелами галузі конституційного права [15]. Закони, як правило, приймаються парламентами, інколи – іншими вищими органами влади ( монархами в абсолютних монархіях; вузькими постійно діючими колегіальними органами в деяких соціалістичних країнах – у КНР, наприклад, Постійним Комітетом Всекитайських зборів Народних Представників; народом на референдумах – у Швейцарії). За ступенем важливості і характером регульованих суспільних відносин закони поділяються на такі різновиди. Перший різновид – конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є т.зв. “поправки” до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин. У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (Австрія). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи [3]. У Македонії, Сербії, Словенії, Хорватії і Чорногорії конституційним законом визначено акт, яким введено в дію конституцію. Прийняття відповідного акта виглядало складовою процесу прийняття конституції, хоча і відбувалося за «звичайною» законодавчою процедурою. У деяких країнах конституційними законами офіційно названо нормативно-правові акти, прийняття яких з питань, визначених у конституції, передбачене самою конституцією (Грузія, Італія, Казахстан, Киргизстан, Нікарагуа, Росія, Словаччина, Таджикистан і Чехія). Загальним правилом у практиці прийняття конституційних законів є вимога кваліфікованої більшості. Однак лише у випадках, коли ця вимога пов’язана з власне конституційним регулюванням, вона засвідчує найвищу силу конституційних законів [15]. Другий різновид – так звані органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: “Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру”. Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що “органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони”. Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших. Третій різновид – звичайні закони. Вони регулюють окремі питання державного або суспільного життя. Від інших звичайних законів закони, віднесені до форм (джерел) конституційного права, відрізняються лише своїм предметом. До числа таких законів можна віднести, наприклад, закон ФРН 1965 р. про порядок зміни території земель, або закон Франції про надання виборчого права громадянам, які досягли 18 р. (1974 р.). Четвертий різновид – нормативні акти, які мають силу закону. Іноді ці акти називають делегованим законодавством. Формально вони не іменуються законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна відрізняти від інших актів (наприклад, у Франції – це ордонанси; у Великобританії – накази королеви у Таємній раді; тощо). Частенько вони підлягають наступному затвердженню парламентом і є джерелами конституційного права, якщо містять відповідні норми. Будучи актами виконавчої влади, вони водночас регулюють дуже важливі питання, які відносяться, як правило, до сфери законодавчого регулювання. Прикладом можуть служити Указ президента Індії про націоналізацію ряду банків або акт уряду Нігерії, що скасував федеративний устрій держави (1966 р.), а потім той же орган (уряд) відновив і реорганізував федерацію (1970-1976 рр.) [3]. За територіальною сферою дії закони поділяються на загальнонаціональні та локальні. Останні в свою чергу бувають трьох видів: 1) закони, які приймаються національним парламентом, але дія яких поширюється лише на частину території країни. Наприклад, це закони про введення надзвичайного стану в окремих місцевостях, про статус певних адміністративних одиниць (столиці держави, автономних утворень); 2) закони, які приймають представницькі органи суб’єктів федерації. У федеративних державах існують дві системи законів: федеральна і суб’єктів федерації, у зв’язку з чим важливого значення тут набуває питання про їх співвідношення; 3) місцеві закони, які приймають представницькі органи автономних утворень (Іспанія, Італія, Португалія, Папуа-Нова Гвінея, Шрі-Ланка). За характером норм, які містяться в законах, тобто за ступенем узагальненості правового регулювання, закони поділяються на звичайні, закони-принципи чи закони-рамки, програмні закони і кодекси. Розділ 2. Закон у системі конституційного права України 2.1. Класифікація та проблеми типології законів і парламентських актів в Україні В Україні прийняті парламентом з використанням встановлених законодавчих процедур правові акти складають певну ієрархічну систему. Ще століття тому Є. М. Трубецькой поділяв закони «за ступенем важливості і сили» на «основні чи конституційні, прості або звичайні» [2, c. 78]. | |
| Просмотров: 536 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |