| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Поняття та види представництва
| [ Скачать с сервера (201.0 Kb) ] | 03.07.2017, 06:28 |
| ПЛАН ВСТУП…………………………………………………………………………….3 РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ 1.1 Правова природа представництва………………..…………………….…....6 1.2 Поняття та ознаки представництва...………………………………………11 1.3 Відмежування представництва від інших форм участі третіх осіб у встановленні та реалізації цивільних правовідносин………………….15 РОЗДІЛ 2. ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА 2.1 Проблемні питання визначення видів представництва...…………………22 2.2 Представництво, засноване на договорі…………………………………....24 2.3 Комерційне представництво……………………………………………..….25 2.4 Представництво, засноване на адміністративному акті…………………..27 2.5 Представництво, засноване на законі……………………………………....27 ВИСНОВКИ……………………………………………………………….…….30 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………...…..32 ВСТУП Як правило, учасники цивільних відносин особисто набувають цивільних прав та обов'язків шляхом укладення правочинів. Щоправда, існують випадки, коли вони за тих чи інших обставин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Саме тому в цивільному праві існує така категорія як представництво. Актуальність теми дослідження. За весь час фактичного існування представництва багато вчених приділяли йому значної уваги. Передусім, це праці Л. Андреєвої, В.А. Васильєвої, А.Ю. Бабаскіна, В.М. Бєлова, І.О. Гелецької, Р.А. Гордона, А.В. Гришина, М.В. Карпичова, С.Г. Керимова, А.В. Майфата, С.В. Мельника М.О. Нерсесова, Ю.Б. Носкової, В.Р.Рясенцева, О.С. Сєвєрова, В.В. Цюри, А.С. Шаповаленка та інших. Цивільний кодекс України 2003 року [2] (Далі – ЦК України) надав нормам про представництво відокремленого статусу в системі правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Основні, базові положення про представництво знайшли своє відображення в главі 17 ЦК України. Однак, на сьогодні в цивільному праві з питань інституту представництва справи такі, що багато фундаментальних питань його теорії і навіть деякі основні поняття є предметом дискусій або навіть зовсім не були розглянуті. Це визначає інтерес до більш докладного розгляду інституту представництва в цивільному праві України, що підтверджує актуальність обраної теми дослідження. Сучасні цивільні правовідносини неможливо представити без інституту представництва. Він пронизує як приватне, так і публічне право, як матеріальне, так і процесуальне право. За його допомогою, в багатьох випадках, прискорюється цивільний оборот, створюється можливість прискорити укладання і виконання різноманітних правочинів, а також учинення різноманітних юридичних дій. Основною метою представництва є забезпечення усунення юридичних або фактичних перешкод, які не дають юридичній або фізичній особі самостійно укладати той чи інший правочин. За словами проф. Гордона «поняття про юридичну заміну особи складає основну, фундаментальну ідею представництва» [11; с. 15]. Саме тому суб’єкти цивільного обороту переважно діють через представників. Юридичні перешкоди, як правило, пов'язані зі статусом фізичної або юридичної особи і обумовлені повною відсутністю дієздатності або недостатністю її обсягу для вчинення правочинів. У ряді випадків без виникнення відносин представництва неможливе здійснення діяльності відокремленими підрозділами юридичної особи. До фактичних перешкод прийнято відносити такі обставини реальної дійсності, які не дозволяють суб'єктам цивільного права самостійно укладати правочини. Такими перешкодами можуть бути: хвороба, відсутність у місці проживання у момент вчинення правочину, правова необізнаність тощо. Відносини представництва можуть виникати також тоді, коли орган юридичної особи позбавлений можливості самостійно здійснити юридичні дії. Наприклад, внаслідок значної завантаженості або у зв'язку з необхідністю вести справи одночасно у кількох місцях тощо. Щоправда, потреба в представництві виникає не тільки тоді, коли особа, яку представляють, в силу закону чи конкретних життєвих обставин не може особисто здійснювати свої права та обов’язки. У цілому ряді випадків до послуг представників вдаються заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час, кошти. Діяльність більшості юридичних осіб не можливо було б уявити без постійного чи хоча б епізодичного звертання до представництва. Отже, актуальність теми дослідження, насамперед, полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення правової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань. Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-правові відносини з питань представництва. Предметом даного наукового дослідження є загальна характеристика інституту представництва в цивільному праві України. Мета дослідження полягає у теоретичному вивченні особливостей і закономірностей інституту представництва в цивільному праві України. Для виконання мети, необхідно виділити такі завдання курсової роботи: - визначити правову природу представництва; - проаналізувати й дати поняття представництву в цивільному праві України за діючим цивільним законодавством; - охарактеризувати відмінність представництва від інших форм участі третіх осіб в цивільному праві; з малої букви - ознайомитись із основними видами представництва в цивільному праві; На закінчення роботи передбачається підвести підсумки дослідження. Методами дослідження курсової роботи є: загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. За допомогою методу діалектичної логіки виявлено основні ознаки представництва за результатами визначення понять. Історичний метод використаний для отримання інформації щодо загальних закономірностей розвитку інституту представництва в цивільному праві. Метод юридичного аналізу дав змогу дати характеристику окремим статтям Цивільного кодексу України. РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ 1.1 Правова природа представництва Розглядаючи питання про формування та розвиток концепцій представництва, слід мати на увазі те, що практика представництва існувала вже в правових системах стародавнього Середземномор’я. Вперше ж ідея інституту представництва досить чітко була сформульована в римському приватному праві. Спочатку укладення договору через представника вважалося неприпустимим - це мотивувалося формалізмом та вузько-персональною природою римського права. Але розвиток товарних відносин вимагав появи правових форм, що закріплювали дії однієї особи в інтересах іншої. Саме тоді представництво в римському класичному праві (І-ІІІ ст. н.е.) вважали сукупністю засобів, призначених допомогти особі реалізувати і захистити свої права за допомого інших осіб [30; с. 67]. У ранній період римського права представництво було можливе лише між особами, які знаходяться у відносинах влади та підпорядкування – за договором, які укладаються підвладними римського домовладики і його рабами. Але через відносну непоширеність договірного представництва при рано сформованому та непогано врегульованому представництві, заснованому на законі, а також на такому, що виникає на змішаній підставі (добровільно-обовязковому представництві) [30; с. 88], він не отримав подальшого розвитку. Початок Середньовіччя надав поштовх для продовження дослідження такої категорії як представництво. Г. Гроцій був першим кому вдалося узагальнено сформулювати «теорію представництва». Відповідно до цієї теорії, преставник набуває права безпосередньо на користь особи, яку він представляє, за допомогою договору, що він уклав з третьою особою, відповідно до даного йому доручення. Його теорія вперше в цивільному праві дала змогу зафіксувати наслідки представництва. Але за ним, представництво розглядалося як наслідок доручення. В ХІХ ст. Р. Ієринг і П. Лабан розробили «теорію сепарації», в якій представництво цілком відокремлене від доручення. Більшість країн, які закріпили у своїх правових системах автономію представництва, адаптували її до власних потреб. Республіки колишнього СРСР у своєму законодавстві не мали однозначного визначення поняття представництва, тому представники різних правових шкіл давали своє, специфічне визначення, але кожне із цих понять охоплювало лише незначну кількість обов’язкових ознак, що властива представництву. Так, частина науковців визнає представництво як юридичну діяльність представника в межах повноваження і від імені особи, яку представляють, і називають представництвом сукупність дій, включаючи вчинення правочинів та інших дій [26; с. 60; 16; с. 41; 15; с. 287; 8; с. 83]. Висловлено і таке твердження, згідно з яким представництво є юридичним засібом, прийомом набуття, зміни і припинення цивільних прав та обов’язків, який не має суб’єкта та об’єкта [5; с. 21]. Третя точка зору вказує, що представництво є одним із видів цивільних організаційних правовідносин, які не є ні правовідносинами власності, ні зобов’язальними правовідносинами [17; с. 25]. Ідеалізація лише однієї з традиційних у доктрині теорій сутності представництва чи категоричної відмови від іншої - непродуктивні, оскільки всі підходи акцентують увагу на різних, але необхідних складових механізму виникнення представницьких відносин. Кожна із даних концепцій свого часу зазнавала значної критики. Концепція «юридичного прийому». Найвизначніший представник – В.К. Андреєв. На його думку, представництво – це лише спосіб виникнення, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, юридичний прийом, внаслідок якого правовідносини виникають завдяки діям суб’єктів, які не стають стороною правовідносин. Можна знайти і таку його позицію, що визначає представництво як юридичний спосіб набуття і здійснення прав та обов’язків, правова форма участі у майновому обороті, при якій одна особа безпосередньо набуває прав і обов’язків за допомогою дій іншої особи [6; с. 22]. Ця концепція зводиться до того, що представництво за своєю конструкцією тотожне таким інститутам, як договір на користь третьої особи. Представник не є стороною відносин, а відповідно не входить до суб’єктного складу створюваних своїми діями правовідносин. Хоча, як показує практика, між представником і третіми особами виникають правовідносини, у яких представник є суб’єктом зі своїми правами та обов’язками. Концепція "дії". Теорія, яка була домінуючою в радянській правовій доктрині протягом десятиліть. Саме вона виявилася теоретичним підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961 - 1964 рр. Грунтовним розгядом представництва в світлі концепції «дії» займались В.О. Рясанцев, С.М. Братусь та О.Й. Пергамент та багато інших. Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, яку вона представляє. Тобто про представництво може йтися тільки тоді, коли представник здійснює певну діяльність від імені іншої особи [11; с. 76]. Концепція "дії" акцентує увагу на тому, що лише внутрішні правовідносини між представником та особою, яку представляють, не можуть самі по собі викликати правові наслідки представництва, для цього необхідно, щоб представник почав діяти (вчиняти юридичні дії). Правовідносини між особою яку представляють та представником є лише однією з передумов представництва, обумовлюючи виникнення у представника повноважень [26; с. 179]. В.О. Рясанцев, підтримуючи дану концепцію, вказував на те, що «правовідносини між особою, яку представляють, і представником є лише однією з передумов представництва… але до складу власне представництва не входять». Він вважав, що «…твердження про те, що представництво є системою правовідносин – суперечливе, оскільки визнати правовідносинами зв'язок, який існує між представником і третьою особою у процесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, яку представляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несуть зобов’язань один перед одним, а тому більш правильно, мабуть, визнати, що їхні правовідносини існують у рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності» [26; с. 181-182]. Проф. О. Гордон визначив представництво як юридичну діяльність, що здійснена представником не від свого імені, не в його інтересах, а від імені та в інтересах особи, яку представляють, що попередньо або за наступним схваленням передоручає цю діяльність особі. Наслідком такої угоди між представником і собою, яку представляють, є діяльність представника, що виявляється нібито власною діяльність особи, яку представляють. Безпосереднє відношення особи, яку представляють до зобов’язання, має значення у момент укладання договору, про що знають і з чим згодні обидва контрагенти [11; с. 132]. Л.М. Казанцев наголошував на тому, що представник здійснює замість особи, яку він представляє, юридичну діяльність, причому наслідки вчинених дій – права та обов’язки – виникають згідно з явно вираженою волею сторін, безпосередньо в особі самого принципала [27; с. 89]. Такий відомий вчений як Г.Ф. Шершеневич, розглядаючи питання про сутність представництва, вказував, що воно є юридичною діяльністю у чужому інтересі, наслідки якої переносяться на іншу особу [34; с. 98]. Суть представництва прихильники цієї теорії вбачають у юридичній діяльності представника, не враховуючи при цьому, що дія представника від імені особи, яку представляють, вже передбачає правовий зв'язок, який і робить представника саме таким, і в межах якого представництво виникає і реалізується. Тлумачення представництва як дії не дозволяє повною мірою розмежувати представництво та правочини, які вчиняються в рамках цих правовідносин. Адже правочин, який вчиняється представником, та власне представництво – поняття не тотожні [10; с. 16]. Концепція представництва як правовідносин. Прихильники цієї теорії вважають, що представництво є одним із різновидів організаційних правовідносин, що виступають як засіб юридичної трансмісії прав і обов’язків між особою, яку представляють, і третіми особами [11; с.109]. У світлі цієї теорії спочатку потрібно все ж з’ясувати поняття правовідносини. С.С. Алексеев визначив правовідносини як форму або вид, які отримують фактичні відносини, будучи врегульованими нормами права [3; с. 35]. Цікаве твердження з цього питання у О.О. Красавчикова. Він вважає, що правовідносини - юридична форма суспільних відносин, урегульованих нормами права [19; с. 71]. Саме тому представництво, як правовідношенння – правова форма, яка виникає в результаті правового регулювання відповідних суспільних відносин. Таку правову форму можна назвати засобом організації певних правовідносин між особою, яку представляють, і третіми особами [27; с. 57]. Концепція "правовідношення" справедливо звертає увагу на те, що для набуття представником права вчиняти певні юридичні дії від імені особи, яку він представляє, спочатку між ними повинно виникнути правовідношення, внаслідок якого представник буде наділений повноваженнями. Майданник О. І. вказує, що представництво є своєрідним цивільним правовідношенням, в силу якого одна особа (представник) набуває і здійснює в інтересах і від імені іншої особи, яку вона представляє, права і обов’язки з метою вчинення правочинів в межах встановлених для представника або наданих йому повноважень [27; с. 137]. Р.І. Незгодіна вирішила визначити представництво як правовідносини, в рамках яких виникають і реалізуєються повноваження. Таким чином вона намагалася об’єднати концепції «дії» і «правовідносин» [24; с. 118]. Дискусія щодо встановлення однозначної концепції, на думку більшості науковців, пов’язана з тим, що ЦК УРСР 1963року в ст. 62 [3] називає представництвом правочин, укладений однією особою від імені другої особи в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку представляють. Законодавчий акцент робився на діяльності і на повноваженні. Чинний ЦК України в ч. 1 ст. 237 називає представництво правовідношенням, в якому одна особа зобов’язана чи має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Можна зробити висновок, що законодавець, перш за все, розглядає представництво як правовідношення. 1.2 Поняття та ознаки представництва в цивільному праві України Представництво виявляється необхідним, а іноді і єдиним прийомом для реалізації належних особі суб’єктивних прав. У доктрині представництво розглядається як своєрідне цивільне правовідношення, у силу якого одна особа (представник) набуває і здійснює в інтересах і від імені іншої особи, яку вона представляє, права й обов'язки з метою вчинення правочинів у межах, встановлених для представника або наданих йому повноважень. Як зазначалося вище, поняття представництва визначено в ч. 1 ст. 237 ЦК України, але шлях до визначення цього поняття тривав досить довго. Щодо змісту представництва також немає однозначної думки. Вважають, що його змістом є діяльність у вигляді укладення угод представником по реалізації повноважень в інтересах і від імені особи, яку він представляє. Інші вказують, що суть представництва полягає у використанні правосуб’єктності одних осіб для реалізації прав і обов’язків та захисту прав інших [18; с. 158]. Найбільш обгрунтованою видається думка А.О. Гордона, з якою погоджується М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський: зміст представництва полягає в тому, що представник в рамках представницьких відносин, сам здійснює юридичні дії від імені особи, яку він представляє, при цьому проявляє свою волю, яка визнається волею особи, котру він представляє [7; с. 96]. Варто, однак, уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, яка включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні. Так, Вищий господарський суд України в п. 22 інформаційного листа від 07.04.2008 року № 1-8/211 «Про деякі питання застосування норм Цивільного і Господарського кодексів України» вказує, що відповідно до ч.1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Отже, учасниками цього правовідношення є представник та особа, яку він представляє (довіритель). Треті особи, у відносинах з якими представник діє від імені довірителя, не є учасниками зазначеного правовідношення. Але правовідношення представництва та правовідношення, яке виникає внаслідок вчинення представником правочину від імені особи, яку він представляє, є різними правовідносинами. Внутрішні відносини складаються між особою, яку представляють, і представником. Ці відносини мають особистий характер і є підставою представництва. Зовнішніми відносинами вважаються відносини між особою, яку представляють і третіми особами. Відносини між представником і третіми особами є результатом здійснення представництва, тому представницькими, в точному змісті цього слова, вживатися не можуть. Відповідно, в юридичній літературі вказується, що, власне, є правовідносини між особою, яку пердставляють, і тертіми особами, а відношення між особою, яку представляють, і представником розглядаються лише як його передумова [26; с. 203]. Є.О. Харитонов вважає, що внутрішні відносини представництва мають організаційний, допоміжний характер, виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії, а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють [30; с. 139]. Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов’язані. У цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва, як правового зв’язку. Підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов’язки у особи, яку представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником. Правовий зв'язок особи, яку представляють, з третіми особами – результат реалізації зазначених вище внутрішніх і зовнішніх відносин представництва. Усі права й обов’язки за цим правовим зв’язком набуває особа, яку представляють, і третя особа. Щодо ознак представництва, тут вчені притримуються схожих думок, хоча існують певні відмінності. Отже, виділяють такі ознаки представництва: 1. Здійснення представником правомірних юридичних дій. На думку В.В. Цюри, ст. 237 ЦК України дещо обмежує сферу представництва, вказуючи на те, що представник може від імені особи, яку представляє вчиняти тільки правочини. Він пропонує статтю 237 ЦК України після слів «вчинити правочини» доповнити словами «та/або інші юридичні дії» [31; с. 44]. 2. Юридично значима дія представника здійснюється в інтересах особи, яку вона представляє. Про це писав В.П. Грибанов, що визначав інтерес, як потребу, що прийняла форму свідомого спонукання і проявляється у вигляді бажань, намірів, прагнень у тих відносинах, у які вступають особи в процесі своєї діяльності [13; с. 48]. Тобто між діями представника і виникненням наслідків для особи, яку представляють, повинен бути причинний зв'язок, а дані наслідки повинні обумовлюватись інтересами особи, яку представляють. Юридичні дії вчиняються представником від імені та/або в інтересі особи, яку він представляє, яка у свою чергу попереднім або наступним схваленням, або через закон привласнює собі результат таких юридично значимих дій. Саме тому В.В. Цюра пропонує викласти ст. 239 ЦК України в такій редакції: «Правочини та інші юридичні дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє» [31; с. 44]. 3. Можливість, зміст і межі дій представника визначаються повноваженням – його суб’єктивним правом. 4. Право на представництво є абсолютним правом. Йому не відповідає в зовнішніх відносинах певний обов’язок третіх осіб [13; с. 97]. 5. Представник вчиняє дії стосовно третіх осіб. Це положення закріплене в ч. 3 ст. 238 ЦК України, яка передбачає, що представник не може вчиняти угоди від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто. Також існує заборона на вчинення правочинів у інтересах інших осіб, яких він представляє (виняток становить комерційне представництво). 6. Треті особи, стосовно яких представник вчиняє дії повинні бути проінформовані про те, що мають справу із представником. У зв’язку із цим, юридичний обов’язок представника та особи, яку він представляє, повинен проявитися об’єктивно, тобто бути доступним для сприйняття третіми особами. Проф. М.О. Нерсесов стверджував, що об | |
| Просмотров: 2004 | Загрузок: 107 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |