| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Поняття та види суб’єктів владних повноважень.
| [ Скачать с сервера (90.3 Kb) ] | 05.08.2017, 23:13 |
| Захист прав та свобод людини і громадянина закріплений Конституцією (надалі - КУ)(ст.ст. 8, 55) та законами України. Так, зокрема, стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства закріплює, що завданням адміністративного судочинства є захист прав , свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно – правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Для того, щоб розкрити поняття “суб’єкт владних повноважень” необхідно спочатку зазначити про його основні ознаки та функції. Суб’єкт владних повноважень характеризується: 1)Належністю до конкретного державного або громадського інституту; 2)Певною внутрішньою організацією; 3) Здійснення своїх повноважень в межах, визначеними правовими зобов’язаннями, а вже потім – правовими дозволами[1]. В свою чергу, такий науковець як Битяк Ю. П вважає, що суб’єктів владних повноважень характеризують такі ознаки: 1) Формуються державою або безпосередньо народом (наприклад вибори до парламенту) відповідно до закону та функціонують на його основі; 2) Передбачені Конституцією або законами України завдання та функції цих суб’єктів; 3) Владно-публічні повноваження здійснюються через: а) видання нормативних та індивідуальних актів; б) здійснення контролю за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; в) забезпечення та захист цих вимог від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, державного примусу – у разі необхідності; 4) Утворені зі службовців, які обіймають посади. За основу побудови апарату органів влади та місцевого самоврядування береться систему утворюючих їх посад, співвідношення яких може змінюватися залежно від соціальної ролі суб’єкта владних повноважень; 5) Як правило, суб’єкт владних повноважень має відповідну матеріальну базу – майно, що є в оперативному управлінні, власний рахунок у банку, відповідне джерело фінансування; 6) Суб’єкт владних повноважень має чітко визначений територіальний масштаб діяльності, систему службової підпорядкованості, в його межах запроваджено сувору службову дисципліну[2, с.81,82;3, с. 145,146]. Суб’єкт владних повноважень – це уповноважений державою суб’єкт (політичний діяч, орган, посадова чи службова особа, підприємство, установа, організація тощо), який на основі та відповідно до чинного законодавством здійснює управлінський чи регулятивний вплив як на суспільство у цілому, так і на його окремі елементи (групи, інститути тощо)[4,с. 101]. Види суб’єктів владних повноважень: 1) Президент України, Секретаріат Президента України (ст. 102, п. 28, ч. 1 ст. 106 КУ); 2) Орган законодавчої влади - Верховна Рада України (ст. 75 КУ); 3) Орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади(ст.ст. 113,118 КУ, Закон України (надалі – ЗУ) “Про Кабінет Міністрів України”, “Про місцеві державні адміністрації”); 4) Органи судової влади-Конституційний суд України та суди загальної юрисдикції (ст. 124 КУ, ЗУ “Про конституційний суд України”, ЗУ “Про судоустрій і статус суддів”); 5) Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим(ст. 139 КУ, ЗУ “ Про представництво Президента України в Автономній Республіці Крим”); 6) Прокуратура України (ст. 121 КУ, ЗУ “ Про прокуратуру”); 7) Інші державні органи – Рахункова палата (ЗУ “Про Рахункову палату”),Національний банк України(ст.99 КУ, ЗУ “Про Національний банк України”);Рада національної безпеки і оборони України(ст.107 КУ,ЗУ “Про Раду національної безпеки і оборони України”), Вища рада юстиції (ст. 131 КУ, ЗУ “Про Вищу раду юстиції”); 8) Органи влади Автономної Республіки Крим – Верховна Рада Автономної республіки Крим, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 136 КУ, ЗУ “Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим”, ЗУ “Про Автономну Республіку Крим”); 9) Органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські, районні, обласні ради(ст. 140 КУ, ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”); 10) Посадову чи службову особу зазначених вище органів; 11) Інші суб’єкти при здійсненні ними владних або владних управлінських функцій – наприклад, постійно діючу міжвідомчу комісію, ради, будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення, громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону (с. 140 КУ, ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”, ЗУ “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”). Для вітчизняної правничої науки проблема суб’єктів владних повноважень не є новою, особливостям правового статусу цих суб’єктів, їх функціонуванню присвячено чимало наукових праць таких науковців, як В.Б.Авер’янов, Ю.П. Битяк, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, В.Ф. Погорілко, В.С.Стефанюк, М.М. Тищенко. Проте ці та інші дослідження юридичної природи суб’єктів владних повноважень здійснювалися , як правило, у межах конституційного чи адміністративного права, що природно обумовило розкриття особливостей суб’єктів владних повноважень виключно з позицій матеріального права, або ж питання процесуального статусу суб’єктів владних повноважень розв’язувалися науковцями лише у контексті іншої або більш ширшої проблеми.[1] Розділ 2. Підстави та форми участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. 2.1. Підстави участі суб’єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. Здійснення суб'єктами владних повноважень адміністративної процесуальної правосуб'єктності в адміністративному судочинстві, набуття ними тих чи інших форм участі у вказаному судочинстві можливе лише відповідно до правових норм, оскільки, як закріплено ст. 92 Конституції України, виключно законами України визначаються: засади утворення та діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян; організація та діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація та діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури; засади місцевого самоврядування; організація та порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України [19]. Згідно з принципом законності адміністративне судо¬чинство, участь у ньому суб'єктів владних повноважень здійснюються виключно на основі та згідно з Конституцією, із законами України, підзаконними нормативно-правовими актами. Тому підстави, форми й зміст участі суб'єктів владних повно¬важень в адміністративному судочинстві, інші питання, які ви¬никають під час здійснення цього виду судочинства, регулюються нормами права, які, в свою чергу, утворюють правову основу здійснення адміністративного судо¬чинства в цілому та діяльності у його межах суб'єктів владних повноважень зокрема. [1] З огляду на специфіку досліджуваної сфери, в якій здійснюють свою правосуб'єктність суб'єкти владних повноважень (адміністративне судочинство), правовідносини за участю цих суб'єктів є, по-перше, виключно адміністративними процесуальними. По-друге, ці правовідносини доволі неоднорідні й утворюють значну кількість. Чинниками, які обумовлюють по¬діл адміністративних процесуальних правовідносин за участю суб'єктів владних повноважень на види, можуть бути: стадія адміністративного процесу, форма участі суб'єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві, суб'єктний склад адміністративної справи, процесуальні завдання учасників адміністративної справи. Отже, предмет правового регулювання, пов'язаний з участю суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві, утворюють такі групи адміністративних процесуальних правовідносин: • правовідносини, пов'язані з порушенням суб'єктами владних повноважень адміністративної справи або з їх вступом у процес; із безпосередньою участю суб'єктів владних повноважень у розгляді адміністративної справи адміністративним судом; з оскарженням суб'єктами владних повноважень рішень адміністративного суду, який розглядав та вирішував відповідну адміністративну справу; • правовідносини, пов'язані зі здійсненням суб'єктами влад них повноважень спеціальної адміністративної процесуальної правосуб'єктності, тобто правосуб'єктності сторін, третіх осіб, процесуальних представників, органів, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, інших учасників адміністративного процесу; • правовідносини, пов'язані зі здійсненням допоміжних процесуальних заходів – таких, наприклад, як забезпечення доказів, забезпечення адміністративного позову, залучення у процес третіх осіб, перекладачів, свідків тощо. У загальнотеоретичному розумінні методи правового регулювання – це прийоми юридичного впливу, їх поєднання, які характеризують використання у даній сфері суспільних відносин тієї чи іншої сукупності юридичних засобів . Метод правового регулювання здійснюється за допомогою сукупності прийомів, засобів та способів правового впливу на суспільні відносини, які й утворюють предмет галузі права; загальний метод правового регулювання – це система закріплених юридичними нормами прийомів правового регулювання (дозвіл, припис і заборона), яка має на меті встановлення бажаного для держави вольового стану суб'єктів соціальних відносин у стосунках між собою та у відношенні до результатів їх поведінки; метод правового регулювання адміністративного процесу можна визначити як закріплену адміністративним процесуальним законодавством органічно поєднану сукупність способів (засобів) упорядковуючого впливу на пра¬вовідносини, що виникають внаслідок розгляду та вирішення у судовому порядку адміністративної справи [20, с. 8]. Метод правового регулювання виражає саму суть того чи іншого юридичного режиму регулювання, а, отже у системі права він є саме тією об'єднуючою засадою, що компонує норми права в головні структурні утворення – галузі права [21, с. 156]. Метод правового регулювання у загальному вигляді вказує на умови і правила здійснення адміністративного судочинства, визначає способи впорядкування адміністративних процесуальних правовідносин, встановлює правила поведінки учасників адміністративної справи, зокрема й суб'єктів владних повноважень. Розглядаючи методи правового регулювання як реальні юридичні явища, що реалізуються у межах галузей права, разом з тим необхідно вказати на деякі первісні, вихідні методи, які становлять найпростіші прийоми регулювання, що визначають головне у правовому статусі суб'єктів правовідносин. Такими вихідними методами прийнято вважати [21, с. 156, 157]: а) імперативний метод (метод субординації). За наявності такого методу регулювання правовідносин здійснюється на владно-імперативних началах, «згори донизу». Вплив у такому разі здійснюється виключно «згори» – від державних органів до підпорядкованих їм суб'єктів; б) диспозитивний метод (метод координації) передбачає, що на процес правового регулювання впливає активність учасників суспільних відносин. Диспозитивний метод правового регулювання припускає вільний вибір учасниками правовід¬носин бажаного виду поведінки, який (вибір) зовсім не залежить від ініціативи інших учасників таких відносин. Враховуючи вищевикладене, можна зробити наступні висновки: метод правового регулювання покликаний забезпечити упорядковане виникнення, існування, зміну та припинення правовідносин у суспільстві; завдяки методу правового регулювання у національному праві виділяються окремі самостійні галузі права, стає можливим виокремлення їх особливостей, напрямків здійснення і розвитку; метод правового регулювання становить складне правове явище, до змісту якого входить ціла низка способів правового регулювання; прийнято вважати, що правове регулювання здійснюється через так звані імперативний та диспозитивний методи, які у свою чергу об'єднують сукупність способів (засобів) правового регулювання: 1) заборони; 2) зобов'язання (припис); 3) дозволи. Залежно від поєднання цих способів (засобів) правового регулювання, їх пріоритетності і стає можливим виокремлення самостійної галузі права. Наприклад, традиційно вважається, що цивільному праву властивий диспозитивний метод правового регулювання, у межах якого превалюють дозволи. Натомість донедавна вважалось, що виразником імперативного методу правового регулювання є адміністративне право, для якого характерними є переваж¬но зобов'язання; метод правового регулювання через відповідну норму права визначає спосіб впливу на суспільні правовідносини, поведінку їх учасників; у межах переважної більшості галузей права безпосередньо якийсь один з існуючих методів правового регулювання не використовується – або імперативний, або диспозитивний. І навпаки, більшість галузей права своїм існуванням «завдячує» дії одночасно цих двох методів правового регулювання. Наприклад, у сучасній адміністративно-правовій літературі визнається, що поряд з переважним застосуванням імперативного методу в адміністративно-правовому регулюванні суспільних відносин не виключається використання окремих елементів диспозитивного методу [12, с. 77]. Більше того, слід вести мову не про домінування приписів в адміністративно-правовому регулюванні суспільних відносин, а порівняно з іншими галузями права, зокрема приватними, – про їх більш широке використання у поєднанні з певним обсягом диспозитивних методів. Методи правового регулювання, які використовуються в адміністративному судочинстві: 1)заборона – це закріплений у нормі права спосіб, що встановлює суворе обмеження (недопущення) щодо здійснення чи нездійснення певної поведінки суб'єкта правовідносин; це категорична вказівка щодо необхідності утриматися від певного виду поведінки або бездіяльності; це категорична вказівка, яка взагалі виключає певну дію чи бездіяльність. Наприклад, (ч. 5 ст. 117 КАС України): «не допускається забезпечення позову шляхом зупинення рішень Національного банку України щодо призначення та здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони проводити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку»; 2)зобов'язання (припис) – це закріплена у нормі права альтернативна або безальтернативна необхідна поведінка чи бездіяльність cу6'єкта правовідносин. Приклад зобов'язання (припису) (ст. 71 КАС України): «кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення»; 3) дозвіл – це закріплена нормою права допустима можливість здійснення суб'єктами правовідносин певних дій або допустима можливість утримуватися від їх вчинення; це межі допустимої законом поведінки таких суб'єктів. На¬приклад, (ч. 1 ст. 185 КАС України): «сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанови суду першої інстанції повністю або частково». Отже, як випливає з вищевикладеного, метод правового регулювання, притаманний для адміністративного судочинства, слід визнати як імперативно-диспозитивний. Особливістю такого методу є те, що учасники правовідносин (фізичні та юридичні особи, суб'єкти владних повноважень), які виникають у зв'язку з розглядом та вирішенням адміністративними судами публічно-правових спорів, здійснюють процесуальну правосуб'єктність на власний розсуд, однак лише у межах визначених адміністративним процесуальним законодавством зобов'язань і заборон. Імперативно-диспозитивний метод відтак забезпечує змагальність сторін, швидкість розгляду й вирішення адміністративної справи, постановлення об'єктивного та законного рішення у справі. [1] Конституція України закріпила всі необхідні правові передумови участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. Статтями 8 та 55 Конституції України передбачено судовий захист прав і свобод людини та громадянина, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань. Із прийняттям Конституції в Україні остаточно було визначено принципи та основні засади, систему органів державної влади, особливості її здійснення та організації. Так, зокрема, ст. 6 визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Нормами Конституції України закріплено засади функціонування й інших суб'єктів владних повноважень. Так, в Україні було проголошено визнання і гарантія місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції України), визнано право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36 Конституції України) [19]. Можна сказати, що для адміністративного судочинства КАС України є основним нормативно-правовим актом, який утворює правову основу участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. Також, норми КАС України врегульовують порядок і зміст звернення суб'єктів владних повноважень до адміністративного суду, закріплюють форми участі цих суб'єктів в адміністративному судочинстві, визначають їх повноваження щодо розпорядження предметом спору, можливості впливати на перебіг процесу. Але,так як КАС України не може охопити всіх питань, щодо форм та порядку участі суб'єктів суб'єкті владних повноважень в адміністративному судочинстві було створено велику кількість законів (закон – нормативно-правовий акт, що регулює найбільш важливі суспільні відносини з метою забезпечення прав та свобод особи, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосереднім волевиявленням народу й наділений вищою юридичною силою). До переліку законів, які визначають структуру, компетенцію, ознаки й особливості суб'єктів владних повноважень належать:ЗУ «Про Кабінет Міністрів України»,ЗУ «Про місцеві державні адміністрації»,ЗУ «Про державну службу», ЗУ «Про Службу безпеки України»,ЗУ «Про державну виконавчу службу»,ЗУ «Про державну податкову інспекцію України», ЗУ «Про прокуратуру»,ЗУ «Про Вишу раду юстиції»,ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»,ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», ЗУ «Про політичні партії в Україні» тощо. У Конституції України закріплено, що Президент України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування для виконання покладених на них завдань видають у межах своєї компетенції правові акти – укази, розпорядження, постанови, рішення (ст.ст. 91, 106, 117, 144 Основного Закону України) [19]. Звісно, що не всі ці суб'єкти наділені правом видавати нормативно-правові акти, які утворюють правову основу участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізує та ліквідує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п.п. 9, 9 1 ст. 116 Конституції України) [19]. Нормами Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9). Законом України «Про міжнародні договори України» (ст. 19) передбачено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [19]. Але, можна сказати, що норми міжнародного законодавства не відіграють визначальну роль в упорядкуванні участі цих суб'єктів в адміністративному судочинстві. Тому що, норми міжнародного права у загальному вигляді регламентують поведінку деяких національних суб'єктів владних повноважень у міжнародно-правових відносинах; вони не містять у собі імперативних вказівок чи заборон, натомість, лише закріплюють рекомендаційні зауваження. Основним нормативно-правовим актом, який регулює участь суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві, є Конституція України та Кодекс адміністра¬тивного судочинства України. Решта проаналізованих законодавчих і підзаконних нормативних актів відіграють допоміжну роль щодо врегулювання участі цих суб'єктів в адміністративному судочинстві. Однак без нормативних актів, які мають так званий позапроцесуальний характер, взагалі неможливо було б визначити зміст поняття «суб'єкт владних повноважень», види цих суб'єктів, а також інші поняття та категорії адміністративного процесу, зокрема, такі, як «управлінські функції», «адміністративний договір», «публічна служба». [1] 2.2. Форми участі суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві. У процесуально-правовій науці визнається, що особи, які беруть участь у справі (учасники процесу) – це ті ж суб'єкти процесуального права (позивач, відповідач, прокуратура, експерти тощо), які своїми діями можуть активно впливати на перебіг процесу, сприяючи його виникненню, руху чи припиненню, та які вступають в процес для захисту своїх прав чи прав інших осіб, якщо це передбачено законом. У свою чергу процес за своїм змістом утворюється з процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу, а також із процесуальних правовідносин, які виникають, змінюються і припиняються у результаті цих процесуальних дій між судом, з одного боку, й особами, які беруть участь у справі, іншими учасниками процесу, – з іншого [5, с. 3]. Учасник судового процесу – це особа, яка наділена певними процесуальними правами та обов'язками й бере участь у судовому процесі відповідно до процесуального закону з метою вирішення правового спору за законом; особи, які розпоряджаються цими повноваженнями за активної допомоги суду [6, с. 100; 5, с. 117]. В адміністративному судочинстві участь суб'єктів владних повноважень означає безпосереднє здійснення цими суб'єктами в адміністративному суді передбачених адміністративним процесуальним законодавством прав та обов'язків. Здійснення цих повноважень обумовлюється публічно-правовими відносинами , які виникли, спірного характеру за участю суб'єктів владних повноважень обов’язково. Участь цих суб'єктів в адміністративному судочинстві буває різною:така участь може бути активною (подання позовної заяви або клопотання), пасивною (прибуття до адміністративного суду та спостереження за перебігом розгляду й вирішення адміністративної справи уповноваженим судом). Отже, участь суб'єктів владних повноважень в адміністративному судочинстві може виявлятися по-різному, але за будь-яких обставин така участь – це завжди здійснення адміністративних процесуальних повноважень, яке можуть сприймати інші учасники адміністративної справи. Розкриваючи питання форм участі суб'єктів владних пов¬новажень в адміністративному судочинстві, слід зазначити про те, що можливість такої участі всіх без виключення суб'єктів владних повноважень закріплена українським адміністративним процесуальним законодавством вперше. Однак, форми участі інших суб'єктів правовідносин свого часу вже були, зокрема, наукою цивільного та господарського процесуального права. Зважаючи на подібність змісту і структури адміністративного судочинства, адміністративного процесу до деяких інших видів судового процесу, тому можна надбання науки цивільного та господарського процесуального права. У загальнотеоретичному розумінні під формою розуміють (від лат. Formа – «зовнішність, устрій»): а) зовнішній ви¬гляд, обрис предмета; б) будь-який зовнішній вираз якого-небудь змісту [7, с. 717]. У сучасній процесуальній науці відсутнє усталене й загальноприйняте розуміння такої категорії як «форма участі», також немає і її чіткого законодавчого закріплення. Але в теорії цивільного та господарського процесуально права думки з цього приводу у науковців є. Так, зокрема, на переконання М.І. Балюка та Д.Д. Луспеника, за нормами Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року прокурор здійснює лише одну форму участі в цивільному процесі – пред'явлення позову (ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України) [8, с. 128]. Подібне розуміння категорії «форма участі» висловлює у своїй праці й М.В. Руденко [9, с. 28, 29]: «... теорія господарського процесу та прокурорська практика переконують, що в господарському судочинстві процесуальними формами уча¬сті прокурора у процесі є дві форми участі: 1) порушення судового процесу в справі – звернення прокурора до місцевого господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України), внесення ним апеляційного подання на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало чинності (ст. 91 Господарського процесуального кодексу України), внесення касаційного подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало чинності, та на постанову апеляційного господарського суду (ст. 107 Господарського процесуального кодексу України), внесення касаційного подання Генеральним прокурором України на постанову Вищого господарського суду України до Верховного Суду України, внесення подання про перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за нововиявленими обставинами (ст. 113 Господарського процесуального кодексу України); 2) вступ прокурора в господарський процес у справі на будь-якій стадії її розгляду (ст. 35 Закону України «Про прокуратуру», ч. 1 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України)». | |
| Просмотров: 1644 | Загрузок: 23 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |