| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Поняття принципу диспозитивності і його значення
| [ Скачать с сервера (74.4 Kb) ] | 03.04.2017, 23:01 |
| Актуальність теми. Принцип диспозитивності в системі цивільного процесуального права має основоположне значення. Він визначає механізм виникнення, руху та закінчення цивільного процесу. Саме цей принцип зазвичай називають рушійною силою цивільного процесу. Важливість цього принципу для реалізації в кримінальному процесі прав і свобод людини обумовлює необхідність легального (законодавчого) його визначення. Це може бути зроблено двома способами: 1) шляхом доповнення ст. 16 КПК новою частиною; 2) шляхом доповнення КПК новою статтею. Перший шлях уявляється неправильним, бо закріплення двох самостійних принципів (змагальності та диспозитивності) в одній статті є недоречним як з логічної точки зору, так і з точки зору законодавчої техніки. Крім того, стаття буде великою за обсягом і незручною у користуванні як для теоретиків, так і для практиків. Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси принципу диспозитивності. Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач: визначити риси принципу диспозитивності; охарактеризувати значення принципу диспозитивності; дослідити зв’язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права; виявити прояв принципу диспозитивності в різних стадіях цивільного судочинства. Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема принципу диспозитивності в кримінально-процесуальному праві України. Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси принципу диспозитивності. Предметом дослідження виступає принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві України. 2. Поняття принципу диспозитивності і його значення Закріпивши 21 червня 2001 р. в кримінально-процесуальному законодавстві принцип диспозитивності (ст. 16і Кримінально-процесуального кодексу України — далі КПК), законодавець не утруднив себе наведенням в законі легального визначення цього принципу Це можна пояснити хіба що новизною поняття «диспозитивність» у кримінальному процесі України, для якого протягом не одного століття го-ловним принципом залишався принцип публічності діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Необхідність запровадження в кримінально-процесуальне законодавство принципу диспозитивності зумовлена процесами демократизації суспільного життя. Якщо в 1968 р. метр кримінально-процесуальної науки радянського періоду М. Строгович у визначенні поняття принципів кримінального процесу робив акцент на тому, що ці найважливіші і визначальні правові положення характеризують процес як дійовий засіб боротьби проти злочинних посягань на державу і правопорядок, то в пострадянський період основна увага при аналізі принципів кримінального процесу зосереджується на забезпеченні прав і свобод людини і громадянина під час провадження у кримінальних справах. Така зміна у ставленні до поняття і значення принципів кримінального процесу зв'язана із трансформацією правових ідей в державі. В СРСР панували ідеї тотального контролю за суспільством з боку держави (і навіть контролю за особистим життям), чому слугувало і право, яке було інструментом такого контролю. Ці ідеї виправдовувалися державою необхідністю патерналістської (батьківської) турботи про кожного члена суспільства. Проголошення в країні необхідності побудови правової держави спонукає запроваджувати в життя принципи, яких не знало так зване радянське право: пріоритет прав людини наддержавою; взаємна відповідальність держави і особи та ін. Реалізація таких принципів у галузі кримінально-процесуального права має на меті сприяти активності людини і громадянина в ході порушення, досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ. Одним із принципів, які можуть вважатися такими, що сприяють реалізації прав і свобод заінтересованих суб'єктів кримінального процесу, є принцип диспозитивності. Теоретичні розробки з проблем реалізації принципу диспозитивності в кримінально-процесуальній діяльності на даний час відсутні. За таких умов для з'ясування поняття і витоків диспозитивності в кримінально-процесуальній діяльності слід звернутися до спорідненої галузі процесуального права, в якій цей принцип є основним, а саме до науки цивільного процесуального права. В теорії цивільного процесу принцип диспозитивності був предметом досліджень і в дореволюційні часи (до 1917 р.) і в радянський період. Не залишається цей принцип поза увагою вчених в галузі цивільного процесу і в наші дні3. Результати проведених досліджень становлять цінність не тільки для цивільного процесу. Більшість з них є надзвичайно корисними також для розуміння сутності принципу диспозитивності в кримінальному процесі. Зокрема це стосується онтології поняття принципу диспозитивності, його витоків, функціонального призначення в процесуальних галузях права та деяких інших його характеристик. Тому було б неправильним не скористатися розробками своїх колег у спорідненій галузі права, тим паче, що ще в XIX ст. австрійський вчений К.-Ф. Канштейн зазначав, що термін «диспозитивність» може бути застосованим і в кримінальному процесі. Найповніше процесуальне поняття «диспозитивність» досліджено російським вченим О. Плешановим. За його даними серед вчених, які першими вжили у своїх роботах термін «диспозитивне начало» (dispositionsmaxime), були О. Плешанов, проаналізувавши роботи німецьких учених, зробив однозначний висновок про те, що «диспозитивне начало тривалий час не розглядалось процесуальною наукою як самостійне. Протягом багатьох десятиліть тривала дискусія з приводу того, що являє собою змагальне начало. Одним із її результатів і стало виокремлення диспозитивності як самостійного процесуально-правового начала». Отже, диспозитивність зобов'язана своїм виникненням спочатку в процесуальній теорії, а потім і в законодавстві, принципу змагальності. В теорії кримінального процесу про принцип диспозитивності ні до революції 1917 р., ні за радянських часів мова взагалі не йшла. В радянських словниках термін «диспозитивність» тлумачився так: «(від лат. dispono — розташовую, розпоряджаюся) — у радянському цивільному судочинстві принцип, згідно з яким сторони можуть вільно користуватися своїми правами та процесуальними особами їх захисту (відмовитись від позову, закінчити справу мировою, оскаржити судове рішення тощо)». Тлумачення диспозитивності у словниках пострадянського періоду є різними в плані віднесення її як принципу до тієї чи іншої галузі права. Перші з них мало чим відрізняються від визначень радянського часу і пов'язані із розумінням диспозитивності як принципу цивільно-процесуального права, який полягає у можливості розпорядження сторонами процесуальними засобами захисту. У пізніших виданнях тлумачних словників диспозитивність розглядається вже безвідносно до якоїсь галузі права, а точніше як «можливість для тих, хто бере участь у справі, вільно, за активної допомоги суду, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами»2. Останнє визначення є свідченням того, що диспозитивність поширює свій вплив на всі галузі права, якими регламентується порядок провадження в юридичних справах, тобто на всі галузі процесуального права, в тому числі кримінально-процесуального. Ключовим словом у всіх наведених визначеннях є слово «розпоряджатися», тобто «діяти стосовно до кого-, чого-небудь на свій розсуд». З цього випливає, що розуміння законодавцем принципу диспозитивності як свободи сторін у наданні суду доказів і доведенні перед судом їх переконливості (ст. 16і КПК) не повною мірою охоплює свободу суб'єктів кримінального процесу в розпорядженні своїми правами. Акцент тут робиться тільки на праві розпоряджатися доказовим матеріалом, у той час як сфера діяльності заінтересованих суб'єктів процесу є більш широкою. В кримінальному процесі право сторін розпоряджатися правами проявляється в декількох основних аспектах: 1) право на ініціювання кримінального процесу шляхом надання інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (поши-рюється на всі справи, в тому числі на справи приватно-публічного обвинувачення — про зґвалтування без обтяжуючих обставин); 2) право розпоряджатися своїми матеріально-правовими вимогами (стосується справ приватного публічно-приватного обвинувачення); 3) право розпоряджатися своїми процесуальними правами (заявляти клопотання, відводи, оскаржувати дії і рішення посадових осіб і органів, які ведуть процес); 4) право розпоряджатися доказовим матеріалом (поширюється на всі кримінальні справи). | |
| Просмотров: 556 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |