| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Поняття та загальна характеристика заповіту
| [ Скачать с сервера (76.2 Kb) ] | 13.06.2017, 23:54 |
| Вступ Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють не лише потребу констатації досягнень цивілістичної доктрини та практики минулих років, а й докладне вивчення історії розвитку, становлення основних інститутів спадкового права. Теоретичною базою спадкового права є праці російських дореволюційних вчених цивілістів - Д.Мейєра, К.Побєдоносцева, А.Покровського, В.Сінайського, Г.Шершеневича, радянських вчених - Б.Антімонова, М.Богуславського, М.Гордона, В.Дроннікова, О.Іоффе, А.Маковського, А.Нємкова, В.Ряшенцева, Є.Суханова, Ю.Толстого, К.Ярошенко, сучасних вітчизняних фахівців- І.Жилінкової, О.Дзери, З.Ромовської, С.Фурси, О.Харитонова, В.Васильченко, Є.Рябоконя, Є.Фурси, Л.Шевчук, Ю.Заіки та ін. Але в сучасній науковій литературі теоретико-методологічні основи виникнення, становлення та розвитку інституту спадкового права викладено недостатньо та фрагментарно, тому саме ці питання потребують подальшого наукового вивчення та розроблення рекомендацій для кращого застосування на практиці окремих спірних положень, що нині існують у чинному законодавстві України. Теоретичні пошуки науковців стосовно найкращого висвітлення тих чи інших понять різнилися залежно від тієї галузі права, дослідниками якої вони вважалися. Так, найбільш суттєвими до останнього часу були дослідження в галузі цивільного права, а тому, зазвичай, терминологія та понятійний аппарат спадкового права формувався вченими-цивілістами.Проте ці праці вже не завжди задовольняють потреби теорії та практики у зв'язку із суттєвими змінами спадкового законодавства, відсутністю широкого досвіду застосування правових норм, необхідністю перегляду окремих правових доктрин спадкового права. Віддаючи належне попереднім теоретичним дослідженням, ми пропонуємо при визначенні конкретного змісту понять, що мають використання при регламентації спадкових правовідносин, враховувати чітке правонаступництво основних положень и принципів, які регулюють спадкові правовідносини, та новели, що з'явилися у зв'язку з прийняттям Цивільного Кодексу (далі - ЦК) України 2003 р., які потребують єдиного розуміння, тлумачення та застосування. РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика спадкового права. 1.3. Спадкове право як підгалузь цивільного права. Стаття 41 Конституції гарантує кожному право володіти, користуватуся і розпоряджатися своєю діяльністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Нерозривно з правом власності пов'язане спадкове право, завжди було і є досить актуальним, оскільки кожна людина наприкінці свого життя стає законодавцем, адже спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла(спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкові відносини регулюються ЦК України, законами України «Про нотаріат», «Про міжнародне приватне право», іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 за №283/8882 (зі змінами та доповненнями). Насамперед варто зазначити, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина яка відкрилася до набрання чинності ЦК України її строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України. До регулювання спадкових правовідносин можуть застосовуватуся такі кодифіковані акти як Сімейний кодекс України, Земельний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України. Окремі норми про особливість спадкування після смерті учасників господарських товариств містять законодавчі акти, які визначають правове становище юридичних осіб. Положення щодо спадкування дістали відображення і в законах про інтелектуальну власність, у житловому, земельному законодавстві. Спадкове право, як і будь-яка підгалузь чи галузь права, є явище надбудовного характеру. На нього безпосередньо впливає форма власності на засоби виробництва. Сучасне цивільне право є яскравим прикладом поступового переходу вид домінування державної власності на засоби виробництва до утвердження засад приватності у правові власност. В об'єктивному розумінні спадкове право –це сукупність встановлених державою правових норм,що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків померлого громадянина до інших осіб у порядку універсального правонаступництва.До цієї сукупності норм(джерел) входять нормативні акти ,що визначають підстави відкриття спадщини,здійснення ,захист,оформлення спадкових прав. У суб'єктивному розумінні спадкове право-це право особи,яка закликається до спадкування ,та право особи,яка вже прийняла спадщину.Таких осіб називають спадкоємцями.Таким чином,суб'єктивне право спадщини,як і будь-яке інше суб'єктивне право,означає миру можливої поведінки уповноваженої особи(спадкоємця) щодо належного їй майна.Повноваження спадкоємця є динамічною категорією,залежною від суспільного ладу,державного устрою,загального рівня людської цивілізації та інших чинників.Розвиток світової цивілизації свідчить,що лише у високорозвинутих (економічно та інтелектуально) країнах,в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей,норми спадкового права є справжнім показником ступеня культури епохи.[1] Зазначимо,що деякі вчені ,зокрема В.Серебровський,розрізняють поняття «спадкове право» та «право спадкування»,розуміючи під першим право в об'єктивному значенни,під другим-право у суб'єктивному значенні.Проте на практиці ці поняття ототожнюють. В.Васильченко,акцентуючи увагу на універсальному та сингулярному порядку переходу цивільних прав і обов'язків при спадкуванні,визначає спадкове право як підгалузь цивільного права,що є сукупністю встановлених державою норм,які регулують відносини з приводу переходу визначених законом цивільних прав і обов'язків фізичної особи,яка померла(спадкодавця),до інших осіб(спадкоємців) у порядку універсального та сингулярного правонаступництва. Необхідно усвідомлювати відмінність спадкування від спадкового процесу.С.Фурса та Є.Фурса пропонують відмежувати осіб,які безпосередньо успадковують належні спадкодавцю права та обов'зки,від осіб,які мають інші права на спадщину або здійснюють вплив на спадкові правовідносини,тобто під спадкуванням слід розуміти реалізацію спадкоємцями їх прав на отримання належної їм частки на спадщуну,а спадковий процес складатиметься з процесу спадкування та всіх інших дій,що безпосередньо пов'язані з поділом спадщини,виконанням обов'язків,що зумовлюються зобов'язаннями спадкодавця тощо. Попри різноманітність визначень,зазначимо,що у будь -якому випадку ознаками спадкового права є: -перехід прав і обов'язків померлого громадянина до його правонаступників; -порядок і межі правонаступництва визначаються законодавцем; -зміст спадкових прав и обов'язків,які переходять до правонаступника,визначено в законі. 1.2.Види спадкування Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (1217 ЦК України).Закон України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише у разі коли воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України).Основні норми, що регулюють умови і порядок спадкування за заповітом, вміщені у главі 85 ЦК України, а спадкування за законом — у главі 86 ЦК України.І спадкування за заповітом, і спадкування за законом закріплюються та реалізуються в порядку, визначеному законом — ЦК України.Однак, якщо в першому випадку підставою виникнення права спадкування є формально виражена воля спадкодавця, то в другому — її презумпція, виражена у нормах закону.[2] ЦК України не забороняє успадкування однієї частини спадщини на підставі заповіту, а іншої — на підставі закону.Таке спадкування виникає у разі охоплення заповітом лише частини спадкового майна або визнання заповіту частково недійсним.Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом (ч. 5 ст. 1275 ЦК України).Спадкування лише за однією підставою — за законом звичайно настає, якщо спадкодавець не скористався правом на складання заповіту або заповіт був визнаний повністю недійсним. Крім того, спадкування за законом має місце також у випадках, якщо спадкоємець, призначений в тексті заповіту, відмовився від прийняття своєї частки спадщини (ст. 1273 ЦК України) за відсутності інших спадкоємців за заповітом, бажаючих цю спадщину прийняти (ч. 1 ст. 1275 ЦК України), або помер до відкриття спадщини за умови нездійснення заповідачем підпризначення (субституції) іншого спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК України).ЦК України, регламентуючи у частинах 1, 2 ст. 1275 наслідки відмови від прийняття спадщини спадкоємцем, не дає, водночас, відповіді на питання про юридичну долю настання інших підстав «відпадіння» спадкоємця за заповітом або за законом зі складу спадкових відносин (наприклад, спадкоємець не заявив формальної відмови від прийняття спадщини, не вчинив жодних дій, спрямованих на її прийняття, і разом з тим не має права вважатися таким, що прийняв спадщину автоматично на підставі частин 3, 4 ст. 1268 ЦК України (фактичне неприйняття спадщини) або був усунений від права на спадкування за правилами ст. 1224 ЦК України).В наведених ситуаціях слід керуватися нормою ч. 2 ст.1123 ЦК України, за змістом якої у разі неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом право на спадкування їхньої частки одержують спадкоємці за законом.Верховний Суд України у постанові Пленуму «Про судову практику у справах про спадкування» від ЗО травня 2008 р. № 7 дав іншу відповідь на поставлені питання.[3] По-перше, за змістом абзацу першого пункту 5 постанови посилання у ч. 2 ст. 1223 ЦК на те, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування у разі неприйняття спадщини або відмови від прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом слід розуміти як таке, що належить даним особам у разі неприйняття спадщини або відмови від її прийняття всіма спадкоємцями за заповітом і за умови, що заповіт складено на все майно. Такий же висновок випливає і з аналізу абзацу третього п. 20 постанови. По-друге, у разі неприйняття спадщини одним із спадкоємців за заповітом судам слід застосовувати ч. 1 ст.1275 ЦК, яка регламентує, що при відмові від прийняття спадщини одним із спадкоємців за заповітом його частка переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну (абзац другий пункту 5 постанови).[4] РОЗДІЛ 2. Загальна характеристиказ аповіту 2.1. Поняття та види заповітів. Відповідно до ст. 1233 Цивільного ко¬дексу України заповітом є особисте розпорядження фізичної осо¬би на випадок своєї смерті. Наведена дефіні¬ція є новелою чинного ЦК України, оскіль¬ки ЦК УРСР 1963 р. не визначав поняття «заповіт». Слід зазначити, що ЦК Російської Федерації також не містить визначення за¬повіту. Визначаючи два види спадкування (за за¬повітом і за законом), законодавець надає пев¬ний пріоритет першому з наведених видів. Це зумовлено не тільки розташуванням глав 85 та 86 у книзі шостій ЦК України, оскільки технічне розташування певних норм ще не свідчить про принципову позицію законодав¬ця віддати перевагу одному виду спадкуван¬ня щодо іншого. Заслуговує на увагу особли¬ве відношення до заповіту як підстави спад¬кування, розширення переліку видів запові¬ту, надання можливості тлумачити заповіт як самим спадкоємцям, так і суду. В юридичній літературі термін «заповіт» застосовується в двох значеннях: заповітом називається документ, в якому визначена во¬ля заповідача, і акт виразу волі цього суб’єк¬та. В останньому випадку йдеться про правочин, що має односторонній характер. У науці цивільного права сформувалося кілька концептуальних підходів до поняття «заповіт»: від лаконічних до доволі змістов¬них і великих за обсягом. Це зумовлено, перш за все, тим, що за радянських часів було від¬сутнє легальне визначення заповіту, а дефі¬ніція чинного ЦК України має стислий та узагальнюючий характер і, безумовно, не роз¬криває всіх ознак заповіту як односторонньо¬го правочину. Слід зазначити, що вчені радянської доби переважно визначали заповіт як розпоря¬дження фізичної особи, зроблене в установ¬леній законом формі стосовно належного йому майна. У сучасних дослідників немає єдності стосовно визначення заповіту. Так, Ю. Заіка, піддаючи критиці визначення заповіту, нада¬не у ст. 1233 ЦК України, зазначає, що за¬повіт - це особисте розпорядження фізичної особи стосовно її майна та зобов’язань, яке набуває чинності після її смерті, складене в передбаченій законом формі, посвідчене осо-бами, зазначеними у законі. На думку Л. Буркацького, заповітом є вольовий односторонній акт фізичної особи (у тому числі подружжя) щодо розпоряджен¬ня своїми майновими правами власника на випадок смерті, вчиненим на користь однієї або кількох осіб у формі та порядку, встанов¬леному законом. Є. Рябоконь доходить висновку, що запо¬віт - це правочин, який укладається фізич¬ною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється в передбаченій законом формі, містить призначення спадкоємця (спадкоєм¬ців), а також може передбачати інші розпо-рядження, в тому числі покладати на спад¬коємців обов’язки щодо виконання вказівок заповідача особистого характеру. Е. Писарєва визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи, зроблене у встановленій законодавством формі, про пе¬редачу після своєї смерті належних їй май¬нових і немайнових прав та обов’язків іншим особам.[5] Наведені визначення заповіту не можна вважати такими, що враховують усі ознаки заповіту як одностороннього правочину. За-значимо, що традиційно в юридичній літера¬турі до ознак заповіту відносять: односторон¬ній характер заповіту; особистий характер заповіту; вчинення заповіту у суворо перед¬баченій законом формі; заповіт - розпоря¬дження, вчинене на випадок смерті. Саме ци¬ми ознаками заповіт відрізняється від інших правочинів, спрямованих на розпорядженняяк такого, що укладений піл впливом помил¬ки, що має Істотне значення, введеннявоману тощо, а внести дозаповіту знміниабо ска¬сувати його з тих чи інших причин не бажаєабо не може. З наведеною точкою зору погодитися важко. По-перше, заповідач згідно Із ст. 1254 ЦК України мас право у будь-який час ска¬сувати та змінити заповіт. І Іебажаиня це зро¬бити з особистих мотивів і звернення до суду має наслідком надмірне завантаження робо¬ти судів. По-друге, невідомо, до кого в тако¬му випадку має пред'являтися позов.Залежно від змісту заповіту та характеру волевиявлення заповідача доцільно визначити такі види заповітів: 1) частковий заповіт, яким охоплена не вся спадщина, а лише її частка (ст. 1236 ЦК); 2) натуральний заповіт, коли кожному спадкоємцю буде визначено, яке майно перейде у його власність після смерті заповідача; 3) пропорційний заповіт, коли частки спадкоємців визначаються рівними або нерівними; 4) змішаний заповіт, коли частину майна заповідач залишає конкретним особам, а іншу частину спадщини ділить між спадкоємцями на пропорційній основі. До змішаних можна віднести й натуральні заповіти, коли частина майна залишиться не заповіданою. 5) заповіт з умовами: із заповідальним відказом (ст.1237-1239 ЦК); з покладенням на спадкоємців обов'язків (ст.1240 ЦК); з умовою (ст.1242 ЦК); з встановленням сервітуту (ст.1246 ЦК); 6) заповіт з підпризначенням спадкоємців (ст.1244 ЦК); 7) заповіт з позбавленням прав на спадкування (ст.1249 ЦК): з вказівкою причин усунення від права на спадкування; без зазначення причин усунення від права на спадкування; шляхом незазначення в заповіті. За суб'єктним складом можна виділити такі види заповітів: особистий заповіт (ст.1233 ЦК); заповіт подружжя (ст.1243 ЦК). За особливостями процедури посвідчення заповіту можна виділити: секретний заповіт (ст.1249 ЦК); заповіт з участю свідків (ст.1253 ЦК). Наведені класифікації спрямовані надати послідовності в діяльності нотаріусів, які на підставі цієї класифікації можуть пропонувати різні види заповітів, а спеціалісти та громадяни можуть обрати тип заповіту.[6] 2.2. Право на складання заповіту. Належним чином проаналізувавши ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України можна дійти висновку, що зміст права власності утворює так звана „золота тріада”, яка включає в себе наступні правомочності: • право володіння; • право користування; • право розпорядження. Однією з форм останньої юридичної можливості є складання заповіту.У повсякденному житті власник нерідко вирішує розпорядитися своїм майном на випадок своєї смерті.Однак він зможе це зробити тільки тоді, коли у нього виникне право на складання заповіту.Про що саме йдеться? Право на заповіт не є універсальним.Іншими словами, воно закріплюється не за усіма суб’єктами цивільно-правових відносин.Кому саме цивільне законодавство нашої держави дозволяє бути заповідачем?Відповідно до ч .1 ст. 1234 ЦК України право на складання заповіту має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Заповідачами може бути тільки тестаментоздатні фізичні особи.Термін „тестаментоздатність” нещодавно з’явився у спадковому праві нашої держави.Він походить від латинського слова „testament”, яке у перекладі на українську мову означає „заповіт”.Тестаментоздатність є спеціальною правовою категорією, що є складовою частиною цивільної дієздатності.Тестаментоздатність – це здатність складати заповіт. Її суб’єктами можуть бути: 1. Тільки ті учасники цивільно-правових відносин, які належать до фізичних осіб: • громадяни України; • іноземці; • особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди); • особи без громадянства (апатриди). 2. Лише ті з них, що мають повну цивільну дієздатність на момент складання заповіту. Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦК України, повну цивільну дієздатність набуває та фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).Однак існують певні винятки з цього правила. Зокрема, носіями повної цивільної дієздатності крім повнолітньої фізичної особи можуть стати: • неповнолітня фізична особа, яка зареєструвала шлюб (п. 1 ч. 2 ст. 34 ЦК України); • фізична особа, яка досягла шістнадцятирічного віку і працює за трудовим договором (п. 1 ч. 1 ст. 35 ЦК України); • неповнолітня фізична особа, яка записана батьком або матір’ю дитини (п. 2 ч. 1 ст. 35 ЦК України); • фізична особа, яка досягла шістнадцятирічного віку і бажає займатися підприємницькою діяльністю (п. 1 ч. 3 ст. 35 ЦК України). Необхідно наголосити на тому, що заповідачем може бути тільки та фізична особа, яка є дієздатною в повному обсязі саме на момент складання заповіту, а не до чи після вчинення цього діяння.Прокоментуємо вищезазначене правило. По-перше,на дійсність заповіту впливає психічний стан його автора на момент складання цього документу.Що це означає? а) Перебування фізичної особи на момент складання нею заповіту в стані обмеженої дієздатності чи недієздатності призводить до настання вкрай негативних наслідків як для неї самої, так і для деяких інших осіб. Заповіт, складений фізичною особою, яка на момент розпорядження власним майном на випадок своєї смерті була обмежено дієздатною або недієздатною, визнається недійсним на підставі приписів закону.Це, в свою чергу, призводить до того, що остання воля вищезазначеного суб’єкта цивільно-правових відносин не втілюється в реальність.Іншими словами, спадкоємці, які зазначені у заповіті, не можуть успадкувати майно померлого власника. б) Заповіт, автором якого є абсолютно дієздатна фізична особа, яка дотрималася всіх вимог спадкового законодавства, що стосуються складання цього документу, визнається дійсним. По-друге, на дійсність заповіту не впливає психічний стан його автора до чи після складання цього документу.Так, до чи після складання заповіту фізична особа може бути дієздатною в повному обсязі, обмежено дієздатною або взагалі недієздатною.Це ні в якому разі не вплине на дійсність вищеназваного документу.Однак, як уже зазначалося, на момент складання заповіту його автор обов’язково повинен мати повну цивільну дієздатність. Заповідачами не можуть бути : 1. фізичні особи, які у встановленому законом порядку визнані: а) обмежено дієздатними; Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона: • страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК України), • зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч. 2 ст. 36 ЦК України). б) недієздатними. Відповідно до ч. 1 ст. 39 ЦК України суд може визнати фізичну особу недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. 2. юридичні особи; Проаналізувавши ст. 80 ЦК України, можна дійти висновку, що під юридичною особою необхідно розуміти організацію, яка: • створена і зареєстрована у встановленому законом порядку; • наділяється цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю; • може бути позивачем і відповідачем в суді. Згідно з ч. 1 ст. 83 ЦК України, у нашій державі існують такі організаційно-правові форми юридичних осіб: | |
| Просмотров: 866 | Загрузок: 19 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |