| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Політичні вчення Н.Макіавеллі
| [ Скачать с сервера (191.0 Kb) ] | 13.06.2017, 23:50 |
| Актуальність теми. Стає вивчення ідей Макіавеллі у наш час, коли політика перетворилася в одну з найважливіших сфер людської діяльності, коли політичні процеси в суспільстві набули нечуваного розмаху і сили. Найбільш відомими творами Макіавеллі були: »Нотатки про перші десять книг Тита Лівія», «Правитель», «Флорентійський літопис». Хоча творчість Макіавеллі органічно зв’язана з його епохою, він є цілком людиною свого часу, і його політична наука являє собою філософію часу. Але з цього не випливає, що поза тимчасовими межами Відродження його праці не мають ніякої цінності. Багато років після смерті Н.Макіавеллі політики, дипломати та філософи сперечалися про його ідеї та погляди, вони не завжди погоджувалися з ним, але все рівно слідували його рекомендаціям. [Ступінь наукової розробки]: дослідженню творчої спадщини Н.Макіавеллі присвячені праці таких правознавців та політологів, як В.Федорін «Великі мислителі заходу»(2) ; К.Ґудзик «Заповіти Макіавеллі сучасним політикам.» (6) ; К.Н. Долгов«Гуманізм, відрождення и політична філософія Николло Макіавелли» (8) ; В. С. Норсеянца «Історія політичних та правових вчень.» (9) ; Кравченко І.А. «Макіавеллі: технологія ефективного лідерства.» (13) ; Кудряченко А.І. «Східна Європа на шляху змін.» (15) ; Н. Макіавеллі «Правитель» (18) ; Пугачов В.П. «Введення в політологію» (20) ; Рутенбург В.І. «Титани відродження» (21) ; Cебайн Джордж Г., Торсон Томас Л. «Історія політичної думки» (22). Об’єкт дослідження – політичні вчення Н.Макіавеллі Предмет дослідження – державна влада в політичному вченні Н.Макіавеллі. Метою курсової роботи є з’ясування особливостей державної влади у політичному вченні Н.Макіавеллі. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань: • з’ясувати особливості Доби Відродження, як світоглядної основи політичного вчення Н.Макіавеллі; • визначити основні положення поглядів мислителя на політику та державу; • дослідити проблему організації ефективної державної влади Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи 34 сторінка. РОЗДІЛ 1. ДОБА ВІДРОДЖЕННЯ, ЯК СВІТОГЛЯДНА ОСНОВА ПОЛІТИЧНОГО ВЧЕННЯ Н.МАКІАВЕЛЛІ Епоха Відродження – період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін “Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі – італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо). За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження як однієї з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, синонімом особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини. Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс – це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися. Найяскравішим представником політичної думки періоду Відродження був знаменитий італійський мислитель і політик Ніколо Макіавеллі (1469–1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Ніколло Макіавеллі є одним з перших теоретиків нової епохи. Н.Макіавеллі – суспільний діяч, історик, видатний політичний мислитель. Він народився у Флоренції в епоху складання національно-згуртованих і політично незалежних держав. Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Його творами встановлений початок політико-правової ідеології Нового часу. Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності, мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє[12,106]. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється. Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мислитель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим. Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, викладені у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «Il principe», що означає «одноосібний правитель»). Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу[15,352]. Макіавеллі наполягає на тому, що все викладене ним у "Правителі" є результатом узагальнення реальних свідоцтв про реальну діяльність правителів. Макіавеллі малює модель абсолютного монарха, який за допомогою всіх засобів – жорстокості і обману, демагогії і справедливості, хитрості і прямодушності – забезпечує збереження, зміцнення і розширення своєї влади. Як професіонал-політик, Макіавеллі, готовий був давати поради, маючи на меті поліпшити, облагородити управління. Добре усвідомлюючи відносність будь-яких форм влади, захоплений мрією про всеітальянском возз'єднання, він був готовий використовувати будь-які засоби для вирішення цього завдання. Посилаючи свій трактат в дар деї Лоренцо Медічі, він підкреслює, що тут міститися пізнання про діяння великих людей, "придбані мною багаторічним досвідом у справах справжніх та невпинним вивченням справ минулих ". "Маючи намір написати щось корисне для людей які розуміють каже, він далі – я вважав за краще слідувати правді не уявної, а справжньої – на відміну від тих багатьох, хто зобразив республіки і держави, яких насправді ніхто не знав і не бачив. Бо відстань між тим, як люди живуть і як повинні жити, яким великим, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо ... "[14, 367, 419]. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, – це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм». Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов[15,368]. Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії – думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх[6,121]. Щоправда, правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику[6,138]. РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПОЛІТИКИ ТА ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИЧНОМУ ВЧЕННІ Н.МАКІАВЕЛЛІ Головний об'єкт вивчення Макіавеллі – держава. Це він вперше ввів термін «держава». Державу Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх або любов останніх. Держава непорушна, якщо уряд не дає приводу для змов і обурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов – в презирство. Якнайкраща форма правління, вважає Макіавеллі, – республіка, але державі, «де правитель править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому управляти державою». Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів соціальних груп, що борються. У кожній республіці завжди бувають два протилежні напрями: одне – народне, інше – вищих класів; з цього поділу випливають всі закони, що видавалися в інтересах свободи. Держави, керовані одноосібно, у нього діляться на успадковувані і нові. Наслідному государю набагато легше утримати владу, ніж новому, тому як для цього достатньо не переступати звичаї предків і без поспішності пристосовуватися до нових обставин. «Наслідному государю, чиї піддані встигли зжитися з правлячим будинком, набагато легше утримати владу, ніж новому, бо для цього йому достатньо не переступати звичай предків і надалі без поспішності застосовуватися до нових обставин. При такому образі дій навіть посередній правитель не втратить влади, якщо тільки не буде повалений особливо могутньою і грізною силою, але і в цьому випадку він відвоює владу при першій же невдачі завойовника. Важко утримати владу новому правителю». І завойоване і успадковуване володіння можуть належати або до однієї країни і мають одну мову, або до різних країн і мати різні мови. «в першому випадку утримати завойоване неважко, особливо якщо нові піддані і раніше не знали свободи». Для цього достатньо всього лише викоренити рід колишнього государя, бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися турботи. Колишні ж закони і податі слід зберегти. Тоді завойовані землі в «найкоротші терміни зіллються в одне ціле з відвічною державою завойовника». В другому ж випадку для збереження влади потрібні і великий успіх, і велике мистецтво. Один з найвірніших засобів, по Макіавеллі, переселитися туди на проживання, «бо тільки живучи в країні, можна помітити смуту, що починається, і своєчасно її присікти. Інакше дізнаєшся про неї тоді, коли вона зайде так далеко, що буде пізно вживати заходів». Ще один спосіб – заснувати в одному-двох місцях колонії, пов'язуючі нові землі з державою завойовника. Колонії не вимагають великих витрат і розоряють вони лише ту жменьку людей, чиї поля і житла відходять новим поселенцям. Колонії дешево обходяться правителю і вірно йому служать. Якщо ж замість колоній розмістити в країні військо, то зміст його обійдеться набагато дорожче і поглине всі доходи від нової держави, унаслідок чого придбання обернеться збитком. Ще один недолік в цьому – постої війська, які обтяжують все населення, отчого кожний, випробовуючи тяготи, стає ворогом правителя. В чужій по звичаях і мові країні завойовнику слід зробитися також главою і захисником більш слабких сусідів і постаратися ослабити сильних. Крім того, новий правитель повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий же сильний, як і він, чужоземний правитель. «Таких завжди закликають незадоволені усередині країни по надлишку честолюбства або із страху» [4,372]. Тому що коли могутній правитель входить в країну, менш сильні держави відразу примикають до нього. Звичайно це відбувається через заздрість до тих, хто перевершує їх силою. Сильному правителю немає потреби схиляти жителів в свою користь, вони самі охоче приєднаються до створеної їм держави. Отже якщо государ про все цьому не поклопочеться, він скоро позбавиться завойованого. Макіавеллі виділяв також церковні держави, про які можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібна доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не вимагається ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією засади, такі могутні, що вони підтримують правителів у владі, незалежно від того, як ті живуть і поступають. Тільки там правителі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не робить замах, а піддані їх не обтяжуються своїм положенням і не хочуть, та і не можуть від них відпасти. Отже лише ці государі незмінно перебувають в благополуччі і щасті [8,59]. Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, – могутній засіб дії на розум і вдачі людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими. Суть релігії Макіавеллі розглядалась як явище суспільного життя, яке підпорядковане законам виникнення, розвитку і загибелі. Не можна мислити собі суспільства без релігії, так як вона необхідна і є єдиною формою суспільної свідомості, забезпечує духовну єдність народу та держави. Ставлення до різноманітних релігій і культів визначається суто державними інтересами і суспільною користю. Н.Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій відповідальності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства і держави. На його думку етичні засади християнства не є здійсненними, а тому не можуть бути сприятливими для зміцнення держави. Критикуючи християнство він звертається до релігій древніх, йому імпонували древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він доводив, що саме ця релігія відповідала інтересам зміцнення держави. Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендував главам республік або царств зберегти основи підтримуючої їх релігії. Якщо вони заохочуватимуть і умножатимуть все, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і рахували все це обманом і брехнею, то їм буде легко зберегти свою державу релігійним, а значить – добрим і єдиним. Роль церкви і в історії Італії, і в історії Європи Макіавеллі оцінював дуже негативно[6,127]. Макіавеллі добре бачив, відчував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і владу над розумом і серцями віруючих і тому закликав всемірно використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави. Основне нещастя своєї батьківщини він бачив в тому, що церква не володіла достатньою силою, щоб об'єднати країну, але була достатньо сильної, щоб перешкодити їй об'єднанню не під своїм верховенством. В «Правителі» Макіавеллі приводить безліч прикладів помилкової політики Ватикану , і помилки ці пояснював тим, що Ватикан свої інтереси завжди ставив вище за загальнонаціональні інтереси Італії. Проте Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Як християнин він був зобов'язаний знати основні догмати християнської віри, як освічена людина свого часу він повинен був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навкруги себе, нітрохи не нагадувало мир євангельських заповідей. Розпусні і продажні священики, обагрені кров'ю руки намісників святого Петра, кардинали, що б'ються за владу подібно зграї диких псів, – ось те, що було цілком звичайним для того часу. Ті ж, хто намагався боротися із станом речей, що створився, частіше за все розлучалися з свободою, а то і з самим життям. Як приклад можна привести сучасника і земляка Макіавеллі – Савонаролу. Але і цей борець за чистоту Церкви навряд чи був людиною, здатною привернути симпатії такої особи як Нікколо Макіавеллі до християнської релігії: вузьколобий фанатизм, непомірна гординя, погано що поєднується з проповідуючим їм християнським упокорюванням, – людина, що наділює такими якостями, не дуже підходив на роль ідеального пастиря [16,218]. Макіавеллі відділяв політику від моралі. Політика (установа, організація і діяльність держави) розглядалася як особлива сфера людської діяльності, що має свої закономірності, які повинні бути вивчені і осмислені, а не виведені з св. Писання або сконструйовані умоглядно. Такий підхід до вивчення держави був величезним кроком вперед в розвитку політико-правової теорії. Макіавеллі справедливо вважає, що правителі стають великими, коли долають труднощі і опір, що чинить їм. Іноді доля посилає ворогів, щоб дати правителю випадок перемогти їх і піднестися. «Проте багато хто вважає, що мудрий правитель і сам повинен, коли дозволяють обставини, майстерно створювати собі ворогів, щоб, взявши над ними верх, з'явитися ще в більшій величі». Макіавеллі вибудовує значну програму, виконуючи яку правитель може добитися того, щоб його почитали. Ніщо не може вселити правителю такої пошани, як військові підприємства і надзвичайні вчинки [9,117]. Макіавеллі розрізняє наступні види військ: • власне; • союзницьке; • наймане; • змішане. Наймані і союзницькі війська даремні і небезпечні. Ніколи не буде ні міцною, ні довговічною та влада, яка спирається на наймане військо, бо найманці честолюбні, розпущені, схильні до розбратів, задиристі з друзями і боязкі з ворогом, віроломні і нечестиві; поразка їх відстрочена лише настільки, наскільки відстрочений рішучий напад; в мирний же час вони розорять тебе не гірше, ніж у військове ворог. Пояснюється це тим, що не пристрасть і не яка-небудь інша спонука утримує їх в бою, а тільки мізерна платня, що, звичайно, недостатньо для того, щоб їм захотілося пожертвувати за тебе життям. Їм вельми до душі служити тобі в мирний час, та варто початися війні, як вони показують тил і біжать. Союзницькі війська – ще один різновид даремних військ – це війська сильного правителя, які закликаються для допомоги і захисту. Союзницьке військо – це вірна загибель тому, хто його закликає: воно діє як одна людина і неподільно покоряється своєму правителю; найманому ж війську після перемоги потрібно і більше часу, і більш зручні обставини, щоб тобі пошкодити; в ньому менше єдності, воно зібрано і оплачуваний тобою, і той, кого ти поставив на чолі нього, не може відразу увійти до такої сили, щоб стати для тебе небезпечним суперником. В найманому війську небезпечно недбайливість, в союзницькому війську – доблесть. Мудрі правителі завжди вважали за краще мати справу з власним військом, відзначає Макіавеллі. Краще, вважали вони, програти з своїми, ніж виграти з чужими, бо не істинна та перемога, яка здобута чужою зброєю. Таким чином, правитель не повинен мати ні інших помислів, ні інших турбот, ні іншої справи, окрім війни, військових встановлень і військової науки, оскільки війна є єдиний обов'язок, який правитель не може покласти на іншого. Військове мистецтво наділює такою силою, що дозволяє не тільки утримати владу тому, хто народжений правителем, але і досягти влади тому, хто народився простим смертним. І навпаки, коли государі подумували більше про задоволення, ніж про військові вправи, вони втрачали і ту владу що мали. Зневага цим мистецтвом є головною причиною втрати влади, як володіння ним є головною причиною отримання влади. При цьому правитель повинен читати історичні праці, особливо вивчати дії видатних полководців, розбирати, якими способами вони вели війну, що визначало їх перемоги і що поразки, з тим, щоб брати перші і уникати останніх. Же найголовніше – прийняти за зразок кого-небудь з прославлених і шанованих людей старовини і постійно тримати в пам'яті його подвиги і діяння. Таким чином, для успіху на ниві зовнішньої політики правитель повинен бути розумний, хитрий, виверткий, він повинен уміти передбачати наслідки кожного зробленого ним кроку, повинен відкинути убік всі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино міркуваннями практичної вигоди. Як політик, ідеальний правитель зобов'язаний поєднувати в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю [18,123]. РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ОРГАНІЗАЦІЇ ЕФЕКТИВНОЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В ПОЛІТИЧНОМУ ВЧЕННІ Н.МАКІАВЕЛЛІ. Макіавеллі дає реалістичну картину існуючих людських якостей і існуючих правителів, а також аргументовану пораду – яким належить бути новому правителю в реальному житті. «Якщо ж говорити не про вигадані, а про істинні властивості правителів, то треба сказати, що у всіх людях, а особливо в правителях, що стають вище інших людей, помічають ті або інші якості, заслуговуючі похвали або осуд»[11,237]. Макіавеллі розглядає «добродійники» і «вади» людей в єдності, оскільки вони і існують в житті. Він чудово розуміє, що важко знайти людину, а особливо правителя, який володів би всіма позитивними якостями і жодним негативним. Але ще важче, навіть якщо б така ідеальна людина або правитель була, проявити всі ці хороші якості, оскільки умови життя цього не дозволяють і не допускають. Його реалізм носить класовий характер. В ньому виражається послідовність вимог висхідного класу, революційність устремлінь буржуазії. Новий правитель Макіавеллі – це не просто людина, що володіє тими або іншими об'єктивними або суб'єктивними якостями і властивостями, не просто ідеальний образ або прообраз, з яким повинні співвідноситися реально існуючі правителі. Це перш за все сама безкомпромісна, найрішучіша альтернатива нового буржуазного ладу суспільному і державному феодалізму. Добре мати славу щедрого правителя. Проте, той, хто проявляє щедрість, щоб славитися щедрим, шкодить самому собі. Ради того, щоб не обирати підданих, не бідніти, не викликати презирства і не стати мимоволі жадібним, правитель повинен нехтувати славою скупого правителя, бо скупість – це одна з тих вад, які дозволяють йому правити. Проте витрачати можна або своє, або чуже. В першому випадку корисна ощадливість, в другому – якомога велика щедрість. Правитель, якщо він бажає утримати в покорі підданих, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Учинивши декілька розправ, він проявить більше милосердя, ніж ті, хто по надлишку його потурає безладдю. Бо від безладдя, яке породжує грабежи і вбивства, страждає все населення, тоді як від кари, що накладається государем, страждають лише окремі особи. Макіавеллі чудово бачив, що колись піднесені людські відносини – любов, дружба, відданість, велич, благородність душі і так далі, тепер стали продаватися і купувати як будь-які інші речі. Тому новий правитель повинен віддавати собі в цьому звіт, і якщо вже щось люди поважають, так це силу, силу, що вселяє їм страх. Проте правитель повинен вселяти страх так, щоб якщо не придбати любові, то хоча б уникнути ненависті, бо цілком можливо вселяти страх без ненависті. Щоб уникнути ненависті, правителю необхідно утримуватися від посягань на майно громадян і поданих і на їх жінок. Таким чином, Макіавеллі радить застосовувати жорсткі заходи тільки там, де це викликається необхідністю. Тільки сила, яка викликає пошану і страх, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, убереже правителя і його країну від загибелі. Але цю силу треба застосовувати з розумом, з мудрістю і людинолюбством, вчасно, без коливань, з достатнім виправданням і явною причиною. При цьому, як істинний ідеолог буржуазії, Макіавеллі відкрито оголошує недоторканність приватної власності, житла і сім'ї громадян. Все інше залежить від самого правителя, якому Макіавеллі радить спиратися тільки на те, що залежить від нього самого, а не на те, що залежить від інших. Макіавеллі зовсім не проповідує аморалізм, він швидше констатує аморалізм існуючого суспільства, особливо влада імущих: вони зустріли його політичну доктрину в багнети, оголошуючи його навчання аморальним тільки тому, що він розкривав і оголяв аморальний характер їх образу думки і образу дій. Як і в інших випадках, Макіавеллі не боїться того, що його думки різко відрізнятимуться від загальноприйнятих. Послідовно дотримуючись своєї позиції політичного реалізму, Макіавеллі відкидає геть існуюче в історії і в його час вигадки щодо республік, князівств і правителв і прагне досліджувати те, що існує насправді, а не в уяві тієї або іншої людини [7,122]. Ось що пише Спіноза з приводу ідей Макіавеллі: «що стосується засобів, якими винен користуватися князь (Princeps), керівний винятково пристрастю до панування, щоб зміцнити і зберегти владу, то на них детально зупиняється найпроникливий Макіавеллі; з якою, проте, метою він це зробив, представляється не зовсім ясним. Але якщо ця мета була благою, як і слід чекати від мудрого чоловіка, вона полягала, мабуть, в тому, щоб показати скільки нерозсудливо поступає багато хто, прагнучи усунути тирана, тоді як не можуть бути усунені причини, унаслідок яких князь перетворюється на тирана, але, навпаки, тим більше посилюється, ніж більша причина страху представляється князю» [21,562]. | |
| Просмотров: 882 | Загрузок: 36 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |