| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ М.ГУЛАКА
| [ Скачать с сервера (74.4 Kb) ] | 04.07.2017, 06:51 |
| ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ М.ГУЛАКА ЗМІСТ Вступ……………………………………………………………….……2 РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ПОГЛЯДІВ М.ГУЛАКА……………………………………….4 1.1. Історичні передумови формування політичних поглядів М. Гулака…………………………………………………………………………..4 1.2. Вплив ідей західних мислителів та Кирило-Мефодіївського товариства на теоретичну спадщину М. Гулака…………………………….12 РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ М.ГУЛАКА………………………………………………………………….15 2.1. Вчення про державу, владу і право у вивченні М. Гулаком історії слов’янських народів………………………………………………………………………15 2.2. Демократичні способи вирішення національного питання у політичних поглядах М. Гулака……………………………………………..21 Висновок………………………………………………………………23 Список використаних джерел……………………………………….24 Вступ Сучасна українська політична наука проходить складний процес становлення та закріплення у світовому науковому середовищі. Цей процес супроводжується двома основними тенденціями. З одного боку, виникає потреба опрацювання та багатостороннього аналізу доробку світової наукової спільноти в галузі політологїі. З іншого боку, постає необхідність звернення до витоків власне української політичної думки, пошуку передумов формування національної ідеї та основ становлення політико-правової думки на території України. Дане дослідження буде звернене саме до другого аспекту, зокрема до вивчення політико-правових ідей одного з найбільш визначних діячів та мислителів української політичної думки, одного із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, Миколи Івановича Гулака. Особливу увагу в даному дослідженні приділено формуванню та вираженню його політико-правових поглядів в контексті діяльності в товаристві. Розроблені ним питання історії та юриспруденції слов’янських народів сформували засади діяльності впливових суспільно-політичних організацій на території України. Об’єкт дослідження –політичні ідеї представників Кирило-Мефодіївського товариства. Предмет дослідження – сутність та особливості політико-правових ідей Миколи Івановича Гулака. Мета курсової роботи: з’ясувати особливості політико-правових ідей М. І. Гулака в контексті його діяльності в Кирило-Мефодіївському товаристві. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань: 1) розкрити історичні передумови формування політичних поглядів М. Гулака; 2) виявити вплив ідей західних мислителів на політичну спадщину М. Гулака; 3) проаналізувати дослідження М. Гулака щодо історії права слов’янських народів; 4) з’ясувати демократичні способи вирішення національного питання у політичних поглядах М. Гулака. Методи дослідження. У дослідженні для вирішення поставлених завдань були застосовані такі загальнонаукові методи, як: історичний, системний, структурно-функціональний та компаративний. За допомогою історичного методу стає можливим простежити формування й основні етапи розвитку політико-правових поглядів Миколи Івановича Гулака. Використання системного методу разом із структурно-функціональним сприяє послідовному проведенню дослідження, відбору даних за чітко визначеними критеріями, встановленню зв’язків між спорідненими теоріями, структуруванню та систематизації отриманих результатів щодо виокремлення особливостей його поглядів стосовно держави, влади та права серед ідей інших членів Кирило-Мефодіївського товариства. Компаративний метод, в свою чергу, дозволяє провести порівняльний аналіз різних ідейних течій мислителя для встановлення співвідношення між ними. Такі логічні методи як аналіз, синтез та аналогія сприяли формуванню теоретико-методологічних засад даного дослідження, вивченню наукових здобутків в галузі історії української політичної думки. Структуру курсової роботи складають: вступ, два розділи та чотири підрозділи, висновки та список використаних джерел, який охоплює 18 найменувань. РОЗДІЛ 1. Передумови формування політико-правових поглядів М. І. Гулака 1.1. Історичні передумови формування політичних поглядів М. Гулака Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї три етапної схеми. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики. Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму»[14]. Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними рисами історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785— 1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії». «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»[15]; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність[15]». «Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки[16]». Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаючи на ці вади, праця Д. Бантиш-Каменського стала кроком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив, як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача[18]». Безумовно, Д. Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть розширював) сюжети, пов'язані з політичною автономією України. Для розвитку національного відродження важливо також те, що «Історія Малої Росії», в якій була створена хоч не зовсім досконала і послідовна, але панорамна та систематизована картина самобутньої української історії, з'явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, просякнуті ідеями великодержавності. Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі думи та пісні він назвав «мізерними уламками колись розкішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав цілу серію збірок українського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку. Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Поет на практиці довів, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України. Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток. У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап. Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа всю першу половину XIX ст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції, які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режимів, та прихильниками республіканських форм правління і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінацією цього протистояння стали революції 1848—1849 pp., що прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї християнського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у своєму творі «Книги польського народу та книги польського пілігрімства» створив концепцію польського месіанства. Крім нових ідей, одна за одною з'являється низка моделей таємних організацій, що борються за соціальне та національне визволення, — карбонарії в Італії, «Молода Європа» у Швейцарії, декабристи у Росії та ін. У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи приклад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права. 1.2 Вплив ідей західних мислителів та Кирило-Мефодіївського товариства на політичну спадщину М. Гулака Духовне життя слов'янських народів розвивалося майже протягом усього XIX століття під значним впливом західно-европейського. Але цей вплив не був простим запозиченням ідей та настроїв. І ідеї, і настрої вибиралися слов'янами із усієї широчезної гами європейських духовних напрямків, запозичене ж так перетворювалось і переформовувалось, що часто важко утотожнити ті ж появи на Заході і у слов'ян. Навіть «впливи» окремих західних письменників та мислителiв виявляються в таких формах, що ми можемо говорити про специфічно-слов'янську інтерпретацію Канта або Шіллера, Теллінґа або Гегеля. Той «Шіллер», що був так обожнюваний російськими, а також і українськими | |
| Просмотров: 447 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |